Медична етика, її принципи. Біоетика

Під етикою у філософії розуміють дисципліну, предметом вивчення якої є мораль. Враховуючи специфічний статус і роль медика в су­спільстві, етичні принципи його діяльності стають наріжним каме­нем у формуванні медичного працівника не лише як професійного працівника, а й особистості з широким гуманістичним світоглядом.

Етика медичного працівника попри історичний характер етичних вчень, їх постійну зміну та критичну рефлексію, зажди є гуманістичною та альтруїстичною. В основі медичного альтруїзму має бути любов до інших людей та здатність самопожертви за­ради їх блага. Гуманістичний аспект медичної етики передбачає особливе ставлення лікаря до пацієнта — не як до простого на­бору симптомів, а як до особистості зі своїм складним внутрішнім світом, переживаннями, ідеалами, надіями.

Однак попри сталий каркас медичної етики, вона включає і низку змінних варіантів. Така змінність пояснюється зміною предмета медицини, об'єкта її дослідження та контролю. Зважа­ючи на проголошення цінності життя та здоров'я як фундамен­тальних цінностей особистості в контексті гуманістичної філосо­фії, сьогодні йдеться про біоетику як ідеологію системи охорони здоров'я та світогляд медичного працівника.

Джерелом проблем, що порушує біоетика, став стрімкий роз­виток біомедичних наук та технологій в останній третині XX ст., у результаті яких по-новому переосмислюються традиційні фі­лософські та медичні проблеми — життя та смерті, підтримка здоров'я, самогубства та евтаназії, відносин пацієнта та лікаря тощо.

Термін «біоетика» було вперше запропоновано у 1969 р. амери­канським ученим В. Поттером. Інтеграція наук, потреба у виро­бленні єдиної синтетичної теорії людини пояснює статус та місце біоетики, яка знаходиться на стикові різних дисциплін — філосо­фії, етики, соціології, юриспруденції, біології, медицини.

Американські спеціалісти Том Бічамп та Джеймс Чілдрес сформулювали концепцію біомедицини, що базується на чоти­рьох основних принципах:

1. Принцип «не нашкодь» (модель Гіппократа). В основі медич­ної діяльності лежить принцип любові до ближнього, яка надає змісту діяльності медичного працівника. Така модель включає обов'язки лікаря перед вчителями, колегами та учнями, вимоги гарантії не завдання шкоди пацієнту, своєчасної медичної допо­моги, поважати людську гідність, негативне відношення до евта­назії, абортів, недопустимість інтимних зв'язків лікаря та паці­єнта, жорстке дотримання лікарської таємниці. Сам же принцип «не нашкодь» вимагає конкретизації поняття «шкода»:

· шкода, викликана бездіяльністю, ненаданням допомоги тому, хто її потребував;

· шкода, викликана недобросовісністю, злим та корисливим умислом;

· шкода, викликана неправильними або некваліфікованими діями.

2. Принцип «роби благо» (модель Парацельса). Розширює по­передній і додає до нього терапевтичний аспект особистісних сто­сунків лікаря та пацієнта. Принцип «роби благо» акцентує увагу на необхідності не просто уникати завдання шкоди, а й актив­них дій щодо запобігання шкоди та її виправлення. Однак, щоб уникнути крайніх випадків самопожертви, що межує з фанатиз­мом (наприклад, лікар пропонує для пересадки пацієнту власний орган), цей принцип постулюється не як ідеал, а як моральний обов'язок.

Однак тут наявна серйозна загроза маніпуляції пацієнтом та виникнення медичного цинізму. Справа в тому, що модель Пара­цельса патерналістська (з лат. pater — батько), тобто, передбачає повну довіру пацієнта лікарю, де останній є авторитетом, думка якого однозначна і не терпить жодної критики. У цьому випадку, позиція патерналізму може виправдовувати примус пацієнтів, їх обман, приховування від них інформації, прикриваючи тим, що це робиться заради їхнього блага. Тому цей принцип доповнюєть­ся третім принципом.

3. Принцип поваги автономії пацієнта, який суголосний кате­горичному імперативу І. Канта: розглядати іншу людину як ціль, а не як засіб. Тут важливо відмежовувати пацієнтів, що здатні діяти автономно, від тих, що цього не можуть робити через низку причин (діти, пацієнти з психічними захворюваннями, наркома­ни тощо).

4. Принцип справедливості. У біомедичній етиці він тракту­ється таким чином. Кожен повинен отримати те, що він заслужив. Наприклад: якщо обирати, кому віддавати донорський орган (пе­чінку) — здоровій людині чи алкоголіку — вибір з точки зору цьо­го принципу очевидний.

Такі етичні принципи доповнюються низкою правил:

1. Правило правдивості. Саме вміння говорити правду паці­єнту про його стан є основою партнерських відносин лікаря та пацієнта. Крім того, воно передбачає заборону говорити неправ­ду з певних корисливих чи особистих мотивів. З іншого боку, необов'язково говорити всю правду — ефективність демонструє «принцип плацебо».

2. Конфіденційність. Інформація про пацієнта, яку він пе­редає лікарю чи сам лікар отримує в результаті обстеження, не може бути передана третім особам без дозволу самого пацієнта. Це правило забезпечує необхідну, враховуючи специфіку відно­син, ступінь ізольованості пацієнта та лікаря від втручання та контролю з боку інших соціальних груп.

3. Правило інформованої згоди. Спрямована забезпечити по­важливе ставлення до пацієнтів або дослідних в біомедичних експериментах як до особистостей, а також мінімізувати загрозу їх здоров'ю внаслідок недобросовісних чи безвідповідальних дій медичних працівників. До того ж, це правило трансформує па-терналістські відносини лікаря та пацієнта у партнерське. Воно забезпечує активну участь пацієнта у виборі методів лікування, оптимальних не лише з медичної точки зору, а й моральних цін­ностей самої людини.

Як було зазначено вище, з бурхливим розвитком біомедичних технологій виникла низка проблем етичного характеру, що вима­гають філософського осмислення поруч із медичним та науковим. На нашу думку, сьогодні ключовими проблемами біоетичного ха­рактеру є проблеми екстракорпорального запліднення, клонуван-ня людини та евтаназії.

Морально-етичні проблеми екстракорпорального запліднення концентруються навколо таких аспектів: статус ембріона людини, термін розвитку ембріона, починаючи з якого його можна вважа­ти особистістю, правомірність маніпуляцій із статевими клітина­ми та з ембріонами людини для медичних та дослідницьких ці­лей, правомірність заморожування ембріонів та статевих клітин людини та використання їх для реципієнтів, права та обов'язки донорів статевих клітин, психологічний стан пацієнтів — учасни­ків процедури штучного запліднення, складності сурогатного ма­теринства, правомірність вибору статі плоду тощо.

Проблема клонування сьогодні стоїть особливо гостро, врахову­ючи широке коло медичних, соціальних, етичних проблем та від­носну успішність клонування певних видів тварин, зокрема, емб­ріона мавпи. Воно дозволить, на думку прихильників, знайти ліки від смертельних хвороб (через дослідження властивостей стовбуро­вих клітин), вирішити проблему донорства, жіночої безшгідності, збереження життя видатних особистостей. Однак наукова інфор­мація, що існує з проблем клонування людини говорить про не­безпеку застосування цієї техніки щодо людини. Клонування по­рушує і низку соціально-філософських, психологічних, юридичних проблем — статус клона, його дієздатність, можливість вважати його особистістю, статус материнства, батьківства, юридичні ас­пекти спадкування тощо. Зазначимо, що основною складністю с неможливість точного повторення свідомості, що розбиває стерео­типне буденне уявлення про клона як точну копію «оригіналу».

Попри складність зазначених проблем, необхідність їх ви­рішення сьогодні очевидна. Це вимога часу, а не «демонічне» втручання в природу людини, як то намагаються показати такі консервативні соціальні інститути, як релігія. Сучасна біомеди-цина постійно розширює технологічні можливості контролю та втручання в природні процеси зародження, протікання та за­кінчення людського життя. Філософський термін «постлюдина» в медичному контексті означає можливість тілесно-психічної та сощокультурної трансформації людини (наприклад, протезуван­ня, заміщення пошкоджених генів тощо). Дані процеси вимага­ють чіткого визначення таких, здавалось би, очевидних понять, як «людина», «особистість», «життя», «смерть» тощо.

Дата добавления: 2015-05-22