Проблема здоров'я і хвороби у філософи та медицині

Філософські проблеми медицини

14.1. Проблема здоров'я і хвороби у філософії та медицині.

14.2. Філософські аспекти сучасної медицини. Соціально-біологічний і психосоматичний підходи.

14.3. Медична етика, її принципи. Біоетика.

14.4. Евтаназія як головна проблема сучасної біоетики.

Як базова категорія медицини, здоров'я завжди було в центрі ме­дичного дискурсу всіх епох. Антична епоха розглядала здоров'я в контексті найвищого блага античного світорозуміння — краси та гармонії. Думки про здоров'я як гармонію тілесних і душевних якостей дотримувались Гіппократ, Платон, Аристотель. Відповід­но, хвороба вважалася порушенням гармонії, балансу тілесно-ду­шевних сил. Зокрема, Платон порушенням гармонії та помірності пояснював не лише тілесні, а й душевні хвороби, з яких найваж­чі ті, що виникли з порушення рівноваги між стражданням і задоволенням.

Відомий римський медик, енциклопедист Корнелій Цельс пов'язував здоров'я з кліматом; також в його вченні наявна ідея перед хвороби — стану, коли тіло вже нездорове, однак ще не хво­ре, до хвороби з'являються певні ознаки.

Цей погляд на сутність здоров'я та хвороби розвинувся в по­дальші епохи. Так, у добу Відродження Парацельс, використову­ючи знання з мінералогії, сформулював погляд на певні начала людського організму: ртуть — дух, сіль — тіло, сірка — душа. Від­повідно, здоров'я — це гармонійне співвідношення цих начал.

Натуралізація медицини, звільнення її від метафізичних ланцюгів поступово зробили центральною проблему досліджен­ня функціонування людського організму. Визнаючи матеріальне тіло (організм) єдиною реальністю (без існування надприродної невидимої душі), представники філософії та медицини Нового Часу пов'язували здоров'я саме з тілесним здоров'ям. Звідси й ро­зуміння здоров'я як найпершого блага та головної цінності люд­ського життя. Завданням медицини в цьому смислі виступає про­довження життя та збереження здоров'я.

З іншого боку, поширення діалектичних ідей у XIX ст. дали змогу включити в коло медичного дискурсу і проблему хвороби як протилежності здоров'я. Виходячи з ідеї, що хворіє лише живий організм, С. Боткін вважав вивчення хвороби основним завдан­ням наукової медицини.

Сучасні погляди на проблему здоров'я та хвороби в медицині поділяють на декілька груп:

1. З точки зору функціонально-біологічного підходу. У ньому враховується нормальна функція організму на різних рівнях, нор­мальний перебіг фізіологічних і біохімічних процесів. Здоров'я визначається як норма, нормальна функціональна здатність ор­ганізму.

2. Здоров'я — стан організму, коли функції всіх його органів та систем врівноважені з навколишнім середовищем. Здоров'я в такому разі є станом динамічної та статичної рівноваги (гомеорезис і гомеостаз) організму і середовища, а критерієм оцінки цієї рівноваги є відповідність структур та функцій організму умовам навколишнього середовища.

3. Здоров'я як сума фізичного, духовного і соціального благо­получчя. Цей підхід розширює поняття здоров'я відповідно до фі­лософсько-методологічних установок на розгляд живого у системі взаємовідносин (у цьому разі в суспільстві), де характер системи визначає властивості її елементів.

4. Адаптаційний підхід. Здоров'я — здатність організму при­стосовуватись до зміни умов навколишнього середовища.

Хвороба ж тривалий час перебувала під релігійним, метафі­зичним, аксіологічним табу. До епохи Нового Часу вона трактува­лась як прояв гріха, тілесної недосконалості, що є карою людини за її нечестиве життя. Тобто, захворіти «просто так» людина не могла, хвороба виступала знаком її недосконалості та злої при­роди. Особливо це стосувалося психічнохворих, які до XIX ст. асо­ціювалися з «прокаженими» суспільства — їх хвороби не розгля­дались у контексті медичного дискурсу, а підпадали під категорії юридичні, релігійні та кримінальні. Божевільний був злочинцем, який виступав як свідчення Божої кари за гріхи. Тому і практи­ки лікування психічнохворих не існувало (достатньо згадати, як трактувалась епілепсія чи істерія).

Загалом же медична наука XX ст. відмовилась від жорсткої опозиції «здоров'я/хвороба», яка абсолютизувала першу та відки­дала другу. Нині вважається взаємопов'язаним та взаємообумовленими явища здоров'я та хвороби; будь-який патологічний факт виступає не як «абсолютне зло», а як компенсаційно-пристосувальницький варіант адаптаційної активності організму.

Поширення психосоматичного та соціально-біологічного під­ходу дає змогу стверджувати не лише про медичну, а й про соціокультурну, філософську площину поняття хвороби, причому вони взаємоперетинаються, утворюючи складний, внутрішньо супереч­ливий феномен.

Передусім, у соціальному контексті, хворий — це Інший лю­дини. Інший відіграє в суспільстві декілька ролей, завжди будучи елементом, що виганяється з нормального середовища — це може бути «цап-відбувайло» усіх бід та гріхів (наприклад, євреї) або контролююча інстанція (Інший показує нам обмеженість нашого існування та необхідність розуміння інаковості — національні, сексуальні меншини тощо), або маргінальний елемент (безпри­тульні, наркомани, алкоголіки тощо). Хворий — завжди ізольова­ний елемент, адже вимагає від здорових людей догляду та співчут­тя, на що здорова не завжди спроможна, адже в неї нечутливість до болю та страждань є нормою. Через це хворий набуває негатив­них характеристик з точки зору суспільної корисності та значення.

Ця негативність проявляється і в загостреному нарцисизмі хворого. Він може розглядатись з двох боків. З одного, біль, що терпить хворий, є повністю та абсолютно його особистим болем; у цьому смислі хвороба — унікальна інтимна пригода хворого ін­дивіда. За допомогою хвороби людина остаточно відокремлюється від світу і замикається в індивідуальному вимірі існування.

З іншого боку, будучи абсолютно унікальним явищем, що за­чіпає тільки цього, а не іншого індивіда, хворий, прагнучи полег­шити страждання, прагне до того, щоб хворіли всі, проектує свої негаразди на весь світ та людей. Це ще одна причина, чому хво­рий небажаний у суспільстві здорових.

Хвороба має й метафізичний вимір, філософський.

З цієї точки зору вона порушує віру у всесильність та всемогут­ність людини, віру в здатність контролювати всі сфери свого буття і насамперед тіло. Хвороба — це «зрада органів» (Л. Газнюк), бунт частинки «Я» проти нашої особистості, яка відкриває нашу недо­сконалість та водночас показує відкритість та незавершеність на­шого єства. Порушуючи рівновагу, хвороба спонукає до активнос­ті, примушує життя вирватись зі «сну розуму» та ставить його на межу, в якій і здобувається справжність життя, відчувається на­пруга та конфлікт, з'являється його цінність. Саме в хворобі нам відкривається очевидність можливості смерті, поле хвороби — життя як конечна і неминуча даність.

Граничний характер феномена хвороби підтверджується й біографіями великих та геніальних людей — майже кожен з них хворів на тяжку хворобу. Ця теза дозволила, італійському психіа­тру та криміналісту XIX ст. Чезаре Ломброзо знайти спільні риси у феноменах божевілля та геніальності.

Хворобу як продуктивний феномен розглядають трансперсональна та глибинна психологія (К. Юнг, С. Гроф). На думку її послі­довників, неврози, інші психічні порушення можуть бути початком глибинної трансформації особистості, шляхом до вдосконалення; невротичні порушення виступають показником необхідності вирі­шення певної глибинної, універсальної для особистості проблеми.

Схожої позиції дотримуються і представники гуманістичної психології. Так, американський психолог та психотерапевт Ролло Мей увів поняття «творча хвороба», яким позначається позитив­ний досвід хвороби і страждання для творчого розвитку людини.

Зазначимо, що цей підхід до трактування проблеми хвороби має тривалу історію. Адже ще в стародавніх народів, що сповіду­вали шаманізм, необхідною умовою прийняття до стану шаманів була ініціаційна хвороба — кандидат повинен був обов'язково перехворіти хворобою, що закінчувалась символічною смертю та воскресінням, після якого людина трансформувалась в обраного.

Дата добавления: 2015-05-22