Of political reform in Ukraine 1 страница

THEORETICAL AND LEGAL ASPECTS

N. I. Kabanets

ПОЛИТИЧЕСКОЙ РЕФОРМЫ В УКРАИНЕ

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЫЕ АСПЕКТЫ

Н. И. Кабанец

Список літератури

Кистяковский Б. А. Социальные науки и право. Право. Методологиче­ская природа на­уки о праве, – СПб.: Изд. Русского Христианско­го гу­ма­нитар­ного ин­ститута, 1998.

Савальский В. А. Основы философии права в научном идеализме. Мар­бургская школа права: Коген, Наторп, Штамлер и др. – М., 1908.

В статье автор продолжает развивать ранее изложенные идеи об устройстве «чистой респу­блики» с точки зрения необходимости воссоздания в процессе проведения конституционной реформы деон­тологически заданной трёхчленной структуры представительства государст­венно-политических ин­тересов в форме двухпалатного парламента и президента с целью соз­дания эффективного механизма государственной власти в украинском обществе.

The note continues elaborating on ideas expressed by the author earlier with regard to “the pure republic” in the context of the constitutional reform presently ongoing in Ukraine. The process of modeling the re­form, as viewed by the author, should take into account the necessity for “reproduc­tion” of the deontologi­cally pre-given three-member structure of the government of state-political interests in the form of two-chamber parliament and president for the purposes of creation an effec­tive mechanism of the state power in the Ukrainian society.

© 2004 р. В. Б. Ковальчук

Національний університет “Острозька академія”

ПИТАННЯ ЛЕГІТИМНОСТІ ВЛАДИ

В ПОЛІТИКО-ПРАВОВОМУ ВЧЕННІ ПЛАТОНА

До політико-правових поглядів грецького ми­слителя Платона неодноразово звертали свої по­гляди філософи, політологи, юристи. Починаючи від Аристотеля [2] і аж до Карла Поппера [9] по­літичний ідеал Платона був предметом критич­ного аналізу. Він отримав, як позитивні [5; 13], так і негативні [9; 10] оцінки дослідників. Але, як би там не було, після Платона жоден серйоз­ний політик чи вчений не може дозволити собі ігнорувати його погляди, незалежно від того, відчуває він до них симпатію чи антипатію.

Переважна більшість наукових праць, у яких досліджуються політичні та правові ідеї мисли­теля, мають загальний характер [3; 11; 14; 15; 16] і, очевидно, є необхідність зосередити увагу на окремих проблемних питаннях його політичної теорії. Мета цієї статті – дослідити питання легі­тимного пану­вання, яке Платон одним з перших в історії політичної та правової думки розглядає в своїх політич­них трактатах. Досягнення даної мети передбачає з’ясування таких питань: Що, на думку Платона, є причиною виникнення полі­тичного панування? Яке панування мислитель вважає легітимним? Яка система відносин між людиною, суспільством і державною владою за­безпечує останній легітимність? Відповіді на ці запитання, як з теоретичного, так і з практичного погляду, не втратили актуальності і сьогодні.

Платон перший започаткував аргументований дискурс навколо питання влади і багатогранності її можливих форм, тому по праву може вважа­тися основоположником теорії легітимності. Його по­гляди відрізняються високим рівнем ре­флексії і, крім того, містять цілий ряд фундамен­тальних по­нять і способів аргументації, які, з по­гляду сучасної філософії права та політики, збе­рігають свою значимість. Вчення Платона пара­дигматичне для політичної філософії в цілому.

Політичні погляди Платона – це роздуми про те, якою повинна бути держава, щоб забезпечити достойне життя своїм громадянам. Об’єктом його аналізу був державний устрій Афін – грець­кого поліса, який дещо відрізнявся від сучасних держав, але який мав усі ознаки політичного па­нування. В період свого розквіту поліс був висо­кодиференційованою, ієрархічною структурою, до якої входили інститути, наділені правом і примусом. Ця структура функціонувала на ос­нові конкретних норм, а починаючи від Солона, – писаних законів. Очевидне те, що Платон не бачив у політичному пануванні нічого поганого, а навпаки, вважав процес панування та підко­рення цілком закономірним і таким, що повністю відповідає природі людини [12, c. 142]. На думку філософа, інтереси людини лежать не в площині анархії, а в площині політики.

Державне управління в полісі, як і політичні ідеали його громадян, суттєво відрізняються від тих, які існують сьогодні. Так, аналізуючи особ­ливості демократичного режиму Афін, сучасний дослідник не знайде такого важливого для будь-якої демократичної держави інституту, як права людини. Гро­мадянин міста-держави наділений правами, але вони не є атрибутом окремої особи­стості, а є лише відображенням того statusu, який він займає в суспільстві. Людина отримує права лише в державі, стаючи громадянином, і втрачає їх поза державою. Тому греки мали свій особли­вий погляд на про­блему правових відносин між людиною та державою. Вони не задавалися пи­танням, про яке диску­тують сучасні теоретики держави та права, про те, чи існує баланс сил між людиною та державою і чи остання не об­межує права своїх громадян.

Щоб зрозуміти феномен афінської демокра­тії, необхідно проаналізувати систему управ­ління мі­стом-державою. Найбільшим досягнен­ням афінської демократії було залучення вели­кої кількості громадян до управління містом. Процес прийняття політичних рішень громадя­нами Афін здійсню­вався на міських зборах, в яких кожен афінянин мав право брати участь пі­сля того, як йому випов­нювалося двадцять ро­ків. Збори скликалися десять разів на рік, а у надзвичайних випадках – за ви­могою Ради п’ятисот. Афінські народні збори розглядали всі основні питання політичного життя Афін.

Часта ротація в державних установах, об­рання на посаду за жеребом, розширення пред­ставниць­кого органу до такої чисельності, що прийняття ним ефективних рішень значно ускладнювалось – всі ці заходи мали на меті за­лучення якомога більшої кількості громадян до управління містом. Саме на це була спрямована вимога Солона щоб кожний громадянин брав участь у народних зборах, а в разі політичних розбіжностей – належав би до однієї з партій. Така вимога була зумовлена переко­нанням, що політична мудрість притаманна будь-якому громадянину міста, незалежно від посади чи ба­гатства, і є результатом його здібностей. Кожен з громадян вважав за священний обов’язок брати участь у суспільному житті міста і був переконаний у тому, що лише активна грома­дянська позиція є запорукою процвітання та розвитку держави, а як наслідок – щасливого існування кожного з грома­дян. Ототожнення себе з державою спричинило до того, що кожне рішення держави громадянин розглядає як своє власне, адже воно відображає спільну волю, якщо і не всіх, то принаймні більшості жителів поліса. Навіть якщо це рішення буде суперечити особистим інтересам, воно все одно буде спра­ведливим, бо за нього проголосувала більшість. Отже, грек ставив державні та громадянські ін­тереси вище особистих.

Таке ж ставлення греки проявляли і до зако­нів. Закон завжди – справедливий, адже він прийма­ється більшістю громадян. Якщо він на­віть обмежує свободу особи, то таке обмеження є добровіль­ним. Свободу громадянин Афін роз­глядає, як право займати в цьому житті якесь мі­сце, бодай скро­мне, але, разом з тим, обов’язково корисне для загального блага свого міста. Мета закону – визна­чити кожній людині її місце, статус та функції в загальному житті міста. Згідно з та­ким уявленням, громадянин поліса з повагою ста­виться до законів і є зако­нопослушним.

Громадянин міста-держави щиро вірив у те, що він є вільною людиною, яка живе у демокра­тич­ній державі. Цей ідеал демократії частково був втілений в Афінах за Перікла. Та, навіть у період най­вищого розвитку афінської демокра­тії вона все одно залишалася ідеалом, а не реаль­ні­стю. Ідея демо­кратичного суспільства, в якому більшість громадян бере участь в управлінні по­лісом, має іншу, менш привабливу сторону. Коли людей, протягом довгого часу вчать вірити, що всі рішення, які схвалені більшістю, завжди справед­ливі, то вони дуже швидко перестають замислюва­тись, чи це справді так. Така практика шкідлива і веде до порушення особистих прав громадян.

Особливістю афінської демократії було те, що політичними правами в місті-державі володіли ви­нятково громадяни, чисельність яких стано­вила меншу половину всіх жителів Афін. Крім афінських громадян, в Афінах жили метеки – вихідці з інших грецьких міст (це були мешканці Мілета, острова Самос тощо). Хоча ці люди мали в Афінах майстерні, інколи будинки, їх не вва­жали афінськими гро­мадянами. Взагалі проце­дура набуття громадянства була досить склад­ною і залежала від того, чи була посвячена дана особа у члени дему. Крім цього, у 451 р. до н.е. Перікл видав спеціальний закон “про чисте гро­мадянство”, згідно з яким, громадянських прав набували лише ті особи, батьки яких були гро­мадянами [1, c. 314]. Політичних прав не мали жінки, яким було заборонено брати участь у на­родних зборах і займати державні посади. Жод­них прав не мали раби, чисельність яких значно пе­ре­вищувала кількість вільних афінян. Цей фа­ктор негативно впливав на політичне життя міста і став однією з причин занепаду демократії в Афінах.

Однак не потрібно переоцінювати і роль са­мих народних зборів в управлінні містом. Так, на ду­мку Джорджа Г. Себайна та Томаса Л. То­рсона, всенародні збори були далекі від реаль­ної демокра­тії і лише формально нагадували її [3, c. 37]. Основні функції управління полісом були покладені на Раду п’ятисот та колегії гелі­астів. Так, Рада п’ятисот, яка була заснована ще за Клісфена, формува­лася з громадян, що дося­гли тридцятирічного віку шляхом жеребку­вання. Від кожної з десяти тери­торіальних філ було представлено по п’ятдесят осіб [1, c. 316]. До її компетенції входили питання управлінсь­кого характеру: здійснення дипломатичних сто­сунків з іншими державами, управління фінан­сами, контроль за посадовими особами Афін тощо. Однією з важливих функцій Ради було по­переднє обговорення питань, які надходили на розгляд народних зборів, що дозволяло Раді впливати на їх рішення.

Система управління в афінській державі була недосконалою. Їй був притаманний той же не­долік, що й іншим демократичним режимам. Мова йде про те, що дуже часто ідея народо­владдя підміня­ється владою небагатьох, як пра­вило, найбільш привілейованих осіб. Цю здат­ність дуже влучно оха­рактеризував свого часу Павло Новгородцев, який, зокрема, писав: “В силу різних обставин воля всього народу за­мінюється волею більшості, воля більшості – волею тих активних громадян, які вміють заста­вити інших, визнати себе за більшість, і наре­шті, воля цих активних елементів – волею декі­лькох політичних діячів, які володіють владою і визначають хід політичного життя”[6, c. 149] (тут і далі переклад наш – В.К.). Подібна ситуа­ція склалася і в Афінах. Так, влада народних зборів поступово перейшла до Ради п’ятисот, яка для зручності ведення поточних справ пере­давалася комі­сії з п’ятдесяти людей, що вико­нувала обов’язки Ради. Водночас, був ще один важливий орган влади, який залишався поза межами схеми виборів шляхом жеребкування і який, порівняно з ін­шими, зберігав більшу неза­лежність. Це були десять стратегів, які, крім суто військових функцій, володіли широкими владними повноваженнями. Так, Перікл, будучи на посаді стратега, багато років поспіль стояв на чолі афінської політики, а його повноваження від­носно народних зборів та Ради п’ятисот бі­льше нагадували становище прем’єр-міністра в сучас­ному уряді, ніж звичайного воєнача­ль­ника.

Афінська демократія базувалася на цілкови­тій підпорядкованості людини суспільству та дер­жаві. Незалежної та самостійної особи в державі не було. Натомість ми маємо справу з людиною, яка, за висловлюванням Аристоте­ля, є “державною твариною”. Досягти цього можна було, перш за все, заборонивши особі володіти приватною власністю. Найкраще цій меті відпо­відала “ідеальна” держава Платона, яка повні­стю заперечувала приватну власність і будь-яке приватне життя підпо­рядковувала за­гальному благу цілого. Така політика була не випадко­вою, позаяк усе приватне зав­жди міс­тить у собі індивідуальний інтерес, який дуже часто не збі­гається з суспільним і державним. Афінська де­мократія могла вибачити державну зраду Алкі­віада, однак була безжалісна до Сок­рата, який виступив з ідеєю особистої свободи.

Такі принципи побудови афінської демокра­тії до певного часу надавали могутності дер­жаві, але разом з тим вони спричинили і її па­діння. Демократія не буває одноголосою, навіть у найсприятли­віший для держави час у ній іс­нують протиріччя. У повній мірі вони прояви­лися в Афінах після Пе­лопонеської війни. Втра­тивши віру у могутність держави, люди були змушені розраховувати лише на власні сили. Часті перевороти, війни, загальна невпевненість у майбутньому призвели до знач­ного поши­рення індивідуалізму та фаталізму, які стали формою захисту від навколишнього світу.

Труднощі, з якими зіткнувся поліс, стали предметом прискіпливого аналізу Платона. Так, один з найвідоміших творів мислителя, писаний у ранній період його творчості, “Держава” став критичним дослідженням міста-держави, яким воно було насправді, з усіма його недоліками. Платон указує на причини, які призвели до зане­паду поліса. Це зокрема: недосконалість інститу­тів демократії; крайнє насильство і егоїзм, які панують в суспільстві; схильність окремих полі­тичних угруповань, які змага­ються за владу, у будь-який час віддати перевагу власній вигоді на шкоду державним інтересам. Од­нак основною причиною, на думку філософа, є недосконале виховання та моральна неповноцінність його державних діячів.

Фундаментальна ідея “Держави” Платона зводиться до того, що доброчесність – це знання. Його власний невдалий досвід політичної діяль­ності сприяв зміцненню цієї ідеї і знайшов для неї практи­чне втілення у заснуванні Академії, яка була покликана прищепити дух істинного знання, як основи філософського мистецтва управління державою. Платон вважає, що лю­дина, яка володіє цим знан­ням, має право на владу. Однак ця ідея легітимує не будь-яке, а лише спра­ведливе політичне прав­ління. Тому на початку свого твору він порушує питання спра­ведливості, яке стало центральною те­мою “Дер­жави”.

Те, що ключовою постаттю діалогів, у формі яких написана “Держава”, стає Сократ, не випад­кове. Виступаючи все своє життя проти неспра­ведливості і відмовившись від утечі з Афін, як способу уникнення смертної кари, Сократ про­демонстрував приклад особистої справедливості. Вже на поча­тку твору він спростовує правиль­ність вчення софістів про справедливість, нато­мість пропонує роз­глядати це питання на при­кладі полісу. Платон виходить з того, що справе­дливість притаманна як окремій людині, так і державі [8, c. 129]. Тому, даючи відповідь на пи­тання, що таке справедлива держава, ми одно­ча­сно відповідаємо на питання, що є справедли­вість для окремої людини.

Ведучи мову про виникнення та розвиток по­ліса, Платон наголошує на тому, що люди об’єднуються в державу для задоволення влас­них потреб. Жодна людина не є самодостатньою, тому потребує допомоги інших [8, c. 130]. Між членами суспільства необхідно запровадити роз­поділ праці, адже кожна людина народжується з природними здібностями і завжди робить лі­пше те, чим займа­ється постійно. Суть такої тео­рії зводиться до того, що людина є істотою сус­піль­ною, і лише відпові­дний статус у суспільстві дає їй можливість діяти відповідно, а свобода, яку особі забезпечує дер­жава, проявляється не у во­левиявленні людини, а в можливості реалізації її покликання. Отже, дер­жава забезпечує своїх громадян не стільки правами та свободами, скі­льки умовами для життя – всіма можливостями для суспільного взаємообміну, що сприяють за­доволенню життєвих потреб.

Саме така держава справедлива, оскільки ви­ступає тою силою, що єднає суспільство, ство­рює га­рмонійну кооперацію індивидів, кожний з яких обрав заняття у житті відповідно до покли­кання та виховання. Справедливість, за Плато­ном, полягає в тому, щоб кожному віддати нале­жне. Таке визна­чення справедливості Пла­тон дає в перших двох книгах “Держави”, а в на­ступних книгах розмірковує над тим, як цей ідеал втілити в життя. Але, перш ніж перейти до цього пи­тання, необхідно з’ясувати причини ви-никнення панування в полісі.

На думку Платона, поліс проходить три осно­вних стадії розвитку, які безпосередньо пов’язані зі становленням та удосконаленням владно-полі­тичних відносин всередині суспільства. Найпро­стішим варіантом поліса є “істинний” або “здо­ровий” поліс, виникнення якого зумовлене наяв­ністю в лю­дини фундаментальних потреб, таких як продукти, житло, одяг [8, c. 134]. На зміну йому приходить “багатий” поліс, який пропонує людині всі ті насолоди, які несе з собою цивілі­зація [8, c. 134-135]. “Ідеальною державою” по­ліс стає в період правління правителя-філософа, коли він перетворюється в гармонійну коопера­цію індивидів, яка зможе реалізувати ідеал спра­ведливості [8, c. 189].

З погляду теорії легітимності, платонівський поліс еволюціонує від істинного поліса, який ві­ль­ний від панування, через багатий поліс, що функціонує на основі сили та примусу, до ідеа­льної дер­жави, побудованої на справедливому пануванні. Спробуємо простежити зародження владних відно­син у процесі переходу поліса від істинного до багатого.

В теоретико-легітимаційному плані поліс на першій стадії розвитку являє собою не що інше, як вільний союз праці та професійної діяльності [12, c. 149]. Завдання елементарного полісу по­лягає в тому, щоб об’єднати окремих індивидів у велику сім’ю для спільного проживання та задо­волення ко­лективних потреб. З великого пе­ре­ліку життєво важливих потреб Платон відби­рає лише матеріальні потреби і, зокрема, ті, які мо­жуть бути задоволені лише в процесі людської праці. Психологічні, соці­ологічні, культурні та інші потреби, які не пов’язані з працею, Платон не враховує. Ще задовго до марксистів він ви­значив, що на першому етапі спільного існу­вання людей саме економічний фактор є визна­чальним.

Характерною ознакою істинного полісу є роз­поділ праці, в основі якого покладений принцип природніх здібностей людини. Поліс раннього періоду можна порівняти з невеликим поселен­ням, у якому здійснюється кооперативна трудова діяль­ність будівельників і пастухів, ремісників і купців, чоботярів і мореплавців, і який є самодо­статнім у тому розумінні, що забезпечує своїх жителів най­необхіднішими засобами для існу­вання. Отже, по­ява первісного поліса несе з со­бою дистрибути­вну вигоду, адже в його утво­ренні зацікавлений кожний із жителів. У такому полісі відсутні від­носини панування та підко­рення, а також будь-які правові норми, політичні та правові інсти­тути. Елементар­ний поліс мен­ший навіть від мі­німальної та ультрамінімальної держави Роберта Нозіка, оскільки не виконує такої традиційної функції держави як безпека. На цьому етапі по­ліс являє собою співтовари­ство, в якому повні­стю відсутні ознаки держави. Це суспільство в чистому вигляді, єдиною функ­цією якого є за­доволення матеріальних потреб його членів че­рез колективну працю.

Перша елементарна стадія існування поліса характеризується відсутністю конфліктів усере­дині суспільства, а тому вільна від панування. Очевидний той факт, указує Отфід Хьоффе, що причиною появи панування є соціальний конф­лікт [12, c. 154]. Лише в суспільстві, в якому ви­никла потреба врегулювання конфліктних ситу­ацій, з’являється необхідність застосування при­мусу однієї групи людей по відношенню до ін­ших, а відтак набуває актуальності питання легі­тимності влади. Відсут­ність конфліктів на пер­шому етапі розвитку поліса, на думку Платона, була можлива лише за умови повного благопо­луччя [8, c. 134]. В людини, яка задоволена своїм життям, немає потреби конфлікту­вати зі своїми ближніми чи нарікати на богів. Отже, платонів­ську думку можна виразити формулою: згода через задоволення потреб.

Однак викликає сумнів платонівський вислів про те, що досягнення повного задоволення по­треб може бути реалізоване на основі кооперації вільної праці та справедливого обміну товарів і послуг. Навіть в елементарному полісі, для того, щоб уникнути конфліктних ситуацій, необ­хідні, принаймні, такі умови: по-перше, на рівні поза­економічних факторів, сприятливі природні умови, які б позити­вно впливали на благопо­луччя людей; по-друге, на рівні внутрішньоеко­номічних факторів, такий рі­вень продуктивності праці, який міг би забезпечити елементарні по­треби жителів полісу; по-третє, в мета-економі­чному плані ні насильство, ні обман не повинні загрожувати справедливому обміну ма­теріальних благ [12, c. 159]. Але якщо навіть уявити собі ідеальні умови функціонування полісу, тоді все одно причину конфлікту належить шукати на більш глибокому, психологічному рівні. Теза Пла­тона про те, що в примітивному стані спіль­ного існування люди були однодумцями і миро­любно на­лаштованими один до одного, диску­сійна, і більш переконлива в цій дискусії, на нашу думку, теорія суспільства Томаса Гобса.

Платон вважає, що причиною виникнення конфлікту є надмірні потреби людини, які зумо­влені неминучими процесами розвитку цивіліза­ції. Такі надмірності проявляються в багатому полісі і по­роджують потребу в пануванні. Пла­тон не досліджує питання, чим викликана така надмірність по­треб. Він не посилається ні на не­доліки індивідуального характеру людини, ні на погане виховання, ні на негативні сторони роз­витку суспільства. Уникаючи будь-якої мораль­ної оцінки, він просто кон­статує сам факт неза­доволеності ін­дивідуальних потреб, намагаю­чись максимально чітко сформулю­вати тезу про те, що надмірні по­треби – це небезпека, яка по­роджує соціальний конфлікт. Так, надмі­рна по­треба в розширенні свого земельного угіддя за рахунок землі сусіда провокує військовий кон­флікт [8, c. 135].

Як з метою захисту власної території, так і з метою захоплення чужої необхідна особлива група професіоналів, на яку Платон покладає особливу місію. Філософ уперше вказує на соці­альну неодно­рідність в полісі, яка пов’язана з появою суспільних класів. У полісі зароджу­ються відносини прин­ципового підкорення та підкореності, а з ними і держава. Поява класу “охоронців” є невід’ємною складовою багатого полісу. Вони виконують основну функцію, яка покладена на державу, – гаранту­вати безпеку, як усередині поліса, так і за його межами. Поява класу охоронців обґрунтовується доці­льністю, яка визначається тим, що вона дозволить страж­даючим від надмірних потреб захоплювати чужі території (обґрунтовуючи це потребами полісу) і захищати власну територію від нападів сусідів. Отже, поява цього класу виправдовується внут­рішньополісними цілями міста-держави.

Хоча Платон виступає як захисник класової держави, він вважає, що приналежність до класу охо­ронців визначається не народженням, а здіб­ностями людини. Причому такі здібності можна розви­вати за допомогою навчання і виховання. В “Державі” значне місце приділяється вихо­ванню охорон­ців, бо це найбільш певний засіб, за до­помогою якого може формуватися людська при­рода у потріб­ному для держави руслі. Платон вважає, що в процесі навчання люди набувають знання, які є найбі­льшою чеснотою.

Платон детально зупиняється на питанні ви­ховання та навчання, основою яких, відповідно до грецької традиції, є гімнастика та музика. Гі­мнастика тренує тіло, надаючи йому силу і гнуч­кість, а також пробуджує хоробрість. Музика, навпаки, впливає на почуття і заспокоює душу [8, c. 139]. З му­зикою тісно пов’язана поезія, яка повинна прищеплювати юнакам моральні цінно­сті. Все це чітко ре­гламентоване законом, і будь-яка творча ініціатива заборонена. Поети, які пи­шуть під впливом на­тхнення, часто змальовують світ, який не відповідає принципам моралі і фо­рмує неправильне уяв­лення молоді про сутність справедливості. Такі псевдопоети повинні бути вигнані за межі міста-дер­жави. Завдання літера­торів творити міфи, на основі яких людина, ще з дитячого віку, буде засвою­вати, що таке добро і зло, справедливість і несправедливість.

Система виховання охоронців містить ряд вимог, відповідно до яких, вони повинні відмо­витися від будь-якого приватного життя. Перш за все, необхідно відмовитись від приватної вла­сності (землі, будинку, грошей ). По-друге, охо­ронець не повинен мати сім’ю. Все, що пов’язане з приватним жит­тям, на думку Платона, поро­джує в людини всі найгірші риси характеру – скупість, заздрість, нена­висть і т.д. Відмовив­шись від приватних інтересів, людина, безпере­чно, втрачає багато насолод, од­нак вона може реалізувати своє основне покликання – бути ко­рисною іншим людям і своїй державі.

Очевидне те, що говорячи так багато про ви­ховання та навчання, Платон переслідує цілком конк­ретну мету – створення “нової людини”. Людини, яка за допомогою “правильного” вихо­вання (саме про таке мова іде в “Державі”) [8, c. 186], повинна переродитися, перш за все, на мо­ральному рівні. Таке виховання спрямоване на те, щоб прищепити людині почуття колективі­зму, яке було присутнє їй у первісному полісі. Однак колективна мораль жителів зрілого поліса вимагає від них не лише об’єднатися в окрему спільноту, але й ідентифікуватися з нею. Це означає, що громадяни держави повинні жити за однією моральною шкалою цінностей і мати од­накову думку стосовно того, що є до­бро, а що зло, справедливість і несправедливість. Якщо, іс­тинний поліс – це спільність людей, що об’єдналися спонтанно з метою задоволення ма­теріальних потреб, то багатий поліс, як пере­д-день іде­альної держави – це союз однодумців, який з’явився цілком осмислено, в значній мірі під впливом цілеспрямованого виховання. Це дає нові перспективи теорії легітимності, оскільки виховання стає тим ефективним засобом впливу, за допомогою якого формується психологія но­вої людини, яка ото­тожнює себе з державою і будь-які державні рішення розглядає як свої вла­сні.

Ще одним завданням правильного виховання є переконання людини в тому, що духовні цінно­сті важливіші від матеріальних. Житель поліса повинен усвідомити, вважає Платон, що “божес­твенне золото” яке міститься в душі людини, на­багато цінніше, у порівнянні з “золотом людсь­ким” [8, c. 186]. Виховання нової людини, яка зможе обмежити себе в надмірних матеріальних потребах, є запо­рукою того, що в суспільстві не будуть виникати конфлікти між людьми, і це створить умови для ви­никнення гармонійної іде­альної держави.

В перспективі легітимації постають важливі питання: чи під впливом морального виховання не зникає потреба в пануванні, яке є результатом надмірних бажань людини? Чи поява нової лю­дини не призведе до появи нового суспільства, вільного від панування? Однак, таке суспільство повинно складатися з високоморальних індиви­дів, які не конфліктували б між собою і не по­требували приму­сових дій з боку органів влади. Проте Платон у своїх творах такої перспективи не розглядає, а на­впаки, шукає морально-етичні підстави, які б легітимізували владу охоронців. Він не робить спроб обмежити владу охоронців якоюсь іншою владою чи за допомогою законів, а вважає, що проблема легітимності влади має вну­трішній характер і безпосередньо залежить від мо­ральних якостей тих лю­дей, які нею наді­лені.

Охоронців Платон поділяє на дві групи. До першої групи належать ті, на яких покладено обв’язок виконувати накази і які є виконавцями. Другу групу формують правителі, які віддають накази і при­ймають доленосні рішення для всього полісу. Відтак, організацію зрілого поліса фо­рмує три класи, зв’язані між собою визначе­ними ієрархічними відносинами. Це, зокрема, прави­телі, які наділені вла­дними повноважен­нями у сфері законотворення та судочинства, прості охоронці, що здійснюють за­хисні та управлінські функції, а також, Платон окремо виділяє нижчий клас поліса, що займається різ­ними видами гос­подарської діяльності – земле­робів і ремісників.

Організована в такий спосіб держава є ідеа­лом доброчесності, яка, за стародавнім звичаєм, міс­тить у собі чотири складових: мудрість живе в правителях, хоробрість – в охоронцях, розсуд­ливість – у нижчому стані і нарешті, над усіма панує справедливість, яка є джерелом та об’єд-нуючою силою інших чеснот[8, c. 198-212]. Лю­дина, як і держава, наділена цими чеснотами. Зокрема, в голові лю­дини живе мудрість, у серці хоробрість, в інших частинах тіла, які породжу­ють чуттєві потяги і є джерелом задоволення та страждання, повинна переважати розсудливість, яка ґрунтується на покір­ності чуттєвих потреб розуму. Справедливість виступає об’єднуючою силою попередніх трьох чеснот і формує в лю­дині єдність та гармонію.

Всіма цими чеснотами володіють тільки філо­софи. І лише вони можуть забезпечити гармо­нійний розвиток держави. Тому необхідно, щоб політичною владою в державі володіли філо­софи, або ж ді­ючі правителі зайнялися філосо­фією [8, c. 253-261]. Панування філософів слугує не приват­ним інте­ресам окремого класу, а всеза­гальному благу. Воно спрямоване на обмеження будь-яких спроб зло­вживання владою. На думку Платона, участь філософів в управлінні держа­вою легітимі­зує владу і надає їй справедливого характеру.

Однак у реальному житті жодна з форм дер­жавного правління не відповідає політичному ідеалу Платона. Таких несправедливих (нелегі­тимних) держав він виділяє чотири [8, c. 327-359]. Першою державою, яка найбільш набли­жена до ідеального зразка, є тимократія. Так він називає те державне правління, яке існувало у Спарті. Це – у всіх відношеннях поєднання до­бра і зла. Любов до мудрості, яка є панівною в ідеа­льній державі, змінюється в тимократії чес­то­любством і владолюбством. Влада із засобу пе­ретворюється на мету. Однак держава, в якій па­нує жадоба влади, надмірно цінує фізичну силу, з презирством ставиться до мистецтва і науки, натомість віддає перевагу гімнастиці. Саме тому вона не може протистояти користолюбству і надмірним потребам людини у матеріальних благах, які є причиною соціального конфлікту. В результаті цього конфлікту найсильніші та най­хоробріші під­корюють усіх інших, розділяючи між собою їх землі і перетворюючи співвітчиз­ників на робітників і рабів. У такій державі, слі­дом за потя­гом до влади, народжується потяг до багатства.

Дата добавления: 2015-05-22