Основні риси філософської думки Київської Русі

Становлення філософської думки українського народу відбувалося в межах духовної культури Київської Русі. Найдавніші збережені пам'ятки писемності Київської Русі, що є джерелом пізнання історії філософської думки нашого народу, датуються кінцем X — серединою XI ст. Суттєве значення для розвитку тогочасної філософської думки мало введення на Русі християнства. Завдяки цьому Київська Русь отримала можливість прилучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією дають можливість використовувати як джерело філософської думки здобутки античної й візантійської філософії. Твори візантійської та болгарської літератури переважали в загальному фонді пам'яток світової культури того часу, які засвоювалися в процесі становлення і розвитку філософської думки Київської Русі. Однак вони не вичерпують всього фонду, який до певної міри включав і культурні здобутки народів Західної Європи та Сходу. Мабуть, безпосередньо з сирійської мови здійснюється переклад повісті про Акіра Премудрого. У створенні таких стимулів значна роль належить християнству, яке виступає своєрідним каталізатором процесу, що супроводжував засвоєння світових ідейних надбань у культурі Київської Русі. Засвоєння ідей світової філософської думки відбувалося й на ґрунті власної, рідної вітчизняної культури, що спиралася на давні традиційні світоглядні уявлення східних слов'ян, В результаті взаємодії двох чинників: з одного боку, світової інтелектуальної традиції, а з другого — вітчизняної культури, яка зберегла суттєве відображення міфологічних уявлень східних слов'ян, склалася ориґінальна традиція української філософської думки, яка, починаючи з XI ст., впродовж віків визначає специфіку філософського мислення українського народу. У межах києворуської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення — не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування. Якщо у західноєвропейській культурі здебільшого реалізується "платонівсько-аристотелівська" лінія філософії, яка відповідно до канонів наукового мислення прагне до істини, незалежної від людини і людства, то в києво-руській культурі переважає "александрійсько-біблійна", яка орієнтується не так на здобуття безсторонньої істини, як правди, що будується як драма людського життя. Відповідно до цього в києворуській культурі виробляється розуміння філософії і філософа. Філософом вважався той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а перетворив отриману істину на керівництво у власному житті, філософія мислилась не тільки як теоретизування, а й як практична мораль. Такому розумінню філософії відповідають й ті визначення, що функціонують у культурі Київської Русі. Серед найпоширеніших є перше в слов'янській літературі визначення філософії, вміщене в популярному на Русі "Пространному житії Костянтина — Кирила Філософа", дається виз-ня філ-її як „знання Божих та людських речей, що навчає як людина може прийти до Бога” Характер розв'язання онтологічних і натурфілософськихпроблем у києво-руськІй культурі зумовлюється, зрештою, притаманним людині того часу уявленням про світ, в єдності з яким вона усвідомлює сенс власного буття. В основі його — властиве християнському світобаченню подвоєння картини світу — світ наявний і бажаний, належний, що перебуває за межами наявного. Світ бажаного виступає як Божественний, трансцендентний щодо людини і природи, а це приводить до суттєвої зміни, порівняно з міфологічним уявленням, онтологічного статусу природи. Створена з нічого природа позбавляється самодостатньої цінності Погляд людини спрямовується через природу до трансцендентного, надприродного начала. Досить помітне місце в системі філософсько-світоглядних уявлень діячів Київської Русі посідає гносеологічна проблематика. Яскравим виявом теоретико-пізнавальних орієнтацій у культурі Київської Русі є, зокрема, властиве їй розуміння ролі книги, писаного слова, книжного вчення в житті людини. "Книжність" осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. Оспівуванню "книжного знання" присвячено чимало місць у "Повісті минулих літ". Книги уподібнюються річкам, що "напаяюше вселеную". Так сказано в похвалі Ярославу Мудрому, який вшановується за те, що він "насЂя книжными словесы сердца вЂрных людни" землі Руської, діяв слідом за батьком своїм Володимиром, який цю землю "взора и умягчи". Писання книг уподібнюється до "впорядкування" Руської землі. Ця ж сама тема є центральною в спеціальній статті "Слово нікоєго калугера о четьи книг", що відкриває "Ізборник Святослава" Розгляд пізнання як тлумачення істини, проголошеної, але „сокровенної” у Слові. На питання чи можна пізнати Бога тут 2 відповіді: 1- агностична – заперечення можливості пізнання Бога, 2 – людина може пізнати Бога, зосереджуючись на ангельському чині. Акцентація ролі серця, при зясуванні сутності людини однією з головних є проблема співвідношення тіла і душі Тіло як "природна" суть єднає людину з усією природою. Душа жлюдини — нематеріальна. Честь і слава – найвищі ціннісні хар-ки людини. („Руська правда”). Святість як втілений моральний ідеал. (князі Борис і Гліб, оспівані в „Києво-Печерському Патерику”)На понятті "честі" ґрунтується ідеальний образ князя, княжого дружинника в межах дружинної моралі, оспівуванню якої присвячено "Повчання" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім" та ін.В основі дружинної етики лежить кодекс честі, що стверджує усвідомлення особистої гідності через неухильне наслідування ідеалу поведінки, прийнятої як норма у даному соціумі. Йдеться про самоствердження особистості, яка підноситься над недосконалістю оточуючого її світу.

Дата добавления: 2015-05-08