Формування нового господарського механізму 2 страница

Із започаткуванням НЕПу в першій половині 1920-х pp. більшовицьке керівництво, замість спотворення колективі­зацією соціальної природи селянина-власника, почало ство­рювати умови для розгортання на селі кооперативного руху. Тим самим розв'язувалася проблема багатомільйонного се­лянства, яке охоче пішло на співробітництво з державою в творенні кооперативного ладу.

Проте Й.Сталін зі своїми однодумцями, спираючись на закладену у програмі партії комуністичну доктрину, розгля­дали кооперацію не як форму соціалістичної власності, а тільки як школу колективізму, в якій селяни мали «визрі­ти» до розуміння переваг колективізації. Кінцевою стадією розвитку кооперативного руху у СРСР, на думку генсека, мали стати колгоспи. Поєднання двох принципово різних за своєю природою типів колективних господарств, один з яких базу­вався на ринкових відносинах, а інший був елементом ко-

мандної економіки, у другій половині 1920 р. почало нав'я­зуватися сталінським керівництвом широкому партійному і громадянському загалу країни.

2. Поворот до суцільної колективізації

Суцільна колективізація, на думку Й.Сталіна, мала за­безпечити нерівноцінний обмін між містом і селом, полег­шити викачування сільськогосподарських ресурсів у державний бюджет для прискорення індустріалізації, ліквіду­вати заможне селянство - так званих «куркулів» - як «во­рогів радянської влади», поставити під повний контроль тоталітарної держави селянина-власника, змушеного стати найманим сільськогосподарським працівником, позбавлено­го знарядь виробництва, обмеженого в громадянських пра­вах, слухняного виконавця волі партійно-державної бюрократії.

На перших порах колективізація розглядалася як один із засобів розв'язання хлібозаготівельних криз. Згідно з рішеннями XV з'їзду ВКП(б) (грудень 1927 p.), селянський хліб пропонувалося отримати за допомогою «ножиць цін». Проте вже на початку 1928 р. почали застосовуватися «над­звичайні» силові заходи (включно до розкуркулювання) проти тих селян, які відмовлялися продавати хліб державі за низькими, невигідними для них цінами. Досвід ліквідації кризового становища із зернозаготівлями 1927-1929 pp. підказав Сталіну, що не так просто купувати у селян зерно за директивними цінами. Краще було б установити повний політичний та економічний контроль над селянством, ліквідувати ринок, і проблема заготівельних криз сама со­бою вичерпається, оскільки селянину нікуди буде подіти­ся.

В 1929 р., у розпал боротьби з «правою опозицією» в партії, яка виступала противником прискорення колективізації, Сталін та його підручні розпочали рішучу кампанію суціль­ної колективізації.

Серед ініціаторів форсування колективізації був також генеральний секретар КП(б) України С.Косіор, який наголо­шував на тому, що УСРР має достатню матеріально-технічну

базу для перетворень у сільському господарстві. Партійним керівництвом СРСР планувалося завершити суцільну колек­тивізацію в Україні восени 1931 або навесні 1932 р.

Звичайно, селяни-власники не виявляли навіть наймен­шого бажання відмовлятися від своїх господарств. Вони змушені були робити це тільки під загрозою їх неминучої ліквідації. Партійно-державний апарат навіть виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колек­тивізації у республіці. 24 лютого 1930 р. С.Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторгані-зацій, в якому містилася вказівка: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну - до осені 1930 p.». Отже, визначені постановою ЦК ВК(б) від 5 січня 1930 р. строки скорочувалися на рік-півтора.

Суцільна колективізація спочатку прийняла форму органі­зації артілей, що більше нагадували комуну, з усуспільнен­ням корів, дрібної худоби й птиці. Реакцією селян на такі брутальні дії з боку влади стали продаж або забій худоби, псування реманенту. В багатьох місцевостях України мали місце антиколгоспні та антирадянські виступи.

З метою виправлення становища, що склалося на селі,

2 березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Й.Ста­ліна «Запаморочення від успіхів» і нову редакцію Примірно-го статуту сільгоспартілі. У статті засуджувалися «перегини» по відношенню до селянства, а відповідальність за них по­вністю перекладалася на місцевих керівників. Наголошува­лося на дотриманні принципу добровільності при утворенні колгоспів. Статут сільгоспартілі надавав колгоспникам пра­во мати корову, іншу живність, та головне, присадибну ділян­ку. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу

3 виправленнями партлінії в колгоспному русі», яка вимага­ла від місцевих парторганізацій усунути допущені помилки і зосередити увагу на господарському й організаційному зміцненні колективних господарств. Як покаже майбутнє, все це було тактичним ходом Сталіна з метою притупити невдо­волення селянства.

3. «Ліквідація куркульства як класу»

Більшовицьке керівництво, розпочинаючи колективіза­цію, прекрасно усвідомлювало, що найзапекліший опір бу­дуть чинити заможні селяни, так звані куркулі. Тому офіційна ідеологія зображувала їх як «ворогів радянської влади» та експлуататорів бідних селян. Ідея загострення класової бо­ротьби в умовах мирного будівництва соціалізму, яку вису­нув Сталін, мала сприяти успішному виконанню хлібозаготівлі та колективізації. Політико-економічне викорінювання «капіталістичних елементів» в українському селі, яку здійснювали сталінські поплічники, насправді підривало соц­іально-економічні підвалини нації - найбільш ефективні се­лянські господарства. Вони були основними виробниками продукції, а відтак ставали об'єктом «класової ненависті» з боку пролетарської держави.

Головним критерієм у визначенні куркуля був суб'єктив­ний більшовицький підхід - хто найбільше має на селі за­собів виробництва й використовує найману працю, той і є експлуататором. Оскільки багато куркульських родин було знищено під час громадянської війни, то заможними ставали ще недавно бідні селяни, які розбагатіли за роки НЕПу зав­дяки праці всіх членів родини, ощадливості та хазяйнови­тості. З метою успішного здійснення суцільної колективізації Сталін вирішив знищити весь цей прошарок селянства, до складу якого зарахували й тих селян, які опиралися усуспіль­ненню. При цьому статус незаможника аж ніяк не гаранту­вав безпеку противникам колективізації - їх оголошували «підкуркульниками» й піддавали репресіям.

Тиск держави на заможне селянство розпочався вже на початку 1928 p., коли з метою подолання хлібозаготівельної кризи на селянські господарства накладали конкретні зав­дання щодо продажу хліба по занижених цінах. Селян, які не виконували цих рішень, спочатку штрафували, а у разі повторної «неслухняності» продавали їхнє майно з торгів. Зокрема, в Україні навесні 1929 р. було розпродано майно 8 тис. таких господарств, оголошених куркульськими, а до кримінальної відповідальності притягнуто 1150 селян-влас-ників.

Відчувши на собі тиск тоталітарної державної машини, заможні господарі змушені були продавати своє майно й ху­добу, кидати землю і тікати до міста в пошуках роботи на новобудовах. Внаслідок цього кількість заможних господарств невпинно зменшувалася.

Прискорення колективізації остаточно вирішило долю за­можного селянства. 27 грудня 1929 р. на Всесоюзній конфе­ренції аграрників-марксистів Сталін оголосив завдання «ліквідації куркульства як класу». Відтепер на порядок ден­ний було поставлено питання: куди його подіти: висилати чи не висилати розкуркулені селянські сім'ї в райони, непри­датні для сільського господарства? При цьому куркульськи­ми вважалися всі найзаможніші у даному селі господарства, незалежно від того, мали чи не мали вони експлуататорські ознаки. Про вступ розкуркулених селян до колгоспу не мог­ло бути й мови.

Порядок розкуркулення визначався постановою ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективі­зації», згідно з якою, господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії.

До першої відносилися «учасники та організатори анти-радянських виступів і терористичних актів» (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізольовані у в'язни­цях або таборах), до другої - ті, хто «здійснював менш ак­тивний опір» кампанії розкуркулювання (їх разом із сім'ями висилали в північні й східні райони СРСР), до третьої - роз­куркулені, що не чинили ніякого опору (вони одержували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних земель).

Списки куркулів з поділом на категорії мали складатися за рішеннями наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів та затверджуватися виконавчими комітетами. По суті кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою реп­ресій проти всього селянства.

Перша хвиля розкуркулювання в Україні прокотилася із середини січня до початку березня 1930 р. За той час було ліквідовано майже 72 тис. господарств, що становило 2,5% від загальної кількості селянських дворів.

Після визнання Й.Сталіним у березні того ж року адмін­істративного тиску на селян «перегином» і дозволу їм вихо­дити з колгоспів масштаби колективізації в Україні значно зменшилися. Вже восени у колгоспах залишилося менше тре­тини селян, в основному бідняків, так що вони знову стали незаможницькими. Тож перепочивши, доводилося знову на­сильницькими методами залучати середняків у колективні господарства.

Новий наступ розпочався з вересня 1930 р. Україна мала подвоїти рівень усуспільнення й протягом 1931 р. в основному завершити суцільну колективізацію головних сільськогоспо­дарських районів. Там, де вже відбулося розкуркулювання, треба було знову реалізувати гасло «ліквідації куркуля як класу» й відшуковувати нові жертви. «Ви можете арешто­вувати й висилати десятки і сотні тисяч куркулів», — по­вчав Сталін своїх поплічників на XVI з'їзді ВКП(б) у червні 1930 р. Уповноважені представники на місцях фанатично ви­конували вказівки вождя.

Зафіксовано багато випадків дикого свавілля місцевих активістів. Наприклад, у деяких селах до списків на розкур-кулення заносили всіх селян: бідняків, середняків і так зва­них куркулів. Часто забирали не лише землю та худобу, а й продукти харчування та речі особистого вжитку. Розкурку­лювання позбавляло селян засобів існування, призводило до масової безпритульності «куркульських дітей», до їхніх по­невірянь та голоду.

За роки колективізації, як зазначив у січні 1934 р. П.Пос-тишев, в Україні було офіційно розкуркулено понад 200 тис. селянських господарств, тобто майже кожне двадцяте под­вір'я в українському селі - шляхом продажу їх майна з торгів державою або через внесення цих господарств до списків роз-куркулених. Приблизно така ж кількість дворів розпалася з волі самих селян, які не скорилися новим порядкам і залишили село.

Таким чином, майже мільйон українських селян та членів їх родин, пограбованих тоталітарним режимом, у першій по­ловині 30-х років були виселені переважно до північних і східних районів СРСР. Значна частина цієї безправної кате-

гори населення, яка отримала назву «спецпереселенщв», у суворих кліматичних умовах, нерідко без їжі й притулку, гинула, особливо діти та люди похилого віку. Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продук­тивних господарів в УСРР. Про наслідки цієї втрати в еконо­мічному вимірі, не говорячи вже про людський, вказує той факт, що так званий куркульсько-середняцький сектор ви­робляв близько двох третин хліба дореволюційної України.

4. Занепад сільськогосподарського виробництва

Колективізація призвела до утвердження на селі команд­ної економіки шляхом одержавлення новоутворених сільгосп­артілей, знищення економічних стимулів до праці в селян. Тепер продрозкладка здійснювалася не індивідуально, як у роки громадянської війни, а колективно, у формі обов'язко­вих хлібопоставок колгоспами.

У теорії примушування селян вступати в колгоспи вва­жалося як перегин, а на практиці завдяки репресивним захо­дам влади колективізація розгорталася. Більшовицьке центральне керівництво через місцевих урядовців продовжу­вало методично за допомогою адміністративних й економіч­них заходів (через посилення оподаткування, погрози розкуркулення, обмеження землекористування тощо) тисну­ти на селян-одноосібників. Тому більшість з тих, хто зали­шився на селі, не мав іншого вибору, як податися до колгоспів, кількість яких з 1931 р. знову невпинно зростала. Факт: У постанові ЦК ВКП(б) від 2 серпня 1931 р. «Про тем­пи дальшої колективізації та завдання зміцнення кол­госпів» роз'яснювалося: суспільну колективізацію можна вважати в основному завершеною там, де 68-70% селянсь­ких господарств увійшло до колгоспів з охопленням не менш як 75-80% усієї посівної площі. Такі показники колективізації по всій Україні було досягнуто наприкінці 1932 р., а в степових і лівобережних районах республіки навіть на рік раніше.

Колективізація з року у рік супроводжувалася зменшен­ням валових зборів зернових культур в Україні. Так,

1931 p. вони становили 98% від рівня 1929 p., 1932 p. -відповідно лише 78,6%. Селяни масово забивали власну велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. їх поголів'я за 1928-1932 pp. зменшилося у більш ніж два рази. В ході колективізації була ліквідована мережа підприємств й організацій сільськогосподарської кооперації, яка успіш­но розвивалася протягом 20-х років.

У 1932 р. в містах було запроваджено паспортну систе­му. Селянам влада паспорти не видала з метою прикріплен­ня їх до землі, що стало своєрідним відродженням кріпосного права.

Єдиною мізерною поступкою держави для колгоспників стали присадибні ділянки. У громадському господарстві -колгоспі - люди мали працювати майже даром, за відсут­ності всякої мотивації до продуктивної праці. Головним обов'язком колгоспників ставало виконання держпоставок, які заздалегідь не визначалися. Ціни на сільськогосподарсь­ку продукцію, що передавалася в розпорядження держави, були занижені. До того ж інфляція взагалі робила їх сим­волічними. План колгоспам на здавання сільгосппродукції встановлювався максимально наближеним до зібраного урожаю. Після його виконання для розподілу за трудодня­ми, як правило, вже нічого не лишалося. Доводилося роз­раховувати лише на власні присадибні ділянки та домашню живність.

В умовах тоталітарного режиму зміни соціального скла­ду селянства проходили за трьома головними напрямками: знищення заможних верств; перетворення колгоспного селян­ства внаслідок насильницького примусового об'єднання селянських мас у колективні господарства в саму найчисель-нішу групу сільського населення; формування нових соціальних груп, які б відповідали потребам і запитам адмін­істративно-командної системи.

Таким чином, продуктивні сили сільського господар­ства України, зруйновані процесом колективізації, дедалі більше деградували внаслідок тих ненормальних відносин, які склалися між тоталітарною державою й колгоспами. Суцільна колективізація перетворила самодіяльних украї-

нських селян на підневільних кршаків-колгоспників, які мали слухняно виконувати різні державні замовлення, а сталінська політика «ліквідації куркульства як класу» знищила найбільш вправну і працьовиту частину українсь­кого селянства.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Вкажіть рік, у якому було проголошено курс на суцільну колек-

тивізацію: 1926 p.; 1927 p.; 1928 p.; 1929 p.

2. Кого називали «куркуль»?

3. Дайте відповідь. ТАК або НІ: Колгоспники мали паспорти?

Середній рівень:

4. Складіть план відповіді «Здійснення суцільної колективізації в Україні».

5. Якому з трьох типів господарств селяни УСРР віддавали перева­гу та який став переважати під час здійснення колективізації: товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ), де усуспільнюва­лися лише основні земельні угіддя;

сільськогосподарська артіль (усуспільнювалися основні засоби ви­робництва та земельні угіддя);

комуна, де усуспільнення засобів виробництва доходило до мак­симуму.

6. Назвіть форми опору селянства України проти колективізації.
Достатній рівень:

7. Поясніть, що мала на меті замислена Сталіним суцільна колек­тивізація?

8. Охарактеризуйте політику, яка проводилася у кінці 20-х - на початку 30-х pp. щодо «куркулів».

9. Проаналізуйте методи, якими здійснювалася суцільна колекти-

візація в Україні. Високий рівень:

10. Спрямованість «соціалістичних перетворень» на селі була одна:
позбавити селянина почуття хазяїна-хлібороба і перетворити його
на політично безправного й економічно залежного найманого
виробника сільськогосподарської продукції в одержавлених кол­
госпах. Чи поділяєте ви це твердження?

Висловіть своє бачення соціалістичної реконструкції сільського господарства України.

11. «Дуже небагато колгоспів наважуються виправити іноді вже справді цілком безглузді вказівки якого-небудь нашого панівно­го органу», - зазначав у липні 1932 р. С.Косіор. Прокоментуйте цей вислів. Випадковим чи закономірним було таке становище у сільському господарстві?

§23. Голодомор 1932-1933 pp. в Україні

«Голод в Україні - не історична минувшина, а... соціально-економічна та морально-правова проблема, що за своїми демографічними наслідками є глобальною ка­тастрофою XX століття».

(В. Марочко. 1932-1933 pp.: голодомор в Україні: причини і наслідки).

О Пригадайте причини й масштаби голоду 1921-1923 pp.

•

1. Причини та передумови голодомору. «Закон про п'ять колосків» Голод 1932-1933 pp. був спричинений насильницькою суцільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Він був зумовлений широкомасштабними політичними і соціально-економічними експериментами більшовиків в УСРР, яка «мала служити колосальною лабораторією випробуван­ня нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Голод планувався заздалегідь сталінським керівництвом з ме­тою нищення в українському селянстві національної свідомості й приватновласницької психології, насильницького добуван­ня коштів на індустріалізацію. Отже, голод у республіці ви­ник не внаслідок стихійного лиха, а був свідомою акцією політичного керівництва СРСР проти українського народу.

Безпосередньою причиною голоду стала продрозкладка, яку більшовики повторно запровадили у січні 1928 р. Внаслі­док насильницьких методів хлібозаготівель українським се­лянам вже того року бракувало продовольства. Суцільна колективізація, розпочата 1929 p., призвела до різкого паді­ння продуктивності сільського господарства. Проте держава з року в рік у великих розмірах вимагала від дезорганізова­них колгоспів обов'язкових поставок сільгосппродукції. На­слідком цього стало різке погіршення матеріального становища колгоспників, яким на трудодні нічого не видава­ли у колгоспі. 1931 р. в українських селян вилучили весь хліб, у тому числі посівний фонд, що в підсумку становило 380 млн. пудів.

Після завершення хлібозаготівель у багатьох районах Ук­раїни спалахнув справленій голод. Однак продрозкладку Й.Сталін не збирався скасовувати або суттєво зменшити її розміри. Знекровлене такою політикою держави селянство навесні 1932 р. змогло засіяти тільки трохи більше половини наявних площ. Відповідно й урожай виявився набагато мен­шим за попередні роки (якщо в 1930 р. валовий збір зерна в УСРР становив 23 млн. т, то у 1932 - лише 13 млн.). Втім, і цієї кількості хліба було б достатньо, щоб убезпечити сільське населення республіки від голоду. Однак московське партійне керівництво продовжувало вимагати від України виконання чергового непомірного хлібозаготівельного плану.

Згідно з постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 6 липня 1932 p., продрозкладка з урожаю того року для УСРР визна­чалася в розмірі 356 млн. пудів, що явно була насильниць­кою для дедалі деградуючого сільського господарства

республіки.

Селянам нічого не залишалося, як вдатися до саботажу хлібозаготівель. Вони приховували справжні розміри врожаю, залишали зерно під час обмолоту у соломі, яке згодом забира­ли додому. Щоб нагодувати голодних дітей, жінки вночі зрізали ножицями колоски в полі. Такі явища у сільському госпо­дарстві України влітку 1932 р. набули масового характеру.

Замість того щоб відмовитися від порядків, які змушува­ли колгоспників красти по суті власну продукцію, Сталін зі

своїми поплічниками посилили репресії. 7 серпня 1932 р. було ухвалено власноручно написану генсеком постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і коопе­рації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Факт: Згідно з цим законодавчим актом, розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, а «за по­м'якшуючих обставин» позбавленням волі на термін не менше ніж 10 років. За сто грамів зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, селянин отримав цей драконівсь­кий акт «батька колгоспників», як офіційна пропаганда називала Сталіна. В нараді його охрестили «законом про п'ять колосків».

Одночасно розпочалися хлібозаготівлі урожаю 1932 р. Колгоспники не були заінтересовані в збиранні урожаю без втрат, бо він їм не належав. Наприклад, з Одещини до Нар-комзему УСРР районне начальство повідомляло: «Десятки гектарів скошеного хліба лежать у валках і псуються під дощем... З тракторної бригади заявляють: хай гине, все одно й це заберуть*. Отже, руйнування колгоспного виробництва продрозкладкою, котре тривало вже третій рік, проявилося насамперед у зростаючих втратах сільгосппродукції.

Зрозуміло, що таке невтішне становище позначилося не тільки на добробуті колгоспників, а і на заготівлях. Протя­гом серпня-жовтня 1932 р. з колгоспів й одноосібних госпо­дарств сталінським сатрапам удалося «викачати» тільки 132 млн. пудів хліба, що становило лише третину від запла­нованого в Москві.

Не всі місцеві керівники намагалися слухняно виконува­ти нереальні плани хлібозаготівель. Деякі з них, як це було в Оріхівському районі Дніпропетровської області, дозволяли колгоспникам залишати зерно для сівби та у страховий фонд, але будь-яка ініціатива жорстоко каралася сталінським керів­ництвом. Багатьох голів колгоспів, сільських рад, секретарів райкомів партії було засуджено або навіть розстріляно за не­виконання хлібозаготівельних планів.

Продрозкладка з урожаю 1932 р. зазнала краху не тільки в Україні, айв інших хлібовиробних регіонах СРСР: на Ку-

бані, Північному Кавказі, в Поволжі, на Курщині. Чим далі, тим швидше воєнно-комуністична політика сталінського режиму штовхала країну у безодню - до масового голоду.

2. Комісія В.Молотова в Україні. Наслідки голодомору

Московське керівництво чудово усвідомлювало, яке лихо насувалося на селянство. Але замість того щоб надати йому хоч яку-небудь допомогу, Сталін ще з більшим завзяттям про­довжував вимагати виконання плану хлібозаготівель в Ук­раїні.

Наприкінці жовтня 1932 р. Й.Сталін направив до Харко­ва хлібозаготівельну комісію з надзвичайними повноважен­нями на чолі з В.Молотовим, який на політбюро ЦК ВКП(б)У повідомив, що зобов'язання України зменшуються на 70 млн. пудів і встановлюється остаточний хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн. пудів. Виходило, що у селян треба було вилучити стільки ж, скільки було вже заготовлено із серпня до жовтня 1932 р. З боку партапарату невдача попередньої кампанії хлібозаготівель пояснювалася не відсутністю хліба, а нерішучими діями влади на місцях. Відтепер і присадибне господарство, яке давало якийсь харч колгоспнику, не ли­шалося поза увагою надзвичайної комісії. З метою погашен­ня натуральних штрафів мали конфісковуватися й не зернові їстівні припаси селян.

В своїй більшості партійний та комсомольський актив відразу сумлінно виконував наказ сталінських сатрапів. У пошуках зерна вони нишпорили по хатах, зривали підлоги, залазили в колодязі, забирали останній кусок хліба у вже опухлих від голоду людей. За допомогою армійських частин відбирали в голодуючих не тільки збіжжя, а й всі інші про­дукти харчування.

Таким шляхом комісії В.Молотова з 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. вдалося вилучити у селян України май­же 105 млн. пудів зерна, що в підсумку за всю заготівельну кампанію 1932 р. стоновило 261 млн. пудів. Однак і цього було недостатньо для виконання сталінського хлібозаготівель­ного плану.

Вже на початку 1933 р. майже повсюдно в Україні не

залишалося продовольчих запасів, а селянам треба було ще дожити до нового врожаю. Голодомор, який почав набувати масового характеру в 1932 р., досяг свого апогею саме взим­ку та навесні 1933 р.

Залишившись без харчів, люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з перемерзлою картоплею і капустою, собак, котів, щурів, навесні перейшли на жаб, слимаків, кро­пиву. Але це не допомагало нещасним дорослим, й особливо дітям, які вмирали від тяжких шлункових захворювань. Та­кож були зафіксовані численні випадки людожерства. Під час голодомору вимирали цілі села. Багато селян, покинув­ши домівки, намагалися знайти порятунок у містах. Тільки незначній кількості з них вдавалося вирватися з лещат голо­ду, більшість гинула по дорозі або навіть у самому місті від знесилення, заверталася назад міліцейськими нарядами. В той же час на сусідніх залізничних станціях зберігалися сотні тонн зерна під охороною червоноармійців. Тільки на початку літа 1933 р. держава почала надавати деяку допомогу знек­ровленому голодом українському селянству.

Сталін та його підручні були задоволені ходом хлібозаго­тівельної кампанії в Україні. Адже опір селянина-власника колгоспній системі було остаточно зламано, підірвано його сили у відстоюванні національних прагнень. Один з керів­ників хлібозаготівельної кампанії М.Хатаєвич у 1933 р. з гордістю заявляв:

«Між селянами і нашою владою точиться жорстока бороть­ба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Серед найвищих партійців, крім уже згаданого В.Моло­това, до організації голоду в Україні був безпосередньо при­четний Л.Каганович, який невдовзі прибув у республіку для посилення діяльності молотовської комісії, генеральний сек­ретар ЦК КП(б)У С.Косіор, голова Раднаркому УСРР В.Чу-бар. У січні 1933 р. Сталін направив в Україну ще одного сатрапа для «зміцнення керівництва ЦК КП(б)У» - секрета­ря ЦК ВКП(б) П.Постишева, наділивши його диктаторськи-

ми повноваженнями. У своїх виступах перед місцевими партійними й радянськими працівниками він вимагав «поса­довити дядечка на картопельку, а хліб здати державі - вклю­чаючи насіння...». Припинивши вивезення хліба з України, парторганізації тепер мали переключитися на створення на­сіннєвих фондів та підготовку весняної посівної кампанії. Як і раніше, застосовувалися випробувані методи хлібозаготівель для вилучення в селян зерна, що якимсь чином ще залиши­лось у них.

Замість того щоб бити на спалах, мобілізувати на допомо­гу голодуючим громадськість у Радянському Союзі й за кор­доном Сталін обрав шлях злочинного замовчування голодомору. В січні 1933 р. він заявив на пленумі ЦК ВКП(б):

«Ми, безперечно, добились того, що матеріальне стано­вище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік». Для тих же, хто наважився б заперечити йому, він погрозли­во додав: «У цьому можуть сумніватися хіба тільки запеклі вороги радянської влади».

Зрозуміло, що гласність у боротьбі з голодом 1932-1933 pp. означала б визнання факту економічної катастрофи, викли­каної експериментом з форсуванням темпів індустріалізації, колективізації, примусовими хлібозаготівлями, що в підсум­ку підривало авторитет СРСР у світі, дискредитувало радянсь­ку систему.

Отже, наявність голодомору в країні сталінський режим рішуче заперечував. У засобах масової інформації навіть і натяку не було на його існування. Всі пропозиції про допо­могу з-за кордону уряд відкидав, підкреслюючи при цьому, що розмови про голод навмисно поширюють вороги Радянсь­кого Союзу. Громадськості на Заході важко було повірити, що в Україні можуть бути мільйони голодуючих у той час, коли СРСР вивозить зерно за кордон. Уряди західноєвро­пейських країн усе ж таки мали достовірну інформацію про масову загибель людей у Радянському Союзі від голоду, од­нак вони не бажали йти на псування відносин зі сталінсь­ким режимом.

Тільки наприкінці 1980-х pp. вітчизняні науковці та гро­мадськість заговорили про жахливі сторінки історії, пов'я-

зані з колективізацією і голодомором 1932-1933 pp. А до того часу жодної згадки про голодомор у радянській історіографії й пресі не було.

Дослідники ще і досі належним чином не виявили еконо­мічних, демографічних, соціально-психологічних та мораль­но-етичних наслідків голоду в Україні. Здебільшого історики займалися підрахунками кількості його жертв, але вони ви­ходять за межі лише демографічних втрат населення.

Факт: За оцінкою історика С.Кульчицького, прямі втрати від голоду 1932-1933 pp. в Україні коливаються від 3 до 3,5 млн. чол., а з урахуванням народжуваності вони ся­гають - від 4,5 до 5 млн. Інший відомий дослідник - Ро­берт Конквест - у своїй книзі «Жнива скорботи» вказує, що від голоду в Україні померло 5 млн. чол., а за її межа­ми - ще 2 млн.

Дата добавления: 2015-05-22