Антимонопольне законодавство та захист прав товаровиробника 2 страница

Національна ідея мусить стати основою національною свідомості, яка повинна базуватись на гармонійному розвитку людини, зв’язку її з природою, на державній підтримці усіх форм власності, колективному способі праці на своїй землі, забороні продажу землі іноземцям, обмеженні іноземних інвестицій, збереженні територіальної цілісності, духовної та культурної цілісності, високій людській моралі, патріотизмі усіх громадян України.

Виходячи з національної ідеї України, на етапі перехідного періоду необхідно виконати такі завдання:

1) розробити систему повномасштабного державного регулювання, що забезпечить творчий і ефективний характер перехідного періоду;

2) обрати свій національний шлях, свій курс реформ, підпорядкувати йому економічну політику, структурну перебудову економіки, увесь економічний потенціал, інвестиційні процеси на базі НТП, приватизаційні процеси;

3) підпорядкувати фінансову, кредитну, грошову політику інтересам власного виробництва, підвищенню його ефективності;

4) розробити та впроваджувати систему заходів формування і розвитку національного ринку;

5) розбудувати нове суспільство як сукупність інститутів (громадського суспільства, прав людини, національної безпеки, духовності та культури тощо), які б забезпечили національні інтереси України.

При формуванні моделі змішаної економіки в Україні слід враховувати такі обставини:

1. Якщо країни Заходу переходили до змішаної економіки від ринкової, то Україна переходить від централізовано-планової. Тому основним завданням економічних реформ в Україні є створення розвинутого товарного виробництва як ринкової основи змішаної економіки. Це стосується як виробництва, так і сфери обміну товарів. Не менш важливим завданням переходу України до змішаної економіки є визначення нових функцій держави, оволодіння нею принципово новими методами управління економікою. Саме в цих напрямах мають здійснюватися економічні реформи в Україні. При цьому важливо їх здійснювати комплексно, у певній послідовності, враховуючи доцільність і ефективність.

2. В економіці України в минулому панували державна і колективна форми власності та колективні форми організації виробництва і господарювання. Мабуть, і в майбутньому слід орієнтуватися на такі форми. Як показує, наприклад, досвід США, частка індивідуальної форми приватної власності у створенні ВНП не перевищує на сучасному періоді 10%, хоч питома вага таких підприємств в економіці становить близько 80%. У зв’язку з цим підвищується роль держави в економічному житті суспільства.

3. У минулі роки в Україні переважали і переважають тепер великі за розмірами підприємства. Створені великі й потужні промислові та сільськогосподарські комплекси. Їх не варто штучно збільшувати, а поряд з ними створювати і розвивати малі та середні підприємства.

4. Існуюча в Україні раніше економічна система характеризувалася високим рівнем централізації управління економікою. Навряд чи доцільно відразу відмовитися від централізму і перейти до децентралізму.

5. У центрі економічної політики перехідного періоду повинні бути реструктуризація і формування ефективної структури економіки, інвестиції, НТП, пріоритет національному виробництву і ринку, підприємництво, соціальні питання. Цьому повинні бути суворо підпорядковані похідні ланки суспільного виробництва: фінанси, кредит, грошовий обіг, фіскальна політика та ін. А також неухильне дотримання вимог економічних законів.

6. Процес реформування об’єктивно повинен відбуватись під державним керівництвом на основі стратегічного планування та прогнозування, комплексної програми з широким залученням трудящих до цього, під їх реальним контролем. Недопущення стихії, огульного заперечення, руйнування минулого, а раціональне поєднання досягнутих позитивних рис соціалізму та сучасної світової змішаної економіки.

7. Що принципово важливо, створення ефективної системи народного контролю (що є виразом дійсної демократії, а не демократії на словах) за усіма ланками економіки, державних органів проти економічної злочинності, корупції державних чиновників усіх рангів. Це єдина ефективна сила – влада трудящих, яка може протидіяти, приборкати дику природу законів ринкової економіки, законів природного відбору. На превеликий жаль, ми цього не зробили.

Отже, при створенні нової моделі економічного розвитку України необхідно враховувати взаємозв’язок її минулого, сучасного і майбутнього. Лише така модель може бути довгостроковою, реалістичною, ефективною.

3. Безробіття, його місце в ринковій економіці. Особливості безробіття в Україні

Невід'ємним атрибутом перехідної економіки є безробіття. Безробітними вважаються громадяни в працездатному віці, які з незалежних від них причин не мають заробітку або доходу і зареєстровані в державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу.

Характерними ознаками безробіття в Україні є те, що рівень безробіття серед службовців звичайно нижчий, ніж серед робітників. Безробіття серед молоді вище, ніж серед дорослого населення, а серед жінок - вище, ніж серед чоловіків. Так, в Україні серед кожних 100 безро­бітних, які перебували на обліку в службі зайнятості на початок 1999 року, 65% складали жінки, 31% - молодь у віці до 28 років.

Безробіття супровод­жується соціальними витратами - втратою кваліфікації людини, кризою сім'ї, соціальною і політичною напруже­ністю в суспільстві. Значне підвищення рівня безробіття в періоди сильних спадів може привести суспільство до сильних соціальних потрясінь. В усіх розвинених країнах розроблене законодавство про зай­нятість. Відповідні законодавчі акти прийняті і в Ук­раїні. У них передбачено регулювання зайнятості за допомогою проведення інвестиційної і податкової полі­тики, підвищення мобільності працівників, зас­тосування гнучких режимів праці.

Для реалізації політи­ки зайнятості створено Фонд сприяння зайнятості - державна служба зайнятості під керівництвом Міністер­ства праці та соціальної політики. Ця служба надає лю­дям допомогу в отриманні роботи, реєструє безробітних, виплачує допомоги по безробіттю.

Відповідно до законодавства місцеві органи влади організують для безробітних виконання громадських робіт на період пошу­ку ними відповідної роботи. При цьому оплата таких робіт не може бути нижче мінімального рівня заробітної плати в державі. Передбачена також організація пере­підготовки вивільнених працівників.

Роль держави в ринковій економіці

Інвестиції – сукупність витрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки.

Інвестування - збільшення обсягу функціонуючого капіталу за рахунок нагромадження від прибутку та інших заходів.

Соціальна політика – політика, спрямована на підвищення добробуту населення на основі прискореного розвитку соціальної сфери.

Податкова політика – політика, спрямована на збільшення державного бюджету через обов’язкові платежі, які здійснюють фізичні та юридичні особи.

Інфраструктура - комплекс галузей народного господарства, які обслуговують промисловість, сільське господарство.

1. Історичні форми управління економікою. Переваги і недоліки

Можна виділити такі основні форми управління економікою:

а) управління в умовах вільного ринку;

б) ринкові методи управління економікою;

в) державне централізоване регулювання економікою.

На етапі вільної конкуренції управління економікою було досить обмеженим, воно зводилося до простого збирання податків в казну держави і не впливало на економічний розвиток окремих підприємств і галузей.

В умовах централізованої планової політики, коли вся власність була сконцентрована в руках держави, всі основні показники з центру доводилися до відома усіх підприємств. Перевагами такого управління була відсутність інфляції, безробіття, стабільність розвитку галузей, грошової одиниці. Але поступово, при централізованому управлінні, відбувається відрив істинного хазяїна від засобів виробництва: робітники і службовці не відчувають себе господарями держави, тому що фактичне управління народною власністю здійснює бюрократичний апарат управління. Це приводить до відхилень від намічених планів, зловживання службовим становищем, приписок, порушення зобов’язань. Плани перестають виконувати свою економічну функцію, у суспільстві починає поглиблюватися економічна нестабільність.

Розвиток ринкової економіки забезпечується дією об’єктивних законів, які розглядалися раніше, тому дія цих законів забезпечує економічне зростання і відносну стабільність.

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових методів регулювання з державними та їх поєднання.

2. Державне регулювання економікою

У більшості індустріально розвинутих країн Заходу значно підвищилася економічна роль держави. У країнах з ринковою економікою державі належить близько третини національного багатства, вона перерозподіляє через бюджет половину валового національного продукту.

Економічна політика держави формується свідомо через мережу органів державного апарату, суспільні інститути, засоби масової інформації.

Важливу роль у цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові групи та «групи тиску». Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами державної влади.

Місце державного регулювання в господарській системі є сталим, але його масштаби і методи не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації не обов’язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регулювання відбувається і в тому випадку, коли держава відмовляється від реалізації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної і соціальної ефективності.

Державне регулювання не підпорядковане закону самозростання капіталу, воно враховує розстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток – забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні. Її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

Отже, державне регулювання економіки проявляється в таких напрямках:

а) через прогнозування і планування економічного розвитку та перспективних інновацій;

б) розвиток державного сектору у неприбуткових, але необхідних для економіки галузях;

в) податкова політика, направлена на стимулювання випуску потрібних товарів зниженням податкових ставок і надання дотацій;

г) через законодавчу, організаційну і фінансову діяльність, направлену на захист соціальних інтересів громадян.

3. Інвестиційна політика держави

Саме поняття інвестиції (від лат. investio – одягаю) означає вкладення капіталу в галузі економіки усередині країни і за кордоном. Розрізняють фінансові (покупка цінних паперів) і реальні інвестиції (вкладення капіталу в промисловість, сільське господарство, будівництво, утворення й ін.).

Реальні інвестиції являють собою вкладення капіталу в яку-небудь галузь економіки чи підприємство, результатом чого є утворення нового капіталу чи збільшення наявного капіталу (будинку, устаткування, товарно-матеріальні запаси і т.д.). Фінансові ж – вкладення капіталу (державного чи частки) в акції, облігації, інші цінні папери. Тут приросту реального капіталу не відбувається, відбувається лише покупка, передача титулу власності. У наявності, таким чином, трансферні (тобто передатні операції).

Інвестиції – це те, що «відкладають» на завтрашній день, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Одна частина інвестицій – це споживчі блага, що не використовуються в поточному періоді, а відкладаються в запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина інвестицій – це ресурси, що направляються на розширення виробництва (вкладення в будинки, машини і спорудження).

У системі національних рахунків України статистика інвестицій (капітальних вкладень) включає тільки матеріальні витрати (на машини, будинки, спорудження), але не враховує найважливіші інвестиції в «знання», «інтелект», наукові дослідження й утворення. Подібний підхід, при якому в інвестиції включається лише безпосередньо матеріальні компоненти, не дозволяє точно визначати дійсний обсяг інвестицій.

Таким чином, під інвестиціями розуміють ті економічні ресурси, що направляються на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарата. Це може бути зв'язане з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом доріг, мостів і інших інженерних споруджень. Сюди варто включати і витрати на утворення, наукові дослідження і підготовку кадрів. Ці витрати являють собою інвестиції в «людський капітал», що на сучасному етапі розвитку економіки здобувають усе більше і більше значення, тому що, у кінцевому рахунку, саме результатом людської діяльності виступають і будинку, і спорудження, і машини, і устаткування, і найголовніше – основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, що визначає економічне становище країни у світовій ієрархії держав.

Перехід до ринкових відносин в інвестиційній сфері, насамперед, стосується її джерел. Інвестиції можуть здійснюватися за рахунок власних фінансових ресурсів інвестора (амортизаційні відрахування, прибуток, грошові нагромадження, заощадження громадян, юридичних осіб і ін.), притягнутих фінансових засобів інвесторів (банківські, бюджетні, облігаційні кредити, а також засоби, отримані від продажу акцій, облігацій, пайових і інших внесків громадян і юридичних осіб), бюджетних інвестиційних асигнувань і запозичених фінансових ресурсів (кредити, позики).

Інвестиції відіграють центральну роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки. У результаті інвестування засобів в економіку збільшуються обсяги виробництва, росте національний доход, розвиваються й ідуть вперед в економічному суперництві галузі і підприємства найбільшою мірою задовольняючі попит на ті чи інші товари і послуги. Отриманий приріст національного доходу частково знову накопичується, відбувається подальше збільшення виробництва, процес повторюється безупинно. Таким чином, інвестиції, що утворюються за рахунок національного доходу в результаті його розподілу, самі обумовлюють його ріст, розширене відтворення.

Велика частка інвестиційної діяльності приходиться на будівельний сектор економіки. Тому необхідно уточнити роль і значення у відтворювальному процесі таких категорій як капітальні вкладення і капітальне будівництво.

Капітальні вкладення являють собою сукупність витрат, зв'язаних зі створенням і відновленням основних фондів народного господарства, призначених для розвитку економіки. Вони являють собою більш широке поняття, чим капітальне будівництво.

Капітальне будівництво є складовою частиною капітальних вкладень. У процесі капітального будівництва здійснюється лише частина капітальних вкладень, рівна проектно-кошторисній вартості будівельно-монтажних робіт з даного об'єкта.

Іншим джерелом капітальних вкладень є амортизаційний фонд. Середня зношеність основних фондів, особливо по робочих машинах і устаткуванню, в економіці України досить велика. Показник зносу основних фондів складає 30,1%, у тому числі в промисловості – 35,8%, сільському господарстві – 20,7%, будівництві – 42,1%.

Розрізняють галузеву і територіальну, технологічну і відтворювальну структуру капітальних вкладень.

Для технічного відновлення виробництва велике значення має використання капітальних вкладень на реконструкцію діючих підприємств. У зв'язку з цим, дуже важливо установити доцільне співвідношення між вкладеннями в нове будівництво, реконструкцію, модернізацію і розширення існуючих виробничих потужностей.

4. Соціальна політика держави

Під соціальною політикою розуміють систему цілей і засобів їх досягнення політичними і державними інститутами з регулювання соціальної сфери суспільства.

Соціальна політика – явище багатогранне, яке має економічний, організаційний, правовий, культурологічний, екологічний, особистісний виміри. Вона охоплює своїми регулятивними функціями відносини між державою та індивідом, класами, різними соціальними групами, націями, народностями та етнічними групами.

Надзвичайно важливим є також забезпечення захисної функції соціальної політики, а відтак – і держави.

Насамперед мова йде про гарантування прожиткового мінімуму людини через встановлення мінімальної заробітної платні, пенсії, адресної допомоги або забезпечення елементарних потреб в галузі охорони здоров’я, безпеки життєдіяльності тощо.

Соціальна політика здійснюється шляхом розробки і прийняття законодавчих актів у галузі соціальних відносин, ухвалення соціальних програм.

5. Формування системи державного регулювання економіки України

У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв’язання поточних питань кризового стану економіки. Але, як засвідчує вже і певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.

Державна податкова політика спрямована на активізацію підприємницької діяльності та на забезпечення надходження до бюджету доходів, достатніх для фінансування державних витрат. З цією метою зменшено ставки оподаткування прибутку, у першу чергу, у галузях, пов’язаних з науковими дослідженнями і технологічним оновленням виробництва, а також знижено відрахування на соціальні заходи, які включаються у собівартість продукції підприємств.

В Україні важливою частиною фінансової політики держави є регулювання видатків бюджету з тим, щоб, з одного боку, сприяти зростанню ефективності виробництва, а з другого – обмежити його дефіцит. Складовою політики видатків є відмова від надання бюджетної підтримки населенню, за винятком цільової допомоги найбільш соціально вразливим верствам населення.

Суспільний продукт і його форми.

Національний дохід

Національне багатство – вся сума матеріальних і духовних благ, що є в розпорядженні суспільства.

Національний доход – новостворена вартість за рік.

Суспільне відтворення – процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а як акт, що постійно повторюється.

Сукупний суспільний продукт – виражена в грошовій формі вся сукупність матеріальних благ і виробничих послуг, створених за рік.

Валовий доход - частина вартості валової продукції підприємства, яка залишається після покриття всіх матеріальних витрат, або новостворена на підприємстві вартість як результат живої праці колективу.

ССП = ЗВ+НП+ДП

(формула сукупного суспільного продукту, де ЗВ – затрати виробництва; НП – необхідний продукт, ДП – додатковий продукт)

КСП = МЗ + НП +ДП

(формула кінцевого суспільного продукту, де МЗ - матеріальні затрати, НП - необхідний продукт, ДП - додатковий продукт)

ЧСП = НП + ДП

(формула чистого суспільного продукту, де НП - необхідний продукт, ДП - додатковий продукт)

1. Суспільне відтворення, його суть, форми, особливості

Суспільне виробництво знаходиться в постійному русі, проходячи стадії: вироб­ництво, розподіл, обмін і споживання продукції та послуг. Саме цей постійний процес називається суспільним відтворенням.

Для нормального життя суспільства повинні постійно діяти такі чинники:

1. Відтворення природних ресурсів - поновлення родючості земель, лісових масивів, підтримання чистоти повітря та водних ре­сурсів, раціональне використання нафти, газу, руд, металів. Важливою умовою сучасної економіки є пошук штучних аналогів цілому ряду природних ресурсів.

2. Відтворення засобів виробництва – засоби виробництва повинні постійно відновлюватися: спра­цьовані машини, механізми мають бути замінені на нові або відремонтовані. Нові машини удосконалюються, підвищується їх продуктивність праці.

3. Відтворення робочої сили - замість працівників, що вибу­вають із виробництва, повинні бути підготовлені нові. Технічний прогрес потребує працівників більш високої кваліфікації і освіти, зростає необхідність у постійній перепідготовці кадрів.

4. Відтворення засобів існування - щоб людина могла нормально існувати, постійно виробляються засоби існування - продукти харчу­вання, одяг, взуття, речі для житла.

Виділяють два типи відтворення: просте і розширене. При простому відтворенні розміри створюваного продукту залишаються незмінними. Відповідно і фактори виробництва не зазнають суттєвих змін, оскільки весь додатковий продукт використовується на задоволення потреб невиробничого характеру.

При розширеному відтворенні обсяг створюваного продукту зростає в кожному наступному циклі, удосконалюються засоби виробництва, оскільки частина додаткового продукту спрямовується на нагромадження. Розрізняють два типи розширеного відтворення: екстенсивний і інтенсивний. Екстенсивний тип здійснюється на основі залучення у виробництво додаткових працівників, природних ресурсів, основних і оборотних засобів. Інтенсивний тип характеризується нарощенням обсягів виробництва продукції шляхом підвищення кваліфікації працівників, поліпшенням використання наявного виробничого потенціалу, застосуванням більш прогресивних технологій, форм організації виробництва і управління.

В інтенсивному відтворенні виділяють фондомісткий і фондозберігаючий. Фондомісткий має місце тоді, коли підвищення продуктивності праці досягається за рахунок зростання питомої ваги виробничих фондів (обладнання наприклад) у структурі затрат на одиницю виробленої продукції. Фондозберігаючий вид характеризується тим, що підвищення продуктивності праці супроводжується економією матеріальних ресурсів (наприклад, сировини, палива і т. п.).

2. Сукупний суспільний продукт, валовий внутрішній і валовий національний продукт

Сукупний суспільний продукт – це сума матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило за рік).

Розраховують сукупний суспільний продукт по-різному. Залежно від того, які елементи включають до його складу: розрізняють валовий суспільний продукт, кінцевий суспільний продукт, валовий внутрішній продукт і валовий національний продукт.

Валовий суспільний продукт – це сума виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. Недолік цієї категорії в тому, що спостерігається повторний рахунок виробничих затрат (наприклад, добута залізна руда рахується як продукт залізорудної промисловості і ще раз вона входить у вартість продукції, виробленої з металу).

Кінцевий суспільний продукт – це вартість виробленої продукції за певний період часу (за рік), яка включає предмети споживання населення і засоби праці та не включає проміжного і незавершеного продукту.

Валовий національний продукт (ВНП) – показник, що характеризує результати економічної діяльності у сфері матеріального і нематеріального виробництва, ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених протягом року.

Визначається ВНП шляхом додавання сукупних витрат, необхідних для виробництва кінцевої продукції або ж шляхом додавання доходів, отриманих від виробництва даного об’єму продукції. За витратами ВНП визначається як сума споживчих витрат на товари і послуги, валових інвестицій підприємств, державних закупівель товарів та послуг і чистого експорту. За доходом або ж за розподілом ВНП визначається додаванням заробітної плати найманих працівників, ренти, процентів, дивідендів, прибуткового податку і нерозподілених прибутків підприємств, амортизаційних відрахувань.

Валовий внутрішній продукт – це вартість кінцевих товарів, вироблених всередині країни. У цю вартість не включається частина ВНП, яка виробляється за кордоном. У внутрішній продукт входять доходи закордонних фірм, що виробляють продукцію в країні, доход якої ми обчислюємо.

Чистий продукт – це частина сукупного суспільного продукту, з якого вираховуються вартість засобів виробництва. Це – реальний доход, знову створена вартість, яку суспільство може використати для особистого споживання і для розширення виробництва. Тому чистий продукт характеризують як національний доход. За натуральним змістом він складається з предметів споживання і нагромаджуваної частини засобів виробництва.

3. Національний доход і національне багатство

Національний доход – частина сукупного суспільного продукту, в якому представлена новостворена протягом року в тій чи іншій країні вартість (НП + ДП). За натурально-речовим змістом національний доход складається із засобів виробництва і предметів споживання, які використовуються для нагромадження і споживання. Кількісно національний доход – це різниця між сукупним суспільним продуктом і матеріальними затратами на його створення (амортизація, сировина, матеріали). Його розмір залежить від кількості працездатного населення, рівня продуктивності та інтенсивності праці. При розподілі національного доходу утворюються форми доходів, як заробітна плата, прибуток, процент, рента, орендна плата, дивіденд. Вони є первинними або основними.

У результаті перерозподілу доходи трансформуються у вторинні. Це відбувається через державний бюджет, механізм цін, кредитну систему, внески у різні фонди. Цей перерозподіл формує кінцеві доходи у суспільстві, з використанням яких відбувається його споживання.

Національний доход складається із фонду споживання і нагромадження. Фонд нагромадження (з частини додаткового продукту) використовується на збільшення основних виробничих і невиробничих фондів, запасів, предметів праці і резервів. Фонд споживання – це сукупність благ, придбаних населенням на отримані доходи.

Використаний національний доход відрізняється від виробленого національного доходу на величину відшкодування витрат (незібраний або частково зіпсований врожай, витрати від стихійного лиха) і зовнішньоторгового сальдо.

Національне багатство - сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня осві­ти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування на­селення, які призначені для розширеного відтворення і досягнен­ня головної мети суспільства.

Для суспільного відтворення не можуть бути використані наднормативні запаси, які лежать без руху, неякісні то­вари, застаріле устаткування, хоча вони входять до ста­тистики національного багатства.

Найважливішими складовими національного багатс­тва в усій сукупності матеріальних благ, споживчих вар­тостей є:

1) створені й накопичені в країні виробничі фонди, які, у свою чергу, поділяють на основні й оборотні. До основних належать засоби праці (машини, верстати, устаткування, будівлі), що використовуються в декількох виробничих циклах. До оборотних - предмети праці (сировина, матеріали, паливо), що витрачаються повністю впродовж одного виробничого циклу;

2) основні невиробничі фонди, тобто фонди, які функ­ціонують у соціальній сфері, - школи, лікарні, житлові будинки, культурно-освітні заклади;

3) домашнє майно населення: житлові будинки, това­ри тривалого користування, одяг;

4) товарні запаси народного господарства (запаси го­тової продукції на складах, резервні страхові запаси).

Надзвичайно важливим компонентом національного ба­гатства є залучені у процес виробництва природні ресурси: земля, ліси, води, розвідані корисні копалини, повітря.

До нематеріальної форми національного багатства, належать: накопичений виробничий досвід людей, їхні здібності, потреби, творчі обдаруван­ня, культурні цінності.

Економічне зростання і його чинники

Безробіття – соціально-економічне явище, за якого частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, з незалежних від них причин.

1. Економічне зростання та його показники

Економічне зростання – це довгострокова тенденція збільшення реального ВВП. У цьому визначенні ключовими є слова:

- тенденція, тобто реальний ВВП не повинен обов’язково зростати з року в рік, а вказується лише напрям розвитку економіки, так званий «тренд»;

- довгострокова, оскільки економічне зростання є показником, що характеризує довгостроковий період, то йдеться про зростання потенційного ВВП, тобто ВВП за умов повної зайнятості ресурсів, а також виробничих можливостей економіки;

- реальний ВВП, а не номінальний, зростання якого може відбуватися за рахунок зростання рівня цін, при цьому рівень виробництва може навіть скорочуватися. Тому важливим показником економічного зростання виступає саме показник величини реального ВВП.

Головна мета економічного зростання – підвищення і покращення національного добробуту.

У процесі аналізу економічного зростання важливе місце має показник темпів зростання. Швидкість економічного зростання знаходить свій вираз у середньорічних темпах зростання ВВП або в середньорічних темпах зростання ВВП на душу населення (це точніший показник) протягом певного періоду.

Збільшення виробничих можливостей та зростання потенційного ВВП пов’язані або зі зміною кількості ресурсів, або зі зміною їх якості. Відповідно виділяють два типи економічного зростання:

Дата добавления: 2015-05-22