Антимонопольне законодавство та захист прав товаровиробника 1 страница

Антимонопольне законодавство – закони, спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також законодавство про “нечесну конкуренцію”, “нечесну торгівлю”. Вперше такі закони були прийняті наприкінці ХІХ століття в США, Канаді, Австралії, які забороняли трести та деякі інші форми монополій. До антимонопольного законодавства належать також закони, що забороняють або регулюють угоди підприємців, спрямовані на обмеження конкуренції шляхом поділу ринків, угоди про ціни, обмеження торгівлі або так звану обмежувальну ділову практику.

Існує американська та європейська системи антимонопольного права.

Американська бере свій початок з закону Шермана (1890р.) і залишається основним анти-трестівським законом Америки. Він забороняє не тільки різні форми монополій, але й саму спробу монополізувати торгівлю.

В європейській системі антимонопольного права забороняється не сама монополія, а лише її зловживання владою. Тому наприклад, картелі вважаються корисними для розвитку монополій, а головною формою державного контролю є система реєстрації картельних угод в спеціальних органах.

Серед порушень антимонопольного законодавства найчастіше зустрічається недобросовісна конкуренція – 37%, зловживання монопольним становищем – 31%, дискредитація підприємств органами влади і управління – 27%, неправомірні угоди - 5%.

На шляху подолання негативного прояву монополізму необхідне відповідне законодавство. В Україні правову базу антимонопольної політики складають Закони України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, “Про Антимонопольний комітет України”, Указ Президента України “Про заходи по запобіганню недоброякісної реклами і її припиненні”. Окрім того, прийнята постанова Кабінету міністрів України “Про введення механізму запобігання монополізації товарних ринків”, Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” спрямований на демобілізацію економіки, фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвитку конкуренції. Згідно з цим монопольним Законом вважається становище, коли частка підприємця перевищує 35 відсотків. Передбачено контроль за створенням, реорганізацією фірм з метою запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафні стягнення з підприємців і посадових осіб, відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем.

Центральним та місцевим органам державної виконавчої влади обов’язкові для виконання розпорядження про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, забороняти або дозволяти монопольні утворення.

З монополізмом, нажаль, не можна покінчити водночас. Слід враховувати, що подолання монополізму – одна з найбільш капіталоємких і довготривалих проблем.

Основною перешкодою, яка гальмує проведення активної антимонопольної політики, є загальний кризовий стан української економіки і бажання влади стабілізувати систему за допомогою адміністративних важелів; проблеми, викликані психологічною непідготовленістю суспільства сприймати і розуміти закони ринкової економіки; проблеми правового характеру.

Діюча антимонопольна політика в Україні може проводитись як складова частина суспільного соціально-економічного реформування.

Суб’єкти ринкової економіки.

Підприємництво

Підприємництво – самостійний, на свій власний ризик, певний вид господарської діяльності.

Бізнес – справа, заняття, економічна діяльність, спрямовані на отримання прибутку.

Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку.

Основні фонди - частка виробничих фондів, які використовуються більше одного виробничого циклу і в кожному циклі частково переносять свою вартість на новостворений продукт.

Оборотні фонди - фонди, які витрачаються на засоби виробництва, що один раз приймають участь у процесі виробництва і свою вартість на знову створену вартість переносять повністю.

Прибуток - різниця між продажною ціною товару і витратами на його виробництво.

Фонди обігу - кошти торгівельних, постачальницьких і збутових організацій, а також частина коштів промислових підприємств, використовуваних у сфері обігу.

Амортизація - процес поступового перенесення вартості засобів праці в міру їх зношування на виготовлену продукцію і використання засобів праці.

Домогосподарство – діяльність, що здійснюється залежно від сімейного бюджету, який визначається співвідношенням між прибутками і витратами сім’ї.

1. Підприємництво і його форми

Підприємництво – самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність щодо виробництва продукції, використання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Підприємство - первинна ланка суспільного поділу праці і вод­ночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка забезпечує процес відтворення на основі самостійнос­ті та самоокупності.

Як самостійні господарські одиниці підприємства користу­ються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряд­жатися майном, одержувати кредит, укладати господарські дого­вори з іншими підприємствами.

Для розвитку підприємницької діяльності необхідно створити умови:

- прийняти законодавство, яке регулюватиме підприємницьку діяльність;

- розвивати різні форми власності, в першу чергу приватну;

- мати необхідні виробничі ресурси, технології і робочу силу;

- розпоряджатися власним капіталом чи кредитом;

- дотримуватись екологічного законодавства.

Сутність підприємництва розкривається через його основні функції: організаційну - забезпе­чення виробництва товарів і послуг, їх реалізацію; ресурсна - інвестування капіталу на найбільш ефективне використання; соціальне задоволення суспільних потреб споживачів, надання засобів існування для найманих робітників.

Формування ринкової структури економіки приводить до по­яви різноманітних форм сучасних підприємств (суб'єктів госпо­дарювання), їх можна класифікувати за різними критеріями: формами власності (приватні, колективні, акціонерні, державні, кооперативні); формами організації (фірми, товариства, корпорації); розмірами (монополії, малий бізнес); сферами діяльності (виробнича, комерційна, банківська, сільськогосподарська).

2. Капітал підприємства та його кругообіг

Капітал підприємства представлений виробничими і не виробничими фондами. Виробничі фонди поділяються на основні і оборотні фонди.

Основні фонди - частка виробничих фондів, які використовуються більше одного виробничого циклу і в кожному циклі частково переносять свою вартість на новостворений продукт. Це обладнання, будівлі, транспорт.

Обігові фонди - фонди, які витрачаються на засоби виробництва, що один раз приймають участь у процесі виробництва і свою вартість на знову створену продукцію переносять повністю: сировина, паливно-енергетичні ресурси. Підприємець зацікавлений в тому, щоб процес виробництва відбувався скоріше і при цьому затрати були якомога меншими. З цією метою необхідно шукати більш матеріалоємні технології, дешевшу сировину, підвищувати продуктивність праці, використовувати більш дешеву сировину, шукати способи безвідходного виробництва. Все це сприяє зменшенню витрат виробництва і зниженню собівартості продукції.

Процес виробництва постійний, одночасно частина капіталу розміщена у виробництві, інша частина – у виготовлений товар, є капітал, вільний від виробництва. Відповідно, виробничі кошти можуть перебувати у трьох стадіях: грошовій, товарній і виробничій. Період, за який капітал проходить усі три стадії називається кругообігом капіталу. Г - Т < _Зв^Рс ... В... Т’ - Г’ - формула кругообігу виробничих фондів, де Рс - робоча сила, Зв - засоби виробництва, Г – гроші, Т – товар.

Метою виробництва є отримання прибутку, який має два етапи розподілу. На першому етапі він розподіляється товаровиробником і використовується для виплати податків, покриття відсотків за використання капіталу, розширення виробництва тощо. На другому етапі прибуток розподіляється через державу, який повертається виробникам у вигляді соціальних послуг, розвитку інфраструктури, дотацій.

3. Види підприємств за формою власності

Залежно від основних форм власності підприємств: одноосібне володіння (приватна), партнерство або товариство (колективна); акціонерне товариство, державне підприємство.

Одноосібне володіння – підприємство, в якому засоби виробництва належать одному суб’єкту, що самостійно веде справи і розпоряджається прибутком. Ця форма має переваги: економічна самостійність, свобода і оперативність дій, власник отримує весь прибуток, низькі організаційні витрати. Але суттєві недоліки не сприяють розвитку одноосібних виробництв в сучасних умовах. Це те, що власних фінансових ресурсів недостатньо для швидкого розширення виробництва, а банки неохоче дають кредити. Багатоманітність обов’язків нерідко приводить до прийняття помилкових рішень.

Партнерство (товариство) – форма організації бізнесу, що засновується на об’єднанні (пайовому, дольовому) майна різних власників. Це закриті компанії, де зміна власників паїв відбувається лише зі згоди більшості членів і їх кількість, як правило, невелика. Розрізняють такі види партнерства:

- повне товариство (товариство з обмеженою відповідальністю: його учасники несуть відповідальність за роботу фірми розміром як свого внеску, так і своїх особистих коштів (фірми у сфері юридичних, аудиторських послуг тощо);

- товариства з обмеженою відповідальністю: майнова відповідальність не перевищує суми, яку вони внесли при створенні товариства (фірми, які здійснюють будівельні проекти, операції з нерухомістю);

- змішане товариство об’єднує членів з необмеженою і обмеженою відповідальністю, право голосу мають лише члени з необмеженою відповідальністю.

Акціонерне товариство – провідна форма сучасного підприємства. Майновий ризик акціонерів обмежується тією сумою, яку вони заплатили за акції, тому ці товариства можна віднести до товариств з обмеженою відповідальністю.

Особливість акціонерних товариств полягає в тому, що їхній капітал утворюється у грошовій формі та поділяється на однакові за номінальною величиною і неподільні паї, у вигляді акцій. Цим вони відрізняються від партнерства.

Рішення приймаються групою акціонерів, що тримають пакет акцій (найбільший відсоток акцій у відношенні до інших розрізнених акціонерів).

Синонімом сучасних корпорацій є холдингові компанії, які виступають власниками контрольних пакетів акцій низки підприємств. Холдинг, по відношенню до останніх, виступає материнською компанією, а компанії, акціями яких володіє холдинг, є, по відношенню до нього, дочірніми.

Державні підприємства засновані на державній власності, яка має два рівні: загальнодержавний і комунальний.

Майном і виробничо-комерційною діяльністю загальнодержавних підприємств розпоряджається вищий орган державної влади.

Комунальні підприємства є власністю адміністративно-територіальних одиниць влади, які використовують їхній потенціал в інтересах конкретного територіального формування.

4. Комерційне підприємництво

Комерційна діяльність пов’язана з реалізацією товарів, яка дає право на отримання прибутку. Прибуток в торгівлі має дві форми: перша форма – це частина прибутку, який створюється на виробництві і віддається виробнику за реалізацію його продукції (він проявляється в оптових закупках товарів); друга форма прибутку створюється безпосередньо з торгівлі, в результаті додаткових грошових вкладів, які збільшують вартість товару (доставка товарів додому, гарантійне обслуговування, пакування).

На сучасному етапі в торгівлі діють різні підприємства – від маленьких приватних магазинів з товарами першої необхідності до великих супермаркетів, в яких споживач не лише може отримати необхідний товар, а і повну інформацію, його характеристику, розміщення; надаються різні побутові послуги.

5. Особливості виробництва у сільському господарстві

Сільськогосподарське підприємництво одне з найдавніших видів підприємницької діяльності. Ця діяльність найбільш прибуткова тому, що у процесі виробництва задіяні природні фактори. Разом з тим вона є ризиковою тому, що залежить від особливостей дії природи.

Доцільно виділити такі особливості сільськогосподарського виробництва:

- важливим фактором є земля, яка не має вартості, але дуже обмежена і в результаті розвитку приватної власності на землю втратила прямий доступ для виробника;

- в сільському господарстві прибуток розподіляється між власником землі (орендна плата) і підприємцем;

- в сільському господарстві не можна прискорити кругообіг виробничих фондів, природою визначений час, відведений на виробництво продукції;

- виробництво сільськогосподарської продукції залежить від кліматичних і погодніх умов;

- ціна на сільськогосподарську продукцію формується на ринку по вартості продукції, вирощеної на гірших землях, це зумовлено необхідністю задіювати усі землі у виробництво;

- на кращих і середніх землях утворюється диференційна рента, яка є різницею між прибутком на гірших землях і кращих;

- на усіх ділянках землі утворюється абсолютна рента, яка є різницею прибутковості підприємництва в сільському господарстві і переробній промисловості. Диференційна і абсолютна рента лежать в основі орендної плати за користування землею.

6. Особливості формування доходів у банківській справі. Банки і їх місце у соціально-економічній діяльності держави

Виникнення банківської справи пов‘язане з розвитком товарно-грошових відносин, коли зростає кількість тимчасово вільних грошових коштів. Цій формі підприємницької діяльності передувало лихварство, суть якого полягала у збагаченні за рахунок збору певного відсотка від наданої позики під заставу майна громадян.

Слова, що були схожі за звучанням зі словом «bank» та позначали різні поняття зі сфери грошового обігу, увійшли до більшості європейських мов практично одночасно – в епоху швидкого розвитку торгівлі в середньовічній Європі, яка тоді ще не знала сучасного поділу на національні держави.

Словом «bancheri» в Греції в ХІІ ст. називали міняйла, а стіл, на якому він розкладав свої монети, називали «banca». Старофранцузьке слово «bangue» та італійське «bance» декілька сотень років тому означали одне й те саме - “лавка міняйла”. Слово «banguier» та «bankier» у французькій та німецькій мовах позначають власника капіталу, що має можливість одноосібно визначати стратегію і тактику використання фінансових ресурсів.

Виникнення банківської справи історично пов‘язане з потребою ринку у посередницькій діяльності з розміну та обміну цінностей, що виконували функцію грошей при обмінних та торгівельних операціях. Потреба в розвитку банківських послуг посилювалась одночасно з розвитком і розширенням торгівлі. Поява грошей як універсального товару перетворила примітивний механізм бартерного обміну в обіг товару через операції купівлі-продажу.

Між виробником товару та його споживачем почали виникати різні посередники. На окремих етапах розвитку та розширення ринку посередниками виступали, з одного боку, перекупники, купці або система торгівельних послуг, а з іншого – міняйли-банкіри та фінансово-кредитна система.

У сучасних умовах банк, виступаючи найважливішою фінансовою установою в економіці, може розглядатися як джерело корпоративного кредиту, кредиту для домашніх господарств і для малих підприємств, споживчого кредиту, важливої інформації, отримання коштів для транснаціональних операцій, як посередник із здійснення грошових розрахунків.

Сучасний банк – це універсальне фінансове підприємство, що здійснює професійне управління ресурсами суспільства в їх грошовому виразі й виконує відповідні специфічні функції в економіці на законній підставі та під юрисдикцією державних органів, що забезпечують регулювання та контроль банківської діяльності.

За напрямками банківської роботи, спеціалізацією основної клієнтури та законодавчими обмеженнями на сфери діяльності виділяють різновиди банків. У зв‘язку з цим термін “банк” нині майже не використовується без прикметника, його характеризує власне банк, тип його операцій, призначення та форму власності.

Банківська система – це сукупність різних видів банків і банківських інститутів, з допомогою яких здійснюється мобілізація коштів, надаються клієнтурі кредити та різноманітні послуги щодо прийому вкладів і наданих кредитів. Ця система є внутрішньо організованою, має загальну мету і завдання.

Аналізуючи розвиток банківської системи, за останні три століття можна виділити такі види банків:

1) приватні – належали одній особі або сім‘ї, розпоряджалися незначним капіталом, тому знаходились під загрозою розорення; у сучасних умовах їх існування дуже обмежене;

2) державні – підпорядковані державним органам влади, акумулюють державні кошти та інвестиції, через них здійснюється соціальне страхування громадян, девальвація, ревальвація, емісія грошової одиниці держави;

3) акціонерні банки – найбільш розповсюджена форма в сучасних умовах, їх реальними власниками є володарі контрольного пакету акцій, як правило такі банки прагнуть утримувати контроль і над різними сферами торгового, виробничого бізнесу через накопичення акцій відповідних підприємств;

4) емісісійні – банки мають право на емісію грошей та цінних паперів, як правило це державні і могутні акціонерні банки;

5) комерційні банки утворюються в результаті злиття вільних коштів групи підприємств однієї галузі чи схожих форм бізнесу, схильні до акціонування, тому поступово межа між комерційним та акціонерним банком втрачається;

6) іпотечні банки видають кредит під заставу нерухомого майна (землі, будівлі).

На сучасному етапі економічного розвитку, в умовах трансформації національної економіки, важливе місце посідає завдання формування ефективної банківської системи. Як найважливіший елемент відтворювальної структури економіки банківської установи, організують рух і перерозподіл ресурсів суспільства в їх грошовому виразі. Через банківську систему проходять грошові розрахунки і платежі господарюючих суб‘єктів та населення в цілому.

7. Малий бізнес та його особливості

У сучасних економічних процесах малий бізнес займає незначне місце, всього кілька процентів у національному суспільному відтворенні різних держав, але кількість людей, яка задіяна в цьому бізнесі, постійно зростає. Малий бізнес – це, як правило, бізнес однієї особи або сім’ї. Його мета – задовольнити життєві потреби. Найбільше він розвинений в торгівлі, наданні різних послуг громадянам, громадському харчуванні, готельному бізнесі, виробництві сувенірної продукції.

8. Орендні підприємства: види, розподіл доходів. Сучасні проблеми орендних доходів

Оренда – це юридична угода між двома сторонами: орендодавцем, власником майна, і орендарем, який користується цим майном. Орендодавець дає орендареві право користуватися майном. Орендар погоджується сплачувати певну суму орендної плати.

Орендне підприємство – це господарська одиниця, яка самостійно здійснює підприємницьку та іншу діяльність на основі строкового платного володіння й користування майном, переданим в оренду орендареві за договором.

Об’єктами оренди є:

- цілісні майнові комплекси державних підприємств, організацій або їхні структурні підрозділи (філіали, цехи, дільниці);

- окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, організацій.

Існують два типи орендних відносин:

- оренда як форма приватизації об’єктів державної власності;

- оренда як форма економічних відносин у недержавному секторі економіки.

9. Сутність та функції домогосподарств

У сучасних умовах спостерігаються високі темпи зростання питомої ваги продукції домашніх господарств у сукупному сільськогосподарському продукті. Категорія «домогосподарство» найкраще трактується в матеріалах ООН. Домогосподарство визначається як «особа або група осіб, поєднаних з метою забезпечення всім необхідним для життя», тобто об’єднаних спільним веденням господарства. Поняття «домогосподарство» не слід ототожнювати з поняттям «сім'я». Домашнє господарство більш чітко прив’язане до територіальних меж окремої господарської одиниці, включає членів домогосподарства, не лише родичів, і передбачає існування економічних відносин власності всередині домогосподарства та виробничих відносин.

Згідно із Законом України «Про власність» кожен громадянин України може мати в індивідуальній власності майстерні, малі підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, землю, житлові будинки і господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировину, матеріали та ін. Це зумовлює виконання ряду функцій. Вони не лише забезпечують матеріальні потреби своїх членів, а є постачальниками ресурсів праці, капіталу, товарів, необхідних усім членам суспільства.

Головне джерело доходів домогосподарств – це доходи від ресурсів, які вони поставляють суспільному виробництву, або ж доходи від факторів власного виробництва (земля, будинок, транспорт домогосподарства). Доходом є також трансферти. Трансфертні платежі – це всі виплати, які відповідають реальному економічному внеску домогосподарства, але не еквівалентні виробничим витратам.

10. Форми підприємств в сучасній Україні, їх розвиток в умовах ринку

У сучасній Україні розвиваються різні форми підприємств. У ході приватизації найбільшого поширення набули акціонерні товариства, 80% яких складають закриті акціонерні товариства. Державні підприємства зберігаються у стратегічних сферах діяльності суспільства. У сфері роздрібної торгівлі і обслуговування зростає процент приватних підприємств. Комерційні підприємства переважають в банківській справі, а також в торгівлі.

З метою реформування державного сектора економіки України, здійснюється структурне розмежування державного сектора на дві підгрупи.

До першої групи входять підприємства, які не підлягають акціонуванню і перебувають у прямій підпорядкованості органам державного правління. Це підприємства, що випускають продукцію, яка забезпечує обороноздатність і національну безпеку, виробляють особливо екологонебезпечну продукцію, а також транспорт, порти, пошта і т. п.

До другої групи державних підприємств належать ті, які обов’язково мають корпоратизуватися на таких засадах, щоб не менше ніж 51% відсоток акцій належало державі – це державні акціонерні товариства, які задіяні в сферах виробництва, що складають основу економічного потенціалу держави.

11. Банківська система України

Україна, як і інші незалежні держави, що виникли в економічному просторі колишнього СРСР, задекларувала необхідність побудови ефективної фінансово-кредитної системи ринкового типу. У результаті банківську систему, що виступає основною ланкою фінансово-кредитної системи, створено у вигляді дворівневої структури управління фінансовими ресурсами, яка представлена, по-перше, Національним банком України та його підрозділами, по-друге, комерційними банками різних форм власності, спеціалізації та територіального статусу.

Дворівнева структура банківської системи України визначена діючим фінансовим законодавством 1991 р. Національний банк в банківській системі є банком верховного рівня та виконує функції, типові для центральних банків розвинутих європейських держав, виступає емісійним та розрахунковим центром, наглядовим органом, банком банків і банкіром уряду України.

НБУ є державною власністю України і відтак виступає виразником інтересів та завдань держави в сфері регулювання економіки. Правовий статус національного банку, функції, повноваження і принципи організації національного банку визначаються Конституцією України, Законом “Про Національний банк України” та іншими законодавчими актами.

НБУ має статутний капітал, що формується за рахунок державних коштів, розмір статутного капіталу становить 10 млрд. грн. Головний банк України є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об‘єктом державної власності й перебуває в його повному господарському веденні. У той же час НБУ виступає як самостійний у економічному плані суб‘єкт, що має здійснювати свої витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в окремих випадках – за рахунок Державного бюджету України. Економічна самостійність банку посилюється також тим, що він не несе відповідальності за зобов’язаннями органів державної влади, які, у свою чергу, теж не відповідають за зобов’язаннями Національного банку України.

Згідно з чинним законодавством за Національним банком України закріплено виконання значної кількості функцій (зокрема, Закон “Про Національний банк України” визначає 19 функцій). Ключовими серед них є функції центрального банку держави, функція емісійного центру, функція валютного органу, функція органу банківського нагляду, функція банку банків, функція банку держави, функція організатора міжбанківських розрахунків, функція центру грошово-кредитного регулювання економіки.

Основною функцією НБУ як центрального банку держави є забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривні. Для виконання цієї функції НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також у межах своїх повноважень - цінової стабільності в народному господарстві. Національний банк веде Республіканську книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

Комерційні банки можуть здійснювати банківські операції тільки після реєстрації в Республіканській книзі та отримання відповідної ліцензії. Комерційні банки, як банки другого рівня, складають основу кредитної системи України. Класифікація комерційних банків здійснюється за різними ознаками: за формою власності, рівнем спеціалізації, регіонально-територіальною ознакою тощо. В Україні функціонують комерційні банки різних форм власності, у тому числі й державні. Серед приватних комерційних банків переважають банки у формі відкритих та закритих акціонерних товариств. Також є банки-товариства з обмеженою відповідальністю. Залежно від номенклатури здійснюваних операцій розрізняють універсальні та спеціальні комерційні банки. У сучасних умовах більшість комерційних банків України намагається мати статус універсального банку, хоча багато з них ще не можуть надавати повний пакет банківських послуг. За територіальною ознакою серед українських банків виділяють: регіональні, республіканські та міжнародні банки. Останні створюються у вигляді спільних фінансових підприємств за участю іноземного капіталу і мають право відкривати філії та відділення за межами України.

Перехідна економіка та її закономірності

Ринкова економіка – економіка, яка характеризується приватною формою власності на економічні ресурси й використанням ринкового механізму для регулювання економіки.

Командно-адміністративна (планова) економіка – економічна система заснована на суспільній власності, з централізованим державним регулюванням економічних процесів.

Змішана економіка – економічна система, яка поєднує в собі різні форми власності, ринковий і державний механізм макроекономічного регулювання.

1. Сутність перехідної економіки

Перехідний період – особливий період, протягом якого долаються властиві одному суспільному способу виробництва відносини власності і формується якісно нова система власності, принципово нові виробничі відносини. Перехідна економіка є багатоукладною, кількість і зміст укладів залежить від рівня розвитку певної країни, її історичних і національних традицій. Кожний уклад має свої закони розвитку, внутрішні суперечності, ґрунтується на інтересах певних класів і соціальних груп. У країнах колишнього СРСР спочатку основним укладом був державний, але на основі поступового роздержавлення економіки виник приватний сектор, або дрібнотоварний уклад (заснований на власній праці); приватнокапіталістичний; соціалістичний (на підприємствах, викуплених трудовими колективами), а також змішані уклади. Кожен з них характеризується відповідними відносинами власності.

На основі оптимального роздержавлення економіки (частка держави повинна зменшитись до 30-35%) в перехідний період виникають різні конкурентоспроможні уклади, формується реальний плюралізм власності – все це створює умови для розвитку і стабілізації національної економіки.

2. Особливості перехідної економіки в Україні

Країна, яка хоче реформувати свою економіку, повинна перш за все визначити свою національну ідею, характер якої залежить від типу та моделі економіки, яку вона хоче будувати. Якщо Україна ставить своєю метою відхід від соціалізму та вихід на шлях розвинутих країн, то повинна йти не до класичного (дикого) капіталізму, а стати на шлях змішаної економіки.

Дата добавления: 2015-05-22