Слово як лікувальний фактор. Сутність та місце психотерапії в сучасній медицині

Діалогічний характер свідомості, детермінація останньої соціаль­ними чинниками порушує перед медициною проблему можливості впливу на свідомість людини з боку іншої свідомості. Оскільки сві­домість має знаково-інформаційний характер, основним засобом такого впливу виступає слово. У період поширення психосоматич­ного (докладніше про це див. тему 14) та синергетичного підходу, в який людина розглядається як складна самоорганізована система із взаємопов'язаними сферами (передусім, фізіологічною та пси­хічною), проблема впливу на свідомість за допомогою слова стає особливо актуальною, оскільки тілесна хвороба часто породжує негативні психологічні та соціальні процеси дезадаптації, відчу­ження, фрустрації тощо. Як саморегульована психосоматична сис­тема людина функціонує на рівні саморегуляції «несвідоме — сві­доме — самосвідоме», тобто в комплексі. А, оскільки психічне, що формується через оволодіння мовою, визначає тілесні стани, саме слово є елементом психосоматичної регуляції організму людини.

Саме необхідністю комплексного підходу до пацієнта і пояс­нюється широке застосування в медичній практиці психотерапії.

Складність предмету психотерапії, її можливостей і сфери за­стосування пояснюється складністю об'єкта до якого вона застосову­ється — людини як особистості, як складної психосоматичної єднос­ті. Через це навіть визначення психотерапії стає проблематичним (нині існує декілька їх сотень). За визначенням чеського психоте­рапевта Станіслава Кратохвіла, психотерапія — цілеспрямоване впорядкування діяльності організму психологічними засобами.

Як наукову дисципліну під психотерапією передусім розумі­ють метод лікування, що знаходиться на стикові двох галузей — психології та медицини. Від психології психотерапія бере методи лікування, від медицини — напрям впливу (передусім психіка, душевний стан пацієнта, через покращення якого досягається і покращення стану тілесного).

Загалом виділяють три психотерапевтичні теорії: психодина-мічну, поведінкову, гуманістичну. У межах першого підходу як визначальний фактор розвитку особистості виступають несвідомі психічні процеси; психологічні відхилення та проблеми розумі­ють як конфлікт між несвідомим та свідомим (наприклад, у пси­хоаналізі). У такому разі психотерапія рухається в напрямі досяг­нення усвідомлення цього конфлікту.

Другий підхід акцентує увагу на поведінці як єдиній психологічній реальності, даній нам у відчуттях, яку можна вивчити та дослі­дити науково. Поведінковий підхід базується на поняттях норми — адаптивній поведінці, а відхилення, відповідно, сприймається як дезадаптація, викликана не конфліктами між різними рівнями психіки, а неправильним навчанням та порушеннями процесу со­ціалізації. Психологічним базисом цього підходу є біхевіоризм — напрям сучасної психології, головним предметом вивчення якого є поведінка, тобто сукупність зафіксованих у результаті навчання реакції на певний стимул (навколишнє середовище).

Гуманістичний підхід виходить із визнання унікальності людини, її «ситуації» в світі, і порушення психологічної рівноваги розглядає передусім з точки зору незадоволеності потреб в самореалізації та само актуалізації (А. Маслоу).

Попри диференціацію підходів, спільним методологічним місцем психотерапії є особистісний підхід, тобто підхід до хворого яс до цілісної особистості з урахуванням усіх її індивідуальних особливостей. Суть підходу полягає в трьох аспектах: вивчення особистості хворого; урахування специфіки особистості при вико­ристанні психотерапевтичних методів; орієнтація психотерапев­тичного процесу на особистісні зміни.

Специфіка психотерапевтичного лікування вимагає певних додаткових зауважень та показань щодо її застосування. Найсут­тєвішим тут виступає місце та роль психологічного фактору в ви­никненні та розвитку хвороби: що він більший, то актуальнішим стає психотерапевтичне лікування.

Окрім місця психологічного фактору у процесі виникнення та розвитку хвороби, важливим є і показання в контексті мож­ливих наслідків захворювання. Вони можуть бути пов'язані як з клінічними, так і з психологічними та соціально-психологічними проблемами. Так, захворювання може виступити причиною не­вротичної травматизації; реакція пацієнта на хворобу може як сприяти процесу лікування, так і гальмувати його. Щодо соціаль­них аспектів, то тяжка хвороба та її наслідки можуть повністю змінити соціальний статус пацієнта, обмежити його у звичних діях і потребах; також можлива динамічна зміна якостей особис­тості внаслідок перебігу хвороби та її наслідків.

Така складність використання психотерапії породила вели­ку кількість напрямів психотерапевтичного лікування, що тісно пов'язані з психотерапевтичними методами. Одним з основних методів психотерапії є гіпноз.

Гіпноз сьогодні визнаний загальноприйнятним методом пси­хотерапії і досягається багатьма способами: методом фасцинації (довгий невідривний погляд ліїсаря в очі пацієнту); словесним методом, методом Месмера (фіксацією погляду пацієнта на мета­лічній кульці, спіралеподібних колах, що сходяться і розходяться тощо), методом обертонів (високо- або низькочастотні звукові ко­ливання на зразок метроному) та ін.

Гіпнотичний стан поділяється на три фази:

1. Сонливість. Пацієнт відчуває легку дрімоту, його м'язи роз­слаблюються, відчуває їх потепління, що приносить йому задово­лення. У цій фазі пацієнт ще не відчуває себе під дією гіпнозу.

2. Гіпотаксія (стадія м'язевої та внутрішньої релаксації). По­глиблення попереднього стану; пацієнт не бажає змінювати позу, відчуває слабкість у всьому тулубі, не може розтулити повіки.

3. Сомнамбулізм. Пацієнт повністю у владі лікаря, не реагує на подразники (зорові, слухові), навіть найсильніші. У цій фазі легко навіюються зорові та слухові галюцинації.

Варто зазначити, що існують глибші стадії гіпнозу, які досяга­ються в так званих змінених станах свідомості (медитативні ста­ни, транс, усвідомлені сновидіння, стани, викликані вживанням психоделіків — грибів, дурману, марихуани). У лікувальних ці­лях зазвичай обмежуються вказаними трьома фазами. Коло тера­певтичного застосування гіпнозу досить широке — від психосома­тичних хвороб та сексуальних розладів до хвороби Альцгеймера (різновиду старечого слабоумства).

Коротко охарактеризуємо основні напрями психотерапії: Емоційно-стресова психотерапія. Спрямована передусім на хворих, що страждають хронічним алкоголізмом; також засто­совується для лікування неврозів (зокрема фобії), психопатій, токсикоманії та наркоманії. Цей вид психотерапії має декілька цілей:

· корекція переживань пацієнта шляхом впливу на емоційну сферу. При цьому нагнітають і навіюють не лише позитивні, а й негативні емоції (страх);

· «вмикання» психологічного захисту пацієнта під час пресин­гу з боку психотерапевта; вплив на стереотипи поведінки хворого, в якій закріплено фактор, що травмує психіку (наприклад, при фобіях лікар моделює психотравмуючу ситуацію).

Психоаналіз. Базується або на ідеях класичного пансексуального підходу З. Фрейда (виявлення сексуальної детермінації психологічних травм), або на соціально-психологічних (Е. Фромм, А. Адлер) чи вербальних аспектах (структурний психоаналіз Ж. Лакана). Головна мета — прорив до несвідомого, можливість дати пацієнтові говорити відкрито, викриваючи основи конфліктів у психіці, чого немає в психотравмуючих ситуаціях. Це досягаєть­ся методами аналізу сновидінь, вільних асоціацій тощо. Важлива роль тут належить процесу сублімації — позитивному переклю­ченні енергії лібідо (сексуальної енергії) на інші сфери діяльнос­ті — передусім, мистецтво (звідси терапевтичний ефект мистецької практики, з якого з'явився ще один напрям психотерапії — арт-терапія). Сублімація протиставляється витісненню (блокуванням) причини психологічних конфліктів, що і є причиною неврозів.

Екзистенційний аналіз. Базується на філософії екзистенці­алізму К. Ясперса, М. Гайдеггера. На відміну від психоаналізу, психодинамічні процеси екзистенційний аналіз трактує не як конфлікт глибинного шару психіки — несвідомого із свідомим, — а як конфлікт індивіда з певними невід'ємними факторами, що складають сутність його існування. На думку представника екзистенційного аналізу, американського психотерапевта І. Ялома, таких кінцевих факторів у структурі буття індивіда є чотири: смерть (найочевидніша даність; конфлікт зароджується з праг­ненням продовження життя та усвідомленням факту неминучості смерті), свобода (тут конфлікт визначається через потребу в певній сталості, підґрунті, у той час як свобода показує відсутність такої статичної застиглості, порожнечу «під ногами»), екзистенційна ізоляція (від світу, себе та інших — ми народжуємось в самотнос­ті і в ній помираємо; конфлікт тут зароджується між усвідомлен­ням ізоляції та потребою в комунікації, захисті, належності до певного великого цілого), беззмістовність (неминучість смерті, самотність та ізоляція, необхідність створювати своє буття та світ навколо себе породжує сумнів у наявності змісту та мети нашого існування; конфлікт зароджується перед беззмістовним світом й необхідністю творити в ньому смисли). Терапія екзистенціально­го аналізу спрямована на усвідомлення неминучості цих даностей, напруги між протилежностями, що спричинюють конфлікт та неможливості усунути одну з них. Для цього часто використо­вуються методи змінених станів свідомості, східні тілесно-духовні практики, наприклад йогу.

Важливим для екзистенційного аналізу є подолання прірви між лікарем — носієм владної впевненості, якого не зачіпає хво­роба і проблеми, та пацієнтом — залежною, «закинутою» в світ іс­тотою, життя якої перебуває у владі лікаря. Тут важливе значення має контакт з пацієнтом, не як з підконтрольним об'єктом, а як із рівноправним партнером комунікації. Психотерапевт повинен сам пережити проблеми пацієнта, лише так він зможе йому допомогти.

Психоделічна психотерапія. Застосовується до пацієнтів у граничних ситуаціях — при термінальних стадіях хвороб або до близьких пацієнту людей. Важливою метою психоделічної пси­хотерапії є полегшення (емоційне та фізіологічне) процесу вми­рання. Для цього часто використовуються психоактивні речовини та психоделіки, наприклад ЛСД (напівсинтетична психоактивна речовина, що не здійснює негативного впливу на фізичне здоров'я людини та не зумовлює фізичної залежності; у багатьох краї­нах вважається наркотиком) та інші галюциногени (досліджен­ня показали, що їх вживання полегшують емоційні та фізичні страждання пацієнтів, що помирають від смертельних хвороб). У середині XX ст. ЛСД було позитивно оцінене як речовина, що трансформує ставлення до дійсності та до власного тіла і психіки. Так, американський професор Е. Каст виявив, що деякі пацієнти після вживання ЛСД демонстрували неймовірну байдужість до свого тяжкого стану, у них знижувався страх перед смертю, різко зменшувався біль, покращувався сон, понижувалася тривожність з приводу хвороби. Найкраще піддаються психоделічній терапії симптоми депресії, ізольованості і тривожності.

Небезпечність цього виду терапії в тому, що спрогнозувати точну дію психоделічної речовини на свідомість людини складно, а часте вживання їх призводить до психічної залежності і до низ­ки психічних побічних ефектів.

Трансперсональна психотерапія. Цей напрям психотерапії виходить із декількох базових філософських постулатів: органіч­ної єдності світу (принцип «все в усьому»); визнання індивідуаль­ного як вторинної функції абсолютного; постулювання свідомості як єдиної реальності, що «розлита» у світі, а відтак, не є власти­вістю виключно людини, а всього живого; принцип акаузальної (непричинної) синхронії — поняття, введене К. Юнгом, яке позна­чає непричинний тип зв'язку між явищами фізичної та психічної реальності, можливість впливати на фізичну реальність психіч­ними засобами (думками, спогадами, переживаннями тощо).

Трансперсональна психотерапія виходить з ідеї, що індивіду­альні переживання людини складають лише поверховий незна­чний шар її свідомості; на глибинному рівні вона пов'язана з усім світом, і проблеми виникають саме тоді, коли вона абсолютизує принцип індивідуації та нищить зв'язки з глибинними структу­рами своєї психіки. Завдання трансперсонального психотерапев­та — поновити ці зв'язки. Так, одним із основних глибинних пе­реживань, які виникають у пацієнта, є так звані перинатальні переживання — добіографічні, пов'язані з внутрішньоутробним життям індивіда, а також з переживанням народження. Останнє трансперсонального психологією трактується як фундаментальна для формування психіки індивіда травма, тому в своєму житті він намагається зберегти зв'язок з перинатальним періодом. Спира­ючись на концепцію архетипів К. Юнга (див. пит. 7.1), транспер­сональна психологія знаходить такі зв'язки у міфах та фольклорі. Наприклад, досвід єдності плода з матір'ю виражений у міфові про «золотий вік», де люди жили в єдності з матір'ю-природою; наро­дження виражене у біблійній оповіді про вигнання з раю і пекло; момент травматичного проходження плода пологовими шляха­ми — уявлення про війни, революції, жертвопринесення Хрис­та, міф про птаха Фенікс; стадія безпосередньої появи на світ — в уявленнях про спасіння та спокуту гріхів, очищення тощо.

Окрім перинатальних переживань, трансперсональна психо­терапія зумовлює інші подібні переживання: переживання єд­ності з усім живим (тваринами, рослинами, іншими людьми, Усе­світом); вихід за межі традиційних переживань простору та часу тощо. Синтезуючи наукові досягнення Заходу XX ст. зі східною мудрістю, трансперсональна психотерапія має на озброєнні низ­ку унікальних методик виклику таких станів. Це як традиційні східні методи (медитація, йога), так і розроблені представника­ми цього напряму (ЛСД-терапія, холотропне дихання, ребефінг). Так, методика ребефінга досить проста — пацієнт лягає на спину і впродовж 1 години виконує глибокі вдихання ротом, щоб наси­тити організм киснем. У результаті наступає ефект гіпервентиляції, що дає змогу розвинутись гальмуванню кори великого мозку й активізувати підкору, викликаючи витіснені із свідомості пере­живання. При цьому активно використовується музика.

Основне завдання трансперсональної психотерапії — допомо­га в досягненні пацієнтом тотальної єдності зі світом, ліквідація меж між індивідуальним та абсолютним, які і є причиною про­блем хворого.

Отже, психотерапія — невід'ємна частина сучасної медицини, що дає змогу сформувати новий погляд на пацієнта (не як на су­купність симптомів, що можна вилікувати впливаючи виключно на тілесний стан, а як на унікальну особистість, психосоматичну самоорганізовану систему), на процес лікування (низка комплек­сних заходів на фізіологічному, психологічному та соціальному рівні, де лікар — уже не беззаперечний авторитет, а пацієнт слух­няно виконує усі його вказівки; з відносин підкорення акцент змі­щується на відносини партнерської комунікації) і на саму хворобу. Крізь призму медицини в психотерапії переломлюється класична філософська ситуація діалогу, в якому і досягається не лише іс­тина, а й справжня єдність людей. Психотерапія показує дієвість психологічного впливу на особистість, однак вимагає контрольо­ваного підходу до психотерапевтичного лікування, адже на кону стоїть найголовніше для людини — її життя та свобода.

Дата добавления: 2015-05-22