Природа як предмет філософського осмислення. Екологічна складова нового гуманізму

Природа – це рід реальності, відмінний від історії за способом існування, але співвідносний із нею. П. з точки зору природознавства – це практично нескінчена сукупність об’єктивних явищ і процесів. Досі поширене уявлення про природу як про нескінчену скарбницю ресурсів. Т.ч., наука і практика, на яких ґрунтується сучасна техногенна цивілізація, виходять з уявлення про п. як про самосущу реальність, яка безмежно переважає можливості людини щодо її теоретичного осягнення і практичного використання. Водночас природа сприймається як принципово проникна для людського розуму й практично підкорювана людиною. Стратегія панування і володарювання, яка виникла внаслідок культурно-світоглядної революції 15-16 ст. (Ренесанс і Реформація), і наукової революції 17 ст., виявилася згубною для природи.

Субстанційність (тобто її самоствореність і самотвірність) природи робить її світом людини. Цілісність п. вияв-ся також через притаманну їй доцільність. Через доцільність п., яка стверджує цілісність повсюдно, п. не має свого смислового центру, в кожній своїй точці вона причетна до своїх смислів. Звідси ще одна риса п. – багатоманітність.

Від самого свого виникнення людина починає змінювати п. „під себе”. Навпаки, в п. діє логіка світу: кожна її ланка виявляє здатність улаштуватися як цілісний світ.

Провісником нового способу мислення стосовно природи став В. І. Вернадський. Ще наприкінці ХІХ ст. висловив ідею, що до всіх природних процесів слід підходити, маючи за точку відліку ціле, а не частку. На певному етапі розвитку біосфери в дію вступає новий чинник планетарного характеру – діяльність людини, визначений Вернадським як ноосфера (сфера розуму). Ставлення людини доприроди має бути відповідальним, моральним. Справжньою подією стало обґрунтування морального ставлення до природи у вченні видатного мислителя і гуманіста Альберта Швейцера, яку він назвав „етикою благовоління перед життям.”. Дає визначення людині: „Я є життя, що живе серед життя, яке хоче жити”. Добро слід розуміти як діяння, що направлене на збереження і удосконалення життя.

Т.ч., п. вимагає не суто утилітарного, а смислово- ціннісного ставлення до неї.

Сьогодні людина має визнати, на неї розповсюджується дія законів природи., і кожна шкода, якої зазнає середовище, обертається проти самої людини. Зараз людина, як елемент екосистеми, зазнає екологічної кризи. Нинішня еколог. криза здатна переростив глобальну екологічну катастрофу (глобальне потепління, забруднення гідросфери і атмосфери, скорочення площі лісів і ріллі., зростання населення.). Стратегію подолання глобальних проблем розробляє створений у 1968 р. італ. бізнесменом Ауреліо Печчеї „Римський клуб”. У своїх доповідях проголосили орієнтацію на новий гуманізм (н.г.)як засіб трансформації людини. Печчеї визначив 3 аспекти нового гуманізму: почуття глобальності, любов до справедливості і нетерпимість до насильства. Н.г. оголосив ідею самозбереження людства через самозміну людини. Можливі стратегії подолання еколог. кризи:

1. Самообмеження людини (перехід від ери „гомо фабер” (людини, що виробляє) до ери „гомо модератус” (людини поміркованої)).

2. Шлях коеволюції – сумісної еволюції природи та людини: поєднання помірного втручання в природу з ефективними природоохоронними заходами. (Приклад Китаю, Японії до індустріальної доби).

3. Вимога екологічно-гуманістичної диктатури. Жорсткий міжнародний контроль за виробництвом і споживанням у всьому світі. Це означає істотне обмеження свободи народів.

Орієнтації Римського клубу сьогодні на „життя із скромним добробутом та істинною людською гідністю для кожного громадянина планети”.

Екологічний імператив.

Дата добавления: 2015-05-08