Протекціонізм–державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торгівельної політики

Інтернаціоналізація виробництва – об’єктивний історичний процес налагодження міжнаціональних формувань і стійких виробничих зв’язків між різними країнами, зумовлений розвитком міжнародного поділу праці, виробничою й науково-технічною спеціалізацією і кооперацією, унаслідок чого виробничий процес в окремо взятій країні стає частиною процесу, що відбувається в інтернаціональному або світовому масштабі.

Міжнародний поділ праці виступає вищим ступенем розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами. Він опирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції й веде до взаємного обміну результатами виробництва між ними в певних кількісних та якісних співвідношеннях.

На формування міжнародного поділу праці й ступінь залучення до нього окремих країн впливають певні фактори (рис. 16.6).

Рис. 16.6. Структура МПП і фактори впливу

Природно-географічні (відмінності в кліматичних умовах, терито­рії, чисельності населення, економіко-географічному положенні, наявності природних ресурсів).

Соціально-економічні (стан людського капіталу, науково-технічний прогрес; технологічна структура економіки; продуктивність чинників виробництва; ступінь соціальної диференціації; особливості істори­чного розвитку, соціально-економічний тип національного виробництва й зовнішньоекономічних зв’язків тощо).

Духовні (національні традиції, релігія, тип культури, ідеологія і т. д.).

Політичні фактори іноді мають вирішальній вплив на міжнародний поділ праці. Серед них виділяють правовий ре­жим економічної діяльності, ступінь демократизації суспільства, рівень державного суверенітету, міжнародні позиції в ООН і на світовій арені в цілому, співвідношення політичних сил у країні, характер і ступінь впливу державних інститутів на економічні процеси тощо.

Основними формами міжнародного поділу праці є міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва (рис. 16.6).

Міжнародна спеціалізація виробництва виражається в диференціації національних виробництв, що прогресують, виділенні в самостійні технологічні процеси, окремі галузі та підгалузі виготовлення товарів в обсягах, вищих за внутрішні потреби, що веде до зростання взаємодоповнення національних економік.

Для макрорівня характерною є спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів товарів і послуг. На мезорівні розвивається процес міжгалузевої міждержавної спеціалізації. На мікрорівні домінують внутрішньогалузева та внутріфірмова спеціалізації між окремими країнами. Остання є підґрунтям процесу міжнародної спеціалізації виробництва в цілому.

Міжнародна спеціалізація виробництва розвивається у двох напрямах – виробничому та територіальному. Виробничий представлений міжгалузевою, внутрішньогалузевою спеціалізаціями та спеціалізацією окремих підприємств. Територіальний включає спеціалізацію окремих країн; груп країн і регіонів на виробництві певних товарів та їх складових для світового ринку (рис. 16.7).

До основних видів міжнародної спеціалізації виробництва відносять:

– предметну (підприємства різних країн спеціалізуються на виробництві й експорті повністю завершеного виробу);

– подетальну (виробництво та міжфірмовий обмін частинами, компонентами продуктів);

Рис. 16.7. Приклади міжнародної спеціалізації

– технологічну або постадійну спеціалізацію (поділ єдиного технологічного процесу на окремі стадії між підприємствами різних країн).

Невід’ємною від спеціалізації виробництва є міжнародна кооперація виробництва, яка проявляється в узгодженні й об’єднанні багатьох спеціалізованих виробничих процесів для виготовлення кінцевої продукції. Взаємопов’язаність міжнародної спеціалізації й кооперації виробництва забезпечує єдність світового виробничого процесу на всіх його стадіях відповідно до рівня розвитку продуктивних сил і характеру економічних відносин.

У сучасних умовах на розвиток світового господарства значний вплив має інтернаціоналізація господарського життя. Основним її чинником став перехід розвинутих країн у 60–80-ті роки XX ст. на нову високотехнологічну базу з переважанням інформаційних технологій. Це спричинило бурхливу інтернаціоналізацію відтворювальних процесів в обох галузях – інтеграційній (через зближення, взаємопристосування національних господарств) і транснаціональній (через створення міжнаціональних виробничих комплексів).

Сучасними тенденціями та характерними рисами інтернаціоналізації виробництва є:

– зростання кількості галузей, виробництв і видів економічної діяльності, які розраховані на інтернаціональне використання і споживання їх продукції;

– поглиблення міжнародного характеру не тільки загального та часткового, але й одиничного поділу праці;

– домінуючий розвиток міжнародного кооперування виробництва у формі заздалегідь узгодженого постачання товарів і послуг;

– інтернаціоналізація руху людського капіталу;

– розвиток розгалуженої світової інфраструктури.

Інтернаціоналізація відображає вихід відтворювального процесу за межі національних кордонів і стає частиною процесу, який відбувається в межах інтернаціонального або світового рівня. Така об’єктивна історична тенденція охоплює всі країни незалежно від соціально-економічної системи чи рівня розвитку.

16.2. Система міжнародних економічних відносин

У сучасних умовах тенденція до все більшої взаємозалежності національних економік, до зростання ролі зовнішніх факторів у процесі суспільного відтворення в окремій країні стала загальною. Звідси випливає, що поняття світового господарства не можна зводити до простої суми національних економік. Не меншою мірою його суть визначається тим універсальним зв’язком, який забезпечує їх реальну єдність на основі міжнародних економічних відносин.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Вони є похідними від національних, економічних відносин, залежать від них, зумовлюються особливостями національної економіки та перебувають під значним впливом зовнішньої економічної політики держави. Так, зміни курсу національної валюти впливають на конкурентоспроможність товарів на ринку іншої країни, ліберальне податкове законодавство забезпечує приплив капіталів у країну, яка його впроваджує, зміни митних тарифів породжують зміни в потоках експорту й імпорту товарів.

Міжнародні економічні відносини втілюються в життя на макро-, мега-, мезо- та мікрорівнях. Макрорівень – це рівень державних і міждержавних економічних відносин, які визначають і забезпечують загальні умови розвитку МЕВ. Мегарівень є адекватним МЕВ як суперечливій єдності. Мезорівень охоплює економічні зв’язки між регіонами, галузями та міжгалузевими комплексами окремих країн. Мікрорівень являє собою зовнішньоекономічну діяльність фізичних осіб, підприємств, фірм (рис. 16.8).

За ступенем взаємодії стосунків між суб’єктами міжнародних економічних відносин виділяють чотири рівні (рис.16.8).

Міжнародні економічні контакти – найпростіші, одиничні, випадкові економічні зв’язки, що мають епізодичний характер і регулюються переважно разовими угодами. Зв’язки даного рівня більш властиві юридичним і фізичним особам.

Рис. 16.8. Рівні міжнародних економічних відносин

Міжнародна економічна взаємодія – це добре відпрацьовані стійкіекономічні зв’язки між суб’єктами міжнародної економіки, які базуються на міжнародних економічних угодах і договорах, укладених на тривалий період.

Міжнародне економічне співробітництво – міцні й тривалі зв’язки кооперативного типу, які у своїй основі мають спільні, наперед вироблені й узгоджені наміри, закріплені в довгострокових економічних договорах і угодах. Даному рівню притаманне партнерство суб’єктів міжнародних економічних відносин.

Міжнародна економічна інтеграція виступає як вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, який характеризується взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах із третіми країнами. Нині чітко окреслилися та існують такі основні види інтеграційних об’єднань (рис. 16.9).

Рис. 16.9. Основні види інтеграційних об’єднань

Названі види міжнародних інтеграційних об’єднань розглядаються також як етапи їх розвитку, коли кожний наступний вид інтеграції не може бути реалізований без вирішення проблем і завдань попереднього.

Кожний вищий рівень МЕВ не є чимось протилежним нижчому, а його розвиненим продовженням, який містить у собі більшість ознак нижчого.

Найважливішими формами міжнародних економічних відносин є міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталів, міжнародна міграція робочої сили, міжнародні валютно-фінансові відносини.

16.2.1. Міжнародна торгівля, її види та структура, торговельна політика

Міжнародна торгівля – історично перша форма міжнародних економічних відносин, що ґрунтується на глибокому міжнародному розподілі праці, спеціалізації окремих країн на виробництві деяких товарів й послуг згідно з їх техніко-економічним рівнем, природними, географічними та іншими умовами.

Перші концепції міжнародної торгівлі розглядаються меркантилістами, які вважали, що справжнім багатством є гроші, а його джерелом виступає сфера обігу (рис. 16.10).

Для збагачення держави вони пропонували проводити політику активного грошового та торговельного балансу. Щоб запобігти надмірному імпорту іноземних товарів і відтоку грошей за кордон, вони вважали необхідним здійснення протекціонізму як системи заходів щодо захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції.

Рис. 16.10. Концепції міжнародної торгівлі

Концепція фритредерства – лібералізації зовнішньої торгівлі, формується в умовах промислового перевороту.

На відміну від меркантилістів класики вважали, що успіх у зовнішній торгівлі пов’язаний зі спеціалізацією країни у виробництві експортної продукції.

Відповідно до теорії абсолютних переваг (absolute advantage theory), розробленої А. Смітом, міжнародна торгівля є вигідною в тому разі, якщо дві країни торгують такими товарами, які кожна з них виробляє з меншими витратами, ніж країна-партнер. Країни експортують ті товари, які вони виробляють з меншими витратами (у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу), і імпортують ті товари, які виробляються іншими країнами із меншими витратами (у виробництві яких перевага належить їхнім торгівельним партнерам). Оскільки праця є єдиним чинником виробництва, умова абсолютної переваги у витратах означає лише, що одній країні потрібно менше часу на виробництво одиниці товару, ніж іншій країні.

Абсолютна перевага країни у виробництві певного продукту означає, що ця країна здатна виробляти більшу кількість одиниць цього продукту з певного обсягу ресурсів за наявного рівня технології порівняно з конкурентами.

Згідно з теорією порівняльних переваг, розробленою Д. Рікардо, країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, альтернативна ціна яких нижча, тобто які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами. Альтернативна ціна являє собою робочий час, необхідний для виробництва одного товару, виражений через робочий час, необхідний для виробництва іншого товару.

У цьому випадку торгівля буде взаємовигідною для обох країн незалежно від того, чи є виробництво в одній із них абсолютно більш ефективним, ніж в іншій. Ціна імпортного товару визначається через ціну товару, який потрібно експортувати, щоб оплатити імпорт, тому кінцеве співвідношення цін при торгівлі визначається внутрішнім попитом на товари в кожній із країн, що торгують. У результаті торгівлі на основі відносних переваг кожна країна отримує позитивний економічний ефект, який називається виграшем від торгівлі.

У межах марксизму міжнародна торгівля розглядається як сфера міжнародного обміну, у межах якої діє закон інтернаціональної вартості як закон світових цін. За цим законом національні вартості товару повинні наближатися до рівня інтернаціональної, що виражає суспільно необхідні затрати праці за середньосвітових умов виробництва. Інтернаціональна вартість, як правило, вища, ніж вартість товару в розвинених країнах, і нижча, ніж вартість товару в країнах, що розвиваються.

Неокласики розглядають міжнародну торгівлю переважно з точки зору оптимізації використання обмежених економічних ресурсів.

За теорією Хекшера–Оліна (факторних переваг), кожна країна повинна спеціалізуватися на виробництві продукції, випуск якої потребує інтенсивного використання надлишкових факторів виробництва, й імпортувати продукцію інтенсивного використання дефіцитних для неї факторів. Тобто в прихованому вигляді країна експортує надлишкові фактори виробництва, а імпортує дефіцитні.

На прикладі США й Англії розглянемо теорію Хекшера–Оліна. Для США надлишковим фактором виробництва є земля, дефіцитним – праця, для Англії – надлишковим є праця, а дефіцитним – земля. Виробництво зернових потребує інтенсивного використання землі й незначного використання праці, а виробництво тканин – інтенсивного використання праці й незначного – землі. Таким чином, відповідно до теорії Хекшера–Оліна, США будуть спеціалізуватися на виробництві зернових (у прихованому вигляді експортуватимуть землю, імпортуватимуть працю), Англія – на виробництві тканин (у прихованому вигляді експортуватиме працю, а імпортуватиме землю).

Серед нових і новітніх теорій міжнародної торгівлі в економічній літературі виділяють підхід С. Робока та К. Сіммондса, теорію С. Ліндера, теорію «циклу життя продукту» та теорію міжнародної конкурентоспроможності націй (теорію конкурентних переваг) М. Портера.

С. Робок і К. Сіммондс, опираючись на те, що в сучасних умовах внутрішньофірмовий обіг складає приблизно 70% міжнародної торгівлі та 40% експорту капіталу, об’єктом аналізу обирають окрему фірму.

Теорія переважного попиту С. Ліндера дає змогу встановити причинні зв’язки в ланцюгу «доход–переваги–технологія–зовнішня торгівля». С. Ліндер стверджував, що зростання доходів на душу населення та зміни в структурі попиту приводять до розширення та вдосконалення виробництва товарів, отримання порівняльних переваг у виробництві тазбільшення їх експорту в країни з подібними характеристиками.

Відповідно до теорії «циклу життя продукту» Ч. Киндельбергера, Р. Вернона, Л. Уелса, в міру стандартизації технології виробництва випуск технологічно складних товарів переміщується в країни з більш низьким рівнем доходу. При цьому умовами виникнення порівняльних переваг стають не наукові дослідження та розробки, а низька заробітна плата.

Теорія міжнародної конкурентоспроможності націй М. Портера показує вплив певних параметрів на рівень конкурентоспроможності країни на світовому ринку. Серед цих параметрів М. Портер виділяє: факторні умови попиту на внутрішньому ринку, рівень розвитку обслуговуючих галузей; стратегію фірм і конкуренцію, роль уряду, випадкові обставини тощо.

Для національного господарства участь у міжнародній торгівлі набуває форми зовнішньої торгівлі.

Зовнішня торгівля – це торгівля однієї країни з іншими країнами, яка складається з вивозу (експорту) і ввозу (імпорту) товарів і послуг. Усі витрати (як із-за кордону, так і за кордон), пов’язані з торгівлею товарами, туризмом, виплатами відсотка та дивідендів, іноземними позиками та позиками іншим країнам, змінами валютних резервів, відображаються в платіжному балансі.

Платіжний баланс– це систематичний звіт про всі економічні операції між країною та іншими країнами за певний проміжок часу, як правило, за рік або за квартал. Він складається в національній валюті або в іноземній валюті міжнародних розрахунків, наприклад у доларах США.

Розрахунки платіжного балансу можуть бути додатні (кредит) і від’ємні (дебет). Сальдо – це різниця між дебетом і кредитом. Якщо стаття забезпечує країну додатковою іноземною валютою, як це робить експорт, то вона належить до кредиту. Якщо стаття балансу як імпорт змушує нас використовувати запас валюти, то це стаття дебету. У рахунках платіжного балансу кожна операція фіксується подвійним записом. Оскільки більшість операцій між економічними агентами пов’язана з еквівалентним обміном цінностями, тобто зустрічними економічними потоками, які врівноважують один одного, то в рахунках відображаються обидва потоки. Один із них реєструється як кредит із додатним знаком, інший – як дебет із від’ємним знаком. Тому платіжний баланс – сума дебету й кредиту – дорівнює нулю.

Складаючи платіжний баланс, розрізняють реальні та фінансові потоки. Рух товарів, послуг, матеріальних або інших нефінансових активів називають реальними потоками. Реальні потоки в грошовому виразі відображають на поточному рахунку. Рух вимог і зобов’язань, що виникають у зв’язку з переміщенням реальних потоків, називають фінансовими потоками тавідображають на рахунку капіталу й фінансів.

Платіжний баланс містить два основних розділи: «Рахунок поточних операцій» і «Рахунок капіталу і фінансів» (рис. 16.11).

Баланс поточних операцій є підсумком торговельного балансу, балансу послуг, чистих доходів і чистих поточних трансфертів.

Рахунок поточних операцій узагальнює статистичні дані про рух товарів, послуг, доходів і поточних трансфертів. Додатне сальдо поточного рахунку свідчить про перевищення національного доходу країни над її витратами. Від’ємне сальдо засвідчує протилежне.

Стаття «Товари» відображає імпорт та експорт товарів.

Експорт забезпечує приплив валюти в країну, тому його записують у кредиті зі знаком плюс. Імпорт, навпаки, сприяє відпливу валюти з країни, і тому його записують у дебеті зі знаком мінус. Якщо експорт перевищує імпорт, то виникає надлишок у торговельному балансі, або активний торговельний баланс. Пасивний торговельний баланс означає, що країна споживає товарів більше, ніж виробляє, оскільки імпорт перевищує експорт.

Рис. 16.11. Структура платіжного балансу

Стаття «Послуги» включає такі субстатті, як оплата закордонних перевезень, туризм, доходи й видатки від сервісу, будівельні, страхові, фінансові, інформаційні та інші послуги. Хоча за останні десятиріччя в більшості країн світу швидко зростає вартість торгівлі послугами, але вона все ще значно менша, ніж торгівля товарами. Вартість послуг, наданих резидентами нерезидентам, називають експортом послуг і записують у кредиті. Вартість послуг, отриманих резидентами від нерезидентів, називають імпортом послуг і записують у дебеті.

Баланс товарів і послуг країни – це різниця між експортом товарів і послуг країни та її імпортом.

Стаття «Доходи» враховує заробітну плату, одержану за кордоном, і доходи від іноземних фінансових активів (відсотки з кредитів, дивіденди з акцій, відсотки за кредит тощо), які записуються в кредиті цієї статті. Доходи, які сплачені нерезидентам, записують у дебеті статті «Доходи». Сальдо цих доходів називають чистим зовнішнім доходом. Національний доход країни, яка надає іншим країнам послуги праці або позичає капітал, збільшується, а національний доход країн, що користуються ним, зменшується.

Стаття «Поточні трансферти» – це односторонні перекази державних і приватних одиниць у країну й із неї. Трансферти, одержані резидентами від нерезидентів, відображаються в кредиті, а трансферти, надані нерезидентам, – у дебеті платіжного балансу. До трансфертів належать: сплата податків на доход і власність, штрафи та санкції, пенсії, що виплачуються громадянам країни, які проживають за кордоном, приватні подарунки тощо. У структурі трансфертів виділяють міжурядові та приватні трансферти.

Рахунок операцій із капіталом і фінансових операцій об’єднує два самостійні рахунки – операцій з капіталом та фінансовий. Рахунок капіталу враховує капітальні трансферти й придбання (продаж) нефінансових активів.

Капітальні трансферти, на відміну від поточних трансфертів, змінюють обсяг капіталу країни. Капітал країни-одержувача зростає, а капітал країни-донора зменшується. Прикладами капітальних трансфертів є передавання прав власності на основні активи, списання боргів тощо. До капітальних трансфертів відносять також грошові перекази, які збільшують матеріальні або фінансові активи отримувача (строкові депозити, акції, житло, об’єкти виробничого призначення) та ін.

Одержані резидентами капітальні трансферти відображаються в кредиті, оскільки вони зменшують суму їхніх зобов’язань перед нерезидентами. Трансферти, надані нерезидентам, зменшують активи резидентів і відображаються в дебеті.

До нефінансових активів відносять авторські права, патенти, ліцензії, торгові марки. Придбання резидентами нефінансових активів відображається в дебеті, а продаж нерезидентам – у кредиті.

Фінансовий рахунок відображає операції з активами й зобов’язаннями (пасивами) резидентів стосовно нерезидентів. Активи і зобов’язання розділяються на такі чотири групи: прямі інвестиції, портфельні інвестиції, інші інвестиції та резервні активи.

До прямих інвестицій належать такі інвестиції, коли інвестор володіє десятьма й більше відсотками звичайних акцій акціонерного товариства. Збільшення прямих інвестицій нерезидентів до країни і зменшення прямих інвестицій резидентів за кордоном відображаються в кредиті. Збільшення інвестицій резидентів за кордон й зменшення інвестицій нерезидентів відображаються в дебеті.

Якщо частка інвестицій, якими володіє іноземний інвестор, становить менше 10% акціонерного капіталу, це називається портфельною інвестицією. До портфельних інвестицій належать також облігації та інші довгострокові цінні папери (державні й корпорацій), інструменти грошового ринку (короткострокові облігації, векселі), фінансові похідні інструменти (валютні ф’ючерси, опціони тощо).

Інші інвестиції охоплюють усі операції з активами й пасивами, які не віднесені ні до прямих, ні до портфельних інвестицій, ні до резервів. Це кредити постачальників, аванси, довгострокові кредити МВФ тощо.

Портфельні та інші інвестиції класифікуються за належністю фінансових інструментів до активів або зобов’язань резидентів стосовно нерезидентів. У кредиті відображається збільшення міжнародних зобов’язань і зменшення іноземних активів резидентів. У дебеті – збільшення іноземних активів і зменшення зобов’язань резидентів перед нерезидентами.

До резервних активів належать активи, що перебувають у власності або під контролем центрального банку країни: готівка й депозити в іноземних валютах, облігації, казначейські векселі та інші ліквідні боргові зобов’язання нерезидентів, деноміновані в іноземних валютах, монетарне золото, спеціальні права запозичення (CDR), резервна позиція країни в МВФ та ін.

CDR – це кредити, що надаються країнами-імпортерами та контролюються міжнародною організацією, яка називається Міжнародний валютний фонд (МВФ), з осередком у Вашингтоні. Кожна країна має свою квоту на кредит, що залежить від обсягу її імпорту. CDR обмінюються лише між центральними банками та конвертуються в інші валюти.

Дані, що надходять із різних джерел, можуть бути неповні й не збігатися, до того ж різниця в часі реєстрації угод і неоднорідність цін також можуть спричинити розбіжності. У платіжному балансі вони реєструються в спеціальній статті «Помилки та упущення». Водночас значна частина зовнішньоекономічних операцій узагалі не реєструється й не відображається в платіжному балансі (контрабанда товарів, незаконні послуги тощо).

Сальдо поточного рахунку й сальдо рахунку капіталу та фінансів без операцій із резервами центрального банку є підсумковим платіжним балансом, або балансом автономних операцій. Він формується в результаті незалежних дій економіч­них агентів, які здійснюють міжнародні поточні й фінансові угоди на власний розсуд, не беручи до уваги можливі наслідки своєї країни загалом.

Зростаюча залежність національних господарств кожної країни від зовнішньої торгівлі, цін на світовому ринку, посилення конкурентної боротьби зумовлює необхідність державного втручання в регулювання зовнішньої торгівлі шляхом законодавчого встановлення певних правил.

Торговельна політика – це сукупність цілеспрямованих дій, за допомогою яких здійснюється стимулювання або обмеження торгівлі за допомогою державних важелів впливу.

Історично утворилися різні форми державного захисту національних інтересів у боротьбі на світових ринках. Усі вони належать до однієї з двох протилежних систем: вільної торгівлі або протекціонізму (рис. 16.12).

В умовах виникнення на національному ринку товарного дефіциту держава віддає перевагу фритредерству, що сприяє збільшенню обсягів міжнародної торгівлі. Якщо на ринку виникає загроза надвиробництва або необхідність підтримки національного товаровиробника, то держава вживає протекціоністські заходи.

Рис. 16.12. Напрями торговельної політики

До інструментів тарифного регулювання відносять мито.

Мито – це грошовий збір, який стягують відповідні державні органи за виконання ними певних функцій, надання послуг.

Фіскальне мито, як правило, застосовується стосовно виробів, що не виготовляються всередині країни. Ставки фіскального мита в основному невеликі, їхньою метою є забезпечення бюджету податковими надходженнями.

Захисне (протекціоністське) мито призначене для захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції. Хоча протекціоністське мито, як правило, недостатньо високе для припинення імпорту іноземних товарів, воно все ж таки ставить іноземного виробника в невигідне конкурентне становище при торгівлі на внутрішньому ринку.

До нетарифних методів відносяться кількісні обмеження, добровільні обмеження, антидемпінг.

Кількісні обмеження включають у себе квотування й ліцензування. Так, Японія і європейські країни вимагають від імпортерів одержання ліцензій. Обмежуючи випуск ліцензій, можна ефективно обмежувати імпорт. Саме так вчинила Великобританія, заборонивши імпорт вугілля.

Квоти – це граничні обсяги певних товарів, які дозволено імпортувати (експортувати) на територію країни протягом певного терміну. Квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава видає ліцензії на експорт чи імпорт обмеженого обсягу продукції й водночас забороняє не ліцензовану торгівлю.

Ліцензії – це дозволи на імпорт (експорт) товарів протягом якогось часу, що видаються компетентними органами.

Добровільні обмеження є відносно новою формою нетарифних торговельних бар’єрів. Так, японські автомобілеукладачі під загрозою введення Сполученими Штатами більш високих митних тарифів або низьких імпортних квот погодилися на введення добровільних експортних обмежень на свій експорт у США.

Для захисту від навмисного демпінгу країни використовують антидемпінгове мито як інструмент нетарифного регулювання.

Демпінг полягає в просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче від субнормального рівня, існуючого в цих країнах. Демпінг може здійснюватися як за рахунок ресурсів окремих фірм, які прагнуть заволодіти зовнішнім ринком своєї продукції, так і за рахунок державних субсидій експортерам.

Демпінг заборонений як міжнародними правилами в рамках СОТ, так і національними антидемпінговими законами багатьох країн.

До нетарифних методів зовнішньоторговельного регулювання відносяться також ускладнення митних процедур, збільшення кількості необхідної документації, підвищення вимог до якості упаковки й маркірування, різні податки на імпорт і експорт зверх мита, валютні обмеження, пов’язані з отриманням дозволу на використання валюти для імпортної закупівлі та різними зборами.

16.2.2. Міжнародний рух капіталу

В умовах сьогодення вільне й ефективно регульоване переміщення капіталів у світових масштабах є одним з основних факторів розвитку міжнародної економіки.

Міжнародний рух капіталу (МРК) – виток частини капіталу з товарно-грошового обігу однієї країни та його застосування у відтворювальному процесі іншої країни з метою максимізації ефективності використання, зокрема, середньої норми прибутку. Саме завдяки МРК у сучасних умовах суб’єкти господарювання мають доступ як до національних, так і до міжнародних інвестиційних і кредитних ресурсів, які акумулюються й перерозподіляються переважно через міжнародні фінансові ринки. Ці ресурси мають фінансову (57,7%) і матеріальну (42,3%) складові. Фінансове багатство накопичується у вигляді цінних паперів (48,8%) та готівки (8,9%), а матеріальне – у нерухомості (35,6%) і дорогоцінних металах (6,7%).

Вивіз капіталу стає можливим лише на вищих стадіях розвитку капіталізму, коли в найбільш розвинутих країнах унаслідок стрімкого економічного піднесення створилися значні запаси капіталу, інвестиційні потреби внутрішнього ринку було майже повністю задоволено й сформувалося відносно надлишкове нагромадження.

У подальшій історії розвитку даного процесу можна умовно виділити три етапи.

Перший етап. Кінець XVII – початок XVIII ст., коли відбулося первісне накопичення капіталу й настав період активного розвитку капіталістичних товарно-ринкових виробничих відносин. З цього часу майже до кінця XIX ст. капітал рухався виключно в одному напрямку (з метрополій у колонії), а його вивіз носив переважно обмежений і випадковий характер.

Другий етап охоплює період із кінця XIX до середини XX ст., коли капіталістичні виробничі відносини набули значного поширення. Процес руху капіталу на зазначеному етапі здійснювався у двох взаємопротилежних напрямах: з промислових країн у країни, що розвиваються, і навпаки. Вивіз капіталу проявив себе як типове, загальне та систематичне явище, що характеризується відносно сталими закономірностями функціонування й розвитку.

Третій етап розпочався із середини 50-х – на початку 60-х рр. XX ст. Сучасні темпи росту експорту капіталу в усіх його формах випереджають темпи росту товарного експорту та темпи росту ВВП у промислово розвинутих країнах. Характерною особливістю сучасного МРК є те, що більшість країн одночасно виступають як експортери, так й імпортери капіталу. До того ж експорт капіталу викликає значний за обсягами зворотний рух капіталів у вигляді відсотків із кредитів, підприємницького прибутку, дивідендів з акцій.

Міжнародний рух капіталу має низку форм реалізації, що на практиці класифікують за декількома ознаками (рис. 16.13).

Рис. 16.13. Основні форми руху капіталу

За джерелами походження капітал, що знаходиться в русі на світовому ринку, ділиться на:

Ø державний капітал – кошти з державного бюджету, що переміщують за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням урядів, а також за рішенням міжурядових організацій.

У цю категорію руху капіталу зараховують усі державні позики, дари (гранти), допомога, які надаються однією країною іншій на основі міжурядових угод. Офіційним також вважається й капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації від імені своїх членів (кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на підтримку світу та ін.). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, тобто гроші платників податків. Тому рішення про переміщення такого капіталу за кордон приймаються спільно урядом й органами представницької влади (парламентом).

– приватний капітал – кошти приватних (недержавних) фірм, банків та інших недержавних організацій, що переміщують закордон або приймаються з-за кордону за рішенням їх керівних органів.

У цю категорію руху капіталу включаються інвестиції капіталу за кордон приватними фірмами, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Джерелом походження цього капіталу є кошти приватних фірм, власні або позикові, не пов’язані з державним бюджетом. Але, незважаючи на відносну автономність фірм у прийнятті рішень про міжнародне переміщення капіталу, що належить їм, уряд звичайно залишає за собою право його регулювати й контролювати.

За характером використання міжнародний капітал ділиться на:

– підприємницький капітал – кошти, що прямо або непрямо вкладаються у виробництво з метою отримання прибутку.

Як підприємницький капітал частіше за все використовується приватний капітал, хоч або сама держава, або підприємства, що належать державі, також можуть вкладати кошти за кордон. Підприємницький капітал вивозиться у формі прямих і портфельних інвестицій.

– позичковий капітал – кошти, що позичаються з метою отримання процента.

У міжнародних масштабах як позиковий капітал в основному використовується офіційний капітал із державних джерел, хоч міжнародне кредитування з приватних джерел також досягає досить значних обсягів. Позичковий капітал вивозиться у формі позик, кредитів, банківських депозитів тощо

– гуманітарна та фінансова допомога – спрямована на забезпечення довгострокових економічних і політичних інтересів. Вивозиться у формі грантів, пільгових кредитів тощо.

За терміном вкладення міжнародний капітал ділиться на:

– короткостроковий капітал– вкладення капіталу терміном менш ніж на один рік. Переважно це позичковий капітал у формі торгових кредитів;

– середньостроковий капітал – вкладення капіталу терміном від одного до п’яти років;

– довгостроковий капітал – вкладення капіталу терміном більш ніж на п’ять років. Усі вкладення підприємницького капіталу у формі прямих і портфельних інвестицій, так само як і позиковий капітал у вигляді державних кредитів, звичайно є довгостроковими.

За формою переміщення (руху) міжнародний капітал поділяється на:

– товарний капітал – капітал рухається у формі товарів, рухомого та нерухомого майна;

– грошовий капітал – у формі капіталу виступають іноземна та національна валюта, грошові вимоги, цінні папери;

– економіко-правовий капітал – капітал рухається у формі прав інтелектуальної власності та прав на господарську діяльність.

Наприкінці XX ст. понад 50% капіталу, що рухається в міжнародному середовищі, належало корпораціям, банкам, ТНК, страховим, пенсійним та інвестиційним фондам. Частка державного капіталу оцінюється приблизно в 30% і має тенденцію до зростання, частка міжнародних ва­лютно-кредитних і фінансових організацій – приблизно 12% і має най­більші темпи зростання, а 8% припадає на змішаних суб’єктів.

16.2.3. Міжнародна міграція робочої сили

Ще однією формою міжнародних економічних відносин є міжнародна міграція робочої сили.

Дата добавления: 2015-05-22