Як самостійної науки

СТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ РЕЛІГІЇ

Тема 2

Список використаної та рекомендованої літератури

Контрольні запитання та завдання

1. Відомо, що сучасний стан характеризується посиленим інтересом до релігії. Чим можна це пояснити?

2. Обґрунтуйте взаємозв’язок релігії і психічного життя.

3. Які визначення релігії вам відомі? Чи є вони повними з об’єктивної точки зору?

4. Як психологія розглядає релігію?

5. В чому полягає відмінність між поняттями „релігія” та „релігійність”?

6. Які підходи до вивчення релігії існують в сучасній науці?

7. Назвіть основні родові ознаки релігійної системи за А.Сафроновим. Чи згідні ви з такими ознаками?

8. Які задачі та проблемні питання вирішує психологія релігії?

9. Що є предметом вивчення психології релігії?

10. Психологія релігії – складна і багатогранна галузь знань. Які галузі психології релігії виділяють?

11. В чому полягає відмінність між психологією релігії і релігійною психологією?

12. За допомогою яких методів дослідження вивчається релігія?

1. Академічне релігієзнавство: Підручник / За наук.ред.проф..А.Колодного. – К., 2000.

2. Лубський В.І., Предко О.І., Горбатенко Т.Г., Піддубна С.М. Психологія релігії. Навчальний посібник і хрестоматія. – Ч.1. – К., 2002.

3. Москалець В.П. Психологія релігії. – К.: Академвидав, 2004. – 240 с.

4. Салыгин С.И., Нечипуренко В.Н., Полонская И.Н. Религиозная социология и психология религии. – Ростов-на-Дону, 1996.

5. Смирнова Е.Т. Введение в религиозную психологию: Учеб.пособие. – Самара, 2003. – 160с.

6. Юнг К.Г. Бог и бессознательное. – М., 1998.

7. Яблоков И.Н. Психология религии // Теоретическая и прикладная социальная психология. – М., 1988.

Ø Передумови появи психології релігії. Філософія релігії. Психологічні розвідки в галузі релігії.

Ø Основні тенденції в розвитку американської психології релігії. С.Холл та його „Моральне та релігійне виховання дітей”. Дж.Пратт „Психологія релігійної віри”. У.Джемс „Розмаїття релігійного досвіду”.

Ø Становлення психології релігії в Західній Європі. Т.Рибо, Т.Флурнуа, Ж.Шарко, Е.Дюркгейм, Л.Арреа, В.Вундт, Р.Отто, В.Грюн, Ф.Хайлер „Молитва”, Г.Стреттон.

Ø Особливості розвитку психології релігії в Росії та Україні. Концепція „релігійного інстинкту”. Г.І.Челпанов, А.І.ВВеденський, Л.М.Толстой, Ф.М.Достоєвський, П.Д.Юркевич, М.О.Бердяєв, Інокентій.

Психологія релігії як самостійна дисципліна виникла на зламі XIX і XX ст. Цьому періоду притаманний бурхли­вий розвиток суспільно-історичних та природничих наук. На цей час психологія досягла знач­них успіхів у вирішенні теоретичних та практичних завдань. Завдяки впровадженню у психологію експерименту відкрилася перспектива вияву психічних закономірностей, пошук причин­них зв'язків і залежностей набув твердого підґрунтя.

Великий вплив на становлення психології релігії мали ті філо­софські системи, в яких розроблялася філософія релігії (М. Боголюбов, Г. Гегель, Г. Геффдінг, Б. Спіноза). Саме філософія релігії, раціонально обґрунтовуючи релігійні феномени, враховує також їх психологічні особливості.

Ще задовго до появи психології релігії, як власне окремого дисциплінарного утворення, існували різноманітні дослідження, в яких релігія виступала об'єктом психологічного аналізу. Це, зокрема, психологічні розвідки Платона, Августина, Г. Сково­роди, Ф. Шлейєрмахера. Коротко розглянемо розуміння релігії як психологічного феномена Г. Сковородою та Ф. Шлейєрмахером.

Г.С. Сковорода (1727-1791) розглядає релігію як внутрішній стан душі. Поділяючи світ на дві сутності, Г. Сковорода підкрес­лює, що весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Остання пов'язується з божественною сут­ністю. Невидиме більш значуще, ніж видиме, бо видиме весь час змінюється, а думка, премудрість незнищенні. Головна ідея творчості Г.С. Сковороди - проблема людини, що розглядається у процесі перетворення її на шляху до пізнан­ня Бога. Г. Сковорода показує шлях людини до себе, самопізнання свого єства, свого серця. При цьому самопізнання він розуміє як реальне наближення душі до Бога шляхом заглиблення у себе, переображення і обожнен­ня себе, тобто цей шлях є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога. Занурюючись у глиб свого духу, людина пізнає себе і тим самим оживотворяє душу. Прикрашаючи і одягаючи тіло, вважав Г.С. Сковорода, потрібно не забувати про обожнення власного серця. Адже царство Боже всередині нас.

Таким чином, Г.С. Сковорода ототожнює самопізнання і богопізнання, підкреслює безпосередній зв'язок духовності із творчою природою людини, її здатністю до самотворення, по­в'язує з актуалізацією божественного, що міститься в самій людині.

Г.С. Сковорода був противником показової релігійності. Одним із чинників оновлення душі Г. Сковорода вважав молитву. Однак молитву він розумів як богомислення, як занурення у свій мікрокосм. Цей процес він уподібнює пошуку істини чистим серцем. Лише через таке богомислення відкривається утаємниченість світу.

Ф. Шлейєрмахер започатковує вивчення релігії як індивіду­ально-психологічного феномена, як певного стану людської свідомості та переживань. Ф. Шлейєрмахер підкреслює два моменти в релігійній свідо­мості: відношення до безкінечності і особливу чуттєвість, яка вплетена в психологічну природу релігійної свідомості. Він вва­жає, що релігії нікого не можна навчити, вона може тільки зародитися зсередини, оскільки вона - самобутня реальність. Основною проблемою для Ф. Шлейєрмахера є дослідження внутрішнього життя особистості як "внутрішнього діяння".

Отже, поява психології релігії була зумовлена соціальними потребами суспільства, успіхами в розвитку психології, потре­бами в психологічному осмисленні емпіричного матеріалу, накопиченому релігієзнавцями.

Виокремимо основні етапи становлення психо­логії релігії.

Виникнення власне психології релігії пов'язують із діяльні­стю американського психолога С. Холла (1846-1924). С. Холл спирався на модну на початку XX ст. ідею про те, що дитина в своєму індивідуальному розвитку повто­рює в згорнутому вигляді основні етапи історії людського роду. Звідси він робить висновок: дітям потрібно надати можливість проходити через релігійну та інші стадії розвитку. Отже, С. Холл вважав релігію неодмінною умовою процесу становлення осо­бистості, і тому як психолог-релігієзнавець вишукував різноманітні ефективні методи релігійного виховання.

Едвін Старбек (1866-1947) – учень С. Холла, перший використав анкетний метод при вивченні релігійної свідомості. В працях Е. Старбека на обширному емпіричному матеріалі, зібраному шляхом анкетування, вивчення автобіографій, щоденників і опрацьованих статистич­но, розглядаються проблеми релігійних процесів, зокрема на­вернення. Е. Старбек вважав, що людині притаманні вроджені релігійні інстинкти, які є необхідною умовою пристосування до навколишнього світу.

До основоположників психології релігії прийнято також відно­сити американського філософа Джеймса Пратта (1875-1944). Він звертав увагу на психологічні аспекти осягнення феномена віри, культу, містицизму.

Найяскравішою фігурою серед фундаторів психології релігії був відомий філософ і психолог Вільям Джемс (1842-1910). В. Джемс ввів поняття особистої релігії, яка містить такі пере­живання людини, в яких вона відчуває себе причетною до вищої істини. Такий стан душі є "оновленою свідомістю", несе відтінок миттєвого усвідомлення високої істини. Значну увагу В. Джемс приділяє другому народженню людини — моменту переходу від невіри до релігії та моменту переходу від релігії до атеїзму. Цей процес В. Джеймс називає наверненням, коли глибинна підсвідомість виводить дух до межі людського досвіду і ці моменти предстають як стани святості.

Серед основоположників психології релігії значне місце посідають праці Джемса Леуба (1868-1946). Дж. Леуба стверджував, що протягом всієї історії релігія була засобом обдурення людей, що релігійний досвід не є основою для визнання надприродного, що в основі містичних станів ле­жать природні психічні процеси, що релігійна психотерапія не завжди ефективна. Він пропонував створити гуманістичну релі­гію, яка б стала фундаментом нової етики.

У цей же час в американській психології релігії заклада­ються основи пастирської психології та релігійної психотерапії, появу яких започаткував протестантський священик Антон Бойзен. У 1920 р. він захворів на гостру форму кататонічної шизофренії і потрапив до психіатричної лікарні. В процесі ліку­вання А. Бойзен прагне розібратися як у причинах власного за­хворювання, так і у психічних розладах в цілому. В результаті він доходить висновку, що релігія може сприяти процесу оду­жання. А. Бойзен обґрунтовує ідею про те, "що релігійна психотерапія може стати ефективним засобом ліку­вання душевних розладів, в основі яких лежать порушення внутрішніх соціальних зв'язків або дефекти світогляду індиві­да". Аналогічні ідеї розробляли Дж. Олівер та К. Штольц.

Досягнення американських психологів у вивченні особли­востей релігійної свідомості зацікавили європейських вчених. Особливо великий вплив справили ідеї В. Джемса. Європейська психо­логія релігії на перших порах знаходилася під впливом амери­канської школи, але згодом і сама почала експортувати наукові ідеї.

Кожна із шкіл має свій національний відтінок, зумовлений характером філософських, психологічних, релігієзнавчих тра­дицій. Так, на початку XX ст. у США лідером наук була педа­гогічна психологія, у Франції - психіатрія і соціальна психологія, в Німеччині - загальна психологія. Суттєві розбіжності спосте­рігались і в релігієзнавчій галузі. Якщо в США релігієзнавство не виходило за межі прикладної дисципліни, то в Європі релігієзнавці співпрацювали з археологами, етнографами, антрополо­гами.

Провідне місце серед французьких психологів кінця XIX - початку XX ст. належить Теодюлю Рібо (1839-1916). Він досліджував релігійні почуття. Т. Рібо вважав, що релігійні вірування - це синтез інтелектуального, емоційного та обрядового елементів. Психолог не ототожню­вав релігію з патологією, а розглядав релігійність як вияв нормальної психіки.

Теодор Флурнуа (1854-1920), будучи прихильником В. Джемса, сприяв перетворенню європейської психології релігії на наукову дисципліну. Т. Флурнуа вивчає психологію релігійних геніїв.

Значний внесок у розвиток психології релігії зробили фран­цузькі психіатри і невропатологи. У кінці ХІХ ст. невропатологи Ж. Шарко і П. Ріше, психіатр П. Жане, вивчаючи гіпнотичні стани, звернули увагу на подібність чудодійних зцілень до ре­зультатів застосованої ними гіпнотерапії, а також на ана­логічність симптомів істерії до явищ демономанїї, бісоодержимості, стигматизації. Досягнення в психіатрії та невропатологи сприяли вивчен­ню таких проявів релігійності як містицизм, фанатизм, святість.

Один із фундаторів соціології Еміль Дюркгейм (1858-1917) також звертається до проблем соціально-психологічного вив­чення релігійності. Е. Дюркгейм розглядає релігію в трьох ракурсах: у межах загальної теорії суспільства, де релігія виступає інтегратором соціального життя; в контексті соціології релігії, де пояснює появу релігійних уявлень; у межах етнології релігії, в якій розкриваються релігійні вірування авст­ралійських аборигенів. Релігія, вважав Е. Дюркгейм, інтегрує суспільство і керує поведінкою людей; вона є проявом суспіль­ства у вигляді образів і символів. Учений звертається до ви­вчення саме первісної релігії, щоб виявити властиві всім релігіям структурно-функціональні характеристики. Якщо ж зміст релігійних вірувань змінюється в ході істо­ричного процесу, то функції релігії у суспільстві зберігаються. Тому, як вважає Е. Дюркгейм, не існує релігій, які були б хибними, всі вони істинні на свій власний розсуд.

Релігія ґрунтується на поділі світу на дві сфери - сакральну (або священну) та профанну. Саме в цьому протиставленні свя­щенного та профанного світів Е. Дюркгейм прагне виявити особливості релігії. Священне є тим, що має владу над нами, вимагає особливого до себе ставлення — благоговіння, любові, послуху тощо. Яка ж природа священного? Дюркгейм конста­тує, що "священний характер, яким наділяють певний об'єкт, не є чимось таким, що йому самому внутрішньо притаманне, його ним наділяють". Тому релігія, на думку Дюркгейма, є віра в соціально значуще, а не в надприродне.

Відомий французький мислитель Р. Грассері заявляв, що первісну причину релігії він вбачає у "стані людського духу", тобто в почутті, яке породжує потребу в стосунках з божеством і виступає у вигляді культу. Людина починає з поклоніння боже­ству, а потім ставить собі питання, чим є те божество, з яким вона познайомилась емпірично. Тому найпершим у релігії вини­кає культ. Р. Грассері вважає, що поява культу зу­мовлена потребами духу, в якому зароджується ідея Бога. Р. Грассері зазначав, що релігію можна вивчати з різних точок зору. По-перше, як зв'язок між людьми і Богом та інши­ми світовими силами, а також причини, наслідки і прояви цього зв'язку. Цими питаннями займається космосоціологія. По-друге, розглядати релігію як продукт людського суспільства. По-третє, як галузь психології, оскільки відносно відокремлюючись, розу­мові явища стають факторами релігійних явищ. У цьому ро­зумінні релігія є продуктом людського духу, нею управляють психічні закони, вона розвивається відповідно до еволюції людсь­кого духу

Розвиток німецької психології релігії був дуже складним і суперечливим. Ці труднощі яскраво виявились у працях Вільгельма Вундта (1832-1920). В. Вундт вважав, що психологічне дослідження релігії можливе лише на основі історичних фактів, але при цьому особ­ливу увагу потрібно звертати на їх внутрішні, душевні мотиви. На основі аналізу традицій, звичаїв, міфів різних народів світу В. Вундт спробував розкрити роль фантазії, уяви, асоціативної і афективної діяльності свідомості в процесі виникнення та функ­ціонування релігії.

Подальший розвиток психології релігії в Німеччині пов'яза­ний з теологічною думкою. Представники ліберальної теології Е. Трьольч, А. Гарнак, А. Річль закликали шукати прояв боже­ственного акта спасіння в самій людині. Морально-психологічна проблематика стає ядром богословських творів.

На думку німецького філософа і релігієзнавця Р. Отто (1869-1937), в основі індивідуальної релігійності лежить зустріч люди­ни зі "святим". Зустріч, що відбувається в глибинах психіки, носить ірраціональний характер і викликає відповідні релігійні переживання: відчуття творчості, містичний жах, захопленість. У свою чергу відчуття жаху розпадається на декілька елементів: власне жаху, величі, божественної енергії, утаємниче­ності.

Отже, Р. Отто прагне поєднати психологізм із теологією. Його концепція ґрунтується на таких ідеях: по-перше, поряд із реальними об'єктами, що оточують людину, існують об'єкти релігійного поклоніння - "святе", "трансцендентне" і т.д., по-друге, релігія - це зустріч людини із святим, що породжує у психіці особливі відчуття і переживання, основні з яких - страх і захоплення.

У цей же час з'являються роботи Георга Вобберміна (1869-1943). Теолог вважав, що лише тоді, коли дослідник поставить себе на місце людини, котра пе­реживає "зустріч з Богом", він зможе зрозуміти сутність релігії. Цей трансцендентальний метод Воббермін розглядав як основ­ний при вивченні систематичної теології.

Основне дослідження Фрідріха Хайлера було присвячене психології молитви, сутність якої він вбачав у містичному зв'язку з Богом.

Становлення психології релігії в Англії несе відтінок амери­канської школи, що зумовлено спільністю мови та культурних традицій.

Кінець XIX - початок XX ст. у Росії ознаменувався своєрід­ним релігійним ренесансом. З одного боку, спостерігається переміщення інтелектуальних інтересів деякої частини російсь­кого суспільства до релігійної містики та окультизму, актуалізу­ються релігійні пошуки в межах розуму (релігія боголюдини). З іншого боку, це був час розгрому спекулятивних та метафізич­них систем. Сучасними, науковими та істинними вважалися такі погляди, які проповідували і пропагували культ експерименту та факту, а також пов'язували себе з тією чи іншою формою природничо-наукової орієнтації.

Відповідно і становлення психології релігії в Росії розгорта­лося в декількох напрямах: в руслі психологічної та релігійно-філософської і богословської тематики, а також марксистсько-ленінського атеїзму та природничо-наукових досліджень. Представники останніх тяжіли до емпіричних методів спосте­реження над явищами релігійного життя. Коротко зупинимося на кожному з цих напрямів.

Міркування російських богословів та філософів були близь­кими до психологічних концепцій "релігійного інстинкту", поши­рених у кінці XIX і напочатку XX ст. В основу розуміння релігії вони поклали психічні переживання віруючих, вважаючи, що будь-яка душа - "християнська", бо їй притаманне вроджене тяжін­ня до свого творця, до Бога, до абсолюту, тобто ідея Бога з самого початку притаманна людській свідомості, яка безпосе­редньо "відчуває і переживає" Божу присутність.

Спроби знайти відповідь на питання про істинність релігій­ного досвіду в суб'єктивно-психологічній сфері призвели до обґрунтування його інтимного характеру. Багато мислителів підкреслювали залежність релігійного досвіду від індивідуаль­них особливостей особистості, розуміючи його в дусі інтроспекціонізму.

Український і російський філософ, психолог Г.І. Челпанов (1862-1936) дійовим методом вивчення релігії вважав "самоспоглядання" або "самозаглиб­лення" людини у свій внутрішній світ, тобто релігійність розгля­дається ним як явище суто індивідуально-психологічне. Г. Челпанов релігійне почуття розглядав як вродже­ну властивість психіки людини.

А.І. Введенський (1856-1925) про­блеми віри розглядає у взаємозв'язку з сенсом життя. Психо­логічно людина може повірити в осмисленість життя тільки в тому випадку, коли сенс життя буде не в самому житті, а за його межами. А ця умова вимагає віри в особисте безсмертя.

Безперечно, розвиток психології в Росії неможливо зрозу­міти без релігійної психології в житті і дії, яку репрезентували Л.М. Толстой та Ф.М. Достоєвський. Перший вважав, що лише в християнстві людина досягає того морально-етичного злету, який піднімає її над буденністю і наповнює її життя повноцінним смислом. Як не може людина жити без серця, так не може вона жити без релігії. Саме релігія є глибоко психологічним ставлен­ням до світу.

Психологічний зріз релігійності яскраво представлений у творах Ф.М. Достоєвського. Саме Достоєвський є шукачем "іскри Божої" в людях. Але геніальний знавець людської психології все-таки сумнівався в доброму началі людини. Для того щоб загнуздати безмірний егоїзм, ненаситну жадобу до збагачення, до задоволення чут­тєвих потреб, потрібна релігія як поступове оновлення, пере­родження людини. Не можна стати людиною без свідомого самовдосконалення, без постійної "вичинки" самого себе. Ф.М. Достоєвський впевнений, що релігія - єдина форма людського знання, яка відкриває перед людиною необмежені простори трансцендентного, дає надію на безсмертя. Лише усвідомив­ши факт свого безсмертя, людина може усвідомити відпові­дальність за всіх і за все в світі. Саме в цьому полягає сенс життя.

В Україні релігійну філософію репрезентували викладачі університетів і духовних академій, зокрема І.М. Скворцов, В. Карпов, П.П. Кудрявцев, О.М. Новицький, Й.Г. Михневич, П.С. Авсенєв, С.С. Гогоцький, П.І. Ліницький, Д.І. Богдашевсь-кий, П.Д. Юркевич. У своїх працях вони підкреслюва­ли, що відповіді на суто екзистенційні питання потрібно шукати в релігійній сфері, бо саме в ній людина виходить за межі свого "Я", розширює власне почуття безкінечності у прагненні до недосяжної досконалості. Так, П.П. Кудрявцев відзначав, що якщо в момент поклоніння перед Абсолютним людина ніби втра­чає особисті якості, то в процесі служіння Абсолютному вона знову знаходить себе. Саме релігія, вважали представники ки­ївської релігійно-філософської школи, встановлює зв'язок між розумом і серцем людини.

Одним із яскравих представників релігійної філософії був П.Д. Юркевич (1826-1874). Памфіл Данилович, розкриваючи суперечливий характер процесу пізнання, підкреслює, що спо­чатку людина спостерігає, потім відбувається міркування, в ході якого народжується віра в Бога, яка заспокоює стурбоване сер­це, і зрештою пізнається краса, витонченість.

М.О. Бердяєв (1874-1948) ставить у центр філософської системи людину. Розглядаючи глибинні пласти самосвідо­мості, філософ вважає, що саме совість є тією глибиною людсь­кого духу, де людина стикається з Богом, де вона отримує звістку від Бога, чує його голос. В релігійній філософії М. Бердяєв виділяє такі течії: офіційне церковне богослов'я, пов'язане з монастирсько-аскетичною традицією, богословська течія, яка ґрунтується на свободі і соборності, християнський платонізм, шеллінгіанство, соціоло­гія, в яких розглядається проблема космосу, та антропологізм і есхатологізм, в центрі уваги яких стоять проблеми людини, історії, культури, суспільства.

На думку В.С. Соловйова (1853-1906) релігія духовно допомагає людині, але завдання перетворення повинна здійсню­вати вона сама. В.С. Соловйов переконаний, що потрібно обож­нити світ, поширити на нього божу любов. При цьому світ пови­нен бути пронизаний софійським началом.

В.В. Розанов (1856-1919) вбачає духовну силу християнства в орієнтації на вічні, безумовні цінності. Саме релігія стверджує вічність людського духу, вона дає людині духовний фундамент для її існування, вона включає в процес життя її глибокі духовні структури. Тільки релігійна свідомість утримає людський дух у стані гармонії та рівноваги. На думку В.В. Розанова, саме релігійна віра слугує своєрідним каталіза­тором духовної культури людини. Тому змінити світ може тільки перетворена, змінена людина, осяяна світлом релігійності.

Розглядаючи становлення психології релігії, потрібно врахо­вувати, що в той час у Росії швидко поширюється марксизм. На думку К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна, релігія відобра­жає той аспект соціального буття, в якому присутній момент залежності людей від умов їхнього життя. Тому вона є ілюзорно-компенсуючим механізмом переважно у сфері соціально-еко­номічного буття, яке детермінує всі інші прояви життєдіяльності людини. Отже, значно меншу вагу класики марксизму-ленінізму приділяли психологічному зрізу релігії тим більше, що релігійна свідомість ними ідентифікувалася з ілюзорно-відображаючим об'єктом. Ця обставина значною мірою визначила подальший розвиток вчення про релігійну свідомість; прихильники войов­ничого атеїзму відмежувалися від психології релігії, оголосив­ши її буржуазною наукою.

Підсумовуючи процес становлення психології релігії, по­трібно підкреслити, що американська та західноєвропейські школи вибудовували фундамент власне психології релігії. В Росії та Україні її орієнтири вимальовували представники філософії психології, природознавства, водночас з'ясовуючи особливості релігійної свідомості.

Дата добавления: 2015-05-22