Аутрайт – валютний курс при міжбанківських термінових валютних угодах з урахуванням премії або знижки. 3 страница

Незважаючи на гарантовану Конституцією України доступність набуття освіти громадянами держави, сільська молодь перебуває в значно гірших умовах стосовно можливості здобуття освіти, ніж молодь міст. Адже умови сільського життя дуже часто створюють перепони їхньому освітньому процесу. Тому на сучасному етапі постала необхідність організації безперервної системи освітніх ланок, спрямованої на широкий і повний розвиток особистості, формування в молодих людей стійких мотивів до набуття й удосконалення знань протягом усього життя, а також уведення в дію механізмів, які б забезпечували доступність освіти.

Становлення сучасної молоді як у регіоні, так і в державі, не потребує надмірної опіки з боку дорослих. Їй необхідно лише створити належні умови для праці, навчання й відпочинку, допомогти відчути власну гідність, віру у свої сили, бажання власноруч досягти кращого життя, а не пасивно очікувати його. Це можливо реалізувати шляхом зміцнення державних структур, що займаються проблемами молоді, збільшивши фінансування галузі, ввівши штатні одиниці по роботі з молоддю в сільській місцевості.

В Україні, як і в більшості країн колишнього соціалістичного табору, має місце глибока криза духовних цінностей, що формувались і розповсюджувалися впродовж десятиліть. Така об`єктивна ситуація породжує певне непорозуміння між поколіннями, ускладнює процес відтворення й подальшого розвитку духовних цінностей нашого народу взагалі.

Якщо молодь України буде витиснута на узбіччя економічного, соціального, духовного життя, то майбутнього в нашої молодої держави немає. У молоді, як і всієї нашої країни, чимало проблем, тому сьогодні як ніколи важливо консолідувати зусилля всіх, кому не байдуже власне майбутнє й майбутнє всієї України, хто зацікавлений у послідовному вирішенні невідкладних питань суспільства.

Вирішення соціально-економічних проблем молоді та реалізація їхніх соціальних потреб у скрутних економічних умовах нашої держави є першочерговим завданням молодіжної політики як на державному, так і на регіональному рівні.

Відпрацювання такої взаємодії можливе лише тоді, коли держава має та здійснює послідовну молодіжну політику як один із специфічних, пріоритетних напрямів у своїй діяльності. Відсутність такої політики або ж її необ’єктивний характер призводить до серйозних кризових явищ у молодіжному середовищі, зокрема, і в усьому суспільстві загалом.

Сучасна людська цивілізація знаходиться на переломі епох, коли на зміну епосі матеріального виробництва приходить епоха гуманістичного виробництва. Відбувається зміщення пріоритетів із багатства економічного до багатства соціального, гуманістичного, а його провідною складовою стає людина як особистість.

Для епохи матеріального виробництва характерне розуміння еконо­мічного багатства як матеріальних цінностей, грошей. Тут створення людиною самої себе є лише побічним результатом виробництва продукту. Однак тим самим ця епоха створювала й продовжує створювати матеріальні основи для розвитку багатої індивідуальності, яка однаково всебічна й у своєму виробництві, і у своєму споживанні.

У наступаючій епосі гуманістичного виробництва на місце економічного багатства і економічних злиднів стає багата людина зі своїми зростаючими потребами. Не тільки багатство людини, але й її бі­дність отримує однаковою мірою людське, а відповідно, і суспільне значення, оскільки вона є пасивним зв’язком, що змушує людину відчувати потребу в тому найвеличнішому багатстві, яким є інша людина.

Творча особистість виступає головним чинником соціально-економічного прогресу в епоху гуманістичного виробництва. Тим самим освіта й виховання стають свого роду «першим підрозділом» суспільної діяльності в межах соціокультурної сфери (креатосфери), що забезпечує формування людини, яка володіє творчими здібностями, людини, що здатна побачити проблеми та протиріччя і творчо їх розв’язати. Відповідно діяльність зі створення предметного світу культури, що здійснюється вченими, інженерами, художниками, може служити аналогом другого підрозділу, де створюються культурні цінності. Акцентуючи увагу на соціокультурних видах діяльності, що забезпечують «соціоолюднення» через освіту, науку, художню культуру, не треба забувати про «природоолюднюючі» види діяльності (медицина, генна інженерія, фізична культура, спорт та ін.), що складають суттєвий резерв підвищення якості життя людини.

Соціально-орієнтована ринкова економіка як різновид змішаної економіки це:

– економіка, яка склалася на основі розвинутої ринкової системи відносин;

– економіка підприємницького типу, розвиток якої поєднується зі свідомим її регулюванням із боку держави;

– економіка, яка заснована на використанні переважно інтенсивних факторів економічного зростання;

– економіка, соціальна орієнтація якої випливає з необхідності реалізації трьох попередніх її рис.

Таким чином, визначаючи соціальні пріоритети перехідної економі­ки, треба виходити з її загальної соціальної орієнтації, що передбачає практичне підпорядкування відтворювальних процесів завданням розвитку особистості, подолання відчуження людини від суспільства, природи та культури. До найбільш суттєвих рис соціально орієнтованої економіки можна віднести:

– перетворення трудової діяльності у сферу розвитку людини;

– зростання вільного часу, що раціонально використовується;

– досягнення високого рівня добробуту людини.

Загальна мета застосування державного впливу на економіку полягає в тому, щоб розглянути людину як мету виробництва, примусити економіку функціонувати як чинник розвитку людства, а не людину як чинник виробництва, надати ринковій економіці «людського обличчя». Тому застосування ринкових важелів як найбільш досконалих регуляторів господарських процесів за нинішнього розвитку цивілізації неможливе без свідомого, зваженого нівелювання негативних властивостей ринку. За визнанням фахівців, у XXI ст. державі неподільно належить монополія захисту населення, конкуренції й ринку.

Людина, яка володіє розумом і створила матеріальні та суспільні механізми своєї могутності, виявилася чужою законам природної еволюції й стала головним дестабілізуючим чинником життя на планеті. Суперечність, таким чином, корениться в суспільній суті людини, у конфлікті між її потребами й можливостями. Отже, вихід із неї – у свідомому вирішенні цієї проблеми. Таке вирішення бачиться в утвердженні стратегічних шляхів прогресу людства й окремих країн, виходячи з тверезого врахування дії об’єктивних суспільних законів і її наслідків.

На сучасному етапі суспільна потреба в розгалуженій системі соціального захисту перевищує здатність наявних економічних моделей до повного її забезпечення. Тому серед головних проблем розвинених країн – пошук ефективних джерел коштів на соціальний захист. Iстотною залишається також проблема збереження мотиваційної системи, на якій базуються ринковий механізм, запобігання наростанню споживацьких тенденцій при збільшенні рівня соціальної захищеності, для вирішення якої застосовується цільова, а також адресна допомога.

Активна соціальна політика спрямовується на боротьбу з бідністю, збереження людського капіталу, його пристосування до потреб ринкової економіки, сприяння економічному зростанню, забезпечення соціальної справедливості та політичної стабільності.

Трансформаційні процеси в Україні, зумовлені реформуванням форм власності, глибоким розшаруванням членів суспільства за рівнем доходів, обмеженими фінансовими можливостями держави, ставлять у розряд першочергових питання про соціальне партнерство між державою й громадянами, соціальними групами, суб’єк­тами виробничого процесу тощо.

В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних рин­ковим вимогам засадах.

Соціальна політика держави включає:

– регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями й найманою робочою силою);

– вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

– розподіл і перерозподіл доходів населення;

– формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній час­тині населення;

– створення системи соціального захисту населення;

– забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров’я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства та ін.);

– захист навколишнього середовища тощо.

Етапи формування та реалізації соціальної політики (рис. 18.4).

Рис. 18.4. Етапи формування та реалізації соціальної політики

Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення. Соціальна база ринкового реформування – соціальні вер­стви й групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової й політичної активності.

У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, про­фесія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.

Нормативно-правовим забезпеченням соціального захисту населенняв Україні є постанови Кабінету Міністрів України, постанови та розпорядження Верховної Ради України, укази Президента України та закони України.

Реалізація соціальної політики в Україні здійснюється через:

– систему соціального захисту, якавключає: пенсії, допомоги з безробіття, систему короткотермінових грошових допомог при хворобі, при народженні дитини;

– універсальні системи: програма допомоги сім’ям із дітьми, державні програми дотацій і житлових субсидій, допомога на поховання, державна система охорони здоров’я, державна система освіти;

– соціальний захист осіб, котрі постраждали в результаті аварії на ЧАЕС;

– систему соціальних допомог: цільові допомоги (грошові, натуральні, безготівкові, тобто пільги щодо оплати); соціальне забезпечення (система інтернатних установ і територіальних центрів);

– соціальний захист через недержавні організації;

– соціальну допомогу з фондів підприємств;

– систему соціального захисту населення, яка складається із: соціального страхування, соціальної допомоги, соціальних гарантій.

В Україні у 2000 році було прийнято Закон «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», у якому зазначено, що основні державні соціальні гарантії встановлюються з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.

Державні соціальні гарантії – установлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, установлені законодавчо, що забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Згідно з розрахунками Ради по вивченню продуктивних сил Національної академії наук, право на пільги відповідно до законодавства мають: за соціальним статусом – 31% населення, за професійною ознакою – 13,8% економічно активного населення. Загальний обсяг пільг потребує щороку понад 30 млрд гривень.

Система соціального захисту в Україні перебуває в кризовому стані. Невдоволені пенсіонери: більшість із них добросовісно пропрацювали десятки років на виробництві, але тепер позбулися своїх накопичень, а на свою пенсію навіть не мають можливості нормально харчуватися, купити обнову. Невдоволені працівники бюджетної сфери, що по кілька місяців не можуть одержати заробітну плату, оскільки в держави не має для цього коштів. Невдоволений також уряд, оскільки соціальні виплати зайняли в бюджеті таке місце, що внаслідок їх обов’язковості потіснили всі інші витрати, передусім інвестиції.

Чи зумовлено це лише тяжкою економічною кризою, яку переживає Україна, помилками в економічній політиці, чи позначаються також причини, пов’язані з невирішеністю питань трансформації соціального захисту.

Більше ніж сорокарічний період «холодної війни» створив багато штучних білих плям у взаємопізнанні розвитку народів Заходу та Сходу. Так, для жителів США, ряду країн Європи до цього часу є маловідомими події Великої Вітчизняної війни, вклад народів СРСР у перемогу над фашизмом. У свою чергу, для народів колишнього СРСР майже незнайомими були події, що пов’язані з формуванням у країнах Західної Європи соціально-орієнтованої ринкової економіки. Це була не лише глибока зміна інститутів і системи мотивації в ринковій економіці, що потягнула зміни в податковій, торгівельній, фінансовій політиці, але й певна зміна в механізмі суспільних відносин, великий злам у психології правлячих класів.

У ході формування соціально-орієнтованої ринкової економіки передусім був закріплений такий підхід: держава не може бути осторонь щодо вирішення питань соціальної політики. Але якщо для Ф. Рузвельта, Д. М. Кейса це були лише питання зайнятості, то Л. Ерхард – батько німецького «економічного дива» й водночас один із творців та основний організатор соціально-орієнтованої економіки використав майже всю палітру соціальної політики – допомоги, пенсії, субсидії, дотації тощо. Був серйозно підірваний традиційний стереотип, що держава в ринковій економіці не бере участі у вирішенні питань соціального захисту.

Формування соціально-орієнтованої ринкової економіки відбулося успішно лише завдяки підтримці держави, яка створила механізми конструктивної взаємодії різних соціальних груп, що займали прямо протилежні позиції. У переважній більшості країн Європи соціально-орієнтована держава перестала усуватися від вирішення соціальних питань, а брала активну участь у їх розв’язанні. Було б помилкою сказати, що це відбулося добровільно. Це проходило під тиском робітничого, профспілкового руху, і особливо під впливом політичних змін у Східній Європі, формування принципово нових систем соціального забезпечення в цих країнах. Перехоплюючи ініціативу в лівих сил, у країнах ринкової економіки держава почала брати на себе вирішення багатьох питань соціального захисту, створення відповідної законодавчої бази. Практика 60–70-х років у Західній Європі характеризувалася зростанням ролі держави у формуванні соціальної політики та практичній організації соціального захисту. Зрештою, цей курс знайшов вираз у прийнятті Європейської соціальної хартії.

Економічною основою соціально-орієнтованої держави є багатоукладність форм власності. Їх взаємодія та конкуренція забезпечують гнучкість економіки, пристосування виробництва до потреб споживання, що досягається відповідністю процесів усуспільнення ефективному поєднанню різних рівнів господарського маневру – народногосподарського, міжгалузевого, галузевого, внутрішньогалузевого. Організація соціального життя ґрунтується на взаємодії держави, роботодавців і профспілок. Держава має міцну податкову систему, активно впливає на інвестиційну та торгівельну діяльність, організовує розгалужену й водночас диференційовану й адресну систему соціальних виплат, беручи в ній участь.

Зростання рівня споживання населення, що досягалося завдяки підвищенню рівня заробітної плати та соціальних виплат, дозволило значно інтенсифікувати процеси праці та виробництва, активно впроваджувати й, головне, ефективно освоювати нову техніку й одержати значно більші доходи. З іншого боку, зростання заробітної плати та доходів працівників значно розширило місткість внутрішнього ринку, дозволило нарощувати обсяги виробництва. Це, зрештою, практично переконало у вигідності, прибутковості нової системи для всіх сторін. Поступове її розповсюдження в країнах Західної Європи, з одного боку, і відсутність дійового зв’язку між системою стимулювання та інтенсивністю й результативністю праці в адміністративно-розподільчій економіці, з іншого, зумовило відставання останньої в зростанні продуктивності праці, її поразку в змаганні з капіталістичною економікою, що зайнялася, нарешті, вирішенням соціальних проблем.

Відіграючи активну роль у проведенні соціальної політики, держава в ринковій економіці не перетворюється у відділ соціального забезпечення. Організація системи соціального захисту забезпечує зворотний зв’язок між рівнем соціальних послуг та інтенсивністю і результатами праці окремого працівника, загальними економічними результатами виробництва та комерційно-фінансової діяльності господарських організацій.

Невідкладними заходами щодо реформування системи соціального захисту є впровадження механізмів адресної допомоги найнезахищенішим верствам населення з одночасною поступовою ліквідацією практики надання її через дотації та пільги всім категоріям населення, що їх потребують. Основними шляхами реалізації цих заходів слід вважати такі:

– запровадження й фінансове забезпечення на державному рівні мінімальних соціальних гарантій (пенсій, стипендій, допомоги малозабезпеченим непрацездатним громадянам, безробітним);

– установлення науково обґрунтованих пропорцій між середніми мінімальними рівнями заробітної плати й пенсій, допомогою з безробіття та допомогою малозабезпеченим громадянам пенсійного віку й сім’ям із дітьми, різними оцінками рівнів бідності;

– запровадження, виходячи з динаміки споживчих цін, попереджувальних заходів соціального захисту населення, адресної допомоги й субсидій;

– захист купівельної спроможності малозабезпечених непрацездатних громадян і сімей через періодичний перегляд сукупного доходу, який припадає на одну особу, що дає право на допомогу.

Ці пропозиції є тактичними завданнями. Стратегічними завданнями реформування системи соціального захисту слід уважати значне зростання ролі страхових підходів у її механізмах і створення законодавчих, інституційних і фінансових засад для нової системи соціального страхування, що передбачає обов’язкове страхування, пов’язане зі стажем роботи громадянина і його участю у створенні фондів соціального страхування; державне страхування окремих категорій громадян і відповідне забезпечення гарантій, які бере на себе держава (щодо військовослужбовців та ін.), добровільне страхування. Така система соціального страхування має забезпечити більш ефективний соціальний захист населення, об’єктивну диференціацію пенсій та інших соціальних гарантій відповідно до внеску кожного громадянина, його страхового статусу тощо.

Оскільки соціальна політика держави базується на визначенні головної мети, пріоритетних напрямів політики у сфері оплати праці, доходів населення та соціального захисту, метою її є забезпечення зростання рівня й поліпшення умов життя населення країни.

У визначенні майбутніх напрямів економічного та соціального розвитку пострадянських країн беруть участь Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий Банк (СБ), Європейський Союз (ЄС), Міжнародна організація праці (МОП). Згоди в дискусіях на тему соціального добробуту на світовому, регіональному й національному рівнях ще не досягнуто.

Україна як асоційований член Ради Європи розглядає питання ратифікації Європейської Соціальної Хартії від 3 травня 1996 р. і Конвенції МОП № 102 (1952 р.) про мінімальні норми соціального забезпечення та впровадження принципів загальної системи соціального забезпечення з дев’яти категорій: медична допомога, безробіття, виробничий травматизм, старість, охорона материнства, інвалідність, утрата годувальника, утримання сім’ї, допомога в разі хвороби. Це рішення визначено Генеральною Угодою між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та Всеукраїнськими профспілками й профоб’єднаннями на 2002–2003 роки. Мінімальні вимоги Хартії зобов’язують нову країну – члена Ради Європи мати налагоджену систему соціальної безпеки та соціальної допомоги, бо цей документ є виразником загальної спадковості прав і принципів, спрямованих на обґрунтування соціальної політики.

Проте в Україні поки що відсутні фінансові можливості для виконання норм Хартії щодо встановлення розміру заробітної плати та пенсій, спроможних забезпечити рівень життя, гідний людини, створення суспільства рівних можливостей для людей (в тому числі з фізичними вадами тощо).

Соціальна стабільність у суспільстві – необхідна умова сталого розвитку. Економічне зростання значною мірою залежить від стратегії й тактики державного регулювання, від визначення пріоритетів і напрямів соціальної політики адекватних ринковим відносинам, спрямованих на забезпечення соціального захисту та безпеки населення. Від ефективності соціальної політики, дія якої спрямована на захист індивідуума в суспільстві, від різноманітних форм соціальних та економічних ризиків залежить ставлення громадян до впроваджуваних реформ.

Соціальний захист населення включає заходи, спрямовані на захист громадян країни від економічної та соціальної деградації не тільки через безробіття, а й у разі втрати або різкого скорочення доходів у результаті захворювань, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо. Витрати на соціальний захист населення, звичайно, залежать від можливостей економіки. У країнах із розвиненою ринковою економікою склалася потрійна система фінансування соціальних програм, суб’єктами якої є держава, роботодавці й одержувачі соціальних виплат.

Соціальний захист – це державна підтримка тих верств населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають подання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найуразливішим верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення; комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим життєвим чинникам (інфляції, спаду виробництва, економічній кризі, безробіттю тощо).

Система соціальних гарантій передбачає надання соціально важливих благ і послуг громадянам без урахування їх трудового внеску й визначення потреби (безплатні освіта, лікування тощо). Мінімальний рівень цих гарантій залежить від конкретних історичних умов, а також можливостей суспільства. До соціальних гарантій належать також соціальні пільги, тобто соціальні гарантії окремим категоріям населення. Ця форма соціального захисту також характеризується універсальністю надання соціальних благ і послуг у межах певної соціально-демографічної групи населення (ветерани війни, інваліди та ін.) і забезпеченням за рахунок податкової бюджетної системи держави.

У структурі системи соціального захисту населення можна виокремити такі основні елементи: пенсійне страхування, страхування у зв’язку з хворобою, страхування у зв’язку з травмою на роботі, страхування у зв’язку з професійними захворюваннями, страхування у зв’язку з утратою годувальника, страхування безробіття, захист материнства, гарантія мінімального доходу, соціальна допомога. Звичайно, усі ці елементи охоплені соціальною політикою держави та державним фінансуванням різною мірою. Соціальну політику держави слід будувати на трьох рівнях з урахуванням економічного становища в країні, джерел фінансування й можливостей регіонів.

Перший рівень соціальної політики держави – соціальна допомога, яка гарантує громадянам прожитковий мінімум і можливість психофізичного виживання. Другий рівень – соціальне забезпечення, що гарантує нормальний рівень існування людини (відшкодування втрат регулярного доходу, компенсація додаткових витрат у зв’язку з інфляцією, запобігання причинам, що призводять до втрати регулярного прибутку, тощо). Третій рівень – соціальні послуги, які забезпечують трудову активність, участь у громадському житті (програми професійної перекваліфікації, створення додаткових робочих місць та ін.).

Такий підхід передбачає зміну соціальних функцій держави. З одного боку, вона повинна створювати умови для того, щоб населення було здатне власними силами вирішувати більшість соціальних проблем, з іншого – подавати певну допомогу громадянам та їх родинам, якщо вони з різних причин не можуть власними силами підтримувати необхідний мінімальний життєвий рівень. Це потребує нових підходів до соціального захисту населення.

Слід ураховувати, що економіка соціального захисту ще недостатньо ефективна навіть у високорозвинених країнах. Що стосується України, то в ній економіка соціального захисту населення перебуває на початковій стадії розвитку. Невідкладними заходами з реформування системи соціального захисту є впровадження механізмів адресної допомоги найнезахищенішим верствам населення з одночасною поступовою ліквідацією практики подання її через дотації та пільги всім категоріям населення незалежно від рівня їхніх доходів.

18.4. Основні риси ринкової економіки в Україні

З ринковими реформами на початку 90-х років XX ст. пов’язувалися сподівання на модернізацію економіки пострадянських країн. Вважалося, що децентралізація власності й управління економічними процесами, усунення держави від активної ролі в управлінні економікою, створення ринкової інфраструктури автоматично забезпечать формування ринкової організації економічної системи, функціонування механізму саморегуляції економіки. При цьому недостатньо враховувалися світові різновиди демократії й ринкової економіки, не всі з яких відповідають специфіці країни, менталітету її народу. За зразок була обрана американська модель ринкового господарства.

Об’єктивним змістом перехідної економіки України є формування ринкових відносин. Формально елементи цих відносин існували й у плановій економіці. Але зовнішні форми їх існування не були наповнені адекватним змістом.

Перехід до ринкових відносин передбачає насамперед лібералізацію економіки, здійснення якої пов’язане з:

– переходом до вільного ціноутворення;

– організацією торгівлі на основі використання принципу свободи торгівлі для всіх суб’єктів господарської діяльності;

– підпорядкуванням діяльності виробників вимогам ринку.

– Зазначені проблеми охоплюють лише внутрішньоекономічну лібералізацію економіки. Але для повноцінного функціонування ринку цього замало. Необхідно здійснити також лібералізацію зовнішньоекономічних зв’язків, основними формами якої є:

– ліквідація повного одержавлення зовнішньоекономічних зв’язків;

– створення умов для надходжень зарубіжних інвестицій;

– помірна лібералізація експорту й імпорту (відміна невиправ­даних обмежень і пільг);

– забезпечення конвертабельності національної валюти – гривні.

Формування повноцінних ринкових відносин неможливе без створення ринкової інфраструктури – системи закладів, які покликані обслуговувати ринковий механізм із метою безперебійного руху товарних і грошових потоків, їх відповідного розподілу в просторі й часі.

Процес формування ринкових відносин і ринкової інфраструк­тури супроводжується становленням ринкового й державного механізмів регулювання економіки.

Особливості ринкової трансформації економіки України можна визначити так:

– вихідний стан ринкових перетворень – антипод ринку – планова економіка. Тому перехід до ринкових відносин здійснюється шляхом глибоких якісних перетворень попередніх відносин;

– високий рівень тіньової економіки (понад 45% ВВП) і засилля олігархічно-кланових структур;

– зростання ролі неекономічних факторів розвитку. Це насамперед стосується правильності вибраного курсу економічних перетворень і засобів їх здійснення;

– трансформаційний економічний спад, зумовлений значною мірою прорахунками у виборі курсу перетворень і засобів його реалізації;

– необхідність налагодження принципово інших економічних відносин із країнами колишнього СРСР;

– складність інтеграції України у світове господарство;

– затяжна тривалість трансформаційного періоду порівняно з рядом інших постсоціалістичних країн.

За останні роки понад 80 країн світу здійснили фундаментальні реформи з метою створення ринкової системи. Усі вони визнали основоположний факт економічного життя: для досягнення процвітання та підвищення життєвого рівня неможливо обминути створення ринкової системи, тісно взаємопов’язаної з усією світовою економікою.

Відомо, що всі країни, які йдуть ринковим шляхом розвитку, мають різні ринкові моделі. Скажімо, є американська, канадська, німецька, японська та інші моделі. На які з них може орієнтуватися Україна?

Спочатку слід відзначити, що існуючі системи й спрямованість їх розвитку залежать від географічного положення; наявності природних ресурсів; історичних умов розвитку; традицій населення і його звичаїв; рівня розвитку продуктивних сил; соціальної спрямованості суспільства.

В усіх країнах є свої підходи, відмінні особливості ринкових відносин господарювання. Разом із тим у всіх ринкових моделях є спільні риси, до яких відносяться:

– наявність різноманітних форм власності;

– перевага вільних цін на товари й послуги;

– розвинута система вільної конкуренції;

– невелика частка державного регулювання економіки.

Дата добавления: 2015-05-22