Концепції відродженого природного права XX століття

У XX ст. у всій світовій філософії права, як протест проти засилля позитивізму в філософії та юриспруденції, відроджується природне право.

Основною формою розрізнення права і закону в сучасній філософії права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ.

На рубежі XIX і XX століття у межах природно-правового мислення особливо посилилися оцінні і пояснюючі підходи до правових явищ. Теорія природного права досягла після Другої світової війни. Цей інтенсивний процес відродження природного права в європейській філософії права був своєрідною відповіддю на засиллі позитивізму у філософії і юриспруденції, які, можна сказати, упевнено капітулювали перед лицем тоталітарної влади. Зокрема Г. Радбрух у вже згадуваній книзі «Законне не має рацію і надзаконное право» звинувачує юридичний позитивізм в тому, що він перекрутив право при націонал-соціалізмі в Германії, бо своїм твердженням «закон є закон» роззброїв німецьких юристів перед лицем законів свавілля і злочинного характеру. Ці слова Г. Радбруха повною мірою можна віднести і до інших тоталітарних європейських режимів XX століття.

Механізм же природного права запрацював прямо протилежним чином: права людини визначають права влади, а не навпаки. Затверджується існування вищих, незалежних від держави норм і принципів, що втілюють розум, справедливість, об'єктивний порядок цінностей і так далі Кожен з багатьох напрямів антипозитивістській правовій думці розвиває своє уявлення про право, його витоки і сенс, форми його прояву і дії, способи і методи його обгрунтування, про його онтологічних, гносеологічних і аксиологических характеристиках, завданнях і функціях. Досліджується логіка і механізм співвідношення природного права з позитивним правом.

Протягом останніх десятиліть XX століття відбулося свого роду нове народження багатьох теорій, що орієнтуються на концепції природного права. Формуючи своє розуміння права природно-правова думка акцентує увагу на тому, що «право» є правильним за змістом, а не по юридичній формі, тому не кожне юридичне рішення (законодавче або судово-адміністративне), будучи формально коректним, містить в собі право. Закон вважається тут явищем політичним, тобто таким, що допускає можливість свавілля при його встановленні. Право ж є силоміць, що протистоїть свавіллю, явищем, яке виникає «природним, природним способом» разом з іншими основними атрибутами соціальної бьгщя людини, таким, наприклад, як сім'я або власність. Звідси витікає і інше важливе положення природно-правової думки, а саме: вміст закону повинен критично оцінюватися з позицій знання про природне, належне право. Природно-правовий підхід претендує на сутнісний, аксеологический аналіз, ставить своїм завданням вьыснить сенс правових явищ, тобто явищ, що існують за зовнішніми, формальними властивостями позитивного права, оцінювати правові явища з позицій знання про належне право і з точки зору нормативних цінностей, ідеалів. Іншими словами, пошук природного права – це пошук універсальних понять, їх основною метою є керівний ідеал, а не конкретне розпорядження, і цей ідеал реалізується в історії. Тому природне право передбачає юридичні норми, які постійно змінюються. Але само право має свою основу не в юридичних нормах, його джерелом є природа людської особи, її дух, а керівним ідеалом – свобода. На цьому і зиждется природна школа права.

Сучасні представники природно-правового європейського мислення, практично все без виключення, єство права розкривают ь як невстановлену, неконвенційну, безумовну, втілену в «природі» справедливість, як ідеальну, трансцендентальну, екзистенціальну і так далі істинність людських відносин. Справедливість як критерій оцінки закону і єства права зв'язується з дозаконотворческими закономірностями, стосунками і вимогами – внепозитивными принципами і нормами, виявленням формальної вимоги справедливості в одиничних стосунках і ситуаціях, трансцендентальними імперативами людського духу, розуму, який критично сприймає закон в мінливих соціально-історичних умовах.

Неокантіанськие ідеї знайшли своє поширення і в Російській імперії. Тут серед філософів цього напряму виділимо перш за все ім'я глави «відродженого природного права» Павла Новгородцева (1866–1924). Він створив свою оригінальну природно-правову філософію, виклавши її в роботі «Вступ до філософії права».

Істотний внесок у розвиток природно-філософської думки в XX столітті зробила неогегельянская філософія права. Про нове прочитання Гегеля заявив в 1910 році В. Віндельбанд в своїй доповіді «Відродження гегельянства». Ідеї Гегеля про вільну волю людини як «права самого в собі», про розумність законів, що відповідають природі людини, поняттю людини, свободі, про субстанцію права як самообусловленной людській волі з'явилися джерелом багатьох новаторського перебігу західноєвропейської правової думки початку минулого століття.

Дата добавления: 2015-05-22