Теоретико-правові аспекти

Р. Н. І. Кабанець

ФІЛОСОФІЯ ПОЛІТИКИ

ON CORRELATION OF REALITY AND POSSIBILITY IN LAW

V. M. Baranov, V. B. Pershin, I. V. Pershina

И ВОЗМОЖНОСТИ В ПРАВЕ

О СООТНОШЕНИИ ДЕЙСТВИИЕЛЬНОСТИ

В. М. Баранов, В. Б. Першин, И. В. Першина

Работа посвящена соотношению действительности и возможности в праве. В условиях рефо­рми­рования правовой системы современного российского общества данная проблема приобре­тает осо­бенную актуальность обосновывается необходимость четко разграничивать философс­кое и юридиче­ское понимание категорий «действительность» и «возможность». Действитель­ность и возможность имеют свое конкретное и специфическое выражение и соотношение в раз­личных сферах правового бытия и этапах его развития. Учет данного обстоятельства в исследо­вании правовой сферы будет способствовать определению и реализации возможностей связан­ных с основными направлениями правового процесса, формированию эффективного и стабиль­ного законодательства.

The paper is devoted to the correlation of reality and possibility in law. In the present-day state of re­forms in the law system of modern Russian society this problem has become especially important. The ne­cessity to establish exact distinction between the philosophical and juridical understanding of the categories of reality and possibility is defined. Reality and possibility have their own concrete and specific expression and correlation in different spheres of law existence and stages of its development. Taking into account this fact in studying the sphere of law will contribute to defining and realization of the possibilities connected with the principal directions of the legal progress and to forming an ef­fective and steady legislature.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ПОЛІТИЧНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ*

Основним мотивом конституційної рефор­ми в Україні висунуто лозунг підвищення ефектив­ності системи влади та її відповіда­льності перед суспіль­ством. Але перш ніж опікуватись про­блемами ефе­ктивності влади, треба подбати про основні прин­ципи її орга­нізації. Це питання не політичного, а юриди­чного плану. Воно стосу­ється поняття суспі­льного договору, яким суспі­льство створює для себе правову державу. Поза всяким сум­нівом, для суспільства немає сенсу в політич­ній реформі, якщо воно в ході неї не га­рантує собі політичну свободу і не візьме під ко­нт­роль владу, що має служити грома­дянам, а не самій собі. Це можна зробити тільки шляхом чі­ткого визначення прин­ципо­вих правових засад організації політичної влади в суспільстві.

У загальнотеоретичній проблематиці стосо­вно зміни форми правління, висунутій конститу­ційною реформою, треба враховува­ти два ряди явищ, що мають різну пізнаваль­ну природу, їх спе­цифіка не може бути зне­хтувана при розв’язанні політичної кризи в Україні** [1, с. 221-229; 2].

Питання деонтологічного ряду стосуються чи­стої моделі структури органів влади. Вона по­винна містити всі необхідні елементи та забезпе­чувати необхідні принципи дії цих елементів. Ці питання не підлягають обгово­ренню та прийн­яттю шляхом компромісу. Питання, що характе­ризують консти­туційну реформу, як явище онто­логічного ряду, пе­редбачають і можливість, і бажаність такого компромісу, який розкрива­тиме специфіку нашого конкретного політико-право­вого до­свіду. Отже, у конституційній ре­формі мають бути враховані пи­тання як доціль­ності, хара­ктерні для деонтологіч­ного ряду явищ, так і причинно-наслідкового по­рядку, ха­рактерні для онтологічного ряду явищ. Мова йде про респуб­ліканську представницьку структуру в публіч­ному механізмі влади.

Розподіл повноважень у республіці Но­вого часу (сучасний період), де забезпечено загально­демократичний характер організації самого гро­мадянського суспільства, здійсню­ється між пред­ставницькими формами зага­льносуспіль­ного інте­ресу, якими виступають: Президент – монар­хічний модус загальносус­пільної свідомо­сті, та дві палати Парламенту: верхня – аристок­ратич­ний модус, ни­жня – демократичний. Ці мо­дуси представницьких форм водночас виступають об’єктивованими рівнями са­мосві­домості окремого суб’єкта – носія природ­ніх прав. Відповідно, монархіч­ний (Кант називає його автократичним) мо­дус держави – це рівень загальнонародного інтересу в нашій суб’єктивній самосвідомо­сті, аристократич­ний мо­дус – рівень громад­ськоколективного інте­ресу, демо­кратичний модус – рівень інди­ві­дуа­ль­ного інте­ресу в нашій суб’єктивній сус­пільній са­мосвідо­мо­сті. Ці рівні і підля­гають відтво­ренню в об’єк-тивованій пред­ставниць­кій струк­турі респуб­лі­канських ін­ститутів (органів) влади. Між ними йде роз­поділ представницьких по­вно­важень щодо форму­вання суспільної волі та ви­раження за­галь­носуспільного інтересу.

Отже, розподіл повноважень з формування су­спільної волі та вираження загальнонарод­ного ін­тересу йде не між Парламентом і уря­дом, а між двопалатним Парламентом і Пре­зидентом – пред­ставницькими структурами в республікан­ській сис­темі органів влади. Каб­мін (уряд) – це похідна ви­конавча струк­тура влади, що не має самостійної представ­ниць­кої природи. У ньому втілюється осо­бли­вість балансу трьох представ­лених форм су­спі­ль­ної організації, які між собою ділять по­внова­ження по його формуванню та конт­ролю за діяль­ністю. Він відображає специ­фіку розпо­ділу повно­важень в межах респуб­лі­канської структури, яку створюють лише пред­ставни­цькі форми. Саме ця специфіка породжує вид республіканської форми прав­ління: є прези­дентські, є парламентські, є змі­шані респуб­ліки. Все залежить від того, на чию ко­ристь в межах самої структури зроб­лено перевагу в розподілі балансу, що відо­бражається в принципах форму­вання та конт­ролю за вико­навчою структу­рою влади – уря­дом. Поняття ж самодостатності са­мої струк­тури – його тричленності, як умови вся­кого балансу, ні­коли в деонтологічному ряду явищ не підда­ється сумніву. Без неї досконалість самого публічного організму влади є немож­ли­вою, про гармонійність світогляду тоді річ вза­галі не йде.

У світлі конституційно-політичної рефо­рми правильна самодостатня тричленна рес­публікан­ська структура представництва, що знаходить своє відображення в центральних інституціях державної влади: двопалатний Парламент і Пре­зидент – річ апріорна для нашого конституцій­ного досвіду. Це саме те явище деонтологічного ряду, де потрібно ке­руватися принципами доці­льності, оскільки така модель задається нам те­леологічно. Ін­акше кажучи, це речі закономірно доречні в чисто теоретичному плані, що не під­ляга­ють практично-політичному компромісу, якщо ми визнаємо основоположні принципи сві­то­гляду та керуємось ними при своїй полі­тич­ній самоорганізації – закладаємо правиль­ні основи нашої політико-юридичної конс­трук­ції влади, виходячи з її соціального при­значення та функ­ціональної ролі в суспільс­тві. Предметом на­шого практичного консти­туційного досвіду, що висту­пає явищем онто­логічного ряду і де спрацьо­вує причинно-на­слідковий характер закономірно­сті, може бути лише специфіка самого балансу в ме­жах республіканської структури форми держави, що проявиться в порядку формування і конт­ролю за діяльністю виконавчої гілки влади і яка проде­монструє нашу національну мента­льність.

Зокрема, при практичному вирішенні пи­тання про баланс влади, слід мати на увазі, що за нашої історичної національної мента­льної схи­льності до волюнтаризму та анархі­зму, ми пови­нні цілком ро­зуміти, що лише міцна республі­канська структура представ­ництва, базована на сильній центральній владі та значній автономії самоврядних гро­мад те­риторій, здатна рятувати загальну си­туацію недо­віри до влади, яка час від часу складається в країні, не даючи їй перерос­тати в нігілістично-правову кризу. Унітарна фо­рма державного устрою, в ці­лому, при значній напрузі відцентрових сил, які є у нас, може бути збережена лише на умовах поси­лення свободи та самостійності місцевих громад регіонів і підне­сенні їх політичного статусу в зага­льнодержав­ному управлінні при збере­женні міцної центра­льної влади. Всі кращі демократії світу базу­ються на поєднанні си­льного міцного центру та глибокої самовряд­ності на місцях: до федералі­зму, тобто ви­знанні ознак суверенності за суб’єктами-гро­мадами територій; надання, якщо не їм, то їх об’єднанню – союзу (федерації) ста­тусу дер­жав­ного представницького органу з пу­блі­чно-владними повноваженнями. Це має своє пояснення, оскільки громади територій мо­жуть самі виступати суб’єктами суспільного договору другого рівня – рівня федерації, союзу самовря­дних територіаль­них громад, що утворюють державу, встановлю­ючи свій колективний орган політичної організації, який для них буде гаран­том їх суб’єктивних приро­дніх прав. У представ­ницькій республі­канській структурі держави цей орган – Рада Регіонів, він же є носієм аристокра­тичного модусу форми держави в її структурі – вті­ленням спільного громадсько-територіаль­ного інтересу як індивідів, так і ціліс­ного пу­блічно-суспільного організму – суверена, в ці­лому. При цьому відпадає необхідність ло­бію­вання регіо­нами своїх державницьких ін­тересів обхідним політичним шляхом – через особливе по­літичне утворення, особливу пар­тію. Вони, в силу свого природного суб’єк-тивного права, можуть ді­яти не просто як елемент політичної системи, а як суспі­льно-політичний інститут державної влади, що підвищує їх статус в політичній системі сус­пі­льства. Отже, при введенні другої пред­ста­вни­цької інституції в структуру Парламе­нту, ми створюємо систему державних гаран­тій для вто­ринних колек­тивних суб’єктів сус­пі­льного дого­вору, якими ви­ступають само­вря­дні територіа­льні громади, і це є, в той же час, додаткова сис­тема гарантій для самих громадян – індивідів, первинних суб’єктів суспіль­ного договору, оскі­льки їх суспільно-політичний інтерес буде захи­щено (шляхом відтворення в яко­сті об’єктивного громад­сько-державного інтересу) не лише з по­гляду їх особистих політичних уподо­бань, але й в принципово новій, вищій якості – як їх тери­то­ріально-громадський колективний інтерес. Пра­вильно вибудувані стосунки центру та регіо­нів, при узаконенні їх природнього права, як об’єктивованих структур нашої те­риторіально-гро­мадської свідомості, офіційно представляти свій політичний інтерес у Пар­ла­менті, якраз іс­форму­ють основи стабільно­сті ба­лансу держа­вної струк­тури органів влади.

Необхідність політичної реформи в суспі­льс­тві очевидна. Сучасний неструктурований Пар­ламент при всій своїй “загальнонародній” пред­ставницькій природі має неорганізовану “чут­тєву” (тобто неро­зумну) вдачу. Тут пере­важають популістські, при­ватновласницькі, корпоративні інтереси. Віддати вирішення особливо важливих питань державної ваги на цю владну представ­ницьку структуру, коли вона не може спромог­тися на вирішення най­прос­тіших питань своєї компетенції, значить віддати суспільство під владу політичного хаосу. Можливо, спроби полі­тично оформити парламентську біль­шість, зда­тну формувати коаліційний уряд, будуть мати успіх. Але це не закономірне, а випадкове явище. “Врівно­важений розум” Парламенту – це його чиста структура, яка втілює сукупність світо­гля­д­них принципів та юридичних основ політич­ної самоорганізації суспільства. Ті ж про­блеми має і загальнонародна представницька влада в особі Президента: вона тепер неконт­рольована і непід­звітна жодній іншій струк­турі влади.

Питання в політичній реформі, зрештою, для України не стоїть: Парламент чи Прези­дент. І те, і інше однаково шкідливе при дис­балансі полі­тич­них сил і зловживаннях вла­дою. Питання в забез­печенні самого балансу представницьких структур у системі центра­льних органів влади, а це – змі­шана (“умі­рена”) форма держави, яка за­безпечує полі­тичне спілкування в суспільстві на засадах права та закону, а в термінах Нової та Новіт­ньої історії – досконалий стабільний (“чис­тий”) респуб­ліканський механізм організації державної влади в громадянському демокра­тич­ному суспільстві, який містить усі три не­обхідні для забезпечення своєї діяльності представни­цькі елементи: Президента та дво­палатний Пар­ламент. Актом суспільного дого­вору ми, як са­мосвідомі громадяни, без­заперечно робимо лише один вибір щодо фо­рми правління: це – предста­вницька респуб­ліка, що відповідає демок­ратич­ному харак­теру самого громадянського сус­пільс­тва. Яким буде її конкретний вид: можливо, пре­зидентська, де глава держави (носій загаль­нона­родного інтересу) очолює уряд, мож­ливо, парла­ме­нтська, де Парламент призначає і самого Пре­зиде­нта, можливо, змішана – президентсько-пар­ламент­ська чи парламент­сько-президентська, в залежності від того, хто має більше повнова­жень в формуванні та контролі за діяльністю уряду, – залежить від специфіки нашої конкрет­ної куль­турно-наці­ональ­ної самосвідомості. Це питання конкре­тно практи­чне. Тут необхідно вра­хову­вати причинно-наслід­кові зв’язки, суб’єктивні та об’єктивні фактори, що вплива­ють на націона­льну ментальність. Але сама ця прак­тична спе­цифіка може бути проявлена лише в межах на­лежно доцільної, тобто телеологічно заданої нам тричленної представницької струк­тури в респуб­ліканській формі держави: в межах розпо­ділу і балансу повноважень між Президен­том і двопа­латним Парламентом.

Окремо зазначимо, що питання деонтоло­гіч­ного ряду, ті, які стосуються укладення суспіль­ного договору та створення відповід­ної респуб­лікансь­кої структури організації влади, що виті­кає з цього договору, не мо­жуть бути вирішені ні окремо Пар­ламентом, ні Президентом: зміна Конституції не вхо­дить до кола їх юридичних повноважень. Вони взагалі не є предметом зви­чайного по­літичного процесу, оскільки політич­ний про­цес сам потребує введення юридичних основ своєї організації. Вони потребують скли­кання Конституанти – установчого грома­дянсь­кого форуму, який укладе суспільний договір, ви­значить правовий статус суб’єктів кон­ститу­ційного права і встановить (визна­чить) юри­дичні правила гри для органів державно-полі­тичної влади. В рамках цих конституційно встановле­них норм організо­вана влада і по­винна буде здійсню­вати полі­тичний зако­но­творчий процес у суспільс­тві.

Дата добавления: 2015-05-22