Типи суспільств

Типи суспільств

Розглядаючи суспільство в контексті історичного розвитку, сьо­годні доцільно говорити про три типи суспільств — традиційне (премодерн), індустріальне (модерн), постіндустріальне (постмо-дерн). Таблиця подає загальні особливості кожного з них, виходя­чи з базових елементів структури кожного з типів:

¾ форма матеріального виробництва;

¾ рівень соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Це два фундаментальні поняття при аналізі соціальної структури: соціальна стратифікація — поняття, що вказує на вертикаль­ний поділ суспільства на певні групи (страти), що знаходяться у відносинах нерівності, підкорення і панування; соціальна мобіль­ність — поняття, що характеризує рухомість страт всередині себе та між стратами; можливість переходу з однієї страти в іншу;

¾ домінуюча форма знання;

¾ типове середовище проживання (форма організації соці­ального простору);

¾ антропологічний тип, який виробляється суспільством (табл. 2).

Таблиця 2

Назва	Премодерн (тра­диційне суспіль­ство)	Модерн (ін­дустріальне суспільство)	Постмодерн (постіндустріальне суспільство)
Хронологія	2 млн років тому — XV ст.	XV ст. — друга пол. XX ст.	з другої полови­ни XX ст.
Форма виробництва	Натуральне виробництво	Товарне вироб­ництво	Виробництво симулякрів
Характер соціальної стратифікації та рівень соці­альної мобіль­ності	Жорсткий ха­рактер соціаль­ної стратифі­кації, низький рівень соціаль­ної мобільності	Більш гнучкий характер со­ціальної страти­фікації, високий рівень соціаль­ної мобільності	Невизначений характер соці­альної страти­фікації, надви­сокий рівень соціальної мобільності
Домінуюча форма знання	Міфологія, релігія	Наука	Інформація
Середовище проживання	Село	Місто	Мегаполіс
Антропологіч­ний тип	Homo sacer (лю­дина священна)	Ното ГаЬег (лю-дина-виробник)	Homo consumer (людина-споясивач)

Охарактеризуємо коротко кожен тип.

Центральним феноменом суспільства премодерну виступає традиція: особливий спосіб, механізм передачі знання, забезпе­чення стійкості та наступності в соціальному та індивідуальному розвитку. Як хронотип, традиція характеризується домінуван­ням минулого над теперішнім та майбутнім; минуле уявляється як ідеальний «золотий» вік, в якому людей оминали страждання та боротьба, біди та зло, подальший же розвиток знаменується занепадом. Звідси неприязнь традиції до будь-якої новизни та консерватизм. Новизна з'являється та стає важливим елементом суспільного життя лише, якщо вона пов'язана зі старим, віддає йому дань і не претендує на його авторитет.

Саме тому традиційне суспільство будується на вірі в автори­тет у механізмові передачі знань, а останній полягає в постійному повторенні встановленого колись як мудрість та благо. Неважко здогадатися, що консерватизм традиції і визначає найдовший період тривалості з усіх типів суспільств. Неприязнь до новизни підтверджується тим, що традиційні суспільства не знають історії та часу як спрямованої в майбутнє «стріли»; премодерн розуміє час циклічно, як можливість повернення до втраченого «золото­го» віку. Ця риса зумовлена економічною складовою традиційного суспільства — аграрного типу суспільства, де основною формою виробництва є натуральне виробництво (таке, що виробляє рівно стільки, скільки потрібно спожити всередині самого господарства).

Людина суспільства премодерну сприймається як частина цілого, яке (ціле) домінує над нею (плем'я, рід, античний поліс, середньовічний цех, феодальні абсолютні монархії тощо). Індиві­дуальність у премодерні не цінується як благо; на перший план виходить соціальний статус, що був отриманий у спадок та ви­значає цінність людини традиційного суспільства. Консерватизм останнього робить неможливим або принаймні проблематичним соціальну мобільність — перехід з однієї соціальної групи в іншу. Тому традиційне суспільство жорстко ієрархізоване. Така ієрар­хія суворо охороняється владними інституціями (державою, церк­вою) та жорстко регламентується чітко встановленими обрядами (наприклад, ендогамним шлюбом — шлюбом, що дозволяється укладати лише між представниками однієї соціальної групи). Прикладом такої соціальної організації може слугувати кастовий стан в Індії, стани в середньовічній Західній Європі.

Ієрархізація виключає свободу з аксіологічних орієнтацій су­спільства премодерну — кожен має своє місце в суспільстві, на Землі, і повинен його дотримуватись. Зрадити своєму шляхові вва­жалося неможливим або недостойним. Тому премодерн із шанобли­вою покорою та прийняттям ставиться до ідеї фатуму — наперед визначеної долі, якій слідує людина, часто не усвідомлюючи цього і хибно вважаючи, що чинить вільно і може обманути вищі сили.

Відносини між людьми, соціальна взаємодія в суспільстві традиції просякнуті особистою відданістю та інтимною близькіс­тю. Ця характеристика пояснюється передусім низьким рівнем розвитку продуктивних сил традиційних суспільств (між люди­но10 — людиною, людиною — природою ще не стоїть машина) та ізоляційним консерватизмом. Через таку близькість знання має священний характер, адже передається від учителя до учня як істина, яку той в свою чергу отримав від свого вчителя. Те саме стосувалося виробничої сфери — уміння та навики отримувались учнем від майстра; інтимний характер взаємодії під час цього процесу породжував ставлення до професії як до священного по­кликання, яке потрібно виконувати, а в певний час передати у спадок синові.

Накопичення знань, розвиток технологій, перехід від міфу до логосу — від образно-емоційного до раціонального знання, виник­нення філософії та науки, призвели до зміни типу суспільства. На місце доіндустріального суспільства прийшло суспільство ін­дустріальне (модерну).

Індустріальна епоха починається зі світоглядної (коперніканство, ньютоніанство, декартівський раціоналізм), промислової ре­волюції, у результаті якого суспільство перейшло від ручної праці до машинної. Саме машина може виступати символом індустрі­альної епохи, адже особливості такої праці (масовізація, стандар­тизація, концентрація) характеризують усі особливості індустрі­ального суспільства.

Суспільство модерну передусім економічне. Виробництво, що самозростає та породжує потребу у виробництві — ось філософ­сько-економічна квінтесенція модерну. Усе суспільство тут постає як гігантська індустріально-економічна машина. Самозростання виробництва знаменує перехід від натуральної до товарної форми виробництва — тепер продукт виробляється не для споживання всередині господарства, а для продажу. Індустріальне суспіль­ство — це суспільство максимізації: прагнення отримати макси­мум можливого (тому його часто асоціюють з капіталізмом, адже капітал це гроші, що в процесі обігу дають приріст, тобто знову ж таки гроші). Вільний рух товару потребує свободи, тому жорстка ієрархізація, консерватизм доіндустріального суспільства зане­падає. Соціальна централізація премодерну руйнується (бо по­трібна робоча сила у величезних масштабах), занепадає становий поділ суспільства, та замінюється централізацією економічною: менш жорсткою та водночас глобальнішою.

Масштаби виробництва потребують концентрації великих мас людей на підприємствах, у результаті чого відбувається масовий відтік людей із села (традиційного топосу премодерну) до міста (процес урбанізації), яке організовується навколо фабрики чи за­воду. Механічна заведеність заводу організовує потоки людських мас під свій чіткий, стандартний і масовий розпорядок.

Масовий характер виробництва призводить до нівелювання розуміння продукту як унікально створеної цінності на основі отриманого сакрального знання. Неповторність та рукотворність речі замінюється стандартизованим та уніфікованим виглядом, для виробництва якого не потрібно тривалий час переймати муд­рість віків.

Тому змінюється і ставлення до знання — воно позбувається сакралізованого характеру і розуміється як узагальнення отри­маного досвіду. Через це віра в авторитет та повторення мудрості «золотого» віку поступається місцем досвідному знанню, релігійні догмати — експериментальній науці.

Масовість виробництва, необхідність кваліфікованої робочої сили, призводить до його поширення серед усіх членів суспіль­ства. Тепер знання не є складовою вищої касти обраних (жерців, священників, правителів-аристократів), а засобом демократизації та зрівняння людей.

Неважко зрозуміти чому основною цінністю індустріального суспільства є свобода. Людина тепер не просто частина цілого, якому повинна підкорюватись, тепер вона — особистість, самодос­татній «атом», що має певні права, насамперед право на свободу та самовизначення. Не соціальний статус визначає цінність осо­бистості, а навпаки.

Руйнування консерватизму суспільства премодерну, перехід до машинної праці прискорив соціальний час, густину подій, що кардинально змінювали обличчя епохи. Через це час у модерні «випрямляється» — старе асоціюється із занепадом, минуле має бути подолане та забуте; головна цінність — майбутнє, новизна. Саме в модерні з'являється історія, лінійне розуміння часу. Іще одна аксіома поруч із свободою — віра в прогрес (цю рису ми роз­глядами при аналізі Просвітництва, яке і виступило ідеологічним підґрунтям модерну).

Концентрація та масифікація, необхідність чіткого плануван­ня та організації породило модерний раціоналізм. Раціоналізм — не просто торжество розуму, а розуму інструментального, головна властивість якого впорядковувати і кількісно позначати явища. Інструментальний розум тоталізуючий, він прагне все постави­ти під свій контроль, раціоналізувати кожну деталь світоустрою (тому він і ізолює з суспільства усе «нерозумне», тобто таке, що не є ефективним і соціально та економічно корисним — бідняків, божевільних, представників первісних культур тощо). Аналіз з метою вдосконалення існуючого, раціоналізація життя — ось го­ловна мета інструментального розуму. Саме через це домінуючою формою знання в модерні стає наука, яка поступово витісняє мі­фологію та релігію.

Апогеєм та водночас занепадом індустріального суспільства стала перша половина XX ст., коли основні ідеологеми модерну були поставлені під сумнів двома світовими війнами та тоталітар­ними режимами. З другої половини XX ст. західні суспільства по­ступово почали переходити до суспільства постіндустріального (постмодерну, інформаційного, технотронного) типу.

В економічному аспекті постіндустріальне суспільство — це «суспільство достатку», в якому подолана проблема забезпечен­ня первинних потреб. Тому від виробництва речей постмодерн переходить до виробництва інформації та симулякрів (речей, що втратили свою функціональну характеристику і наповнені інфор­маційним змістом). У широкому смислі постмодерн наскрізь інфор­маційний, оскільки все переводиться в інформацію, яка здатна без перешкод та меж транслюватись у суспільстві та переводитись на мову машин. Тобто, постмодерн характеризує високий рівень роз­витку комунікацій, у результаті чого все вкутане павутинням зна­ння та інформатизації, з мапи світу зникають «білі плями», а по­дії відбуваються в шаленому темпі. Дослідник сфери комунікацій, канадський культуролог М. Маклюен використав метафору для позначення нового світу комунікацій — «глобальне село». Якщо символом модерну виступає машина, то постмодерну — комп'ютер.

Централізація, масифікація і тотальна раціоналізація модерну поступається своїм протилежностям у постмодерні (див. таблицю в питанні 7.6): централізація замінюється децентралізацією (інфор­мація вільно поширюється між країнами та континентами, расами та культурами, фактично стираючи відмінності між ними; місце держави займають економічні гіганти — транснаціональні кор­порації (ТНК); влада традиційних репресивних інститутів (сім'я, держава, церква) занепадає, масифікація замінюється демасифі-кащею (модерн використовує сферу комунікацій як пропаганду ідеології правлячих класів; людина постмодерну має вибір — які книги, газети і журнали читати, які фільми дивитись; символом такої демасифікації виступає Інтернет); тотальна одноманітність і раціоналізація замінюється виробництвом відмінностей, світогляд­ним плюралізмом та культурною толерантністю до інаковості (фе­мінізм, визнання прав сексуальних меншин, критика дискриміна­ції за статевою, національною, релігійною, расовою ознакою тощо).

У цьому контексті розуміння часу в постмодерні складніше: воно не є лінійним і не є циклічним; хронотип постмодерну — одночасність, співіснування в одному часовому проміжку різних моделей соціального простору і часу.

Людина постмодерного суспільства радикалізує ідею особистої свободи — зі сталого стабільного суб'єкта модерну вона перетво­рюється на мінливого, плинного кочівника-номада (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі), що має право вільно обирати свою ідентичність (стать, релігію, переконання). Абсолютизація такої свободи при­зводить до розширення масштабів соціальної мобільності порів­няно з попередніми типами та проблематизує фіксацію соціальної стратифікації (популярність так званої «американської мрії» — ідеологеми, що популяризує можливість піднятись із низів соці­альної ієрархії до найвищих її щаблів).

Варто зазначити, що ця типологія умовна в тому сенсі, що пе­рехід від одного типу суспільства до іншого не передбачає зни­щення та асиміляції попереднього типу. Ознаки попередніх су­спільств зберігаються в подальших типах, а в постмодерні навіть свідомо відтворюються з огляду на його стратегію плюралізму та радикалізації відмінностей. Тому і зараз можна виділяти риси премодерну та модерну в сучасних постмодерних суспільствах.

Дата добавления: 2015-05-22