Розвиток літератури та мистецтва в 20-ті роки

Ні

ства. Комуністична доктрина партії вимагала одержавити й політизувати культуру, підпорядкувати її ідеологічним настановам. Саме така культура визнавалася партійно-дер­жавним керівництвом як культура найвищого рівня - соціа­лістична.

Носієм культури була інтелігенція, яка у другій поло­вині 20-х pp. в Україні становила досить помітну соціальну верству, насамперед за своїм інтелектуальним рівнем. Ті її представники, котрі не поділяли більшовицьких позицій, проявляли інакомислення, не бажали творити в заздалегідь визначених рамках, підлягали репресіям з боку влади. Так, у травні 1921 р. в Києві на лаву підсудних за політичні пере­конання потрапили інтелігенти - колишні члени партії ук­раїнських есерів. Наступного року з Одеси, Харкова, Києва, Катеринослава у північні райони Росії та за кордон було вис­лано 70 учених, погляди яких на розвиток вищої школи не збігався з офіційною лінією партії. Репресії проти інтелігенції тривали в Україні й у наступні роки НЕПу.^!

Проте позиції радянської влади у СРСР на перших порах були досить нетривкі. Відчувалася нагальна потреба підтрим­ки її неросійськими народами. Тому, коли НЕП стабілізував становище в економіці, партія розпочала кампанію, націле­ну на завоювання прихильності з боку народів багатонаціо­нального Радянського Союзу.

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б), засудивши всі «місцеві націоналізми», оголосив російський великодержавний шовінізм найбільшою небезпекою. На з'їзді було прийнято рішення про запровадження політики «коренізації», яка передбачала залучення представників корінних національно­стей до партійного та державного апарату, широке викорис­тання національних мов у всіх сферах життя суспільства, у тому числі в партійній і господарській роботі, сприяння у розвитку місцевих культур. Український різновид політики «коренізації» дістав назву - українізація.

Отже, як не хотілося радянському керівництву тримати під тотальним контролем всі прояви духовного життя сус­пільства, все ж таки воно змушене було, подібно до НЕПу, шукати й тут деякою мірою компроміс. Життя вимагало ра-

хуватися з українським національним відродженням, запо­чаткованого національно-визвольною боротьбою попередніх років. Українізація мала на меті опанувати цей процес та спрямувати його в русло соціалістичного будівництва.

Українізація мала й зовнішню мету, а саме показати всім українцям, які проживали за Збручем і Дністром, що лише у СРСР вони можуть задовольнити свої національні прагнен­ня. Крім того, після краху сподівань на пролетарську рево­люцію в Європі більшовики тепер подавали колоніальним країнам позитивний приклад вирішення національного пи­тання. Втім, як засвідчило майбутнє, запроваджена більшо­вицьким керівництвом українізація була лише тимчасовим тактичним маневром.

2. Хід та наслідки українізації у 20-ті роки

В квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування націо­нальних факторів при формуванні партійного і державного апарату, організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, випуск газет і журналів, книговидавничої справи мовами неросійськомовних народів. Декларувалося, що ос­новною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов цих національностей. Однак на першому плані у держав­ної партії були інші завдання: вкоренитися в національних республіках, щоб зміцнити контроль над неросійськими око­лицями й поширити свій вплив на місцеве населення. Апа­рат державної влади мав розпочати спілкування з трудящими масами їхньою мовою.

Основні напрямки цієї політики в Україні було проголо­шено ще у грудні 1919 р. в резолюції VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні». У цьому документі зазна­чалося:

«Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських ус­тановах рідною мовою,... перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас».

(Сторінки історії Української РСР: факти, проблеми, люди).

Проте державний апарат у республіці, що складався пере­важно з дореволюційних чиновників, чинив опір українізації. Партійне керівництво також не виявляло ентузіазму в тору­ванні шляху українській мові. Секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь обґрунтував це навіть тезою про «боротьбу двох культур».

«...Російська культура й мова в Україні пов'язані з містом і «найпрогресивнішим» у суспільстві робітничим класом, а україн­ська культура та мова - з селом і «відсталим селянством». Звідси обов'язок комуністів, на думку Д. Лебідя, було сприяння «природ­ному процесу перемоги російської культури та мови».

(Історія України: нове бачення).

Х.Раковський піддав ці висловлювання нищівній критиці. Однак російськомовна більшість у ЦК КП(б)У й губкомах партії проводила свою лінію.

Становище докорінно змінилося лише з приходом до керів­ництва Л.Кагановича (1925), який заходився по-чиновниць­кому, старанно втілювати в життя офіційний курс і незабаром домігся неабияких успіхів.

Перші заходи українізації були спрямовані на розширен­ня вживання української мови у партійному та державному апараті. Вже в серпні 1923 р. службовці отримали наказ про­йти спеціальні курси української мови й скласти іспити на її знання. Навіть при відсутності помітного ентузіазму серед багатьох чиновників-неукраїнців українізація за декілька років дала помітні результати.

Факт: Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш ніж 20% урядових справ, то в 1927 р. - вже 70%. Помітно зросла і частина українців у КП(б)У (з 23% у 1923 р. до 52% у 1927 p.). Проте українці й надалі зосереджувалися переважно на нижчих шаблях урядово-партійної ієрархії. Навіть у 1930 р. їхнє представництво в ЦК КП(б)У стано­вило лише 43%.

Що стосується посади генерального секретаря Компартії України, то з початку заснування партії та до середини 50-х pp. її обіймали не українці (за вийнятком короткого сек­ретарювання на початку 20-х pp. Д.Мануїльського).

Центром українізації став Наркомат освіти, якому підля­гали всі ділянки культури. Його послідовно очолювали

Г.Гринько (1920-1923), О.Шумський (1923-1927), М.Скрип-ник (1927-1933). Українізація своїми успіхами значною мірою мала завдячувати невтомній діяльності О.Шумського й особ­ливо М.Скрипника. Вони вірили, що Україна має свій шлях до комунізму, який можна поєднати з національним визво­ленням власного народу. До того ж О.Шумський активно виступав за розширення суверенних прав українського наро­ду в політичній сфері. Він офіційно заявляв, що українізація здійснюється надто повільними темпами внаслідок опору зру­сифікованої бюрократії, що партійне і державне керівництво слід доручити корінним українцям. У відповідь ЦК КП(б)У на чолі з Л.Кагановичем організувало кампанію критики наркома освіти. Його звинуватили в «національному ухилі», штучному прискоренні українізації та інших гріхах. У 1927 р. О.Шумського було знято з посади наркома й вислано за межі України.

Скрипник Микола (1872-1933) — ук­раїнський політичний і державний діяч. За революційну діяльність зазнав 15 арештів, 7 разів засуджувався до заслання. 1927-1933 pp. — нарком освіти УСРР. Один з ініціаторів політики українізації. Започат­кував вивчення національного питання як окремої дисципліни. Являв собою новий тип ученого-практика, чиї праці були насичені оригінальними думками й концепціями. Ви­ступив проти згубної більшовицької полі­тики щодо згортання процесів українізації.

Попри труднощі кампанія українізації охопила всі сфери життя радянської України. Найбільший вплив вона справля­ла на освіту.

На кінець 1927 р. на українську мову навчання перей­шло понад 25% інститутів, 50% технікумів і 80% загально­освітніх шкіл.

До революції, коли не існувало українських шкіл та було заборонено на державному рівні вживання національної мови, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що були ство­рені через 10 років українізаторами в УСРР.

Результати були вражаючими, якщо врахувати й інші труд­нощі, які стояли на шляху українізації освіти. Для проведен­ня кампанії вимагалося майже вдвічі більше кваліфікованих учителів. Щоб ліквідувати цей дефіцит кадрів, М.Скрипник пропонував запросити декілька тисяч викладачів з Галичини. Проте йому не вдалося отримати дозвіл з Москви, бо радянсь­ке керівництво побоювалося впливу національно свідомих га­личан. Також бракувало багатьох підручників. Існували проблеми також у вищих навчальних закладах, коли викла­дачі та студенти, більшість яких були не українського поход­ження, відмовлялися користуватися «селянською мовою». Втім, з часом і в університетах студенти-українці стали чи­сельно переважати. Швидка українізація освіти сприяла зрос­танню загальних настроїв національного оптимізму.

Переживала відродження й україномовна преса. Якщо у 1922 р. в республіці виходило не більше десятка україномов­них газет та журналів, то у 1933 р. з 426 газет 373 видавали­ся рідною мовою. Книжки також друкувалися у переважній більшості українською мовою. Робилися спроби українізува­ти навіть армію. Українська мова впроваджувалася в офі­церських школах та великих частинах військового резерву в Україні. В Харкові було створено українізовану школу чер­воних старшин.

У процесі українізації велика увага приділялася також створенню умов для розвитку національних меншин, що про­живали в Україні. У жовтні 1924 р. в складі УСРР було утво­рено Молдавську автономну республіку, столицею якої стало українське місто Балта.

У 1926 р. в цій республіці з 545 тис. мешконців молдава­ни становили ледь більше 30%, а українці - 50%. В Україні було створено російські, німецькі, грецькі, болгарські, єврейські й польські автономні національні райони (всього їх існувало 13), сформовано 954 національні сільради, 100 містечкових рад, відкрито більше тисячі національних шкіл (у 1925 р. функціонувало 566 шкіл з німецькою мовою вик­ладання, 342 - з єврейською, 31 - з татарською).

Своїми успіхами політика українізації мала завдячувати, крім патріотичного чинника, і загальному процесу модерні-

зації суспільства. Адже рідна мова давала змогу українцям більш доступно та належним чином здобувати освіту, попов­нювати свої знання, виконувати професійні обов'язки. На­прикінці 20-х pp. українська мова перетворилася на основний засіб спілкування в суспільстві, що стало на шлях індустрі­ального розвитку.

3. Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих

Паралельно з українізацією освіти держава вживала за­ходів спрямованих на ліквідацію масової неписьменності. Адже більшість дорослого населення України на початку 20-х pp. не вміла читати і писати. Навчання грамоті здійсню­валося безплатно. В УСРР цю роботу очолювала створена у 1921 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. В 1923 р. під головуванням Г.Петровського було утворено товариство «Геть неписьменність!», яке вже через два роки утримувало понад 2,5 тис. закладів лікнепу, де навчалися близько 100 тис. чол. До справи ліквідації не­письменності були також залучені комсомол та профспілки, частини Червоної армії, культурно-освітні товариства. Для навчання грамоті дорослого населення держава забезпечила випуск чималої кількості букварів і книг для читання відпо­відного політичного спрямування. Зміст цієї літератури мав забезпечити поєднання навчання елементарним навичкам читання й письма з вихованням відданості новому ладу, не­примиренності до ворогів радянської влади. Факт: Протягом 20-х pp. ліквідація неписьменності серед до­рослих проходила досить швидкими темпами. Наприкінці 1925 р. в республіці діяло більше 13 тис. шкіл та пунктів ліквідації неписьменності, де навчалося близько 540 тис. чол. У цілому завдяки зусиллям держави і громадськості вже до 1927 р. в Україні навчилися читати й писати більше 2 млн. чол., що дало змогу скоротити чисельність негра­мотних з 76% до 43%.

Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих тривала також протягом 30-х pp.

Протягом 20-х pp. література й мистецтво в Україні, незважаючи на партійний контроль і різні ідеологічні обме­ження, набули небаченого раніше розвитку. Той час великих відкриттів та сподівань справедливо називають періодом куль­турної революції, або відродженням. Головним поштовхом до багатогранного спалаху творчої енергії митців стали на­слідки Української революції. Адже її вплив наповнив куль­турну діяльність відчуттям новизни, свідомості звільнення від обмежень старого світу. Хоча еміграція значної частини творчої інтелігенції після національно-визвольної боротьби була відчутною на перших порах розвитку культури, проте поява цілої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Більшість з них, пересвідчившись у неможливості будівництва незалежної Української держави, вбачали в розвитку куль­тури альтернативний засіб вираження національної самобут­ності свого народу. Тому на порядок дня вони поставили непрості питання про те, яким шляхом й у якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які зразки їй орі­єнтуватися та якою бути взагалі.

Українське культурне відродження 20-х pp. з особливою силою проявилося в літературі. Характерною рисою літера­турного процесу було розмаїття напрямів, жанрів, ідейних течій, виникнення і розпад численних організацій та об­'єднань. Деякі з них перебували під впливом «пролеткуль­ту» - літературної організації, яка відкидала традиції й зразки «буржуазної» культури минулого і закликала маси до участі в творенні пролетарської культури. У 1922 р. в Харкові з'я­вилася перша літературна організація «Плуг» (існувала до 1932 p.). Це була спілка селянських письменників, до якої входили її керівник С.Пилипенко, П.Панч, А.Головко та ін. У 1923-1925 pp. діяло об'єднання пролетарських письмен­ників і поетів «Гарт», яке очолювали В.Еллан-Блакитний, М.Хвильовий (росіянин за походженням, справжнє прізви­ще Фітільов), В. Сосюра.

Поряд з марксистськими літературними організаціями ви­никли групи ідеологічно нейтральних або «непролетарських» поетів. Так, серед неокласиків найвизначнішими були М.Зеров,

М.Рильський, М.Драй-Хмара. Символістів представляли П.Ти-чина, Д.Загул, Ю.Меженко. Футуристів очолювали М.Семен-ко, Г.Шкурупій. У 1924 р. в Києві виникла письменницька група «Ланка», яка згодом змінила назву на «Марс» («Май­стерня революційного слова»). До неї входили Є.Плужник, Г.Ко-синка, В.Шдмогильний та ін. Ці літератори погоджувалися зі своїм колегою Ю.Меженком у тому, «що творча особистість може творити, лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, попри всю незалежність від неї, почуття національної тотожності з нею». Літературні групи й організації мали свої часописи, на шпальтах яких точилися гострі дискусії, висловлювалися власні погляди, критикувалися опоненти.

Драй-Хмара Михайло (1889-1939) - ук­раїнський поет, літературознавець, перекла­дач, професор Київського університету. Належав до літературної групи «неокла­сиків», яка прагнула до гармонійної завер­шеності вірша, наслідування класичних зразків. Досліджував історію укр. і серб, літе­ратур, білорус, і серб. мов. Після 20-х pp. дотримувався реалістичних тенденцій, тема­тики, навіяної новою дійсністю («Донбас», «Зимова казка», «Проростей»). Вперше за­арештований 1933 р. Незаконно репресова­ний 1935 p., реабілітований 1956 р. У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла Вільна акаде­мія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї ввійшли митці, які стали гордістю української літератури: П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, Ю.Смолич, Ю.Яновський, П.Панч та інші на чолі з ідейним лідером М.Хвильовим. Це була літератур­но-мистецька організація талановитих письменників-одно-думців, які прагнули досягти в своїй творчості літературної й художньої довершеності та протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників у сферу культури, що вже тоді давалося взнаки. Ідеологізація всього мистецтва, вуль­гарна підміна загальнолюдських цінностей класовими, що спричинялися до підміни естетичних понять політичними, а в підсумку - до безпідставних звинувачень багатьох майстрів слова у «націоналізмі».

Хвильовий (Фітільов) Микола (1893-1933) - український поет, прозаїк, публі­цист, критик. Погляди на розвиток нац. літератури й мистецтва виклав у зб. «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?» (1926). Відстою­вав необхідність самобутнього розвитку укр. літератури й мистецтва, їхню орієнтацію на європ. і світовий рівні. Разом з Л.Курба-сом, М.Кулішем виступив проти вульгариз­му, спрощення й демагогії в мистецтві. Підтримував мистецькі позиції Л.Курбаса, був за т.з. синтетичний театр, який мав стати «справою створення національного театру». Покінчив життя самогубством.

В 1925-1928 pp. широко розгорнулася дискусія про шля­хи розвитку української літератури. У центрі дискусій різних літературних течій опинився М.Хвильовий, один із заснов­ників новітньої української літератури, критик і публіцист, учасник громадянської війни, член більшовицької партії. Він чи не першим помітив, що в сфері культурного життя почи­нає утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до твор­чості, у суспільстві назрівають небезпечні й трагічні зміни. Письменник виступив з пропозицією широко використовува­ти досягнення європейської культурної спадщини, не зами­катися на однобічній орієнтації на російську культуру. Тому він проголосив тоді надто сміливе^гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» Це був заклик до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, у тому числі й російську літературу, яку він сам глибоко поважав, а більш чітко виявити в своїй творчості національні риси, теми і мо­тиви, усвідомлюючи повноцінність власних духовних багатств, звертатися до європейської спадщини.

Проте разом з творчими питаннями у літературній дис­кусії почали визрівати й політичні оцінки, а згодом і полі­тичні звинувачення, насамперед на адресу М.Хвильового. Саме як заклик до сепаратизму оцінив червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 р. погляди письменника. М.Хвильового зви­нуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії

у галузі культури. На початку 1927 р. своїми колегами та друзями він був виключений з ВАПЛІТЕ, яка за вказівкою партійного керівництва через рік самоліквідувалася.

В розпал цих подій, коли ще відносно вільно могли роз­виватися література й мистецтво, українські поети і пись­менники написали твори найвищого ґатунку. Насамперед з усією силою розкрився талант багатьох поетів того часу -таких, як П.Тичина, М.Рильський, М.Зеров, П.Пилипович, М.Драй-Хмара, Є.Плужник, В.Сосюра, М.Бажан, Т.Осьмач-ка. Серед видатних прозаїків слід назвати М.Хвильового, Г.Косинку, В.Підмогильного, Ю.Яновського, сатириків І.Сен-ченка, О.Вишню. Темами їх творів були події та наслідки революції й громадянської війни у житті людини і суспіль­ства.

Косинка (Стрілець) Григорій (1899-1934) - український письменник. Темати­ка творчості пов^язана з драматичними подіями в житті післяреволюційного села, забраженням правди життя й характера селянина, його страждань, радощів і скор­бот, прагнень і переживань. Збірка опові­дань «На золотих богів», 1922; «За ворітьми», 1924; «Мати», 1925; «Політи­ка», 1926; «Змовини»,1930; «Серце», 1933 та ін. У 1934 звинувачений й незаконно репресований сталінським режимом, подальша доля невідома.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був М.Куліш. Три його найславетніші п'єси - «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929) та «Патетична соната» (1930) викли­кали сенсацію своєю модерністською формою й трагікоміч­ним трактуванням нової, радянської дійсності. Перші дві п'єси поставив у своєму славетному театрі «Березіль» режисер Лесь Курбас, в театрі якого грали відомі майстри української сце­ни П.Саксаганський, А.Бучма, М.Крушельницький, О.Мар'я-ненко та ін. А всього в Україні у середині 20-х pp. діяло 45 професійних театрів.

З переходом до мирного будівництва зріс інтерес до образотворчого мистецтва. Як і в літературі, виник ряд об'єд­нань майстрів пензля. Асоціація художників Червоної Ук­раїни (АХЧУ), до якої входили С.їжакевич, Ф.Кричевський, К.Трохименко й інші, проголосила своїм завданням правди­ве відображення дійсності. Інше оригінальне об'єднання -Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ), яке створили учні видатного художника-монументаліста М.Бой-чука, звертало свій погляд до елементів староукраїнського та візантійського живопису.

Новою, але динамічно зростаючою галуззю мистецтва була кінематографія. У 1922 р. було засновано Одеську кіно­фабрику, а 1927 р. почалося будівництво найбільшої тоді в Європі Київської кіностудії, обладнаної найновітнішим ус­таткуванням. У середині 20-х pp. в Україні діяло вже понад 500 кінотеатрів. На той час було створено понад півтора де­сятка картин. Світової слави зажив кінорежисер і сцена­рист О.Довженко.

Довженко Олександр (1894-1956) — ук­раїнський письменник, кінорежисер. "Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм", — говорив про себе Довженко. Працював режисером на кіностудії в Одесі. Мрією Дов­женка було національне кіно. У 1928 р. знімає фільм "Звенигора". "Картину я не зробив, а проспівав, як птах" — казав митець. Наступ­ною його роботою стає стрічка "Арсенал", а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить шедевр світової кінокласики — "Земля". Цей фільм було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів.

Отже, у 20-ті pp. в Україні бурхливо розвивалися всі сфери культурного життя. Українські митці активно вклю­чилися у процес творення декретованої партією соціалістич­ної культури, але з національною сутністю. Попри всі ідеологічні перепони й обмеження, кращі представники української національної літератури і мистецтва досягли в

своїй творчості гідних подиву злетів. Проте одночасно проявлялися й перші симптоми майбутньої трагедії україн­ської культури. Після засудження «хвильовизму», звинува­чення діячів ВАПЛІТЕ у «буржуазному націоналізмі», керівництво КП(б)У посилило ідеологічний контроль над культурою. В 1927 р. було створено прорадянську літера­турну організацію - Всеукраїнську спілку пролетарських письменників. А вже наприкінці 20-х pp. українська інтелі­генція зазнала перших репресій.

5. Українська автокефальна православна церква (УАПЦ)

Атеїстичне керівництво радянської держави та більшо­вицької партії ставилася до релігії й церкви у цілому воро­же, намагалося всіляко обмежити їх вплив на суспільне життя.

Революція й прагнення національного самовияву відби­лися й на церковних справах. Серед православних свяще­ників та віруючих постійно висувалися пропозиції розірвати зв'язки з Російською православною церквою (РПЦ) і утвердити церкву в Україні як незалежну (автокефальну) установу.

Лише в жовтні 1921 р. після багатьох невдалих спроб у 1919 й 1920 pp. з дозволу радянської влади Всеукраїнський православний церковний собор у Києві затвердив дійсно незалежну національну Українську автокефальну православ­ну церкву (УАПЦ). Першим її митрополитом став В.Липкі-вський, обраний на соборі.

Факт: Наприкінці 20-х pp. УАПЦ була другою церквою в Україні після РПЦ за чисельністю парафій та віруючих. У 1927 р. вона налічувала 34 єпископи, майже 11 тис. священиків, 3000 парафій і 6-7 млн віруючих.

УАПЦ виступала за відродження національної культури й обрядів. Служба в ній правилась українською мовою замість церковнослов'янської. Українська церква, на відміну від РПЦ, зайняла демократичні позиції у питанні про самоврядування.

РПЦ на чолі з патріархом Московським та Всея Русі Тихоном з презирством називала духовенство УАПЦ «само-

Дата добавления: 2015-05-22