Людина як біосоціальна істота. Поняття і типи особистості

Однією з вирішальних дихотомій, що характеризують людину, є дихотомія біологічне/соціальне. Як тіло, як біологічний механізм людина вкорінена в природу, однак у повному смислі вона здійс­нюється лише в соціальному середовищі. Тобто, людина виростає з природи, виділяється з неї. В цьому контексті народжуються дискусії про домінування одного з факторів у процесі формуван­ня людини — біологічного або соціального. Уникаючи крайнощів, раціональним буде стверджувати про взаємопроникність цих сфер людського буття одне в одне з вирішальним значенням со­ціального фактору, адже поза соціальним середовищем людина не може сформуватись як особистість.

Особливостями людини як біологічного організму є: прямоходіння, поліфункціональність руки, стереоскопічний зір, великий об'єм головного мозку. Генетична програма, що визначає людину як організм, фіксується як інформація в молекулах ДНК. Вона визначає низку фундаментальних для онтогенезу (індивідуаль­ного розвитку) рис: расову належність; тип вищої нервової ді­яльності, індивідуальні особливості типу зросту, кольору волосся, форму обличчя, тривалість життя; тривалість життєвих періодів (дитинство, зрілість, старість). Біологічно визначається темпера­мент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психі­ки, природні здібності (пам'ять, схильність до творчості).

Однак вирішальну роль у формуванні людини відіграє соціум. Тут людина актуалізується в особистість — специфічну соціальну якість, що поєднує в собі індивідуальні особливості та соціальні норми. Саме суспільство використовує біологічні особливості лю­дини як індивіда, включаючи їх в систему існуючих соціальних правил життя (придушуючи одні та розвиваючи інші).

У конкретних науках, зокрема в психології, існує низка погля­дів на структуру та специфіку особистості. Однією з найпошире­ніших є структура особистості, розроблена К. Платоновим. Так, вона включає низку під структур, кожна з яких характеризується співвідношенням біологічного і соціального:

1. Спрямованість особистості (переконання, світогляд, ідеали, схильності, бажання, прагнення). Біологічне тут витіснене соці­альним, тому структура формується вихованням.

2. Досвід особистості (знання, вміння, навички). Як і в першій під структурі вирішальну роль відіграє соціальний аспект, адже перелічені елементи формуються внаслідок навчання.

3. Особливості психічних процесів (воля, почуття, сприйняття, мислення, емоції, пам'ять). Тут домінування соціального не так сильно виражене, більше того, вирішальну роль відіграє біологіч­на складова — генетично обумовлені властивості особистості.

4. Біопсихічні властивості. Це вихідна підструктура, на яку накладаються наступні: темперамент, статеві, вікові, патологічні властивості (схильність до певних хвороб). Переважає і є визна­чальним біологічний елемент у людині.

Домінуючим компонентом особистості є спрямованість, система стійких спонукань особистості, через які вона визначає активне від­ношення до світу і до себе. Спрямованість тісно пов'язана з актив­ністю — здатністю особистості пристосовуватись до навколишньо­го середовища, змінювати його та себе на основі стійких інтересів, прагнень і переконань. Головним джерелом активності людини ви­ступає потреба — усвідомлення і переживання людиною нужди в необхідному для життя та розвитку його організму та особистості. Базова характеристика потреб — їх ненаситність, звідси одна з го­ловних суперечностей існування особистості: суперечність між без­межними потребами й обмеженими можливостями їх насичення.

Будучи складним біосоціальним механізмом, що формується в соціумі, людина характеризується багатоманітністю і градацією потреб. Поширеною є класифікація людських потреб американ­ського психолога Абрахама Маслоу («піраміда Маслоу»):

1. Фізіологічні потреби. Найпотужніші, без задоволення яких особистість не може розвиватись (голод, спрага, статевий потяг).

2. Потреба в безпеці (стабільність, безпека, потреба звільни­тися від страху, потреба в законі, порядку тощо). Виражається в прагненні особистості оточити себе звичними речами, людьми, буденним розпорядком життя, що виключає будь-яку невизначе­ність і хаос. Рідко проявляється в нормальних умовах, характер­на для умов екстремальних (війни, революції, голод, економічні кризи) тощо.

3. Потреба в належності та любові. Задоволення перших двох рівнів ставить людину на вищий рівень задоволення — потреби бути важливим, значущим для решти, людина відчуває диском­форт, тягар самотності. Звідси — прагнення до пошуку друзів, створення сім'ї тощо.

4. Потреба у визнанні. Людина потребує почуття могутності, поваги з боку інших; починає тонуватися престиж, репутація, що досягається в суспільстві. Відсутність задоволення такої потреби веде до розладу особистості (дисоціації), що породжує пригніче­ність, відчуття безпомічності, безпорадності, що зумовлює, напри­клад, суїцидальні мотиви.

5. Потреба в самоактуалізації. Найвищий рівень. Навіть за­довольнивши всі потреби, людина відчуває дискомфорт, який по­казує: вона ще не є тим, ким може бути. Самоактуалізація — про­цес повної реалізації своїх потенцій, духовних, інтелектуальних сил та здібностей. Це прагнення до самобутності, самототожності (стати тим, ким ти є). Цього рівня досягає абсолютна меншість (приблизно 1 %).

Будучи поєднанням одиничного (індивідуального) та загаль­ного (соціального), особистість володіє низкою типових харак­теристик, що робить можливим типологію особистостей. Так, у медицині та психології ще від Гіппократа йде традиція ділити особистості за типом темпераменту (холерик, сангвінік, флег­матик, меланхолік). К. Юнг запропонував поділ залежно від спрямованості: інтроверти (самозосередженість, більша увага до внутрішнього світу) та екстраверти (спрямованість на зовнішній світ).

Соціальна типологія акцентує увагу на мінливості особистості залежно від умов соціально-історичного розвитку. Так, марксист­ська філософія говорить про особистість первісного, рабовласниць­кого, феодального, капіталістичного, комуністичного суспільства. За роллю та місцем в історії особистості бувають:

· рядові (основна маса будь-якого суспільства). Забезпечують єдність та стабільність суспільства, характеризуються прагнен­ням до одноманітності життя, впорядкованості та неприязню до нововведень;

· історичні — особистості, що вплинули на хід історії в різних сферах життя, безвідносно до оцінки їх впливу: політики (Олек­сандр Македонський, Наполеон, А. Гітлер, Й. Сталін), митці (Леонардо да Вінчі, Сальвадор Далі), науковці (М. Ломоносов, Г. Га-лілей, І. Ньютон, Бор, А. Ейнштейн), філософи (Платон, І. Кант, Г. Гегель, Ф. Ніцше);

· видатні особистості, що своїми досягненнями вплинули на розвиток суспільства, його прогрес (Г. Галілей, Р. Декарт, А. Ейн­штейн, Наполеон). У цьому аспекті А. Гітлер є історичною, однак не видатною особистістю.

Особистість у контексті медичного пізнання. Головним у медичній теорії особистості виступає проблема особистості як об'єкта медичного впливу та аналізу. Ця проблема породжує низ­ку підпроблем:

· уточнення самого поняття особистості в теоретичній та клі­нічній медицині як об'єкта дослідження і суб'єкта діяльності;

· встановлення факторів та причин руйнування особистості хворого;

· вияснення норми та патології в аналізі особистості хворого, програмування її корекції з урахуванням особистісної особливості хворого;

· відновлення духовної цілісності хворого.

На сьогодні медичний розріз проблеми особистості виступає актуальним через низку обставин. Зокрема, кінець біологічної еволюції людини та перехід до еволюції культурної дала змогу медицині сформулювати так званий «парадокс нервово-психіч­ної еволюції людини» (С. Давиденков). Він полягає в тому, що ослаблення природного відбору, контролю природи над люди­ною призвело до поширення слабких, неврівноважених, інерт­них типів нервової системи. Ця інертність проявляється досить різноманітно: в нерішучості, постійних сумнівах, страхові пе­ред новим, нав'язливих станах тощо. Більше того, схильність до інертності успадковується і приводить до патології, домінуван­ня негативних емоцій, таких як роздратованість, конфліктність, злобність тощо. Цей парадокс має значення не лише для меди­цини, а й для інших наук про людину. Так, він пояснює, чому зі зростанням матеріального комфорту в людині не зростає рівень комфорту «душевного», а такі поняття, як надія, любов, співчуття позбавляються свого значення і не переживаються в усій повноті та різноманітті.

Розглядаючи особистість як складну багаторівневу біосоціальну систему, медицина відходить від суто натуралістичних по­яснень низки хвороб, залучаючи до діагностики соціокультурні умови формування людини. Так, психічне відхилення (напри­клад істерія) пояснюється не фізіологічними причинами чи «одер­жимістю духу», а деформацією процесу включення людини в су­спільство, нездатністю засвоїти певні соціальні правила та норми поведінки.

Природні властивості та особливості індивіда виступають в особистості як соціально обумовлені. Наприклад, патологія мозку обумовлена біологічно, але спричинені нею риси характеру (де­пресія, втрата пам'яті, агресивність тощо) стають особливостями особистості через соціальну спрямованість, вплив тієї чи іншої спільноти, тих чи інших культурних домінант.

В іншому аспекті, психофізіологічна, біосоціальна єдність осо­бистості вимагає від медицини активного включення в структуру своєї діяльності психотерапевтичного та психоаналітичного мето­дів як нових стратегій комунікацій пацієнта, лікаря та методів терапії.

Дата добавления: 2015-05-22