Виробництво додаткової вартості. Постійний і змінний капітал

Поділ капіталу на основний і оборотний властивий лише для продуктивного капіталу. Грошовий і товарний капітали, які функціонують у сфері обігу, такого поділу не мають. В основі поділу капіталу на основний і оборотний лежить спосіб участі різних частин продуктивного капіталу в процесіперенесення вартості. Поділ же капіталу на постійний і змінний в основі своїй має спосіб участі різних частин авансованого капіталу в процесі виробництва додаткової вартості.

Нормальне функціонування виробництва передбачає постійне відтворення основного капіталу. Механізм його відтворення включає три взаємопов’язані процеси: знос, амортизацію, заміщення.

Розрізняють фізичне та моральне зношування основного капіталу.

У процесі застосування основного капіталу відбувається його фізичний знос. Він зумовлений, по-перше, самим використанням елементів основного капіталу в процесі виробництва, по-друге, впливом стихійних сил природи (повітря, води, спеки і холоду): дерев'яні частини споруд гниють, металеві частини машин піддаються корозії і т.д.

Моральне зношування основного капіталу відбувається в двох випадках:

1) коли в результаті підвищення продуктивності праці машини з даною технічною характеристикою виробляються з меншими затратами праці, в результаті чого їх вартість зменшується;

2) коли створюються машини нової конструкції, більш продуктивні і більш дешеві а розрахунку на одиницю потужності.

Моральне зношування основного капіталу, викликане здешевленням виробництва машин даної конструкції, називають моральним зношуванням першого роду.

Моральне зношування основного капіталу, викликане появою машин більш продуктивних і більш дешевих з розрахунку на одиницю потужності називається моральним зношуванням другого роду.

Моральне зношування відбувається незалежно від фізичного.

Вартість основного капіталу переноситься на товар, що виготовляється, частинами, в міру його зношування. При реалізації товарів, ця частина вартості у грошовій формі повертається підприємцю. Цей процес поступового відшкодування у грошовій формі вартості основного капіталу, що відповідає його зносу, називається амортизацією. А самі відрахування – амортизаційними відрахуваннями.

Річна амортизація основного капіталу розраховується за формулою:

(6.2)

де А_р – річна амортизація,

О_к – вартість основного капіталу,

t – термін (кількість років) служби основного капіталу.

Щорічні амортизаційні відрахування, які надходять в амортизаційний фонд, здійснюються за спеціальними нормами. Норма амортизації – це відношення суми амортизаційних відрахувань до вартості основного капіталу, що застосовується. Розраховується вона за формулою:

(6.3)

де Н_а – норма амортизації,

А – сума амортизаційних відрахувань,

О_к – вартість основного капіталу.

З урахуванням затрат на ремонт обладнання та ліквідаційної вартості основного капіталу ця формула набуде такого вигляду:

(6.4)

де Н_а – норма амортизації;

О_к – вартість основного капіталу,

Р – затрати на ремонт обладнання,

Л – ліквідаційна вартість основного капіталу,

n – нормативний строк служби основного капіталу.

В умовах сучасної НТР відбувається прискорена амортизація засобів праці. Це зумовлено, по-перше, гострою конкурентною боротьбою, по-друге, високими темпами морального зносу елементів основного капіталу.

Амортизаційний фонд є тим джерелом, з якого (при нормальному функціонуванні економіки) беруться кошти для капітального ремонту діючих знарядь праці, а також повного їх заміщення в разі фізичного та морального зносу (якщо останнє закладено в норму амортизації). Причому, заміщення по вартості і в натуральній формі можуть не збігатися.

У процесі обслуговування відтворення окремі частини оборот­них засобів одночасно знаходяться на різних стадіях і в різних формах кругообороту капіталу. Одна частина оборотного капіталу знаходиться у виробничих запасах; друга частина перебуває у вигляді незавершеного виробництва; третя втілена в готовій продукції; четверта зберігається у вигляді грошових коштів на рахунках банку і в касі підприємства.

Ефективність використання оборотного капіталу характеризується швидкістю їх обороту. Вона вимірюється за формулою:

,

(6.5)

де К_об – прямий коефіцієнт оборотності,

Д_ч – чистий дохід від реалізації продукції, грн. /рік,

– середньорічна вартість оборотного капіталу, грн.

Використовується також показник тривалості обороту (кількість оборотів оборотного капіталу), який вимірюється в днях і визначається шляхом ділення кількості днів року на число оборотів:

,

(6.6)

де – кількість оборотів оборотного капіталу,

Т_П – тривалість періоду, днів;

Т_об – тривалість одного обороту оборотного капіталу, днів.

Прискорення обертання оборотного капіталу є одним з найважливіших чинників зростання прибутковості.

Швидкість обороту капіталу істотно впливає на масу і норму прибутку. Нам уже відомо, що різні елементи авансованого продуктивного капіталу обертаються з різною швидкістю. Оборотний капітал здійснює повний оборот у кожному кругообороті, і тривалість його, при інших незмінних умовах, залежить від характеру продукту, масштабу й тривалості його виробництва.

Інакше здійснюється оборот основного капіталу. Різні елементи основного капіталу мають різну довговічність, а отже, й різний час обертання. Тому,щоб визначити час обороту основного капіталу в цілому, необхідно вивести середнє з оборотів його різних частин.

Оборот усього авансованого капіталу (основного й оборотно­го) розраховується як середній оборот, виведений з оборотів основного й оборотного капіталів.

Кожен підприємець прагне скоротити час обороту капіталу, бо тоді, при одному й тому ж авансованому капіталі (за величиною), можна отримати більше прибутку.

Час обороту капіталу складається з часу виробництва й часу обігу. Визначальною частиною цього часу є час виробництва, який структурно не є однорідним.

Найважливішою частиною часу виробництва виступає робочий період, тому, що саме в цей період створюється вартість і додаткова вартість. Звідси цілком зрозуміла зацікавленість підприємця у скороченні тривалості робочого періоду. Досягнути цього можна різними шляхами, найголовнішими з яких є підвищення продуктивності праці, продовження робочого дня й підвищення інтенсивності праці, збільшення числа робітників у виробництві.

Проте робочий період складає лише частину часу виробництва. Окрім нього сюди ще може входити час, коли механічна обробка матеріалу припиняється, але предмет праці знаходиться під впливом природних процесів: фізичних, хімічних, біологічних (виробництво вина, дубіння шкіри, виробництво деревини тощо). До часу виробництва товарів входять: перерви в робочому періоді у вигляді простоїв, перерв між змінами, обідніх перерв, тощо; а також й час перебування капіталу у формі виробничих запасів.

Друга частина обороту капіталу– час обігу. Вона складається з часу продажу – перетворення товарного капіталу в грошовий (Т – Г) і часу купівлі – перетворення грошового капіталу в продуктивний.

Тривалість часу обігу залежить від:

а) умов купівлі засобів вироб­ництва і продажу готових товарів;

б) віддаленості ринків збуту;

в) розвинутості транспорту і зв’язку.

Найважливішою частиною часу обігу є час продажу, тому що саме тут відбувається перетворення товарної вартості в грошову й виявляється, як покриваються витрати виробництва і який прибуток отримує підприємець.

Хоча процес обігу є необхідним, роль його в економічній системі, підпорядкованій меті максимізації прибутку, другорядна. Бо тут не створюється ні вартість, ні додаткова вартість. Тому головні зусилля підприємця повинні бути скеровані на скорочення саме цього часу, тобто часу, коли капітал перебуває у сфері обігу.

Процес праці за умов ринкової економіки, заснованої на приватній власності на засоби виробництва, має двоїстий характер. З одного боку, він є процесом створення споживних вартостей, а з іншого, – процесом збільшення вартості або створення додаткової вартості.

Розглянемо цей механізм на прикладі виробництва пряжі. Припустимо, що приступаючи до справи, підприємець має капітал (К) в 1000 грн., на який він купує необхідні засоби виробництва (3В) на суму 900 грн. (веретена і бавовна) й оплачує денну вартість робочої сили (РС), яка дорівнює 100 грн. (10 робітників). Припустимо також, що робочий день триває 8 годин, а робітники відтворюють вартість денної робочої сили (100 грн.) за 4 години праці. На основі цього починається виробництво.

Прядильники своєю конкретною працею створюють нову споживну вартість – пряжу і в її вартість переносять вартість спожитих 3В (900грн.). Зберігаючи й переносячи стару вартість (вартість 3В) конкретною працею, прядильники в той же час витрачають свою робочу силу, абстракт­ну працю. Абстрактною працею вони створюють нову вартість, додаючи її до старої вартості. Припустимо, що за 4 години прядильники створюють нову вартість, яка є еквівалентом вартості робочої сили, тобто в 100 грн. Але ж на цьому робочий день не закінчується. Тривалість його визначена у вісім годин. Отже, прядильники продовжують працювати і впродовж наступних 4 годин своєю абстрактною працею створюють ще нову вартість на суму в 100 грн., яка теж додається до старої перенесеної вартості.

Робочий день – величина неоднорідна, й складається він з двох частин. Та частина робочого дня, впродовж якої робітник відтворює вартість своєї робочої сили, називається необхідним робочим часом (НРЧ), а праця, затрачена в цей час, – необхідною працею. Друга частина робочого дня, впродовж якої робітник створює додаткову вартість, називається додатковим робочим часом (ДРЧ), а праця, затрачена в цей час, – додатковою працею.

Гонитва за додатковою вартістю виступає основним рушійним мотивом капіталістичного способу виробництва, будь–якого підприємництва, скерованого на отримання прибутку. Тому саме це виступає його основним економічним законом.

Збільшення додаткової вартості підприємців автоматично зменшує заробітну плату найманих робітників. Звідси випливає дуже важливий висновок: між підприємцем і найманим працівником немає й не може бути спільних економічних інтересів через те, що вони ділять між собою одну й ту ж величину – нову створену робітниками вартість.

Постійний капітал – це та частина капіталу, яка перетворюється в засоби виробництва і в процесі виробництва не змінює своєї величини. Позначається цей капітал латинською літерою " с " (від слова constant – постійний).

Змінний капітал – це та частина капіталу, яка витрачається на купівлю робочої сили і в процесі виробництва змінює свою величину (зростає). Змінний капітал позначається літерою " v " (від слова variable – змінний).

Поділ капіталу на постійний і змінний дає можливість з'ясувати, що постійний капітал виступає лише як передумова для створення й збільшення вартості. А створює і збільшує вартість лише жива робоча сила, куплена на змінний капітал.

В процесі виробництва відбувається самозростання не всього авансового капіталу (с+v) й не постійної його частини (с), а лише змінного капіталу (v). Тому, визначаючи рівень додаткової вартості, її слід зіставляти саме з ним. Відношення додаткової вартості до змінного капіталу, виражене у відсотках, називається нормою додаткової вартості. Якщо норму додаткової вартості позначити через m^/, то формула цього відношення буде така:

m^/= 100%,

(6.7)

де m^/ – норма додаткової вартості,

m – додаткова вартість,

v – змінний капітал.

Норма додаткової вартості показує, в який пропорції розподіляється нова вартість (v+m) між підприємцем і найманим працівником, яку частину робочого дня робітник працює на себе (відробляючи заробітну плату) і яку на капіталіста (створюючи додаткову вартість).

Змінний капітал відтворюється необхідною працею впродовж необхідного робочого часу (НРЧ). Додаткова ж вартість створюєть­ся додатковою працею впродовж додаткового робочого часу (ДРЧ). Звідси зрозуміло, що відношення додаткової вартості до змінного капіталу = відношенню додаткової праці до необхідної праці:

,

(6.8)

де m^/ – норма додаткової вартості,

m – додаткова вартість,

v – змінний капітал,

ДРЧ – додатковий робочий час,

Дата добавления: 2015-05-22