Філософське осмислення історії. Моделі історичного процесу

Хронологічне розгортання часу та зміна структурних елементів суспільства порушує перед філософією проблему історії. Ця про­блематика, як і в інших галузях філософського знання, конкре­тизується в низці проблем: напрям історичного процесу (чи роз­вивається суспільство прогресивно, чи навпаки, регресивно), які критерії дають змогу говорити про регресивність чи прогресив­ність історичної долі суспільства; хто творить історію; чи є істо­ричний розвиток загальнолюдським, всеохоплюючим, чи він об­межується певними просторовими межами (проблема всесвітньої історії); чи є в історії певна мета, прихований смисл, який відкри­вається поступово в процесі історичного поступу тощо.

Традиційне світорозуміння не знало історії як поступового руху часу. Для традиційних суспільств час вимірювався циклами, що повторювались, відповідно, проблеми новизни та розвитку не виникало. У цьому контексті історія та її філософське осмислен­ня починається з руйнування традиційного циклічного розуміння часу і переходу до лінійного усвідомлення. Першою системою зна­ння, яка здійснила цей перехід, була християнська. Саме з часу утвердження християнської філософії може йти мова про історію як таку.

Існуючі моделі історичного процесу можна умовно поділити на дві великі групи за напрямом руху історії та характером цього Руху:

1. Лінійні (прогресистські та регресистські).

2. Нелінійні (некласичні).

Лінійні моделі історії. Прогресистські моделі. Характер цього руху виключно прогресивний — історія не знає відхилень, руху назад тощо. Рухаючись в напрямку прогресу, історія реалі­зовує певну мету, що не завжди осягається діячами історії — рух свободи (просвітники, Г. Гегель), рух до безкласового суспільства (марксистська філософія історії), реалізацію Божого задуму (хрис­тиянська філософія історії) тощо.

Перша лінійна філософія історії викладена Августином Бла­женним. Згідно з його поглядами, історія має початок і кінець творіння з граничним моменту воскресіння і страшного суду. В основі історії лежить боротьба двох «градів» — граду земного (грішного) і Божого (праведного): церкви і держави, божественно­го та природного в людині й суспільстві. Періодизація цієї бороть­би будується на аналогії з шістьма днями божественного творіння світу і шістьма періодами людського життя (раннє дитинство, дитинство, отроцтво, юність, зрілий вік і старість). Перший період історії людства, його дитинство, або раннє дитинство, починається з перших членів царства небесного і царства земного, Авеля і Каї­на та триває до потопу — першої серйозної кари всіх нечестивців. Шостий же період завершує земну історію людства. Кінець істо­рії — це друге пришестя Христа, воскресіння і страшний суд, коли праведники будуть остаточно відокремлені від грішників; перші з'єднаються з Богом, своїм істинним владикою, знайдуть вічне блаженство, а другі відправляться в пекло.

Лінійні моделі історичного процесу, запропоновані Просвітни­цтвом, повністю відповідали його головному завданню — звіль­ненню людства від епохи забобонів та фанатизму за допомогою розуму та виховання. Виправдання неминучості цього процесу, його історичної необхідності й містилось у філософсько-історичних концепціях просвітників. Так, Вольтер критерієм прогресу вба­чав пізнання законів природи за допомогою розуму, завдяки чому люди стають освіченішими та щасливішими. Тотальність цього процесу породила поняття всесвітньої історії, що показує праг­нення Просвітництва поширити власний проект на все людство. Так, оптимістичний філософсько-історичний проект викладений у Кондорсе, згідно з яким людство проходить прогресивний шлях розвитку на основі розуму, минаючи три великі епохи. У першу епоху домінуючу роль відіграють матеріальні чинники існування суспільства (скотарство, землеробство); тоді люди об'єднуються у перші спільноти — сім'ї та племена; розвиток другої епохи визна­чає вже духовна сфера (поява писемності, розвиток науки та осві­ти); третя ж, прийдешня епоха, пов'язана з вирішенням проблеми нерівності між націями, і вдосконаленням людини на основі ідеї рівності всіх.

Апогей просвітницького оптимізму та лінійної філософії істо­рії досягнутий у філософсько-історичних дослідженнях Г. Гегеля та марксистській філософії (див. пит. 5.3, 6.3). Саме Г. Гегелю на­лежить грандіозна філософсько-історична система, основою якої виступає усвідомлення себе, Абсолютної Ідеї як шляху розуму та звільнення. У процесі такого освідомлення історія минає три етапи — східний, греко-римський та германо-християнський. На останньому етапі Абсолютна Ідея пізнає себе у своїй повноті й іс­торія закінчується; втіленням, носієм Абсолютної Ідеї Г. Гегель вважав Наполеона Бонапарта.

Філософію історії Г. Гегеля часто називають ідеологічним про­ектом виправдання насильства, адже центральне місце в історич­ному процесі він відводив державі як інструменту панування та підкорення заради гармонії і порядку. Саме державність, за фі­лософом, гарантує народу прогресивний розвиток, і навпаки, без держави неможливе подальше розгортання цінностей розуму та його форм (релігії, мистецтва, науки). Оцінюючи історика як «про­рока навиворіт», Г. Гегель виправдовував усі прояви насильства, зокрема, війни як необхідного етапу самопізнання Абсолютної Ідеї в часі, тобто в історії.

Прикладом регресистської моделі історії може слугувати фі­лософія Ж.-Ж. Руссо та Ф. Ніцше (див. пит. 4.3, 6.5). Спільна для них риса — твердження про існування певного первісного ідеаль­ного стану суспільства, після якого відбулось історичне «гріхопа­діння», відповідно, історія описується як втрата першопочаткової невинності і рух занепаду.

Нелінійні моделі. Ця група філософсько-історичних концеп­цій наголошує на складності та неоднозначності історичного про­цесу. Розквіт припав на другу половину XIX—XX ст., коли просвіт­ницька філософія історії з її оптимізмом та вірою у всесильність людського розуму була дискредитована.

Однак перші нелінійні моделі історії знаходимо ще на сти­кові епох Відродження та Просвітництва в італійського історика Джамбатісти Віко (1668—1744). В його філософсько-історичній концепції поєдналося переконання в наявності смислу історії, що все більше розкривається з прогресом із циклічним характером історичного розвитку. Усю історію Дж. Віко ділить на три епохи:

1. Епоха богів. Люди максимально пов'язані з природою, вони — дикуни, ототожнюють природу з божественним. Тому ними керує мораль смирення і трепету.

2. Епоха героїв. Центральна постать — герой, що виражає волю богів та являється вождем племені. Страх перед божествен­ним поступається місцем фантазії; раціональність ще слабка.

3. Епоха людей. Тут уже панує раціональність, відбувається перехід до критичної свідомості, зароджується філософія, люди все більше звільняються від природи.

Головна відмінність нелінійних моделей філософії історії, що сформувались наприкінці XIX — у XX ст., від лінійних в тому, що вони заперечують: а) тотальність історичного процесу (відкидан­ня гегелівської ідеї всесвітньої історії); б) іманентний смисл істо­ричного поступу (наявність в історії певної мети — чи то людської, чи то божественної); в) європоцентризм — філософсько-історично­го виправдання зверхності європейської цивілізації над іншими.

Філософія історії О. Шпенглера. Освальд Шпенглер (1880—1936) — німецький історик, філософ, автор фундамен­тальної праці «Присмерк Європи». Найважливіше завдання, що ставить перед собою О. Шпенглер, — критика європоцентризму. Філософ відмовляється від концепції єдиного «всесвітнього» істо­ричного процесу, єдиної лінії еволюції людства, що проходить по­слідовні етапи розвитку та «приречена» на прогрес.

Європоцентризм він замінює ідеєю рівноцінності та самобут­ності всіх культур. Кожна з виокремлених культур Сіх, за філосо­фом, вісім — єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська, європейсько-християнська, візантійсько-арабська, культура майя) має «душу», певний збірний образ-гештальт, що і вирізняє її від решти. Приміром, греко-римська культура — це культура «аполонівська», у ній домінує начало впорядкованості, гармонії (згадаймо античний космоцентризм та впорядкованість життя грецького полісу, симетрію античного мистецтва тощо); єв­ропейсько-християнська культура — фаустівська, нею керує жага пізнання, адже європейська цивілізація ще із Сократа ототожнює знання і благо.

Кожна з цих культур існує приблизно однаковий період — 1000—1200 років. Це виключає ідею наступності та поступальнос­ті історичного процесу. У людства, наголошує О. Шпенглер, немає жодної мети, адже самого людства не існує, є ізольовані культури, що проходять певні етапи життя подібно до живих організмів: ди­тинство, юність, зрілість, старість. Початком кінця будь-якої куль­тури виступає її виродження в цивілізацію; якщо культура ха­рактеризується гуманітарними началами (філософія, мистецтво тощо), то цивілізація — технізована форма існування культури. У цьому контексті будь-яка культура приречена на загибель, у тому числі і західноєвропейська.

Філософсько-історична концепція А. Тойнбі. У 12-томній праці «Дослідження історії» Арнольд Тойнбі (1889—1975) розгля­дає історичний процес як колообіг світових цивілізацій, однак не відмовляючи їм у спадковості та взаємозв'язку.

А. Тойнбі позбавляє цивілізацію негативних характеристик, як у О. Шпенглера, і віддає їм центральну роль в історичному процесі. Головною умовою перетворення нецивілізованого наро­ду в цивілізацію є «відповідь», яку має дати нецивілізоване су­спільство на «виклик» середовища (небезпека війни, природні катаклізми тощо). Якщо відповідь наявна, виникає цивілізація й увесь її розвиток є пульсацією дихотомії «виклик / відповідь».

У своєму існуванні цивілізація минає чотири стадії: зароджен­ня, зростання, надлом, занепад. Для зростання цивілізації, її укріплення та розквіту А. Тойнбі фундаментальну роль відводить творчій меншості — еліті суспільства, що і формулює відповідь на виклики. Найважливішим же соціальним та духовним утво­ренням, який визначає характер цивілізації та є її інтегруючою силою (забезпечує єдність суспільства), є релігія. Якщо зникає творча меншість, цивілізація переходить у стан надлому та зане­падає. Подальша її доля може бути різна: вона повністю зникає або дає життя новим цивілізаціям. У другому випадку цивілізація стає материнською, а та що виростає з неї, — дочірньою. Напри­клад, західноєвропейська цивілізація виникла з греко-римського суспільства, далекосхідна — з давньокитайського. Загалом же А. Тойнбі нарахував 32 цивілізації, з яких 21 розкрилась повністю.

Дата добавления: 2015-05-22