Особистий розподіл доходів – це спосіб, за допомогою якого сукупний доход суспільства розподіляється серед усіх домогосподарств

Після розподілу сукупного доходу серед домогосподарств відбувається його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення, сплати різних видів податків до державного бюджету, внесків населення країни до громадських, доброчинних фондів тощо, а також соціальних витрат держави. На основі цього перерозподілу сукупного доходу формуються похідні доходи домогосподарств. Основними формами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім’ям.

Розуміння сутності відносин розподілу, принципів і характеру розподілу доходів є головним моментом в оцінці економічної ролі домогосподарств у суспільстві.

Одну з фундаментальних проблем економічної теорії становить проблема нерівномірності розподілу доходів у суспільстві, передусім у розподілі доходів від власності.

В офіційній статистиці країн Заходу наводяться дані про те, що доход найбідніших сімей продовжує знижуватися, а найбагатших сімей – зростати. Водночас, за визнанням зарубіжних економістів, більшість домо­господарств мають незначну власність або взагалі не мають її. Подібна тенденція сьогодні спостерігається й в Україні.

Отже, сукупний доход домогосподарств розподіляється так: частина доходу надходить державі у вигляді особистого прибуткового податку, а залишок іде на витрати на споживання та заощадження (рис. 9.10).

9.3.1. Витрати на споживання.

Споживання – це витрати на придбання споживчих благ для задоволення власних потреб. Сюди включають витрати на придбання товарів особистого користування, тобто купівлю продуктів харчування, одягу, взуття, меблів, предметів культури й побуту, автомобілів, витрати на соціально-культурні та побутові послуги. Витрати на споживання на 1 українця в 2008 році склали 1688 євро за рік.

Усі споживчі видатки домогосподарств поділяють на три основні категорії: видатки на товари тимчасового користування, видатки на товари тривалого користування, видатки на послуги (рис. 9.10).

Товари тимчасового користування – це споживчі товари терміном використання до трьох років (продукти харчування, переважна частина одягу, канцтовари, пальне для автомобілів тощо).

Товари тривалого користування – товари, очікуваний термін використання яких перевищує три роки (наприклад, телевізори, холодильники, меблі, легкові автомобілі).

Видатки на послуги – це оплата комунальних та освітніх послуг, послуг транспорту тощо.

Логіку зміни витрат домогосподарств уперше теоретично обґрунтував у XIX ст. німецький економіст Ернест Енгель, яку на його честь почали називати законом Енгеля.

Згідно і з законом Енгеля, зі зростанням доходів домогосподарства питома вага його витрат на продукти харчування зменшується, частка витрат на придбання непродовольчих товарів і комунальні послуги змінюється мало, а частка витрат на задоволення культурних та інших нематеріальних благ зростає. Ця зміна витрат породжується тим, що різноманітні життєві блага мають для людей неоднакову цінність.

Рис. 9.10. Розподіл доходів домогосподарств

Характерною особливістю структури споживчих видатків домогосподарств у країнах із розвиненою економікою є зростання частки на оплату послуг. Зокрема в економіці США 2000 р. видатки домашніх господарств на послуги становили 58% усіх споживчих видатків, тоді як видатки на товари поточного вжитку – 30%, а на товари тривалого користування – лише 12%.

Прикрою, але закономірною особливістю динаміки споживчих видатків домогосподарств на перехідному етапі розвитку національної економіки стало стрімке зростання частки на придбання продовольчих товарів. Сьогодні видатки сімейних господарств на харчування становлять приблизно дві третини їхнього викорис­товуваного доходу (тобто доходу, зменшеного на величину особистих податків). Для порівняння, у країнах із розвиненою економікою ця частка не перевищує 15–20%.

Витрати домогосподарств на споживання пов’язані із сукупним доходом, попитом, ринковими цінами та з такими явищами, як ефект доходу, ефект заміщення, граничною схильністю до споживання, граничною схильністю до заощадження та ін.

Доход домогосподарства та рівень ринкових цін є основними чинниками, які встановлюють межу задоволення потреб в основних споживчих благах. Тобто утворюють те, що називається бюджетним обмеженням. Сукупність споживчих благ, які можуть придбати домогосподарства на ринку наявного бюджетного обмеження, називають фінансово можливими. Чим більший доход, який домогосподарство може витратити на придбання споживчих благ, тим більші можливості воно має для задоволення своїх потреб.

Дослідженнями впливу зміни доходу домогосподарств на споживання встановлено, що споживання рухається в тому ж напрямку, що й доход. Однак поточне споживання залежить не тільки від рівня доходу, але й від так званої граничної схильності до споживання ( МРС ).

Граничною схильністю до споживанняє відношення будь-якої зміни в споживанні до тієї зміни в доході, яка його викликала, тобто:

,

(9.7)

де – зміна у споживанні;

– зміна у доході.

Ця формула показує, що частина додаткового доходу йде на прирощування споживання.

Доход, що залишається в розпорядженні споживача після внесення податків та інших виплат, може використовуватися не тільки на споживання, а й на заощадження.

9.3.2. Заощадження домогосподарств

Заощадження – це економічний процес, пов’язаний із забезпеченням у майбутньому власних потреб домогосподарств; та частина використовуваного доходу, яка не витрачається на споживання, є заощадженнями домогосподарств. Вони дорівнюють різниці між доходами й поточним споживанням. Домашні господарства заощаджують унаслідок різних причин, серед яких: накопичення коштів для купівлі нерухомості та дорогих предметів трива­лого користування та ін.

Найпоширенішими формами заощаджень домогосподарств є нагромадження у вигляді грошової готівки, придбання акцій та облігацій, внески в банки та ін. Заощадження домогосподарств відіграють дуже важливу роль, бо саме вони є основним джерелом інвестицій, які визначають розвиток економіки країни. Водночас зростання заощаджень, зокрема в країнах із перехідною економікою, має вагоме соціальне і політичне значення, оскільки сприяє підвищенню життєвого рівня населення та його соціальної захищеності, зміцненню середнього класу в суспільстві й посиленню його фінансової незалежності.

Основним чинником, який визначає рівень заощадження, є доход домогосподарства. Якщо люди заощаджують частину свого поточного доходу, вони керуються різними мотивами. Це й прагнення забезпечити собі певний життєвий рівень після виходу на пенсію, потреба подбати про освіту дітей, бажання мати деякі резервні кошти на випадок непередбачених обставин (хвороби, нещасного випадку чи втрати роботи) або залишити спадок дітям чи онукам. Багато домогосподарств поступово нагромаджують кошти для придбання житла, автомобіля чи інших товарів тривалого користування. Ті, хто відчувають у собі схильність до підприємництва, заощаджують, щоб мати змогу відкрити власний бізнес.

У кожному суспільстві існує певна частина населення, чиїх доходів вистачає лише на поточне споживання. Навіть у країнах із розвиненою економікою ця частка становить декілька десятків відсотків, а в інших країнах може сягати й поза 80–90%. За низьких поточних доходів домогосподарство для підтримання певного життєвого рівня часто бере позику або використовує раніше заощаджені кошти (тобто витрачає більше, ніж заробляє). У цьому разі кажуть, що воно має від’ємні заощадження.

Окрім величини використовуваного доходу, на заощадження впливає ще ціла низка чинників. Загалом, що вищий рівень багатства домогосподарств, то більше вони споживають і менше заощаджують. Розвиток ринків капіталу дає змогу використовувати позики для фінансування освіти дітей і придбання житла, автомобіля тощо. Існування дієвої системи соціального забезпечення й володіння деяким стандартним набором товарів тривалого користування також знижує потребу в заощадженнях. На процес заощадження впливають сподівання домогосподарств щодо розвитку економічної ситуації в країні та власних перспектив, демографічні чинники (склад сім’ї, місце проживання, рівень освіти, сектор зайнятості), зміни в оподаткуванні, зміни процентних ставок тощо.

Заощадження залежить і від граничної схильності до заощадження ( МРS ).

Гранична схильність до заощадження визначається як відношення будь-якої зміни в заощадженнях до тієї зміни в доході, яка його викликала:

,

(9.8)

де – зміна в заощадженні;

– зміна у доході.

Залежно від вигляду, якого набувають заощадження домогосподарств, вирізняють:

– організовані заощадження – заощадження в межах фінансової системи (вклади в національній та іноземній валюті в комерційних банках і небанківських фінансово-кредитних установах, придбання цінних паперів (акцій та облігацій) і страхових полісів);

– неорганізовані заощадження – це готівка в національній та іноземній валюті, що зберігається безпосередньо в домогосподарств. Неорганізовані заощадження можуть набувати також і натуральної форми (придбання товарів тривалого користування).

Для розуміння особливостей заощаджень домогосподарств в Україні знову ж таки треба згадати часи адміністративно-командної системи. Як уже зазначалося, домогосподарства тоді часто не мали змоги придбати багато потрібних їм товарів. Це зумовлювало зростання так званих вимушених заощаджень, коли люди відкладали гроші з надією, що економічна ситуація поліпшиться, і бажані товари та послуги стануть доступнішими. Після розпаду СРСР Україна взяла на себе зобов’язання щодо повернення цих знецінених заощаджень, загальна сума яких становить майже 132 млрд гривень.

Натомість у перші роки ринкових перетворень в Україні, як і в більшості країн із перехідною економікою, рівень заощаджень домогосподарств істотно знизився. Україна не стала винятком. У період гіперінфляції 1992–1994 років домогосподарства в Україні активно витрачали заощадження, намагаючись пом’якшити наслідки різкого зниження реальних доходів. Для найбідніших верств населення це часто означало втрату не лише фінансових активів, але й частини майна. Оскільки вклади в банківській системі катастрофічно знецінювалися, домогосподарства віддавали перевагу зберіганню готівки, зокрема, в іноземній валюті.

У сучасній неокласичній теорії існує постулат про рівність заощаджень та інвестування. Це означає, що заощадження, які робить населення, повинні дорівнювати інвестиціям, що здійснюються фірмами. Тільки за даної умови попит на ринку дорівнюватиме пропозиції, ситуація стане стабільною. Порушення ж наведеної рівності призводить до виникнення негативних явищ в економіці, до деформації ринкових структур.

Зважаючи на це, звертаємо увагу ще на одну умову ринкової рівноваги: сукупні витрати повинні дорівнювати вартості виробленого продукту. Невиконання цієї умови у свою чергу призводить до негативних наслідків – до дефіциту або перевиробництва продукції на ринку.

Розуміння як функціонального, так і особистого розподілу доходів є ключовим моментом в оцінці ролі домогосподарств в економіці. Статистичні дані свідчать про значну нерівність розподілу особистих доходів домогосподарств. Подібна тенденція спостерігається й в Україні.

Питання нерівномірності розподілу доходів становить одну з фундаментальних проблем зарубіжної економічної науки. Дане явище пояснюється різними причинами: здібності кожної окремо взятої людини, здобута освіта, види діяльності. Основу для нерівномірного розподілу доходів створюють: володіння нерухомістю, засобами виробництва, сільськогосподарськими угіддями тощо; становище на ринку; інші фактори, а саме – щасливий випадок, наявність особистих контактів із членами уряду, сила політичного впливу, дискримінація та ін.

Вітчизняні економісти все більше переконуються в тому, що надто високу диференціацію в доходах населення України зумовлюють не тільки перелічені причини, а й труднощі економічного характеру, з якими доводиться стикатися Україні сьогодні, загальним низьким рівнем життя основної частини населення.

Для вивчення диференціації домогосподарств за рівнем доходів чи рівнем споживання їх поділяють на п’ять груп по 20% (квінтилі) або на десять груп по 10% (децилі) і з’ясовують, яку частку національного доходу привласнює кожна із цих груп. Загалом нерівномірність розподілу доходу в суспільстві характеризують за допомогою декількох інформативних показників.

Крива Лоренца графічно відображає відхилення від рівномірного розподілу доходів у суспільстві. Для її побудови по горизонтальній осі відкладають відсоток домогосподарств, а по вертикальній осі – сумарний відсоток доходу, який привласнюють ці родини. За рівномірного доходу 20, 40, 60, 80 та 100% усіх домогосподарств привласнювали б відповідно 20, 40, 60, 80 і 100% доходу. Графічно цю ситуацію ілюструє лінія 45° (рис. 9.11). Реально ж найбідніші 20% домогосподарств привласнюють значно менше ніж 20% доходу, і крива Лоренца відхиляється від лінії 45°. Що вища нерівномірність розподілу доходу в суспільстві, то далі від цієї лінії лежить крива Лоренца.

Рис. 9.11. Крива Лоренца

Нерівномірність розподілу доходів різна в різних суспільствах. Серед країн із розвиненою економікою найрівномірніший розподіл доходів простежується в Японії, де доходи найбагатших 20% домогосподарств лише в чотири рази перевищують доходи 20% найбідніших сімей. У Сполучених Штатах і Великій Британії це відношення близьке до дев’яти. У країнах, що розвиваються, ситуація значно драматичніша. Наприклад, у Бразилії найбагатші 20% родин отримують доходи більш ніж у 30 разів вищі за доходи найбідніших 20% домогосподарств.

В Україні за час ринкового реформування економіки ступінь майнового розшарування населення значно зріс. Доходи найбагатших 20% домогосподарств у 6–7 разів перевищують доходи найбідніших 20% населення. В умовах перехідної економіки України диференціація домогосподарств дещо послаблюється завдяки на­туралізації споживання – використанню сільськогосподарських продуктів, отриманих з особистих підсобних господарств. Водночас доходи, одержані в тіньовій економіці, сприяють поглибленню розшарування населення, оскільки простежується чітка тенденція: тіньові доходи помітно зростають при переході до вищих децильних груп.

Іншим важливим показником нерівності доходів у суспільстві є коефіцієнт Джині – це макроекономічний показник, що характеризує диференціацію грошових доходів населення у вигляді ступеня відхилення фактичного розподілу доходів від абсолютно рівного їх розподілу між громадянами країни.

Коефіцієнт Джиніобчислюють на підставі кривої Лоренца як відношення площі фігури, обмеженої лінією 45° та кривою Лоренца, до площі трикутника, обмеженого лінією 45°, горизонтальною віссю та правою ординатою (рис. 9.11). Легко бачити, що величина коефіцієнта Джині змінюється в межах від нуля до одиниці й зростає зі зростанням нерівномірності розподілу.

Пом’якшення нерівності розподілу доходів у суспільстві є одним із найважливіших завдань держави в ринковій економіці. Щоб розв’язати цю проблему, уряд використовує систему оподаткування та трансферні платежі. Дії уряду, спрямовані на досягнення більш рівномірного розподілу доходів у суспільстві, мають бути продуманими й виваженими, оскільки активний перерозподіл доходів може знижувати стимули до праці й негативно впливати на перспективи економічного зростання країни. Загалом проблема компромісу між рівністю та ефективністю є одним із ключових виборів, перед якими постає кожне суспільство.

Для пом’якшення гостроти проблеми нерівності доходів цивілізовані країни здійснюють політику соціального захисту населення. Ефективність і масштаби цієї політики визначаються головно рівнем розвитку економіки країни та системою суспільних цінностей. Особливо високого рівня соціальної захищеності досягнуто в скандинавських країнах і деяких інших державах Європи.

У країнах із перехідною економікою основними складниками соціального захисту є пільги окремим категоріям населення, соціальна допомога, тобто надання життєвих благ соціально вразливим групам населення та соціальне страхування. Прискіпливий аналіз чинної системи пільг в Україні дає підстави зробити висновок про її недієвість і неефективність. Як свідчать результати досліджень, 10% найзаможніших домогосподарств отримують більш ніж удвічі вищі суми пільг і субсидій на оплату житлово-комунальних послуг і більш ніж у 13 разів вищі суми пільг на санаторно-курортні послуги, транспорт і зв’язок, ніж 10% найбідніших домогосподарств. Імовірно, вихід у цій ситуації полягає в переході до адресних грошових виплат найбіднішим домогосподарствам.

Контрольні та дискусійні питання

1. Чому головними джерелами грошових доходів населення вважаються доходи від власності, трудової діяльності й трансферти?

2. У чому сутність натуральних доходів? Наведіть приклади.

3. Які існують системи заробітної плати?

4. Як і для чого визначається мінімальна заробітна плата, прожитковий мінімум?

5. Як розраховується мінімальний споживчий бюджет?

6. Складіть приблизну структуру доходів бюджету своєї сім’ї.

7. Що таке заощадження?

8. У чому суть функціонального розподілу доходів домогосподарств?

9. Що графічно зображає крива Лоренца?

10. Як розрахувати граничну схильність до споживання?

11. Чи тотожні домогосподарство та сім’я?

Тести для самоконтролю

1. Крива Лоренца за п’ять років зсунулася далі від бісектриси. Це означає...

а) досягнення загальної соціальної рівності;

б) посилення диференціації доходів населення;

в) підвищення життєвого рівня населення;

г) зниження диференціації доходів населення.

2. Земельна рента, яка виникає внаслідок різної родючості земель та вигідності їх розміщення, називається:

а) диференційна 1;

б) диференційна 2;

в) абсолютна;

г) монопольна.

3. Назвати основні чинники заощадження доходів домогосподарствами:

а) захист доходів; б) бажання покращити фінансову забезпеченість домогосподарства; в) прагнення забезпечити себе на «чорний день» та спекуляція на біржі (придбання цінних паперів); г) максимізація корисності.

4. Вкажіть, що таке споживчий надлишок:

а) споживається особою понад міру;

б) різниця між загальною корисністю блага і його ринковою вартістю; в) наслідок дії закону граничної корисності;

г) додаткова вигода для домогосподарств.

5. Знайти відповідь на питання, за рахунок чого домогосподарства здійснюють заощадження:

а) сукупного доходу;

б) доходу, що залишається в розпорядженні після внесення податків та інших виплат;

в) заробітної плати;

г) прибутку.

ТЕМА 10. ДЕРЖАВА ЯК СУБ’ЄКТ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

10.1. Об’єктивна необхідність державного регулювання.

10.2. Концепції державного регулювання економіки.

10.3. Функції держави.

10.4. Форми та методи державного впливу на економіку.

10.1. Об’єктивна необхідність державного регулювання

У ринковій економічній системі держава виступає економічним агентом, що володіє правом і можливістю примусу, наприклад у сфері податкової політики, державного законодавства тощо. Але примусовість, якщо вона трактується державою широко, зводить нанівець усі переваги вільного підприємництва.

Тому основним регулятором економіки є ринок. Ринковий механізм об’єднує виробників і споживачів в єдину економічну систему, спрямовуючи ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству, сприяє розробці та впровадженню нових технологій.

Проте ринок не є ідеальною формою організації виробництва. Як суб’єкт макроекономічного регулювання він має певні обмеження:

– ринок не володіє досконалим механізмом, здатним протистояти такому явищу, як економічна нестабільність, що проявляється через затяжний спад виробництва, безробіття, високий рівень інфляції;

– ринок здатний реагувати на індивідуальні потреби людей, але не має механізмів, які здатні забезпечувати людей суспільними благами (послуги державного управління, армії, охорони здоров’я, освіти, науки);

– сучасний ринок не є досконало конкурентним, оскільки на ринкові відносини впливають монополії, які обмежують ефективність ринкової конкуренції та діють у власних інтересах;

– взаємодія людей через ринковий механізм породжує негативні наслідки: нерівність у доходах, нерівномірний розвиток регіонів, порушення екологічних умов життя населення.

Перелічені вище обмеження ринку можуть бути компенсовані лише за допомогою державного втручання в економіку.

Високорозвинена ринкова економіка є оптимальним поєднанням засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення) і цілеспрямованої політики державного регулювання економічних процесів. Державне регулювання економіки не протистоїть ринковому механізму, а надає йому здатність більш ефективно впливати на економічний розвиток. У підсумку це повинно сприяти досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів із меншими економічними й соціальними втратами.

Таким чином, державне регулювання економіки – комплекс форм і засобів централізованого впливу на розвиток економічних об’єктів і процесів для стабілізації економічної системи та її розширеного відтворення (рис. 10.1.).

Ефективність державного регулювання економіки зумовлена тим, якою мірою держава в процесі виконання своїх регулюючих функцій ураховує об’єктивні економічні закони ринку.

Держава може втручатися в ринковий механізм лише тоді, коли цей механізм не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці. Показовим прикладом є перехідна економіка, коли адміністративно-командні механізми вже не діють, а ринкові ‑ ще знаходяться в стадії становлення. Знайти раціональне співвідношення між державним втручанням в економіку і її ринковим саморегулюванням ‑ актуальна проблема органів державного управління.

Важливою передумовою, що визначає ефективність державного регулювання економіки, є врахування в діях держави умов конкретної країни: частки державного сектора в економіці, структури економіки, технічного рівня виробництва, природних, демографічних і політичних умов. Урахування цих умов вимагає від кожної держави творчого підходу до визначення меж і методів свого втручання в економіку.

Метою державного регулювання економіки є створення такої господарської системи, яка б орієнтувалася на вибір найефективніших варіантів використання наявних факторів виробництва та забезпечення сприятливих соціально-економічних умов життєдіяльності.

Рис. 10.1. Характеристика державного регулювання

Орієнтирами, яких дотримується держава в процесі регулювання економіки, є показники, що характеризують рівень економічного розвитку та якість життя: тривалість життя людини, доход на душу населення, рівень зайнятості, ступінь реалізації прав людини, стан навколишнього середовища.

Державне регулювання – це майже всі функції держави, пов’язані з економіко-соціальною діяльністю й покликані забезпечити умови функціонування ринкової економічної системи.

Державне регулювання охоплює всі напрями суспільного виробництва. Але першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності та підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці, фінансового ринку й грошового обігу, територіальних пропорцій і регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної діяльності. Ці питання становлять основний зміст державного регулювання економіки. Вирішуються також проблеми структурного перетворення, технологічного оновлення, подолання кризових явищ.

Процес опосередкування державою економічного життя – це процес державного регулювання економіки. Поступово він стає рушієм економічного розвитку. Тому питання про необхідність державного регулювання економіки сумніву не викликає. Але важливим є те, у яких межах держава «має право» втручатися в економічні процеси. Розрізняють мінімально необхідні та максимально допустимі межі регулювання. Нижні межі спричинені неспроможністю ринкового механізму саморегулювання розв’язати багато важливих для наступного розвитку економічної системи проблем.

Складнішою є проблема щодо верхніх меж. З одного боку, виникає можливість майже повного витіснення ринкових важелів регулювання та встановлення централізованої системи управління економікою. З іншого боку, верхня межа зумовлена потребами й інтересами підприємців у співпраці з державою. Частково верхня межа регулювання визначається загальнонаціональними інтересами.

Так, з позиції ринкової етики справедливим є будь-який доход, отриманий у результаті конкуренції. Але в механізм ринкового розподілу не потрапляють громадяни, зайняті в науці, а також інваліди, діти, літні люди, для яких джерелами існування є власні заощадження або благодійні фонди. Щоб забезпечити мінімум соціальної справедливості, держава повинна регулювати ці процеси.

Держава також повинна регулювати ринок робочої сили, з метою підтримання повної зайнятості, скорочення вимушеного безробіття, матеріальної забезпеченості людей, які не за своєю волею втратили робочі місця, дбати про встановлення мінімальних рівнів оплати праці для тих, хто працює.

Держава зобов’язана брати участь у стимулюванні НТП і структурній політиці. Оскільки ринковий механізм неспроможний самостійно забезпечити прориви в галузях науки й технології, глибоку структурну перебудову виробництва. Ринкова економіка постійно потребує державної антиінфляційної й антимонопольної профілактики.

Такі в загальних рисах верхні, максимально допустимі межі державного втручання в економіку. Ці межі є досить широкі для того, щоб державне регулювання й ефективний механізм ринку змогли вирішити основні соціально-економічні проблеми сучасного суспільства.

Наголошуючи на тому, що втручання держави в економічні процеси повинно мати певні межі, не слід розуміти ці межі як дані раз і назавжди, як такі, що їх можна визначити на всі випадки життя. Практика показує, що державне регулювання лише тоді є ефективним, коли межі його визначаються конкретними умовами функціонування ринкової системи. А це означає, що вони мають рухатися, тобто розширятися, коли ринок не справляється з тими чи іншими проблемами, і звужуватися, якщо ринок їх успішно вирішує.

10.2. Концепції державного регулювання економіки

Макроекономіка є теоретичною базою економічної політики держави. Але її практичне застосування ускладнюється тим, що вона представлена великою сукупністю теорій, кожна з яких по-різному уявляє механізм функціонування економіки та подає протилежні рекомендації стосовно ролі держави в стабілізації економіки.

У системі макроекономічного аналізу можна виділити декілька основних концепцій державного регулювання економіки (рис. 10.2).

Отже, щоб мати уявлення про роль держави як суб’єкта макроекономічного регулювання, слід розкрити концептуальні положення цих теорій.

Історично першоюбула класична теорія. Найбільш видатними представниками класичного напряму є Адам Сміт, Давид Рікардо, Джеймс Мілль, Жан Батист Сей, Альфред Маршал, Артур Пігу, Леон Вальрас, Вільфредо Парето.

Рис. 10.2. Концепції ДРЕ

В основі будь-якої концепції лежить питання про те, за допомогою яких механізмів в економіці забезпечується повна зайнятість, тобто повне використання наявних ресурсів.

Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку, тобто повна зайнятість є нормою для економіки з ринковими відносинами. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, засуха, біржові крахи тощо, які тимчасово виводять її зі стану повної зайнятості. Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є достатньою, щоб через деякий час знову відновити в економіці такий рівень виробництва, який відповідав би умовам повної зайнятості. На думку представників класичної теорії можливе відхилення економіки від стану повної зайнятості. Таке відхилення, є результатом впливу на економіку зовнішніх обставин, а не внутрішніх факторів ринкової економіки.

Неможливість виникнення в економіці дефіциту сукупних витрат опирається на закон Сея. Згідно із цим законом, процес виробництва товарів створює доход, який дорівнює вартості вироблених товарів. Так кожний підприємець формує на ринку свій попит на чужі товари такої ж величини, як і пропозиція, яку він створив своїм товаром. Якщо така рівність існує для кожного окремого виробника, то вона повинна мати місце й для всього суспільного виробництва.

Необхідною умовою для досягнення відповідності між доходами й витратами в економіці є баланс заощаджень та інвестицій, що забезпечується грошовим ринком через коливання відсоткової ставки під впливом попиту й пропозиції. Якщо обсяг заощаджених грошей перевищує попит на них із боку інвесторів або менший порівняно з ним, то відсоткова ставка знижується або підвищується й урівноважує їх між собою. Це означає, що рівноважна відсоткова ставка вирівнює заощадження та інвестиції автоматично й необхідність державного втручання в економіку зникає.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що згідно з класичною теорією механізм відсоткової ставки, гнучких товарних і ресурсних цін надає ринку здатність автоматично підтримувати повну зайнятість в економіці. За цих умов виключається необхідність втручання держави в економіку, тобто найбільш раціональною має бути політика державного невтручання.

Уявлення прихильників класичної концепції не витримують випробувань практикою. Історичний досвід світової економіки показує, що держава із цілком об’єктивних причин змушена втручатися в економічні процеси. Доказом цьому послугувала світова економічна криза 30-х років (так звана Велика депресія). Це зумовило зміну поглядів на механізм функціонування економіки й роль держави в ньому.

Новий економічний світогляд подав Кейнс у своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, відсотка та грошей», надрукованій у 1936 р. Він уперше піддав конструктивній критиці класичну теорію макроекономічного регулювання. На противагу класичній теорії ринкового саморегулювання і державного невтручання в економіку Кейнс запропонував макроекономічну теорію, в основі якої лежить державне регулювання економіки. Це явище отримало в науці назву «кейнсіанської революції».

Прихильники кейнсіанської теорії відстоюють думку, що завдяки ринковим регуляторам в економіці може забезпечуватися рівновага між сукупним попитом і пропозицією, але одночасно існує неповна зайнятість, вимушене безробіття та високий рівень інфляції. Для підтвердження цього кейнсіанці наводять такі аргументи:

1. Кейнсіанською теорією відкидається положення про те, що відсоткова ставка гарантує забезпечення рівноваги між заощадженнями й інвестиціями. Її прихильники вважають, що власники заощаджень та інвестори ‑ це різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень про заощадження та інвестиції керуються неоднаковими мотивами.

Кейнсіанці вважають уявлення класиків про роль заощаджень як джерела інвестицій спрощеними, оскільки вони не враховують інші джерела:

ü готівкові заощадження, тобто гроші, які населення зберігає не в банківській системі, а «на руках»;

ü кредитні установи, які здатні мультиплікативно примножувати заощаджені гроші, унаслідок чого величина інвестицій може перевищити заощадження.

2. Кейнсіанці ставлять під сумнів класичне положення про високу еластичність цін і заробітної плати. Це пояснюється двома обставинами. По-перше, наявність монополій, які стримують зниження цін, і профспілок, які стримують зменшення заробітної плати. По-друге, якщо навіть припустити можливість зниження заробітної плати, то це не викличе зростання сукупного доходу працюючих і тому не забезпечить відновлення їхнього попиту на рівні потенційного ВВП.

Опираючись на перелічені аргументи, кейнсіанці роблять висновок, що ринковий механізм не здатний самостійно відновлювати повну зайнятість і тому повинен доповнюватися державним регулюванням економіки.

Головною причиною падіння виробництва, на думку кейнсіанців, є недостатність сукупного попиту, що породжується двома факторами:

– Психологія споживачів, тобто домогосподарств. Зі збільшенням їхнього доходу зменшується частка, яка йде на споживання, і збільшується та, яка спрямовується на заощадження. Така тенденція в розподілі доходу дістала назву «основний психологічний закон» Кейнса, згідно з яким зі збільшенням доходу домогосподарств їхня гранична схильність до споживання зменшується, а гранична схильність до заощаджень збільшується.

– Зниження ефективності капіталу. Ця тенденція зумовлюється зниженням можливостей реалізовувати вироблені продукти за достатньо високими цінами внаслідок зменшення граничної схильності до споживання, що, у свою чергу, знижує інвестиційний попит як компонент сукупного попиту.

Таким чином, згідно з кейнсіанською теорією, не пропозиція створює попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію. Тому головним об’єктом державного втручання в економіку повинен бути сукупний попит, який у кейнсіанській теорії дістав назву «ефективний попит». Опираючись на концепцію «ефективного попиту», кейнсіанці пропонують два методи активізації і стимулювання сукупного попиту:

– перший ‑ за рахунок збільшення державних закупок або зниження податків;

– другий ‑ за рахунок зниження відсоткових ставок за кредит.

Важливу роль у кейнсіанській концепції відіграє мультиплікатор інвестицій. Але ефект мультиплікатора за різних умов може бути різним. Найбільший вплив він має за умов наявності в економіці невикористаних потужностей і вільної робочої сили. Тому в умовах недостатності сукупного попиту держава може за рахунок бюджетних витрат забезпечувати значний мультиплікативний ефект.

Кейнсіанська теорія тривалий час домінувала в теорії та практиці макроекономічного регулювання, оскільки в ній головна увага приділялася проблемам подолання спаду виробництва та зменшенню безробіття.

Проте наприкінці 70-х років в економіці багатьох країн з’явилися інші негативні явища. Головною стала проблема інфляції при одночасному падінні виробництва. Така ситуація отримала назву «стагфляція». Кейнсіанські рекомендації, в основі яких лежить збільшення бюджетних витрат і застосування при цьому дефіцитного фінансування, у нових умовах показали свою неефективність. Це викликало значну недовіру до кейнсіанської теорії й призвело до виникнення альтернативних теорій: монетаристської, теорії економіки пропозиції, теорії раціональних очікувань.

Дата добавления: 2015-05-22