Дискреційна фіскальна політика – політика свідомого регулювання урядом видатків, податкових ставок та кількості податків. 2 страница

Фіскальна політика повинна орієнтуватися на позитивне сальдо державного бюджету, якщо перед економікою стоїть проблема контролю над інфляцією. Уряд може проводити дискреційну та автоматичну фіскальну політику.

Дискреційна фіскальна політика, яка претендує на ефективне використання державного бюджету, завжди вирішує складну альтернативу: стабілізація економіки чи збалансування державного бюджету. Особливо гострою стає ця альтернатива за умов падіння виробництва, викликаного дефіцитом сукупного попиту. З одного боку, щоб зупинити падіння виробництва, потрібно застосовувати стимулюючу фіскальну політику. З іншого, – це викличе від’ємне зменшення бюджетного сальдо, тобто спрямує бюджет до дефіциту.

Дискреційна фіскальна політика може бути: стимулююча (фіскальна експансія) і стримуюча (фіскальна рестрикція).

У період спаду виникає питання про стимулюючу фіскальну політику, якавключає: 1) збільшення державних видатків; 2) зменшення податків; 3) поєднання збільшення державних видатків і зменшення податків. Іншими словами, якщо в кінцевому пункті має місце збалансований бюджет, фіскальна політика повинна рухатися в напрямі урядового бюджетного дефіциту в період спаду або депресії. Отже, стимулююча фіскальна політика збільшує сукупний попит за допомогою зростання державних витрат і зниження податків.

І навпаки, якщо в економіці має місце викликана надмірним попитом інфляція, цьому випадку відповідає стримуюча фіскальна політика,яка включає: 1) зменшення державних видатків; 2) збільшення податків; 3) поєднання зменшення державних видатків зі збільшенням податків. Можемо зробити висновок, що стримуючафіскальна політика стримує сукупний попит за допомогою зниження державних витрат і підвищення податків.

Автоматична (недискреційна) фіскальна політика, при якій бюджетний дефіцит і бюджетний надлишок виникають автоматично, унаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки. Такими стабілізаторами в економіці є прогресивне оподаткування й трансфертні платежі. Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори – механізми ринкової економіки, що не залежать від держави й згладжують спади й підйоми в економіці, або це механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Дія автоматичних стабілізаторів впливає на зміну обсягу виробництва, рівня цін і ставок відсотка. Стабілізатори при зміні попиту забезпечують більш плавну зміну випуску продукту. Дія автоматичних стабілізаторів відбивається на розмірі циклічного дефіциту бюджету.

Спробу обґрунтувати межу зниження рівня податків зробив американський економіст Артур Лаффер. Крива Лаффера – графічне зображення залежності між ставками оподаткування та величиною податкових надходжень до бюджету: при підвищенні ставок оподаткування від 0 до 100% сума податкових надходжень у бюджет зростає тільки до певної оптимальної величини, а потім знижується внаслідок спаду виробництва й ухилення від сплати податків. Криву Лаффера використовують для встановлення ефективних ставок оподаткування (рис. 15.11).

На думку Лаффера, податкові надходження до бюджету знижуються після точки Мax, адже більш високі податкові ставки стримують економічну активність, гальмують науково-технічний прогрес, а доходи в бюджет скорочуються. Професор Лаффер спробував теоретично довести, що при ставці податку більше 50% різко знижується ділова активність фірм і населення в цілому. Необхідно знайти такий рівень податкової ставки, за якої надходження в бюджет буде найбільшим.

Рис. 15.11. Крива Лаффера

Вплив зниження податків на економічні процеси Лаффер вбачав:

– у зростанні податкової бази внаслідок збільшення пропозиції праці й капіталу, що створює умови для збільшення обсягу виробництва;

– у переміщенні праці та капіталу, що вже використовуються ринком, з низькооподатковуваних у порівняно високооподатковувані сфери, що поліпшить розподіл капіталу за сферами економіки й сприятиме підвищенню її ефективності;

– у зменшенні випадків ухилення від податків.

Справа в тому, що більш низька податкова ставка збільшує кількість об’єктів оподатковування, залучає до підприємницької діяльності більшу кількість людей, ніж при високих податкових ставках. І навпаки, з ростом податків прибутки в скарбницю, як це не парадоксально, зменшаться, тому що частина підприємців розориться, частина піде в тіньову економіку, стимули до праці згаснуть.

Важливо встановити межу податкового рівня, перевищення якого мало б негативні наслідки для економіки та державного бюджету. Економісти вважають, що точно визначити її досить важко, проте світовий досвід свідчить, що найбільший ефект дає податкова ставка на рівні 30–35%, хоча для різних країн і далеко не завжди вона є оптимальною.

Коли діючі податкові ставки перевищують оптимальний рівень (точка Opt), тоді вони стримують виробництво. Але якщо рівень податкових ставок знизиться, то це справить позитивний вплив на економіку. Нижчі податкові ставки сприяють збільшенню обсягів виробництва та податкової бази, яка збільшується швидше, ніж зменшується рівень податкових ставок. Унаслідок цього податкові надходження до бюджету зростають і досягають максимуму.

Якщо зменшити податкові ставки нижче від оптимального рівня (від точки Opt до 0%), то це знову призведе до низьких податкових надходжень до бюджету. Стимулюючий ефект, який справляє на економіку зниження податкових ставок нижче від оптимального рівня, істотно зменшується, а тому скорочуються податкові надходження.

Можна виділити явища, які свідчать про досягнення критичної точки оподаткування:

– падіння або непропорційно повільне зростання надходжень до державного бюджету при підвищенні податкових ставок;

– зниження темпів економічного зростання й особливо погіршення становища з інвестиціями, реальними доходами населення;

– зростання тіньового сектора економіки, масове ухилення від податків.

Контрольні та дискусійні питання

1. Які рівні включає фінансова система?

2. Охарактеризуйте спільні та відмінні риси категорій «фінанси» й «гроші».

3. Між якими суб’єктами можуть складатися фінансові відносини в Україні і яка їх особливість?

4. Назвіть принципи, що закладені в основу побудови бюджетної системи України.

5. Чи можна говорити про те, що існування бюджетного дефіциту завжди негативно впливає на економічний розвиток країни? Які існують способи покриття бюджетного дефіциту?

6. В умовах економічної кризи існує дефіцит бюджету. Який спосіб його фінансування буде більш стимулюючим: створення нових грошей чи позики в населення? Чому?

7. Яким чином може зростати державний борг і чому він є тягарем для економіки?

8. Обгрунтуйте, чому курс на постійну збалансованість державного бюджету є надто жорсткою вимогою щодо фіскальної політики?

9. Для чого потрібна класифікація податків?

10. Яким чином можливість перекладання податкового тягаря акцизів із продавців на споживачів залежить від еластичності попиту на дані товари?

11. Припустимо, що уряд хоче скоротити податки, щоб стимулювати економіку в період спаду. Чи має значення те, які саме податки скоротити: з населення або з корпорацій?

12. Що включають у себе державні видатки?

13. Які інструменти фіскальної (бюджетно-податкової) політики застосовує уряд?

14. Наскільки практичною є крива Лаффера? Назвіть сферу її застосування.

15. Яким держава може використовувати фіскальну політику для збільшення зайнятості й стимулювання економічного зростання?

Тести для самоконтролю

1. Яке з положень найґрунтовніше розкриває зміст категорії «фінанси»:

а) фінанси – це гроші;

б) фінанси – це вся сукупність грошових доходів населення;

в) фінанси – це сукупність економічних відносин, пов’язаних з утворенням, розподілом і використанням грошових коштів у господарстві країни;

г) план створення й використання загальнодержавних фінансів.

2. Визначте, які з наведених податків і зборів є місцевими:

а) податок на прибуток підприємств;

б) рекламний збір;

в) податок на додану вартість;

г) збір за використання земельних надр.

3. Якщо уряд щорічно буде прагнути до збалансованого бюджету, то такий бюджет:

а) буде згладжувати циклічні коливання;

б) буде посилювати циклічні коливання;

в) ніяк не вплине на обсяги виробництва й зайнятості;

г) буде сприяти посиленню інфляції.

4. Найбільша частка в доходній частині державного бюджету належить:

а) неподатковим надходженням;

б) доходам від операцій із капіталом;

в) податковим надходженням;

г) цільовим фондам.

5. Податок буде пропорційним, якщо величина середньої податкової ставки:

а) зменшується зі зменшенням доходу;

б) зростає зі зростанням доходу;

в) зменшується зі зростанням доходу;

г) не змінюється при будь-якій зміні доходу.

ТЕМА 16. СУЧАСНЕ СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

16.1. Закономірності розвитку світового господарства.

16.2. Система міжнародних економічних відносин.

16.3. Міжнародні валютні відносини.

16.1. Закономірності розвитку світового господарства

16.1. Закономірності розвитку світового господарства.

Сучасний світ, не зважаючи на глибокі суперечності й докорінні відмінності між державами, є взаємопов’язаним, взаємозалежним і являє собою певну цілісність (рис. 16.1).

Рис. 16.1. Ознаки та тенденції сучасного світу

Різноманітність сучасного світу виражається в багатоманітності народів, незалежних держав, регіонів, об’єднань країн і громадян, що розрізняються за національними, географічними, політичними, ідеологічними, соціальними, економічними та іншими ознаками. Зростаюча різноманітність світу визначається тенденцією до диференціації форм, видів і проявів суспільного життя. Одна з важливих рис різноманітності світу – це виникнення нових незалежних держав і національних економік.

Наступна риса, яка характеризує сучасній світ, – суперечливість, що визначається не тільки існуванням і взаємодією двох «полюсних» ознак (різноманітність і цілісність) і протилежних тенденцій (диференціації, з одного боку, інтеграції та глобалізації – з іншого), але й системою протиріч. Ці протиріччя виникають між державами, угрупованнями держав, національними економіками, між національною та міжнародною економікою, у міжнародних економічних відносинах і між сферами сучасного світу.

Інша характерна риса сучасного світу – цілісність, яка проявляється у взаємозалежності та єдності різноманітних складових, рис та ознак сучасного світу. Ця цілісність зумовлена тенденціями інтеграції форм і видів суспільного життя, яка проявляється у взаємопроникненні національних економік, розмиванні меж між різними соціальними прошарками населення, зближенні рівнів політичної культури, функціонуванні зростаючої кількості міждержавних і міжнародних економічних, політичних, соціальних та інших утворень.

Для сучасного цілісного світу характерною є тенденція глобалізації, тобто процесу зростання взаємозалежності країн унаслідок збільшення масштабів та обсягів міжнародних економічних відносин на основі комунікаційних та інформаційних технологій. Проте глобалізація має як позитивні, так і негативні наслідки (рис. 16.2).

Особливостями розвитку сучасного світу є кардинальні соціально-економічні зміни, прискорений розвиток продуктивних сил суспільства та зростаюча взаємозалежність держав світового співтовариства. Суспільний прогрес потребує налагодження конструктивної, творчої взаємодії держав і народів у масштабах усієї планети й створює для цього необхідні переду­мови. Забезпечення миру й соціального прогресу як загальнолюдського ін­тересу стає домінантою сучасної епохи.

16.1.1. Сутність і структура світового господарства

Об’єктивний характер прориву національної замкненості зумо­влений тим, що в сучасних умовах вона є нераціональною, адже позбавляє економіку відособленої країни переваг, що породжує міжнародний поділ праці та її кооперація. До того ж економічна замкненість народного госпо­дарства окремих країн у сучасних умовах практично неможлива.

Взаємодія в кінці XX ст. національних економік ознаменувалася тим, що світове господарство все більше набувало ознак цілісності внаслідок активізації економічної взаємодії між країнами світової спільноти та їх господарського зближення.

Рис. 16.2. Позитивні та негативні наслідки глобалізації

Світове господарство як економічна категорія являє собою єдність національних економік, пов’язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’язками.

Економічна взаємодія у світовому господарстві відбувається як у сфері безпосереднього виробництва шляхом виробничої кооперації та спеціалізації, так і у сфері обігу у формі обміну товарами й послугами. Така взаємодія існує й у сфері науково-технічних зв’язків і фінансів. Міжнародні економічні зв’язки є похідними від економічних відносин в окремих країнах, але їх розвиток має значний вплив на розвиток національних економік.

Основними суб’єктами світового господарства є держави світу з належними їм національними економіками, транснаціональні корпорації (ТНК), міжнародні економічні організації, а структура його включає світовий ринок товарів і послуг, світовий ринок робочої сили, світовий ринок технологій, міжнародну валютну систему, міжнародну кредитно-фінансову систему (рис. 16.3).

Рис. 16.3. Структура та суб’єкти світового господарства

Серед суб’єктів світового господарства визначальними стають транснаціональні корпорації.

ТНКзародилися вже наприкінці XIX – на початку XX ст. Спочатку це були просто великі монополії, сфера економічної діяльності яких виходила за межі національних економік, згодом – міжнародні монополії (ММ) як суб’єкти міждержавних економічних відносин і, нарешті, ТНК як носії глобальних (транснаціональних) економічних відносин. ТНКза своїм змістом відрізняються від міжнародних монополій тим, що відображують якісно новий етап інтернаціоналізації економічних відносин – етап їх системної транснаціональної глобалізації. Якщо міжнародні монополії – це суб’єкт індустріальної епохи, то ТНК – постіндустріальної.

Водночас відмінності між ММ і ТНК є відносними. ММ у своєму розвитку в нових умовах переростають у ТНК. Це утруднює статистику. На початку сучасного етапу інтернаціоналізації в 1970 р. у світі налічувалося 7,3 тис. ТНК, до складу яких входило 27,3 тис. зарубіжних філій із річним оборотом 626 млрд дол. Кількість ТНК на початку XXI ст. досягла 63 тис., а їхніх зарубіжних філій – 690 тис. За цей час випереджаючими темпами зростало міжнародне виробництво ТНК. За експертними оцінками, обсяг продажу зарубіжних філій ТНК досяг на початку XXI ст. 14 трлн дол.

Оцінюючи діяльність ТНК, слід виходити з їх домінуючої функції: ТНК є важливим інструментом поглиблення інтернаціоналізації всіх сфер економічних відносин, концентрації капіталу на освоєнні та поширенні у світових масштабах новітніх технологій, сучасного менеджменту, соціальних новацій, комунікаційних зв’язків. ТНК є важливим інструментом прискорення економічного розвитку країн, що розвиваються. Показовим у цьому є те, що багато з них конкурують між собою в питаннях формування найбільш сприятливих інвестиційних (у тому числі політичних і соціальних) умов щодо залучення у свої економіки капіталів ТНК. На жаль, економіка України з різних причин ще не набула такої привабливості. Участь капіталів ТНК у розвитку економічних процесів у нашій країні залишається незначною.

Посилення взаємозалежності, подолання національної замкненості економік окремих країн, зростання цілісності світового господарства породжуються дією ряду факторів. Серед них слід назвати загальність НТР, освоєння досягнень якої потребує спільних зусиль і дій країн світу. Самостійно жодна з них не може використати досягнення людства в галузі науки й техніки. Значний вплив на зазначені процеси має інтернаціоналізація виробництва й обігу на основі міжнародного поділу праці та її інтеграції в межах міжнародних економічних зв’язків. У цьому ж напрямі діє динамічний розвиток світової інфраструктури у вигляді світової транспор­тної системи та мережі комерційної й комунікаційної інформації, єдиної системи науково-технічної інформації, формування уніфікованої статис­тичної звітності.

Необхідність більш тісної взаємодії між національними економіками світового співтовариства диктується й наявністю глобальних проблем, які постали перед людством.

Взаємодія між складовими світового господарства перебуває під впливом і опосередкованих факторів, насамперед політичних. Вони можуть сприяти подальшому зближенню господарської діяльності окремих країн у тому разі, коли відсутня їх дискримінація, перетворення в нерівноправних партнерів. Останнє, як правило, викликає відцентрові тенденції, коли національні економічні інтереси переважають над інтернаціональними.

Отже, світове господарство постає як цілісна економічна система сучасного світу у вигляді взаємодіючих, взаємопов’язаних технологічними, економічними та соціальними відносинами національних господарств.

Світове господарство охоплює практично всі країни світу, котрі здатні відповідною мірою впливати на функціонування окремих складових усієї системи світогосподарських зв’язків. Кожна із цих країн має свої історичні, економіко-географічні, національні, соціально-політичні, релігійні та інші особливості, які по-різному впливають на їх соціально-економічний розвиток, роль і місце у світовому господарстві. Це породжує необхідність класифікації країн світового господарства відповідно до певних критеріїв.

Найпростіший та очевидний підхід – виділення підсистем світового господарства за географічною ознакою згідно з особливостями регіонального розвитку. З таких позицій можна розглядати підсистеми – Західна Європа, Північна Америка, Близький Схід, країни Південно-Східної Азії тощо. Іноді як самостійні підсистеми розглядаються окремі країни, що володіють великим економічним потенціалом, наприклад США, Китай, Індія.

Більш складний аналіз припускає застосування інших критеріїв. Одним із них є рівень розвитку ринкових відносин. Відповідно до цього критерію в складі сучасного світового господарства виділяють такі групи країн (рис. 16.4).

Групу економічно-розвинених країн складає 25–30 держав. Чільне місце серед них належить так званій «великій вісімці» – США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада, Росія. У цих країнах скон­центровані найсучасніші технології, а їх частка у світовому промисловому виробництві складає приблизно 60%, а у світовій торгівлі – 65%.

До країн із ринковою економікою, що розвивається, належать приблизно 140 держав Азії, Африки, Центральної і Південної Америки, де мешкає понад 2/3 населення Землі. Частина цих країн у недалекому минулому мала статус колоній, вони значно диференційовані за рівнем економічного розвитку. За роки своєї незалежності ними досягнуті певні успіхи в соціально-економічних перетвореннях, але переважній більшості з них ще не вдалося скоротити своє відставання від найбільш розвинених країн світу. Виняток складають країни-експортери нафти й група так званих «нових індустріальних країн» – Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Бразилія, Мексика, Малайзія, Таїланд та деякі інші. Цим державам удалося оновити структуру економіки шляхом пристосування її до умов розвитку, які диктує науково-технічний прогрес, забезпечити високі темпи зростання й чільне місце серед провідних світових експортерів високотехнологічної продукції та надання високоякісних послуг.

Рис. 16.4. Групи країн світового господарства за розвитком ринкових відносин

Групу країн із перехідною економікою представляють приблизно 30 держав колишнього СРСР, Центральної і Східної Європи й Азії, що трансформуються в напрямку утвердження ринкової економіки. Позитивними підсумками минулих років перетворень у більшості цих країн є, насамперед, відмова від директивного планування та розподілу матеріальних ресурсів, адміністративного регулювання цін і заробітної плати, ліквідація хронічного дефіциту товарів і монополії державної форми власності та державної монополії зовнішньої торгівлі, здійснення приватизації й формування ринкової інфраструктури. Водночас трансформація колишньої економічної системи в ринкову супроводжувалася значними соціально-економічними втратами населення. Серед них слід виділити значний економічний спад і безробіття, різке зниження реальних доходів насе­лення та поглиблення його соціального розшарування, скорочення витрат держави на розвиток соціальної інфраструктури й зростання державного боргу, збільшення відставання від найбільш розвинених держав світу. Інтенсивність процесів трансформації командно-адміністративної економічної системи, гострота проблем, які виникають, і тенденції розвитку ринкових відносин, що формуються, значно відрізняються в конкретних постсоціалістичних країнах.

Світове господарство належить до складних економічних систем, які утворюють групи країн із різним рівнем соціально-економічного розвитку в процесі тривалої еволюції міжнародних економічних відносин.

16.1.2. Основні етапи становлення та розвитку світового господарства

У своєму розвитку світове господарство пройшло кілька етапів (рис. 16.5).

Рис. 16.5. Етапи розвитку світового господарства

Доіндустріальна стадія виробництва – кінець XVII ст. Історично першими формами міжнародних економічних зв’язків були міжнародна торгівля, міграція робочої сили, валютно-кредитні відносини, які зародилися ще в епоху рабовласництва. Тоді сформувалися регіональні центри торгівлі в Середземномор’ї, Південній і Південно-Східній Азії, де гроші різних країн обмінювалися між собою й ставали об’єктом купівлі-продажу. Існувала така професія, як міняйли. Великі торговельні общини застосовували комерційний кредит, який надавався організаторам заморських експедицій. Трудова міграція існувала переважно ув примусовій формі торгівлі рабами. Ці процеси започаткували формування світового ринку.

Початок XVIII – середина XIX ст. Характеризується подальшим розвитком виробництва товарів, зростаюча маса яких надходить у регулярний обмін між країнами; перетворенням зовнішньої торгівлі на частину національної економіки; виникненням світового ринку – вищого досягнення капіталізму.

Кінець XIX – початок XX ст. Саме в цей період завершилося формування світової системи господарства на основі великого машинного виробництва.

Кінець 20-х – середина 80-х років XX ст. Після Першої світової війни почався процес якісних змін системи світового господарства, який завершився з падінням колоніальної системи. Світова економіка розкололася на дві основні системи – соціалістичну та капіталістичну й була доповнена багатьма колоніальними країнами, які звільнилися від зовнішньоекономічної залежності. У цей період ринкова економіка суттєво трансформувалась у напрямі соціального господарювання. Щільніше почали переплітатися ринкові інструменти з державним регулюванням на макрорівні. З розвитком продуктивних сил і господарських відносин активно утверджувалася змішана економіка. Ринкову систему світового господарства в середині 80-х років XX ст. утворювало понад 160 країн, у тому числі понад 30 індустріально розвинутих.

Кінець 80-х – початок 90-х років XX ст. Визначальною рисою цього етапу є наростання інтеграційних процесів у виробництві, розвиток їх організаційно-економічних форм, пов’язаних із виробництвом товарів і комплектуючих у різних країнах. На формування світового господарства в 90-ті роки XX ст. вплинуло відокремлення більшості країн Східної Європи від соціалістичної системи господарювання, ліквідація Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і розпад СРСР, утворення нових незалежних держав.

Загалом світове господарство наприкінці XX – на початку XXI ст., зберігаючи розмаїття, велику кількість суперечностей і різнопланових тенденцій, усе ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у середині XX ст., і набуває глобального характеру. Для нього стали характерними нові економічні зв’язки й відносини, розширилися митні й політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють.

Історично першою основою функціонування й розвитку світового господарства виступає міжнародний поділ праці.

Передумови міжнародного поділу праці(МПП) формуються в процесі суспільного поділу праці за родом діяльності та просторової диференціації. Участь у міжнародному поділі праці стає передумовою нормального розвитку виробництва.

Дата добавления: 2015-05-22