Проблема сенсу життя, смерті і безсмертя в контексті медицини та філософи

Людина — єдина істота, яка усвідомлює, що помре. Чим же висту­пає смерть у контексті філософствування про людину?

Насамперед смерть співвідноситься з життям. З біологічної точки зору, смерть — безпосереднє, неминуче закінчення процесу життя, з філософської — життя — це розтягування смерті у про­сторі і часі. Однак життя і смерть — не однопорядкові феномени. Життя співвідноситься з наявністю буття, з певним предметним змістом, смерть же є межею, за якою життя втрачає свою визначе­ність і починається невідоме. Звідси і страх смерті, який, до речі, не зводиться ані до страху болю, ані до жаху перед смертю.

Утопічність людини, її не-сутнісність означає, що її буття розімкнене до останньої, необхідної можливості — смерті. Люд­ське буття — це «буття-до-смерті» (Гайдегтер). Саме наявність межі спонукає людину на запитування про життя, реальність його закінчення постійно турбує людину, через що і виникає фе­номен радикального запитування, тобто філософія.

Унікальність смерті в тому, що вона в певному сенсі реальніша за життя. Східна традиція, а за нею і А. Шопенгауер, говорять про життя як про пелену, індивідуальну ілюзію втіленого абсолютно­го існування, яку індивідуальне завжди намагається продовжити. Через це ми несвідомо прагнемо до «смертельних» вимірів існу­вання (згадаймо інстинкт смерті 3. Фрейда або ж елементарний факт — уві сні (а сон виступає як імітація смерті) людина може проводити до половини свого життя). У цьому контексті смерть лякає, оскільки володіє абсолютною реальністю, яка може підда­ватися символізаціям (ритуали поховання, включеність смерті у контекст надання послуг тощо), однак зрештою вона через свою необхідність завжди залишається останньою реальністю.

Суттєвим виступає відношення смерті і часу. Смерть розчине­на в часі, вона одночасно в ньому і поза ним; займаючи таке невизначене місце, людина завжди прагне до «наближення смерті», її «випередження». Цим досягається симуляція смерті, зводиться її статус з метафізичної межі до феномена буденного існування. Тому в постмодерні ніхто не вмирає, оскільки епоха постмодерну — епоха смерті метафізики, де все позначене симулякрами і тиражоване в безмежності копій (див. питання 7.6 «Постмодерн як стан сучасного філософського знання»). Унікальність смерті в такій тиражованості стирається і стає черговим сюжетом для блокбастера чи реаліті-шоу.

А фізіологічні симптоми та вікові аналоги смерті вважають аномаліями, які потрібно ізолювати і знебезпечити. Про це, на­приклад, говорить ставлення до смерті в медицині. Є концепції, що вважають старіння і смерть хворобами, що можна вилікувати, тобто певними аномаліями. Існують генетичні хвороби, перебіг яких приводить вчених до думки, що старість — це хвороба. Та­кою ілюстрацією виступає синдром Гетчінсона—Гілфорда, або ж прогерія (передчасна старість). Це захворювання полягає в тому, що паралельно із затримкою фізичного розвитку дитини спосте­рігаються передчасні ознаки старіння (полисіння, зморшки, які з'являються вже в перші місяці життя). Приблизний вік життя людини з такою хворобою 11—13 років.

Тут проявляється страх перед просторово-часовою відстанню смерті, страх перед найпершою очевидністю: людина — смертна. У цьому контексті всю культуру людства ми можемо позначити як подолання смерті через символічне безсмертя, чи, принаймні, спосіб сховатися від смерті, продовжуючи себе у своїх творіннях після смерті.

Екзистенціалізм наголошує на важливості смерті в процесі здобуття автентичності нашого існування. Лише смерть як ви­ключно наша можливість є запорукою того, що ми здатні вирва­тись із середовища анонімного існування das Man (в якому ніхто не вмирає) та перетворити своє життя із сукупності подоб, гри ма­сок, уподібнень до життя інших, на власну унікальну долю.

Саме у філософському контексті осмислення смерті і з'яв­ляється питання про смисл життя. Стереотипи буденної свідомос­ті вбачають у ньому або ж непотрібне мислительство, або ж відпо­відають на нього у площині примітивно-прагматичних інтересів пересічного громадянина: смисл життя в любові, у кар'єрі, наро­дженні дітей, виконанні свого обов'язку, матеріальному благопо­луччі, повазі з боку інших тощо. Однак це банальна реалізація бажань, що ніколи, як вчить буддизм, не досягне своєї мети, тому така постановка питання ні до чого не приводить.

Філософська дилема питання про смисл життя може бути кон­кретизована в наступній суперечності: смисл життя усвідомлюєть­ся і створюється в процесі життя, однак він потрібен нам із самого початку життя. Ця дилема продуктивніша, оскільки наголошує на процесуальності і цінності самої постановки такого питання, в якому криється не стільки можливість відповіді на нього, а неми­нучість відсутності такої відповіді. Простіше кажучи, запитуван­ня про сенс життя необхідне, однак потрібно бути готовим до того, що відповіді на це питання не буде. Тому і відповіді буденного запитування ніколи не вдовольняють людину повністю.

Проблема смерті в медицині може бути розглянута через при­зму кількох питань.

Одне з них стосується сутності смерті: що це? Хвороба, яку можна вилікувати? Тоді як досягти безсмертя? Чи смерть — це не­минучий фізіологічний процес, з яким треба змиритись? І в чому тоді завдання медицини — перемогти смерть чи просто розтягну­ти життя, зробивши смерть легкою, безболісною?

Друга проблема стосується статусу медичного працівника. Справа в тому, що до епохи Нового Часу, він не мав безпосередньо справи із вмиранням: тільки-но хворий визнавався безнадійним, лікар припиняв допомогу. Сьогодні ж відбувається монополізація статусу медичного працівника в цій сфері. Лікар — єдина особа, що має право визначати смерть.

Ще одна проблема смерті в медицині полягає в розмиванні понять «життя» та «смерть». Із прогресом технологій штучної під­тримки життя (особливо реаніматології та анестезіології) тради­ційні критерії смерті (незворотна зупинка дихання та кровообігу) виявились недостатніми для констатування факту смерті. Тому сучасна медицина вводить розрізнення понять клінічна та біо­логічна смерть. Перша, на відміну від другої, не є незворотною. Клінічна смерть — це своєрідний перехідний стан між життям і смертю, який починається з моменту припинення діяльності ЦНС, кровообігу та дихання і продовжується нетривалий час (від 3 до 30 хв) доки не розвинуться незворотні процеси в головному мозку. З цього часу настає смерть біологічна (незворотна).

Однак таке розрізнення не вирішує остаточно всіх проблем, а лише породжує нові. Наприклад, до якої межі боротися за життя пацієнта? Ще одна дилема є сьогодні центральною в контексті фі­лософії та медичної етики — це проблема добровільної смерті, або евтаназії. Докладніше про неї — у темі 14 «Філософські проблеми медицини».

Таким чином, філософсько-медичний дискурс охоплює все розмаїття запитувань про людину не лише в метафізичному (сут­ність, призначення людини), а й у фізичному аспекті (людина як фізіологічна система, як смертний біологічний вид). Очевидно одне: те коло проблем, що порушують філософія і медицина перед науками про людину невичерпні, як саме людське єство.

Дата добавления: 2015-05-22