Формування нового господарського механізму 1 страница

У 1-157

святами», а саму церкву оголосила незаконною. Закордонні патріархи відмовилися її визнати.

Дозвіл на існування церкви був тимчасовою поступкою більшовиків національно-релігійним почуттям українсько­го народу. Але оскільки УАПЦ критично ставилася до ра­дянської влади, то вже з перших років існування вона відчула негативне ставлення більшовицького керівництва до себе. Водночас в Україні проводилася широка «атеїстична пропа­ганда», яка зводилася до висміювання релігій та їх ієрархів. Багато храмів було закрито, а деякі й зруйновано.

Наприкінці 20-х pp. влада розпочала відкритий наступ на українські парафії, обмеживши діяльність духовенства. У жовтні 1927 р. власті заарештували митрополита В.Липкі-вського та його прибічників, звинувативши їх в українському націоналізмі. Новим митрополитом став М.Борецький. Хоча більшовики дали можливість УАПЦ проіснувати ще кілька років, ставало зрозумілим, що її, як і взагалі релігію в УСРР, чекали тяжкі випробування.

З посиленням адміністративно-командної системи в другій половині 20-х років в Україні почали набирати сили тенденції на згортання національного відродження. Незважаючи на опір окремих верств населення, подолати негативні тенденції не вдалося. Український народ поринув у темряву беззаконня і репресій, що супроводжувалося деформаціями його тради­ційної духовності.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Завершіть речення:

XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації в: 1921 р.; 1922 р.; 1923 р.

2. Назвіть відомі вам імена діячів української культури 20-х pp. у
галузі а) літератури; б) мистецтва.

3. Розкрийте абревіатуру: УАПЦ.
Середній рівень:

4. У 20 -ті pp. в Україні відбувалася так звана українізація. Що то
був за процес?

5. Назвіть характерні риси культури та духовного життя України
у період непу?

6. Вкажіть основні ознаки поняття «коренізація».
Достатній рівень:

7. Як ви вважаєте, в чому полягала різниця у підході до україні­зації більшовицьких чиновників й українського громадянства?

8. Охарактеризуйте особливості релігійного життя в Україні у період НЕПу.

9. В 20-ті роки поява нових течій і напрямів у літературі й мистецтві

проходила паралельно з уніфікацією та ідеологізацією культур­ного життя. Чим можна пояснити ці суперечливі тенденції? Високий рівень:

10. Підхід партії до культурних надбань був утилітарним (практич­ним, ужитковим). Культура цікавила партійну номенклатуру не сама по собі, а тільки під кутом зору зміцнення існуючого ладу. Використовуючи факти, доведіть правильність цього висновку або спростуйте його.

11. Як ви вважаєте, чи доцільно в наш час використовувати досвід радянської українізації? Що саме слід взяти на озброєння, а від чого відмовитися?

Хронологія подій

грудень 1920 р. підписання договору між РСФРР та УСРР

березень 1921 р. X з'їзд РКП(б)

1921-1923 pp. голод у південних губерніях України

30 грудня 1922 р. утворення СРСР

1923 р. XII з'їзд РКП(б), проголошення політики ко-

ренізації

1925-1928 pp. літературна дискусія, розпочата з ініціативи

М.Хвильового

Тематичне оцінювання Початковий рівень:

1. Позначте, яка подія відбулася раніше: проголошення переходу до непу; створення СРСР

2. Хто ці історичні особи: Х.Раковський, Л.Курбас, М.Хвильовий?

3. Створення СРСР. Розкажіть, що вам відомо про цю подію.

4. Назвіть подію, з якої почалося впровадження НЕПу.

Середній рівень:

1. У переліку імен позначте діячів: а) літератури; б) мистецтва. О.Довженко; Г.Петровський; М.Бойчук; В.Сосюра; М.Куліш, А.Бучма; П.Тичина; М.Зеров; Ф.Кричевський; М.Рильський.

2. Назвіть події, що відбулися в 1921 p.; 1922 p.; 1923 p.

3. М.Скрипник. Хто ця історична постать? З якими подіями в історії України пов'язане його ім'я? Що вам відомо про життя і діяльність цієї людини?

4. Вкажіть ознаки нової економічної політики.

5. Назвіть, на вашу думку, головні події 20-х pp. в історії України. Розкажіть про одну з них.

Достатній рівень:

1. Встановіть хронологічну послідовність подій:
Створення СРСР

Проголошення політики коренізації Впровадження нової економічної політики (НЕП) Затвердження нового тексту Конституції УСРР Утворення Молдавської автономної республіки.

2. Назвіть, на ваш погляд, головні події 20-х pp. в історії України. Розташуйте їх у порядку спадання значущості. Охарактеризуй­те одну з них.

3. Порівняйте значення понять «унітарна держава» та «федератив-

на держава». Які існують спільні ознаки, які - відмінні?

4. Про кого з українських діячів 20-х pp. вам би хотілося розпові­
сти? Поясніть чому? Що вам відомо про життя і діяльність цієї
особи з інших джерел, творів літератури й мистецтва?

Високий рівень:

1. мЧерез те вся діяльність керуючої партії має дві сторони: одну - формальну, програмну, декларативну, другу - дійсну, реальну, не декларативну*, - писав восени 1920 р. В.Винниченко. Чи погоджуєтесь ви з таким висновком? Доберіть факти, що підтверджують його.

2. Досягненням НЕПу, за визначенням Л.Троцького було створення

СРСР. НЕП як система економічних заходів забезпечила віднос­ну стабільність, що в свою чергу дозволило більшовикам надати тимчасовому воєнно-політичному союзові республік періоду гро­мадянської війни юридичного конституційного статусу у формі союзної держави. Висловіть своє бачення цієї проблеми. Спрог-нозуйте подальший розвиток комуністичної доктрини.

ТЕМА 5 Радянська модернізація України (1928-1939)

«Період реконструкції за своїми соціально-економічни­ми наслідками посідає «чинне» місце поряд з такими історичними подіями, як жовтневий переворот 1917 р. та утворення СРСР. Якщо два попередні факти запо­чаткували політичні основи радянської держави тоталітарного типу, то соціалістична реконструк­ція забезпечила її соціально-економічні підвалини».

(Л.Новохатько. Національний аспект доктрини «соціалістичної реконструкції»).

§21. Сталінська індустріалізація України

Початок індустріалізації означав не лише технічну реконструкцію, а насамперед докорінну реорганізацію економічних відносин, усієї системи управління проми­словістю.

О У чому, на вашу думку, виявився суперечливий характер • індустріального розвитку України?

1. Сталінський «стрибок» в індустріалізацію

На середину 20-х pp. наближався до завершення відбу­довний процес у промисловості. Партійне керівництво Радянського Союзу переймалося визначенням змісту соціаль­но-економічної політики найближчого майбутнього. Першо­черговим було визнано завдання перетворення країни з відсталої, аграрної в передову, індустріальну.

У грудні 1925 р. XIV з'їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. На порядок денний було поставлено дві найголовніші проблеми: її темпи й джерела фінансування.

«Розвиток НЕПу міг благотворно вплинути на сільське госпо­дарство, але був нездатний забезпечити матеріальну базу для інду­стріалізації країни».

(Історія України. Нове бачення...).

Залучити іноземний капітал держава, яка вважала своїх сусідів ворожим, «капіталістичним оточенням», не мала пра­ва. Отже, головним джерелом необхідних коштів в умовах країни, бюджет якої формувався насамперед за рахунок над­ходжень із сільського господарства, залишалося селянство.

«На IX з'їзді КП(б)У В.Чубар відверто заявив: країна не може задовольнитися внутрішніми промисловими нагромадженнями, треба шукати коштів у зростаючому сільському господарстві». (IX съезд КП(б)У. Стенографический отчет).

Г.Зинов'єв, Л.Каменев і Л.Троцький після XIV з'їзду ВКП(б) запропонували для прискорення темпів капітального будівництва в промисловості посилити податковий тиск на селянство, тобто повернутися до командних методів управлін­ня народним господарством, випробуваних під час громадянсь­кої війни. їх опоненти - М.Бухарін, О.Риков та М.Томський, які були у меншості обґрунтували побудову нового суспіль-

ства на базі НЕПу, тобто повільного «вростання» країни в соціалізм.

Вони рішуче виступили проти прихованого здійснення воєнно-комуністичної політики на селі, вважаючи, що всім прошаркам селянства слід розвивати свої господарства й зба­гачуватися.

Проте переможцем у цих дискусіях став генеральний сек­ретар ЦК ВКП(б) Й.Сталін, якому вдалося опанувати апарат влади, заручившись підтримкою більшості в політбюро партії, а також керівництва республіканських парторганізацій, у тому числі КП(б)У. Наприкінці 20-х pp. Й.Сталін і його прихиль­ники почали насаджувати у Радянському Союзі під виглядом диктатури пролетаріату диктатуру партійного апарату, здійсню­вати політику воєнно-комуністичного штурму в економіці.

У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку господарства на 1928-1933 роки. В них намічалося три взаємопов'язані завдання -прискорений розвиток важкої індустрії, розгортання частко­вої колективізації на суто добровільній основі, підвищення добробуту народу.

Сам план опрацьовувався у двох варіантах - відправному й оптимальному (напруженішому). Середньорічний темп прирос­ту промислової продукції мав становити 18% - за відправним та 20-22% за оптимальним планами. Спочатку передбачалося темпи індустріалізації забезпечити не за рахунок підвищення податків із селянства, а шляхом використання «ножиць цін», тобто встановлення завищених цін на промислові товари і за­нижених - на сільськогосподарську продукцію.

Проте таке рішення підривало головний елемент нової економічної політики - ринкову «змичку» міста й села. На­слідки цього країна відчула вже в зимові місяці 1927-1928 pp.

Селяни мали здавати хліб державі за низькими цінами, Що викликало серед більшості з них протест. Хто не погод­жувався з такими умовами, ставав ворогом радянської влади «куркулем» чи «підкуркульником». Партійне керівництво СРСР відразу після XV з'їзду почало застосовувати «надзви­чайні заходи проти куркуля». Серед тих, хто покірливо ви­конував вказівки центру, були і члени партійно-державного

керівництва України - генеральні секретарі ЦК КП(б)У Л.Каганович та С.Косіор, а також голова РНК УСРР В.Чубар, який зайняв цю посаду після усунення Х.Раковського в 1923 р.

Чубар Впас (1891-1939) - радянський дер­жавний політичний діяч. Народився у се­лянській сім'ї. За участь у підпільному гуртку його вперше було заарештовано у 13 річному віці. 1909 р. став учнем Олександрійського механіко-технічного училища. З перших днів Лютневої революції займався організацією фаб-завкомів у Петрограді. Після жовтневого пере­вороту він - член ради робітничого контролю столиці. На початку 1920 р. партія відрядила його в Україну. У липні 1923 р. 32-річний В.Чу­бар очолив Раднарком УСРР і пропрацював на цій посаді 11 років. Він послідовно проводив в Україні накреслену Сталіним політику, в тому

числі спрямовану на суцільну колективізацію. Його підпис стоїть

під жахливими документами. 1934 р. його повернули до Москви.

В.Чубар поділив долю багатьох представників партійно-державного

керівництва: арешт 1937 p., розстріл 1939 р.

За допомогою грубого тиску на селян у січні-лютому 1928 р. хлібозаготівельну кризу було подолано. Зокрема, в Україні вдалося заготовити 70 млн. пудів хліба. Наступного року хлібозаготівельна криза повторилася у значно гострішій формі через неврожай в Україні й Північному Кавказі. Замість того щоб досягти економічної рівноваги шляхом зниження темпів промислового будівництва, зменшення тиску на се­лянство, Сталін різко форсував темпи індустріалізації.

У 1929 p., оголошеного генеральним секретарем Й.Сталі­ним «роком великого перелому», партія відмовилася від НЕПу і перейшла до політики комуністичного штурму в економіці з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картко­вою системою постачання міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією найбільш замож­них селянських господарств та примусовою колективізацією господарств решти селян.

XI з'їзд КП(б)У (1930) повністю схвалив сталінський курс на прискорену індустріалізацію. Передбачалося у першій п'я­тирічці побудувати в УСРР 400 підприємств (усього у СРСР -1500), щорічний приріст продукції збільшити на 20-22%. Центральна влада розглядала Україну як головний плацдарм для здійснення індустріалізації СРСР. Першочергове значен­ня надавалося металургійно-видобувній базі УСРР.

«Стрибок» в індустріалізацію, розпочатий на другому році першої п'ятирічки, мав забезпечити надвисокі темпи зрос­тання промисловості. Незабаром було висунуто лозунг «П'я­тирічку - за чотири роки». Ще ніколи в історії людства будь-яке суспільство не робило спроби здійснити такі гран­діозні перетворення за короткий час.

У середньому в 1930-1932 pp. офіційно прийняті за про­позиціями Сталіна темпи зростання промислової продукції мали становити 37,7%. Однак навіть «підтягнуті» офіційні статистичні цифри свідчать, що середньорічний темп зрос­тання промисловості становив протягом п'ятирічки 15,7%, тобто навіть менше від передбаченого директивами XV з'їзду ВКП(б). «Підхльостування» (вислів Сталіна) індустріалізації обернулося невиконанням завдань п'ятирічки. Згідно з пла­ном, передбачалося збільшити видобуток вугілля у Донбасі з 27 до 53 млн. т. Невдовзі завдання було ще підвищено до 80 млн. т, але фактичний видобуток досяг тільки 45 млн. Виплавку чавуну в УСРР передбачалося потроїти, що також виявилося нездійсненим.

Отже, «підхльостування» індустріалізації за рахунок се­лянських коштів призвело до поглиблення господарських дис­пропорцій, зростання дефіциту промислової продукції, особливо товарів широкого споживання, істотного обмежен­ня реальної заробітної плати робітників і службовців, поси­лення інфляційних явищ.

Реконструкція народного господарства в Україні та всьо­му СРСР здійснювалася у роки першої п'ятирічки методами воєнно-комуністичного штурму. Інтенсивно формувалася су­воро централізована адміністративно-командна система кері-

вництва промисловістю. Вона майже не враховувала заінте­ресованості трудящих в піднесенні виробництва, а базувала­ся на примусі й страху працівника перед керівними посадовими особами.

Вже на початку першої п'ятирічки було взято курс на заміну трестівського госпрозрахунку, котрий у роки НЕПу охоплював сферу управління, господарським розрахунком без­посередньо в процесі виробництва. Трести з розрахункових об'єднань перетворювалися на органи технічного управлін­ня. Також кредитна реформа (1930) і реорганізація керів­ництва промисловістю (1932) завершили в основному перехід до адміністративно-командних методів управління.

Поступово запроваджувався принцип єдиноначальності, тобто персональної відповідальності керівників підприємств за виконання державних завдань.

«В організації управління виробництвом необхідно виходити з того, що адміністрація (директор) безпосередньо відповідає за виконання промфінплану і всіх виробничих завдань. Адміністрація керує як апаратом управління, так і всіма організаційно-техніч­ними процесами виробництва на підприємстві».

(КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів...).

Промислові підприємства УСРР майже цілком перейшли в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Новий гос­подарський механізм ґрунтувався на директивному плану­ванні, а не на економічних засадах. Радянські плани вважалися планами-директивами, а не планами-прогнозами.

Запровадження карткової системи постачання робітників та службовців звело нанівець матеріальні стимули до праці. Навіть кваліфіковані, високооплачувані робітники могли «ото­варювати» за картками не більше чверті своєї заробітної пла­ти. Натомість великі організаційні зусилля докладалися для налагодження морального стимулювання праці, головним чи­ном через організацію масового виробничого змагання, яке отримало назву «соціалістичного». Робітничий клас у своїй більшості готовий був миритися з нестатками, щоб якнай­швидше подолати економічну відсталість і наблизити «світле майбутнє». Тому заклик до прискорення темпів індустріалі­зації знаходив сприятливий грунт.

Факт: 3 ініціативи працівників двох донецьких шахт - «Цен­тральна» й «Північна» 31 січня 1929 р. було укладено перший у країні договір на соціалістичне змагання. Не­вдовзі майже на кожному підприємстві виникли ударні бригади, котрі змагалися між собою. Організаційна ста­дія налагодження змагання завершилася в травні 1929 p., коли ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів». Проголошувалося, що зма­гання не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Вже наприкінці 1929 р. цей рух охопив п'яту частину робітничого класу України.

Впровадження нової техніки на виробництві вимагало прискореної підготовки кадрів висококваліфікованих робіт­ників. Було розпочато підготовку кадрів безпосередньо на виробництві, використовуючи для цього наявні сили висо­кокваліфікованих працівників. Зокрема, вибійник горлівсь-кої шахти М.Ізотов започаткував так званий ізотовський рух по підвищенню кваліфікації молоді.

Заява Й.Сталіна в січні 1933 р. про дострокове виконан­ня першої п'ятирічки за 4 роки й 3 місяці була звичайнісінь­ким обманом. Навпаки, невмотивоване прискорення темпів індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної заінте­ресованості як у місті, так і на селі, повна дезорганізація виробництва внаслідок намагань побудувати економічно не­можливу господарську систему без товарно-грошових відно­син та ринку поставили країну перед катастрофою.

Це змусило Й.Сталіна обмежити політику воєнно-кому­ністичного штурму й відновити частково ринкові відносини. Вже на другу п'ятирічку (1933-1938 pp.) були запропоновані набагато менші середньорічні темпи промислового розвитку ^_ 13-14%. Посилилася увага до освоєння нової техніки, підго­товки кваліфікованих кадрів, ліквідації фінансових збитків, зниження собівартості продукції, які мали розв'язуватися знову ж таки методами змагання.

В другій половині 1935 р. було тимчасово скасовано гра­ничну межу у заробітках, що стимулювало підвищення про­дуктивності праці. Перехід від карткової системи розподілу товарів до вільного продажу їх за гроші створив можливість

витрачати додаткові заробітки. Це викликало розгортання стаханівського руху.

Факт: В нічну зміну з ЗО на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» у Кадіївці (тепер - м.Стаханов) О.Стаханов за допомогою двох кріпильників видобув 102 т вугілля при нормі 7 т (норма розраховувалася на роботу без кріпильників). Незабаром цей рекорд перевищили інші шах­тарі. Абсолютний рекорд установив М.Ізотов, який за допо­могою 12-ти кріпильників нарубав за зміну 607 т вугілля. Рекорди стахановців стали підставою для істотного підви­щення в 1936 р. норм виробітку і планових завдань. На більшості підприємств це призвело до перенапруження ви­робничого процесу та неминучих зривів, які розглядалися як саботаж або шкідництво. Вже наступного року замість очіку­ваного зростання виробництва почався його спад. У заробітній платі знову було відновлено її верхню межу. Посилилася де­зорганізація виробництва. Поширилася практика приписок, на підприємствах з'явилися «липові рекордсмени».

3. Будови перших п'ятирічок. Підсумки індустріалізації

Хоча соціальна ціна технічної реконструкції виявилася занадто високою, досягнення перших п'ятирічок усе ж таки були вагомими.

Факт: Серед 35 найбільших промислових об'єктів СРСР вар­тістю понад 100 млн. крб. кожний, в Україні розміщува­лося 12. До новобудов відносилися три металургійні заводи («Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь»), Дніпро-гес, «Дніпроалюміній», «Краммашбуд» і ХТЗ. Гігантами серед реконструйованих підприємств були Луганський па­ровозобудівний та ще чотири металургійні заводи. Реконструкція старих і зведення нових підприємств чор­ної металургії, а також вугледобувної промисловості вивели Україну на одне з перших місць у світі за рівнем розвитку цих галузей. Напередодні війни республіка за обсягом виплавки чавуну посідала друге місце в Європі (після Німеч­чини), за виробництвом сталі - третє (після Німеччини й Англії), а за видобутком вугілля - четверте місце у світі.

Центральні відомства, які поставили під свій контроль майже всю українську промисловість, взяли курс на створен­ня підприємств-монополістів у виробництві тієї чи іншої про­дукції. Так, Харківський тракторний завод (ХТЗ), який було побудовано за 18 місяців, випустив майже 17 тис. тракторів. Краматорський машинобудівний завод задовольняв потреби країни в устаткуванні для металургійної промисловості. Па­ровозобудівний завод у Луганську випускав паровозів більше, ніж усі заводи царської Росії, разом узяті. Запорізький завод «Комунар» став найбільшим у світі підприємством по вироб­ництву зернових комбайнів, а харківський завод «Серп і мо­лот» випускав молотарки складної конструкції у кількості, що забезпечувала потреби сільського господарства всього СРСР. Луганський та Горлівський заводи гірничого устатку­вання відіграли велику роль у технічній реконструкції вугіль­ної галузі Донбасу.

В Україні протягом 30-х pp. стало до ладу декілька по­тужних електростанцій. Гордістю вітчизняного енергетично­го будівництва була Дніпровська гідроелектростанція (ГЕС) в Запорожжі - найбільша на той час в Європі, яка дала пер­ший струм у травні 1932 р.

Важливим завданням індустріалізації України було на­лагодження виробництва азотних добрив із синтетичного аміаку, будівництво хімічних підприємств. У харчовій про­мисловості виникли нові галузі - маргаринова, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Практично заново в Україні створювалася легка промисловість. У великих містах з'яви­лися взуттєві й трикотажні фабрики.

Таким чином, протягом перших п'ятирічок за надзвичайно складних умов сталінського тоталітарного режиму трудящі України, виявили величезний трудовий героїзм, створили по­тужну індустріальну базу, яка вивела республіку на рівень економічно розвинутих країн світу. Так, 1940 року промис­ловий потенціал України збільшився в 7 разів у порівнянні з показниками 1913 року. За період індустріалізації Радянсь­кий Союз з п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, а Україна за виробничими потужностями зрівня­лася з Францією.

Індустріалізація викликала кардинальні зміни у струк­турі господарства. В першу чергу змінилося співвідношення між промисловістю і сільським господарством на користь першої. Однак внаслідок заниження цін на сільськогоспо­дарську сировину та відповідно завищених цін на продукцію промисловості, яка її переробляла, визначити питому вагу секторів економіки у створенні національного доходу прак­тично неможливо.

Також відбулися зміни в співвідношенні між великою й дрібною промисловістю. Зокрема питома вага великої про­мисловості у валовій продукції збільшилася з 68,7% в 1926 р. до 92,5 % у 1938 p., а за чисельністю робітників - відповідно з 43,2% до 83%.

Проте за блискучим фасадом індустріалізації радянсько­го типу крилися невтішні економічні результати.

Керівництво країни постійно наголошувало на прагненні сприяти гармонійному розвитку всіх республік СРСР, ліквідації фактичної економічної нерівності, що історично склалася між центром і національними районами. Однак вик­ликана економічною неефективністю господарювання хроні­чна нестача коштів змушувала директивні органи обирати найлегші та найефективніші варіанти розміщення продук­тивних сил. На практиці відтворювалися господарські струк­тури, що склалися до революції. Тому економіка України й за радянської влади була прив'язана до потреб центру, а роз­міщення промислових підприємств на її території не зазнало істотних змін. Як правило, промисловість розвивалася у ве­ликих містах і насамперед у Донецько-Придніпровському районі. Темпи індустріального розвитку інших районів Ук­раїни були набагато нижчими.

«... на Україні дуже нерівномірно відбувався географічний роз­поділ промисловості. Поряд із подальшим розширенням традицій­них промислових районів Донбасу та Придніпров'я тривав економічний застій на густозаселеному Правобережжі...».

(О.Субтельний. Україна: історія...).

Переважно зі стратегічних міркувань нові потужні ви­робництва вже в другій (1933-1937) і третій (1938-1942) п'я­тирічках у своїй більшості розгортались у східних регіонах

Радянського Союзу. Відповідно Україна отримувала порівня­но малі капіталовкладення. Так, з 4500 заводів, що будува­лися протягом другої п'ятирічки, лише 1000 знаходилися в УСРР. У наступній п'ятирічці з 3000 запланованих для буд­івництва заводів республіка отримала тільки 600.

Вражаючі темпи розвитку важкої промисловості супро­воджувалися незначним приростом легкої й харчової галу­зей, підривом основ сільського господарства. Індустріальні потужністі України були насамперед зорієнтовані тільки на первинну переробку сировини.

Суспільство витрачало величезні ресурси на виробництво засобів виробництва, тобто виготовлення обладнання для ви­робництва машин (група А). В той же час постійно відчував­ся дефіцит ресурсів для виробництва предметів споживання (група Б), що негативно відбивалося на добробуті людей.

Індустріалізація призвела до падіння життєвого рівня на­селення України. Бюрократичні методи директивного управ­ління остаточно засвідчили економічну неефективність радянської промисловості.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Позначте, яка подія з названих відбулася раніше?:

Проголошення курсу індустріалізації чи прийняття першого п'я­тирічного плану.

2. Назвіть найважливіші новобудови перших п'ятирічок в Україні.

3. В.Чубар, О.Стаханов - хто ці історичні особи? Середній рівень:

4. Вкажіть дату згортання НЕПу:

1921-1923 pp.; 1923-1924 pp.; 1927-1928 pp.

5. Позначте твердження, з якими ви згодні:

завдання першого п'ятирічного плану по основних показниках не були виконані;

плани першої п'ятирічки були виконані повністю і в строк; завдання першого п'ятирічного плану були виконані достроково - за 4 роки і 3 місяці.

6. Розкажіть про підсумки індустріалізації в Україні. Достатній рівень:

7. Охарактеризуйте основні ознаки адміністративно-командної си-

стеми управління промисловістю.

8. Поясніть причини появи соціалістичного змагання в роки пер­шої п'ятирічки.

9. Період соціалістичної реконструкції, названий Сталіним «вели­ким переломом», був, за визначенням українського історика С.Кульчицького, засобом «утвердження адміністративно-коман­дної системи тоталітарного типу».

Доберіть факти що підтверджують цей висновок. Високий рівень:

10. Спробуйте уявити собі, які риси вдачі були притаманні керів­
никові промислового підприємства часів перших п'ятирічок. Зма­
люйте його історичний портрет.

■ ■

§22. Колективізація та розселянювання України

«Завдяки масовій колективізації... самодіяльні ук­раїнські хлібороби стали колгоспниками..., підневільно виконували державні замовлення, а за «ударну працю» одержували символічну плату».

(В.І.Марочко. 1932-1933 pp.: голодомор в Україні: причини і наслідки).

О Проаналізуйте наслідки колективізації в Україні

1. Суть кооперування та колективізації сільського госпо­дарства

Одночасно з індустріалізацією промисловості ще більш кардинальні й драматичні зміни відбувалися у сільському господарстві України. Колективізація з її трагічними наслідка­ми стала однією з найжахливіших сторінок української історії.

Ідеологія більшовизму наголошувала, що будівництво соціалізму без ліквідації приватної власності на землю не­можливе, а отже, селянство рано чи пізно слід організувати в колективні господарства з повним чи частковим усуспільнен­ням засобів виробництва: комуни, артілі, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗ), радгоспи. Першу генеральну репети­цію по створенню колгоспів в Україні радянська влада про­вела під час громадянської війни у 1918-1920 pp. Однак такі

форми організації сільськогосподарського виробництва супе­речили природі селянина-одноосібника, який бажав працю­вати на своїй землі та бути господарем власної долі.

Новим підходом до організації селянських господарств у країні, яка будувала соціалізм, стали ідеї, висловлені В.Лені­ним у статті «Про кооперацію» (1923). Теоретик більшовиз­му тепер стверджував, що саме в кооперації слід шукати виважену міру поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави.

Пропонуючи розвивати кооперативну форму власності, Ленін робив фундаментальний висновок, що лад цивілізова­них кооператорів при спільній власності на засоби виробниц­тва - є лад соціалізму.

Кооператив як форма колективного виробництва у сере­довищі дрібних товаровиробників принципово відрізнявся від колгоспу, комуністичного за своєю природою, що виник шляхом колективізації, тобто відчуження засобів виробниц­тва. Колгосп міг існувати без товарно-грошових відносин, бо засоби виробництва були відчужені від виробника. Коо­ператив не міг існувати без ринку й товарно-грошових відно­син, а виробник у кооперативі залишався господарем і власником.

Дата добавления: 2015-05-22