Проблема віри і розуму в середньовічній філософії

Конспект т. 4 п. 3

Середньовіччя характеризується книжністюю.

Середньовічна філософія формувалася за умов кастово-ієрархічної структури феодального суспільства. Ця обставина визначила зміст і форму середньовічної філософії. Вона існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика концентрувалася навколо поняття — міфо-логеми Бога, а любов до мудрості реалізувалася як течія богословської думки. Раціональний елемент знання в ній автоматич­но підпорядковувався вірі, а науковий інтерес — релігії. Звідси й функціональне визначення, яке сформулював у Середні віки Фома Аквінський: «Філософія — наймичка богослов'я». В Середньовіччі формуються традиційні філософеми про першооснови буття, пізнан­ня і людського існування.

Перша сторона основного питання філософії (онтологічна) є найменш плідною у середньовічному мисленні. Вчення схоластів про світ будується на послідовній релігійно-ідеалістичнгй основі. Питання про походження світу вирішується в дусі біблейського креаціонізму (від лат. creare — творити): світ створено з нічого, за одним лише вільним волевиявленням Бога. І все ж схоластика висунула дві неортодоксальні моделі космосу, які беруть початок в античності і випереджають натурфілософію Відродження і Нового часу. Одна з них належить шотландському ченцю Іоанну Скоту Еріугені (810—877 рр.), який заперечував християнський креаціоністський міф і протиставляв йому теорію, згідно з якою Бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи (книга Еріуге-ни «Про розподіл природи»" Паризьким собором 1210 р. була визнана єретичною і засуджена папою Гонорієм II до спалення). Інша неортодоксальна космологічна модель (також засуджена церквою) відстоювала ідею вічності світу, отже, й ідею того, що світ не створений Богом.

Ця ідея бере початок у Арістотеля: в Середні віки її додержувався схоласт СГгер Брабантськии (XIII ст.), сприйнявши її від арабських мислителів Авіценни і Аверроеса.

Августин: Воля вища розуму, вищий акт волі – віра. Перш, ніж пізнати Бога людина повинна увірувати, полюбити його.

Фома Аквінський: і віра, і розум ведуть до істини, але на своєму шляху розум може блукати, а вірі безпосередньо відкриті божественні одкровення.

Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — патристику. Патристика — приділяє основну увагу монотеїзму(однобожя), трансцендентності Бога, вченню про Христа, креаціонізму(творчі можливості Бога, Бог творить вільно). В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.

у Візантійській імперії у другій половині V ст. були написані грецькою мовою чотири твори, які відіграли визначну роль у наступному розвитку філософської думки Середньовіччя на Сході та Заході. Це були твори про проблему пізнання Бога: "Про божественні імена", "Про таємниче богослов'я" (часто зустрічається під назвою "Про міфічну теологію"), "Про небесну ієрархію", "Про церковну ієрархію", які підписані ім'ям Діонісія Ареопагіта. Проте загальновизнано, що він не міг бути автором цих творів через те, що жив на кілька століть раніше подій, описаних у цих трактатах, тому їх автора стали називати Псевдо-Діонісій (а самі твори — "Ареопагітиками").

Ареопагітики становлять собою синтез християнських ідей з нео-платоністськими, в якому найчастіше переважали саме неоплатоністські елементи. Теологічні уявлення концентруються в "Ареопагітиках" насамперед навколо шляхів богопізнання.

Для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Це поділ проходить через всю середньовічну філософію.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія — захист) і завершується «патристикою» (патер — отець). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160—220 рр.). Вихідні принципи середньовічної філософії були сформульовані у патристичний період «отцями церкви». Серед них виділяються Григорій Назіанзін (330—390 рр.), Василій Великий (330—379 рр.), Григорій Нісський (325—394 рр.), Аврелій Августин Блаженний (354—430 рр.).

Схоластика (від грецького «схола» — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію.

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом і реалізмом.

Номіналізм (від лат. nomen — ім'я, назва) — напрям, який вважав, їдо реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є Ї.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.(чуттєве сприйняття речей)

Реалізм — напрям, котрий вважає, що загальні поняття (універсали) є не відображенням предметів і явищ, а існують як реальні духовні сутності і складають субстанцію речей. Найбільш випукло реалізм представлений у вченні І.С.Еріугени (810—877 рр.).(універсалії існують в розумі)

Ці дві течії започаткували емпіризм(чуттєва) та раціоналізм(розумове), і все це поєднав Кант

Фома Аквінський (1225—1274 рр.) — засновник системи «покатоличеного» арістотелізму, яку стали називати за іменем автора «томізм». Модернізована форма цього вчення й досі є найвпливовішою в католицькому світі і називається неотомізмом.

Найвідомішими творами Фоми є «Сума проти поганців» і «Сума теології».

За Аквінським, метою людського життя є спасіння. Ця мета визначає, що знання повинне грунтуватися не тільки на розумі,, але й на одкровенні. Метажиття не може бути осягнута розумом, оскільки кінцевою метою життя є Бог, а він розумом не пізнається. Бог є надрозумна істина, яка недоступна слабкому І людському розуму. Ця істина дається людям через Боже одкровення. На цих вихідних засадах Фома зводить концепцію подвійної істини: є істини розуму, і є вищі істини. Перші даються і нам в науках, другі через одкровення, зокрема через святе письмо і теологію. Наука і теологія, отже, не суперечать одна одній, бо осягають різні світи — природу і Бога. При підготовці цього питання варто пам'ятати, що хоча Ф.Аквінський і підпорядковує науку релігії, але розмежувавши сфери їх застосування він відкрив певні можливості і для розвитку наукового знання.

Дата добавления: 2015-05-08