Медицина в епоху Нового Часу

Раціоналізація та сцієнтизація знання, що виступає як один з фундаментів техногенної цивілізації, в епоху Нового Часу стали провідною тенденцією в розвитку науки, зокрема й у медицині.

Наукова революція, зародження експериментальної науки, звіль­нення знання від «метафізичних» (релігійних та побутових забо­бонів, хиб та невігластва) нашарувань — у таких умовах розви­валась медицина модерну.

Про тісний зв'язок медицини та філософії в епоху Нового Часу говорить той факт, що піонери філософії модерну — Ф. Бекон та Р. Декарт — значну увагу приділяли проблемам медицини. Так, Ф. Бекон вважав, що суть медицини має реалізовуватись в трьох основних завданнях: підтримка здоров'я, лікування хвороб, про­довження життя. У цьому контексті обов'язок лікаря, на думку Ф. Бекона, не тільки у відновленні здоров'я, а й у полегшенні страждань хворого, тому англійський мислитель позитивно ста­вився до евтаназії.

Послаблення церковного контролю над церквою в епоху Но­вого Часу дало цілу низку фундаментальних відкриттів не лише для медицини, а й для всього комплексу наук про людину. Так, чеський науковець Іржи Прохаска, розвинув декартівське вчен­ня про рефлекс та вийшов на концепцію рефлекторної дуги. Було розроблено низку нових діагностичних методів: Леопольд Ауенбруггер розробив і застосував метод перкусії, а Рене Лае-нек — метод аускультації, для якого використав розроблений ним стетоскоп.

У Новий Час закладають підвалини окремих галузей медич­ного знання. Так, отримує науковий статус і розробляється як окрема природничо-наукова дисципліна — психіатрія. До цього часу психічна хвороба вважалась «божою карою» або ж резуль­татом дії диявольських сил, через що психічно хворих ізолювали не в лікарнях, а в спеціальних закладах на зразок тюрем, в яких застосовували жорстокі та неефективні методи «лікування» (тор­тури, моріння голодом, крижані ванни, приковування кайданами тощо). Зародження психіатрії пов'язане з ім'ям Філіппа Пінеля (1745—1826). Під час Французької революції його призначили го­ловним лікарем психіатричних закладів Бісетр та Сальпетрієр. У них він поліпшив умови перебування хворих, розробив систему їх лікування, визначив основні напрями вивчення психіатричних захворювань. Порушення психіки поступово позбувались демоніч­ного забарвлення і стали хворобою. У XIX ст. вчення Пінеля було розроблене на більш високому науковому рівні такими видатни­ми лікарями, як С. Корсаков, Е. Крепелін, Ж. Шарко, З. Фрейд, П. Ганнушкін.

Спираючись на досягнення У. Гарвея, у Новий Час остаточно оформлюється експериментальна фізіологія. Велика заслуга на­лежить А. Галлеру та Л. Гальвані. Так, останній відкрив феномен біоелектричних явищ(«тваринної електрики»), що поклало поча­ток електрофізіології. Також серед основоположників фізіології та експериментальної медицини займає місце німецький дослідник Йоганес Мюллер (1801—1858). У 1833 р. він сформулював основ­ні положення рефлекторної теорії, що будуть надалі розроблені видатними російськими вченими — І. Сєченовим та І. Павловим.

Французький фізіолог Клод Бернар (1813—1878) ставив завдан­ня об'єднати в цілісне вчення медицину, фізіологію, патологію. Він дослідив симпатичну нервову систему, відкрив її судинно-рухаль-ну функцію; детально вивчив фізіологічні механізми соковиділення, заклавши основи експериментальної патології, створив теорію цукрового сечовиснаження, займався дослідженням нервової регу­ляції кровообігу, заклав основи вчення про гомеостаз.

Іван Сеченов (1829—1905) першим висунув ідею про рефлек­торну природу людської психіки і довів, що всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлексами. Відкри­те ним центральне (сєченівське) гальмування вперше показало, що з процесом збудження існує інший активний процес — гальму­вання, без якого неможлива цілісна діяльність центральної нер­вової системи.

Інший видатний російський фізіолог, Іван Павлов (1849—1936), вивчаючи поведінку тварин, виявив рефлекси нового типу, які формуються і закріплюються при певних умовах навколиш­нього середовища. їх І. Павлов назвав умовними, на відміну від вроджених рефлексів (безумовних). Було показано, що умовні рефлекси виробляються в корі великого мозку, що зробило мож­ливим експериментальне її дослідження як в нормі, так і при патології. Результатом цих досліджень стало створення матеріа­лістичного вчення про вищу нервову діяльність. Крім цього, ді­яльність І. Сеченова та І. Павлова мала й інше важливе досягнен­ня — з показом ролі навколишнього середовища у фізіологічних процесах було подолано гальмуючий науку XIX ст. декартівський дуалізм тіла та душі як самостійних субстанцій, що не впливають одна на одну.

Фундаментальну роль у розвитку медицини та її окремих га­лузей відіграли три відкриття природознавства XIX ст. — відкрит­тя клітини, яка має в усіх живих організмах однотипну структу­ру (Шлейден, Шванн, Пуркинье), теорія еволюції Ч. Дарвіна та закон збереження і перетворення енергії (Лавуазье, Ломоносов). Вони дали змогу зробити висновок про матеріальну єдність світу та живих організмів зокрема; вони дозволили вийти медичній на­уці на новий рівень.

Так, саме в цей час сформувалася загальна патологія, що ви­ділилась із анатомії в середині XVIII ст. До середини XIX ст., в так званий макроскопічний період важливим досягненням стали роботи Джованні Морганьї (1682—1771) — засновника патологіч­ної анатомії. Він показав, що будь-яка хвороба зумовлює певні ма­теріальні зміни в конкретному органі і визначив орган як місце виявлення процесу хвороби (органопатологія). Тим самим хворо­ба позбавлялася надчуттєвих причин і пов'язувалась із матері­альним носієм. Зблизивши анатомію та медицину, Дж. Морганьї створив першу науково обґрунтовану класифікацію хвороб.

Французький анатом Марі Франсуа Ксав'е Біша (1771—1802) розвинув положення теорій Дж. Морганьї. Так, він уперше пока­зав, що патологічний процес уражує не весь орган, а лише окре­мі його тканини (тканева патологія). Тим самим були закладені основи гістології — вчення про будову тканин живого організму.

У так званий мікроскопічний період, із середини XIX ст., па­тологія розвивалась у боротьбі двох напрямів — гуморального (причиною хвороб вважали стан рідин організму, порушення їх співвідношення тощо) та солідарного (причиною хвороб вважали стан «твердих» тіл організму). Цю суперечку вирішив винахід мі­кроскопа та відкриття клітини, що вивело всю науку на новий рі­вень. У цей час формується морфологічний метод в патології, що призвів до створення теорії целюлярної (клітинної) патології. Це сталося завдяки німецькому лікарю та патологу Рудольфу Вірхову (1821—1902). За Р. Вірховим, життя організму є сума життів авто­номних клітинних територій, матеріальним субстратом хвороби є клітина, відповідно, уся патологія виступає як патологія клітини. Учений зробив неоціненний внесок у розвиток патологічної ана­томії як науки. Так, використовуючи метод мікроскопії, він упер­ше описав патологічну анатомію запалення, лейкоцитоз, емболії, тромбози, лейкемії, амілоїдоз нирки, жирове переродження, клі­тини нейроглії.

Важливу роль на стикові медицини та філософії у XIX ст. ві­діграли російські лікарі-філософи — М. Пирогов (1810—1881), І. Мєчніков (1845—1916), В. Бехтерев (1857—1927) та ін. Так,

І. Мєчніков вивчав проблему старіння та смерті, що призвело до формування ідеї та закону ортобіозу, який стосувався саморегу­ляції життя на основі правильного способу життя (валеологія). Ця саморегуляція спрямовується на досягнення довгої, діяльної старості, що призводить до розвитку почуття насичення життям і бажання смерті.

В. Бєхтєрєв — видатний російський невропатолог, психіатр, психолог, долаючи дуалізм душі та тіла, ставив психічні розлади в пряму залежність від порушень в організмі. Так було закладено основи психосоматичного підходу в медицині. Окрім того, В. Бєхтєрєв досліджував психопатології великих та малих соціальних груп, вважаючи, що причиною їх виникнення (масові психози, релігійний фанатизм, екзальтація, агресивність натовпу в період соціальних катаклізмів) є навіювання на психіку людей, що в се­редовищі великого скупчення людей втрачає здатність критично сприймати дійсність та регресує до стану уподібнення до примі­тивних реакцій решти.

Отже, медицина Нового Часу розвивалась у руслі матеріаліс­тичного світогляду, використовуючи новітні досягнення інших наук, досліджуючи як загальнотеоретичні проблеми, так і прак­тичні аспекти окремих галузей медичного знання. Знаходячись на стикові багатьох наук, медицина як теоретична наука, прак­тична діяльність та соціальний інститут отримала високий авто­ритет і важливе теоретичне та практичне значення.

Дата добавления: 2015-05-22