Тема ТО. Ресурсний потенціал міжнародне! економіки

Варіант 6

Варіант 5

Варіант 4

Варіант З

Варіант 2

Варіант 1

ЗАВДАННЯ ДО МОДУЛЬНОЇ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ № З

1. Види ризиків у разі страхування експортних операцій.

2. Окресліть мету міжнародної економічної інтеграції.

1. Що означає міжнародна конкуренція і яким чином вона
впливає на міжнародну економіку?

2. Види страхування в зарубіжних країнах.

1. Що означає інтернаціоналізація господарського життя та
міжнародної економічної інтеграції?

2. Характерні особливості міжнародної конкуренції на сучас­
ному етапі розвитку.

1. Захист від валютних ризиків під час здійснення зовнішньо­
економічних операцій.

2. Основні аспекти розвитку співробітництва України в Європей­
ському регіоні.

1. Що таке конкурентноспроможна країна?

2. Які види міжнародних страхових організацій Ви знаєте?

1 • Охарактеризуйте участь України в регіональних інтеграцій­них об'єднаннях. 2. Окресліть основні джерела конкурентних переваг.

МОДУЛЬ 4. «ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ

10.1. Використання глобальних ресурсів палива
та сировини: сутність проблеми.

10.2. Україна в контексті глобальних питань ви­
добутку й споживання природних ресурсів.

10.3. Практичні шляхи рсзв язання глобальної
ресурсно-енергетичної проблеми.

10.1. Використання глобальних ресурсів палива та сировини: сутність проблеми

Сировинні й енергетичні ресурси, які використовує людина у своїй господарській діяльності, постають, з одного боку, невід'ємною фізичною складовою навколишнього середовища, в якому ця діяльність відбувається, а з іншого, — предметом докладання трудових зусиль.

Умови ринкової економіки, процеси глобалізації та регіо-налізації у сучасному світі змушують широко й комплексно поглянути на сировинно-енергетичні ресурси. Адже вони не тільки виступають первинною матеріальною субстанцією ви­робничих процесів, засобом натурально-речовинного балансу­вання на національному рівні. Вони є й об'єктом міжнародних економічних відносин, за участі якого здійснюють дедалі зрос­таючі міжнародні торговельні контакти, відбувається рух чин­ників виробництва.

Паливно-сировинні, як і інші економічні ресурси, є обме­женими. Це пов'язано:

• з технічною неможливістю їх нелімітованого залучення
до процесу виробництва;

• з екологічними рамками економічного зростання, про­
мислової діяльності, кількості споживаної енергії;

• з фізичною вичерпністю природних ресурсів.
Обмеженість ресурсів об'єктивно висуває завдання такого еко­
номічного розподілу, який уможливив би їх найефективніше

використання з тим, щоб максимізувати прибуток, отримуі ваний під час виробничого процесу. Ресурсно-енергетична проблема:

1) безпосередньо стосується інтересів усіх людей, народів,
країн та регіонів світу, зумовлюючи не тільки відмітні особли­
вості, а й саму парадигму їхнього подальшого існування та роз_т
витку;

2) має обов'язковий, безумовний характер і не може бути
проігнорованою або недооціненою, оскільки це може спричи­
нити надзвичайно несприятливі, навіть фатальні наслідки для
мільярдів людей;

3) з практичного погляду потребує участі всіх держав з ме­
тою комплексного вирішення численних, пов'язаних з нею пи­
тань у разі безумовної відповідальності кожної з держав.

Сьогодні ресурсові обсяги потрійних для функціювання су­часного виробництва палива та сировини, а також їх відчутне фізичне зменшення, ресурсні можливості планети аж ніяк не справляють враження невичерпних або таких, що не є порів­нянними з господарськими цілями розвитку цивілізації. Про­те й тепер спостерігаємо неповне використання родовищ, лише часткове вилучення корисних копалин. Звичайно, є й інші ре­зерви раціоналізації та більш повного використання природ­них ресурсів. Але слід ураховувати, що сьогодні сукупне спо­живання енергоносіїв не тільки значно перевищує допустимий максимум, у межах якого діяльність людини не позначається на довкіллі, загальному кліматі та функціюванні екосистем. Воно насправді робить для людства дуже близькою перспективу за­лишитися без багатьох кардинально важливих традиційних джерел енергії, речовин і матеріалів.

Таким чином, на параметри і тенденції розвитку ресурсно-енергетичних секторів світової економіки дедалі потужніше впливають екзогенні (тобто позасистемні відносно суто еко­номічної логіки) обмежувальні природні чинники. Слід від­мітити й важливі зворотні зв'язки — те, як обсяги та якість використання природних ресурсів впливають на життя людей, країн і регіонів планети.

Поступовий вихід переробки та споживання окремих видів природних ресурсів на фізично можливі, екологічно допустимі або економічно доцільні максимальні позиції, вичерпування та­ких ресурсів на тлі зростання обсягів світового виробництва, світової торгівлі обробленою продукцією за умови вкрай неспри­ятливого співвідношення цін на сировину та готові товари — усе

це надзвичайно загострює соціально-економічні проблеми сла­борозвинутих країн. А зважаючи на подальший техноло-гічний прогрес, об'єктивні, зокрема екологічні, обмеження екстенсив­ного зростання, неважко передбачити складні міжнародно-кон'юнктурні умови розвитку для тих найбідніших країн, екс­портна спеціалізація яких базована, переважно, на одному чи кількох видах сировини.

Провідні індустріально розвинуті країни відчувають потребу у зміні самої парадигми соціально-економічного поступу. Йдеть­ся про потребу упровадження ресурсно-заощаджувальних ви­робничих моделей, які відповідали б сучасним екологічним кри­теріям.

За фізичним характером і перспективами використання природні ресурси можна поділити на поновлювану і непонов-лювапу групи ресурсів; па обмежені та необмежені види ре сурсів.

Поновлювані природні ресурси — це ті, що відносно швидко створюються і відтворюються в комплексі своїх характеристик і суттєвих рис згідно з природними законами. Це — вода, ре­сурси флори і фауни тощо. Раніше поновлювані ресурси сприй­малися як необмежені. Це зумовлювалося порівняно невели­кими обсягами виробничого та побутового споживання, значно меншими, ніж відтворювані можливості природного середови­ща. Деякі з видів поновлюваних ресурсів, як, наприклад, сіль­ськогосподарські ґрунти та навіть ліси, мають настільки ве­ликі цикли відтворювання, що їх можна віднести до класу невід творюваних.

Непоновлюваніресурси — це корисні копалини, використо­вувані як сировина та енергоносії. Ще кілька десятиліть тому їх також розглядали якщо не як необмежені, то, принаймні, такі, яким краю не видно.

Необмеженими ресурсами вважають енергію Сонця, морсь­ких припливів, вітру, а також деякі хімічні речовини, які мо­жуть потрапляти у виробничий обіг за умов достатньо потуж­них природних процесів рециклізації.

Обмеженими є поклади газу, вугілля, руд металів, інших мінералів та корисних копалин.

Фізично обмежені види ресурсів — це як поновлювані, так і непоновлювані ресурси планети. Людство не може дедалі збільшувати обсяги споживання енергії у фізичних межах пла­нети як цілісного організму. Вже сьогодні надмірне споживання

енергоресурсів призводить до глобального потепління, погір­шання клімату, природних катастроф та поглинання Світовим океаном великих ділянок суходолу.

Територія суходолу та моря також є обмеженим ресурсом. Зростання чисельності населення планети, розширення обся­гів виробничої діяльності, залучення до неї нових земель — усе це значно підвищило вартість ресурсу. Але не тільки ціна зе­мельних ділянок може виступати економічним засобом регулю­вання обігу та використання земельно-територіальних ресурсів. У цій якості можуть застосовувати численні заходи щодо заохо­чення розвитку нових територій, раціонального землекористу­вання тощо.

До найактуальніших глобальних проблем світової економіки належить обмеженість ресурсно-енергетичного потенціалу.

10.2. Україна в контексті глобальних питань

видобутку й споживання природних ресурсів

Розвал СРСР істотно змінив уявлення про характер і рівень забезпеченості України власними ресурсами і особливо енерго­носіями. Згідно з геополітичними реаліями минулого наша держава мала статус ресурсо- та енергозабезпеченої. Адже Ра­дянський Союз, до складу якого вона входила, виступав най­більшим у світі експортером природних мінеральних ресурсів. Причому ці ресурси були легкодоступними, почасту завдяки штучно заниженим цінам, що широко практикувалось у пла­новій економіці. Цей чинник відіграв негативну роль у форму­ванні структури української економіки: створивши ілюзію доступності та низької собівартості енергоносіїв, він частково зумовив енерговитратність і екстенсивність економічної моде­лі України.

Україна належить до держав, залежних від зовнішніх поста­чань ресурсів, що їх видобувають. Особливо це стосується енергоносіїв, адже енергетичні потреби України задовольняють­ся за рахунок власних джерел лише на 40-50%. Щодо основних енергоносіїв, що їх видобувають як корисні копалини, то рівень самозабезпечення ними характеризується приблизно такими даними: нафта — 10-15%; газ — 20-25%; кам'яне ву­гілля — 80%, а потенційно — до 100%, хоча Україні через не­достатню ефективність гірничовидобувної галузі доводиться докуповувати значну його кількість.

Енерговитратність української економіки породила й таку специфічну економічну проблему, як порівняно низька валютна ефективність експорту. Адже традиційними продуктами на­ціональної спеціалізації України постають низькотехнологічні, а також енерго- і матеріаломісткі вироби металургійної промис­ловості. Зокрема, у традиційній структурі вітчизняного експор­ту основною статтею є неблагородні метали та вироби з них — близько третини загального показника. Аби забезпечити такий експорт, ми мусимо масово закуповувати енергоносії за кордоном.

Потреба надвеликих закупівель енергоресурсів породжує для України й чималі ускладнення макроекономічного та гео-стратегічного характеру. Вимушений імпорт енергоносіїв, який за своїм характером є критичним, об'єктивно зменшує можли­вості альтернативних постачань іззовні. Негативним чинни­ком є й те, що майже всі надходження енергоносіїв до України здійснюють за одним вектором — із Росії або через територію Росії. Це істотно відрізняє Україну від провідних розвинутих держав світу, які користуються одразу кількома джерелами надходжень енергоносіїв і не допускають великої залежності від одного з них. Для країн Західної Європи максимумом такої залежності вважають показник 10-15%, для США надходжен­ня нафти з основного для них нафтопостачального регіону — Латинської Америки — не перевищують 25-35%.

Наявність в Україні лише одного джерела зменшує можли­вості геополітичного маневру та робить можливим диктат про­давця.

Щодо диверсифікації джерел енергопостачання до України, то це завдання постало з особливою гостротою тоді, коли вияви­лися принципові розбіжності геоекономічних і політико-стра-тегічних інтересів України і Росії.

Головні практичні шляхи розв'язання проблеми енергоза­безпечення України:

• раціоналізація структури та характеру виробництва, пе­
редусім, у напрямі енергозбереження, зниження спожи­
вання енергосировинних ресурсів за умови виробництва
одиниці кінцевого продукту;

• диверсифікація джерел енергопостачання, зокрема за ра­
хунок каспійської нафти та за умов забезпечення транс­
портної інфраструктури нафтопостачань;

• збільшення власного видобутку вуглеводневих енерго­
носіїв (нафти і газу) і стабілізація вуглевидобування.

10.3. Практичні шляхи розв'язання глобальної ресурсно-енергетичної проблеми

У довгостроковому плані проблема дефіциту сировинних ре­сурсів та ЇЇ розв'язання перебувають у залежності від обраної парадигми відносин «людина — довкілля», моделі технологіч­ного розвитку. Це безпосередньо пов'язано із завданням розроб­лення й упровадження нових технологій. Ідеться як про ство­рення матеріально-технічних замінників деяких обмежених ресурсів, так і про використання утилізованих відходів. Це дасть змогу не тільки зменшити обсяги споживання первинних природних ресурсів, а й значно підвищити ефективність вироб­ництва, продуктивність праці, забезпечити випуск товарів, що задовольнятимуть принципово нові потреби людей.

Особливого значення набуває перетворення інформаційної продукції на дедалі важливіший об'єкт споживання, що вза­галі змінює характер суспільно-економічних відносин.

Відповідно до цього в галузевому плані прогресивний, енер-го-заощаджувальний тип господарювання пов'язується з роз­витком таких виробничих сфер, як: лазерна техніка, сучасні види комунікацій, біотехнологія (генна та клітинна інжене­рія), виготовлення нових матеріалів та створення промислових технологій, зокрема напилювання, порошкової металургії, зварювання тощо, використання нових і поновлюваних дже­рел енергії, а також інформатики та мікроелектроніки.

Але нові технології — це ще й умова раціональнішої, мак­симально повної утилізації ресурсів традиційних. Крім того, ресурсно-енергетична криза, а також загострення проблем збу­ту виробленої продукції, перехід до нової технологічної стадії розвитку зумовлюють географічну реструктуризацію світової промисловості. Ця реструктуризація є додатковим засобом реа­гування на зміни в забезпеченості ресурсами. Вичерпання влас­них природних ресурсів і можливість переорієнтації сировинно-обробних галузей на імпортовані сировину та енергоносії з країн, що розвиваються, стимулювали провідні країни Заходу або перенести виробничі потужності ближче до морських портів з метою економії порівняно з перевезеннями суходолом, або в разі скорочення виробничих потужностей відмовитися від ба­гатьох внутрішньоконтинентальних промислових об'єктів, які програвали в конкурентній боротьбі через невигідне географіч­не розташування та додаткові транспортні витрати.

На принципово новій моделі відносин споживання ресурсів базована виробнича діяльність у технологічних парках — тех-нополісах. Технополіс (територіальний науково-промисловий комплекс) — це створений за чіткою функціональною ознакою конгломерат науково-академічних, навчальних, дослідно-кон­структорських закладів, промислових підприємств тощо з розви­нутою та динамічною системою виробничого постачання, ко­мунікацій, об'єктів інфраструктурної мережі. Його цільове призначення — створення найсприятливіших умов для високо-технологічного, соціально потрібного, конкурентоспроможного, екологічно чистого виробництва, підготовка висококваліфіко­ваних фахівців.

У практичному плані найбільш придатними для створення технополісів є мікрорайони, ш,о у гворюваліїся переважно нян-коло високотехнологічних виробництв і таких навчальних за­кладів, як університети і технологічні інститути.

Для сучасної розвинутої країни з ринковою економікою характерною є наявність кількох десятків технопарків, а у США на різних- стадіях запровадження вже функціонують майже дві сотні таких утворень.

Найбільш показовим стосовно перспектив розвитку техно­полісів є досвід Японії. Саме там було розроблено чіткий прог­рамно-цільовий підхід до створення мережі спеціальних зон високотехнологічного виробництва, яка поступово поширю­ється на всю національну економіку.

Технополіси стосовно сфери міжнародних економічних відносин — це потужний чинник поглиблення міжнародного поділу праці, спеціалізації та розвитку нових видів виробництва.

На зламі тисячоліть людство зіткнулось зі складними та принципово новими проблемами забезпеченості ресурсами, їх використання та наслідків обробки у процесі економічної діяль­ності. Ситуація є по-справжньому загрозливою: вона кидає прин­циповий виклик організації суспільно-господарської діяльності в масштабах усього світу.

Обмеженість глобальних ресурсних запасів, з одного боку, та руйнівні наслідки їх використання, з іншого, потребують радикальної реформи характеру та структури, зменшення аб­солютних фізичних обсягів споживання ресурсів, а також зменшення ресурсомісткості кожної одиниці вироблюваної продукції. Треба змінити і політичне ставлення до проблеми, особливо з урахуванням обмеженості технологічних можливос­тей та об'єктивних потреб країн, що розвиваються. А це висуває

завдання радикальної зміни самого світового економічного устрою з метою зробити глобальний процес виробництва більш керованим і підпорядкованим не тільки логіці ендогенних еко­номічних чинників, але й широким і перспективним міркуван­ням щодо виживання людства, забезпечення прийнятних умов життя для прийдешніх поколінь.

Дата добавления: 2015-05-22