Історичний процес і людські цінності

Особливості екзенстенціальної діалектики

Екзистенціальнадіалектика - початок XIX ст. - К’єркегор. Його „якісна діалектика”, або „діалектика парадоксу”, відбивала суперечності екзистенціального мислення - мислення, яке не пускав примирення протилежностей. Несумісність скінченого і нескінченого. Породжує „парадокс”. Екзистенціальна діалектика є вкрай є ірраціоналістична, і у Яс перса вона протистоїть раціональному мисленню. Екзистенціальна діалектика фіксує увагу на суперечностях самого людського існування без вирішення їх, а тому набуває трагічності, що виявляється у негативнійдіалектиці. Адорно, Маркізе. В книзі Адорно „ негативна діалектика ” констатує тотальний антаганізм сучасного суспільства, в цьому пригнічується людська сутність. Відчуження має загальний характер і тому подолати його важко. „ Негативна діалектика ” - саморуйнування поняття, логічності, розумності, понятійного мислення, яке розпадається, як данина традиції Буржуазного Просвітництва. Філософ, православний богослов Флоренський запропонував діалектику „конкретного ідеалізму”. Висхідний пункт - ідея тотального антиномізму, яка тлумачиться як неминуче і внутрішньо зумовлена суперечливість буття і свідомості. Основна постанова „ конкретної діалектики ” - розхитати звичайні уявлення просвіт і ствердити точку зору на об’єкт і на думку про об’єкт як такі, що встановлюються („змінні”). Є верховна істина, що виправдовує існування і призначення діалектики. Ця істина постулюється не самого діалектичного, вона покладається актом релігійної віри як незаперечна догма. Гарантом її достовірності є християнсько-православна Церква.

Цінності – це узагальненні смисли. Смисли – це те, що існує незалежно від людини, але виявляє себе лише завдяки присутності людини, за умови певної ви будови людського буття, певної якості залученості людини до світу. Цінності виступають, як форми утримання і закріплення споріднених смислів – таких, які були б відповідні до якихось повторювальних життєвих ситуацій, а зрештою й таких, які б відповідали б загальній ситуації присутності людини в світі.

Цінності виконують в людському бутті такі функції:

форми утримання і закріплення споріднених смислів, для кожного є певна міра реалізації цінностей у наших вчинках, діях, переживаннях;

1) „поля взаємності”, грунт для поєднання індивідуальних людських світів, концентруючи в собі спорідненні смисли, вони виступають грунтом для інтеграції індивідуальних інтересів розгортання;

2) підвалини для розгортання певного світу;

3) „мотиви мотивів”, смислове обґрунтування цілей діяльності; цінності – виступають, як конкретизований мотив діяльності;

4) життєві та історичні орієнтири; цим зумовлюють смислову послідовність дій і думок;

5) певні зразки, канони смислотворення: якщо я сповідую добро, як найвищу цінність, то тоді в кожній життєвій ситуації я буду намагатися ствердити її відповідний смисл.

Пов’язаність цінностей з життєвими смислами, через них з буттям здійснюється завдяки активності сумління, яка й виявляє остаточно єдність свідомого і неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншого боку – від світу – пов’язаність цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі: так буття повертається до себе і зберігає свою відкритість, готовність до смислового зростання.

Цінності є ситуаційні і універсальні – які є грунтом для розгортанням світу понад конкретними ситуаціями (добро, свобода, істина, життя, користь). Найзагальніший спосіб практичного втілення цінності в бутті звернення їх на норми. Зміст цінності у формі вимог.

Інша форма практичного буття цінностей– символи (символ держави). Спосіб утілення цінностей через діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками.

Головні способи обґрунтування цінностей:

1) міфологічний;

2) релігійно-містичний (одкровення);

3) функціонально-логічний (пояснення і доведення);

4) емоційно-образний;

5) життєво-практичний (особистий зразок, демонстрація цінностей на особистому прикладі).

Вони є водночас і способами передачі, трансляції цінностей

ГЕДОНИЗМ (от греч. hdouh — наслаждение), этическая позиция, утверждающая наслаждение как высшее благо и критерий человеческого поведения и сводящая к нему всё многообразие моральных требований. Стремление к наслаждению в Гедонизме рассматривается как основное движущее начало человека, заложенное в нём от природы и предопределяющее все его действия, что делает Гедонизм разновидностью антропологического натурализма. Как норматив­ный принцип Гедонизм противоположен аскетизму.

В Др. Греции одним из первых представителей Гедонихма в этике был основоположник киренской школы Аристипп (нач. 4 в. до н. э.), видевший высшее благо в достижении чувств, удовольствия. В

ином плане идеи Гедонизма получили развитие у Эпикура и его последователей, где они сближались с принципами эвдемонизма, поскольку критерием удовольствия рассматривалось отсутствие страданий и безмятежное состояние духа (атараксия). Гедонистические мотивы получа­ют распространение в эпоху Возрождения и затем в этических теориях просветителей. Гоббс, Локк, Гассенди, французике материалисты 18 в. в борьбе против религии по­нимания нравственности часто прибегали к гедонистическому истолкованию морали. Наиболее полное выражение принцип Гедонизма получил в этической теории утилитаризма, по­нимающего пользу как наслаждение или отсутствие страдания (И. Бентам, Дж. С. Милль).

ЭВДЕМОНИЗМ (от греч. eudaimonia — счастье, блаженство), античный принцип жизнепонимания, позднее и этике — принцип истолкования и обоснования мо­рали, счастье (блаженство) явля­ется высшей целью человеческой жизни. Предпосылкой античного Эвдемонизма является сократовская идея внутренней свобо­ды, достигаемой благодаря самосознанию личности и ее независимости от внешнего мира. Хотя Эвдемонизм возник одно­временно и в тесной связи с гедонизмом, они в известном смысле противостояли друг другу: счастье есть не просто длительное и гармоничное удовольствие (Аристо­тель), а результат преодоления стремления к чувств наслаждениям путём самоограничения, упражнения, аскезы, отрешение от привязанностей к внешнему миру и его благам и достигаемая при этом свобода от внешней необходимости и превратностей судьбы; это разумность, тождественная подлинной добродетели. Киники вы­ставляют в качестве жизненного принципа борьбу со страстями, порабощающими человека. Киренаики в сущности развивают те же мотивы: счастье зависит не от внешних обстоятельств, а от выработки правильного отношения к ним. Стоицизм характеризует внутреннюю сво­боду человека как радостную покорность судьбе, ибо значение для него имеет только то, что зависит от его отношения к внешним обстоятельствам, а не от преврат­ностей судьбы.

В новое время этот идеал внутренней свободы развивали многие философы, в особенности Спиноза, который с исключит, остротой поставил антитезу разумного познания и чувств, страстей и выдвинул чисто интеллек­туальное понимание блаженства («интеллектуальная любовь к богу»).

АСКЕТИЗМ (от греч. aschthV — упражняющийся в чём-либо, а также отшельник, монах), ограничение или подавление чувств, желаний, добровольное перене­сение физической. боли, одиночества и т. п., присущие прак­тике некоторых философских школ (например, киников) и особенно различных религий (монашество и т. п.). Целью Аскетизма может быть достижение свободы от потребностей, со­средоточенности духа, подготовка к экстатическим состоя­ниям, обретение «сверхъестественных способностей» йога), в христианстве — соучастие в «страданиях» Христа и т. д. Нередкий мотив Аскетизма - отказ от пользования при­вилегиями в условиях общественного, неравенства (толстовство и др.). Аскетизм представляет собой одну из характер­ных черт ранних крестьянских движений.

УТИЛИТАРИЗМ (от лат. utilitas — польза, выгода):

1) принцип оценки всех явлений с точки зрения их полезности, возможности служить средством для достижения какой либо цели.

2) Направление в этике, считающее пользу осно­вой нравственности и критерием человеческих поступков.

Получило широкое распространение в Великобрита­нии в 19 в., отразив умонастроения некоторых слоев английской либеральной буржуазии. Бентам, основополож­ник Утилитаризма, считал основой морали полезность, которую он отождествлял с наслаждением. Исходя из натуралистического и неисторического понимания природы человека, Бентам видел конечное назначение морали в том, чтобы способствовать естественному стремлению людей испытывать наслаждение и избегать страданий. В содействии «наибольшему счастью» (удовольствию) для «наиболь­шего числа людей» и состоит, согласно Бентаму, смысл этических норм и принципов. Общее благоденствие он рас­сматривал как сумму благ всех отд. лиц

Способ мышления буржуа отразился в этике Бентама и в том, что он сводил проблему морального выбора к простому расчёту выгод и потерь, наслаждений и стра­даний, которые могут повлечь за собой различные дейст­вия. Дж. С. Милль попытался сгладить эгоистические моменты этики Утилитаризма. и пришёл в итоге к эклектическому соче­танию различных принципов.

Дата добавления: 2015-05-08