Проблеми життєдіяльності церкви

В основу більшовицької політики щодо релігії й церкви було покладено декрет «Про відокремлення церкви від дер­жави і школи від церкви» від 20 січня 1918 р. Мова йшла про заборону релігійним громадам та церкві володіти влас­ністю, позбавлення їх прав юридичної особи, націоналізацію церковного майна. Документ не залишав жодних вказівок про порядок втілення його у життя. Реалізацію цього закону доручили спеціальному відділу Наркомату юстиції.

Як правило, прийняття закону про свободу совісті, а саме так називався декрет від 20 січня, означало, що держава праг­не будувати світське суспільство. Однак у цьому випадку, як і в багатьох інших, більшовики говорили одне, а думали й робили інше. Розпочався процес будівництва «войовничо-атеї­стичного» суспільства. Церква, як консервативна за своєю суттю і призначенням організація, виявила ознаки опозицій­ності до цих соціалістичних перетворень. Цього було досить, аби «войовничий атеїзм» на практиці призвів до витіснення церкви із суспільного життя країни, обмеження її впливу на різні верстви населення, які розглядалися партією більшо­виків сферою свого монопольного ідеологічного впливу.

Декрет про свободу совісті в Україні набув чинності лише в 1919 p., але вже незабаром виявився його згубний вплив. Оголошення духовенства «п'ятою колоною контрреволюції», «агентами буржуазно-поміщицьких і націоналістичних сил» змушувало церковне керівництво виявляти свою лояльність радянській владі. На тих, хто відкрито виявляв непокору, чекали репресії, а то й смерть.

Радянська влада чинила всілякі утиски церкві, інколи

просто знущаючись над священнослужителями і представни­ками релігійних громад. Місцеві власті вимагали укладання договорів на оренду храмових приміщень, хоча культове май­но, згідно з декретом, мало переходити до релігійних органі­зацій у безплатне користування. Духовенство обкладалося непосильними податками. Бували випадки заборони на збір пожертвувань у приходах, які йшли на придбання церковно-богослужбових предметів і господарські цілі. Деякі представ­ники влади взагалі забороняли будь-які збори груп віруючих, вбачаючи в них можливість змови, контрреволюції. Окремі ревні чиновники вимагали оформлення спеціальних доку­ментів бажаючим відбути культові відправи і обряди, що ква­ліфікувалося декретом як «незаконне, таке, що підлягає кримінальному покаранню...».

Особливу роль у гоніннях на церкву відігравала Всеук­раїнська «надзвичайна комісія». В ході полювання за тими, хто співчував гетьманському режиму або українській виз­вольній боротьбі, жертвами ставали особи духовного звання. Від них вимагали заявляти, як це зробив архієпископ харкі­вський Антоній (Храповицький): «Тут класова боротьба, поділ за верствами: інтелігенція й народ, пани та мужики. На мою думку, байдуже ставлення церкви до вбитих більшо­виків недоречне... Де було більше невіруючих - серед юнаків (молодих офіцерів, які захищали Тимчасовий уряд) чи більшо­виків, - ми не знаємо. Молитися треба за тих і за тих... Я готовий служити й у тому, і в другому таборі».

Конституція РСФРР 1918 р. і Основний Закон УСРР 1919 р. позбавили ченців і церковнослужителів активного і пасивного виборчого права, відмовивши їм у тому, щоб бути повноцінними громадянами.

29 липня 1920 р. Народний комісаріат юстиції прийняв рішення про ліквідацію святих мощів «у всеросійському мас­штабі». Усвідомлюючи, що цими діями вони ображають релігійні почуття значної частини населення, більшовики рекомендували здійснювати експертизу релігійних святинь лише за сприятливих умов та доводити справу до кінця (тоб­то вивозити мощі до музеїв або ховати їх).

Радянські власті заборонили викладання будь-яких віров-

чень у державних, громадських і приватних навчальних зак­ладах, за винятком спеціальних богословських.

Незважаючи на те, що віра в Бога визнавалася на законо­давчому рівні приватною справою, держава втручалась у спра­ви церкви й віруючих. У партійній програмі, прийнятій VIII з'їздом РКП(б) у 1919 p., наголошувалося: «РКП керуєть­ся переконаннями, що лише здійснення планомірності та свідомості в усій суспільно-господарській діяльності мас по­тягне за собою повне відмирання релігійних забобонів». До­сягненню цієї стратегічної мети підпорядковувалися всі наступні кроки більшовиків щодо релігії й церкви.

Для України і за радянської влади залишалася актуальною проблема автокефалії православної церкви. Користуючись пра­вом реєструвати статути релігійних громад в органах влади, ко­лишні члени Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) при Миколаївському соборі Києва заснували гурток прихиль­ників автокефалії. На чолі гуртка стояв М.Мороз, а його заступ­ником був В.Липківський. Вони ж очолили другу ВПЦР, засновану у квітні 1919 р. В Ставрополі відбувся південно-східний Російський церковний собор, в якому взяли участь єпархіальні єпископи, клірики й миряни від Ставропольської, Донської, Ку­банської, Владикавказької та Сухумсько-Чорноморської єпархій, а також члени Всеросійського помісного собору, які опинилися на півдні. Учасники Собору обрали Вище тимчасове церковне управління на чолі з архієпископом Митрофаном. Згодом його почесним головою став митрополит київський і галицький Ан­тоній (Храповицький). За його вказівкою було відібрано храми в прихильників автокефалії, заборонено богослужіння багатьом українським священикам та дияконам. В.Липківського й архіє­пископа катеринославського Агапіта заочно було віддано під суд після відновлення радянської влади в Україні. ВПЦР активізу­вала діяльність у напрямі відкриття нових автокефальних при­ходів. Але для повнокровного життя автокефальній церкві бракувало власного єпископату. Діячі ВПЦР пішли на повний розрив з Московською патріархією і 5 травня 1920 р. проголоси­ли Українську православну церкву автокефальною та соборноп-равною.

Що керувало більшовиками, коли вони, якщо й не сприя-

ли, то і не ставили перешкод діяльності автокефалістів, досте­менно невідомо. Швидше за все у появі самостійної української церковної структури вони вбачали можливість деструктуризації впливової РПЦ, з якою не можна було не рахуватися.

В липні 1919 р. Київський губвиконком передав автоке-фалістам Софійський собор. Швидкими темпами здійснював­ся переклад богослужбових книг на українську мову, у чому посильну допомогу надавали академік А.Кримський та про­фесор Г.Голоскевич. Було зроблено кроки в справі органі­зації духовної освіти.

Прихильники автокефалії української церкви скористалися особливістю радянського законодавства, згідно з яким факт існу­вання релігійних організацій встановлювався не рішенням ви­щого духовного центру, а державними органами, які їх реєстрували. Саме це мав на увазі голова президії ВПЦР М.Мо­роз, коли у червні 1920 р. писав: «Історія Української право­славної церкви навіки занотує той безперечний факт, що Українська церква мала змогу розпочати своє відродження і онов­лення лише під час Радянської влади, яка проголосила закон про відокремлення церкви від держави, а тим самим і про передачу церковної справи виключно самодіяльності віруючого народу».

В жовтні 1921 р. відбувся Всеукраїнський православний церковний собор, на якому було обрано першого митрополи­та УАПЦ В.Липківського. Канонічних підстав для цього не було, оскільки на Собор не вдалося запросити єпископів й архімандритів, які б здійснили рукопокладання. Тому більшість істориків церкви вважали неканонічними й ті вис­вячення священиків та єпископів, які пізніше здійснював митрополит В.Липківський.

Наступний розвиток подій показав, що більшовики три­мали церковне життя під власним контролем і в потрібний момент застосовували найбрутальніші методи, аби дискреди­тувати церкву й позбавити її вплив на людей.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Вкажіть дату:

Академія наук України була заснована в 1918 p.; 1919 p.; 1920 p.

2. Першим Президентом АНУ був:

О.Богомолець; В.Вернадський; М.Грушевський.

3. Назвіть відомі вам прізвища діячів: а) науки; б) літератури і
мистецтва (1917-1920)

Середній рівень:

4. Розкажіть про мистецьке життя у часи Української держави

5. Складіть план відповіді «Національно-культурне будівництво у часи Центральної Ради»

6. Назвіть головні ознаки культурного процесу в Україні за ра­дянські часи.

Достатній рівень:

7. Охарактеризуйте духовне життя в Україні у часи Центральної Ради.

8. Порівняйте церковне життя в Україні за часів Центральної Ради

й Української держави

9. Проаналізуйте проблеми життєдіяльності церкви за радянські
часи.

Високий рівень:

10. Використовуючи текст навчальної книги, додаткову літерату­ру, підготуйте та проведіть засідання «круглого столу» з теми «Культура і духовне життя в Україні 1917-1920 років».

11. Складіть розгорнутий план доповіді «Культурний процес в Ук­раїні 1917 -1920 років».

12. Підготуйте тези доповіді «Духовне життя в Україні 1917-1920 років».

Хронологія подій

27 січня 1918 р. мирний договір між УНР і державами

німецько-австрійського блоку в Бресті-Ли-товському

7 березня 1918 р. повернення Української Центральної Ради

до Києва

28-29 квітня 1918 р. переворот П.Скоропадського й утверджен­ня гетьманату

5-12 червня 1918 р. І з'їзд комуністичної партії (більшовиків)

України - КП(б)У

Серпень 1918 р. утворення Українського національного со-

юзу (УНС)

1 листопада 1918 р. Українське національне повстання у Львові

9 листопада 1918 р. створення Державного Секретаріату Захід­ноукраїнської Народної Республіки

1-157

13-14 листопада утворення Директорії

Дата добавления: 2015-05-22