Кант: Коперніканський переворот в філософії

Сцієнтизм та антисцієнтизм в філософії ХХ ст.

На початку ХХ ст. виникає і поширюється неопозитивізм. Неоп. розвинувся в руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. Проте, шукаючи інших більш відповідних для його функцій способів інтерпретації реальності, ніж відчуття і переживання, він звертається до мови. Рішучій крок було зроблено Вітгенштейном. Він звертається до ідеї “логічного атомізму”, викладеної в працях відомого англійського філософа і логіка Рассела. Світ є сукупністю фактів, а не речей, а факти у логічному просторі суть світу. Елементарні “факти” і є атомарними фактами, які не залежать один від одного, оскільки з існування або неіснування якогось одного атомарного факту не можна зробити висновок про існування іншого атомарного факту. Аналогічно уявляє Вітгенштейн і структуру знання. Новий момент у В.- це тлумачення: висловлювання образу теж як факту. Таким чином з’являється можливість безпосереднього порівняння предмету і образу оскільки обидва “факти”, відношення між якими як відношення між двома даностями. Відбувається істотна зміна традиційного уявлення про завдання і функції філософії. Філософія не теорія а діяльність, оскільки робота полягає по суті в роз’ясненнях.

“Метафізичні” твердження, що не мають “фактичного” обгрунтування – “безглузді”. На першому етапі розвитку неоп. неопозитивісти вбачали своє головне завдання у виробленні спец. логічної методи для чіткого розмежування осмислених тверджень і тверджень, позбавлених смислу (метафізичні). До останніх належали визначення головних світоглядних питань і принципів (верифікація). Образ тлумачився як факт, однак, щоб набути рис реальної “фактуальності” образ “матеріалізується” у слова, мову. Тому безпосереднє зіставлення фактів з образами здійснюється як порівняння “атомарних фактів” з “атомарними висловлюваннями”. Процедура верифікації мала з самого початку враховувати, що філос. висловлювання – загальні судження, що робить неможливим їх безпосереднє зіставлення з фактами, які найчастіше фіксуються у одиничних судженнях. Треба перевести філос. твердження з форми загальності у форму одиничності і зіставляти їх з фактами.

Основоположник класичної нім. філософії Кант (1724-1804) замислювався над питанням про причини парадоксів і зрештою, невдач, з якими повсякчас зустрічається розум, як тільки перед ним постають задачі і проблеми людського буття. Він вважав, що поза людиною існує „річ в собі”, яка при дії на людину викликає певні відчуття хаотичного характеру. Завдяки апріорним формам чуттєвості - час, простір – вони впорядковуються, люд з допомогою розсудку і розуму виникають явища (загальний предмет пізнання, що несес на собі відбиток субєктивності) – вони результат творчої діяльності суб’єкта. Тому під природою К. Розуміє не „річ в собі”, а сукупність явищ, які створені творчою здатністю свідомості. Тому пізнання – діяльність, яка відбувається по своїм законам. Не думка погоджується з предметом, як досі думали філософи, а предмет з думкою. не наявні знання мають узгоджуватися з дійсністю, а дійсність – із категоріями, які дані людині апріорно Він поставив на перший план думку, а не предмет, активно-творче діяння, а не пасивне споглядання (поворот до ідеалістичного тлумачення реальності). Суб’єктивний початок не лише затьмарює дійсне положення речей, але й визначає суб’єктивні і об’єктивні елементи знання. В суб’єкті розрізняє два рівні: емпіричний і трансцендентальний (те що передує досвіду апріорі, має за мету здійснити зробити можливим досвідне пізнання). -> коперніканський переворот. За К, пізнання є поєднання чуттєвості і мислення, і про річ, не дану в чуттях (ноумен), взагалі не може бути ніякого знання. Мислити ноумени безпомилково неможливо Починаючи з К в гносеології починається дослідження законів людського розуму і його меж. Замість питань „Що таке світ?” – „Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? Що таке людина?” Виділів 4 типи категорії – форми, що мають апріорний і суб’єктивний характер: кількості (єдність, множинність, сукупність); якість (реальність, заперечення, обмеження); відношення (субстанція - аксиденція, причина – дія; взаємодія); модальність (необхідність – випадок; існування – не існування; можливість - неможливість). Першоджерело: прологомены к будущей метафизике.

Дата добавления: 2015-05-08