Методи оцінювання 1 страница

Енциклопедії, довідники

1. Великие мыслители Запада /под ред. Яна Мак-Грила. -М.Крон-Пресс, 1998. - 800 с.

2. Всемирная знциклопедия. Философия XX век / Гл. науч. ред. и сост. А.А.Грицанов. - М.; Минск: АСТ: Харвест, 2002. - 976с.

3. Всемирная знциклопедия: Философия /Гл. науч. ред. и сост. А.А.Грицанов. -М. -Минск: АСТ, Харвест, Соврем. литератор, 2001. -1312с.

4. Краткая философская знциклопедия. - М.: Прогресс - Энциклопедия, 1994. - 576 с.

5. Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник/ За заг. Ред. В.П.Андрущенка, М.І.Горлача. - К-Х.: Рубікон, 1997.- 400 с.

6. Философский словарь / Под ред. ИТ.Фролова. - М. Республика. 2001. -719с.

7. Философский знциклопедический словарь / Ред. Е.Ф.Губский и др. - М.: ИНФРА.-1999.-576с

поточне тестування; оцінка за проект; підсумковий письмовий тест.

РОЗПОДІЛ БАЛІВ, ПРИСВОЮВАНИХ СТУДЕНТАМ (СЛУХАЧАМ):

Модуль 1 (поточне тестування)

Мо-дуль 2 (про-ект)

Під-сум. Тест

Сума

Змістовий модуль 1

Змістовий модуль 2

Т е м и

Шкала оцінювання:

90-100 балів - відмінно (А);

82-89 балів - добре (В);

75-81 балів - добре (С);

67-74 балів – задовільно (D)

60-66 балів - задовільно (E)

35-59 балів – незадовільно з можливістю повторного складання

(FХ).

1-34 балів - незадовільно з обов'язковим повторним курсом (F).

12. КОРОТКИЙ СЛОВНИК ФІЛОСОФСЬКИХ

ТЕРМІНІВ

А

АБСОЛЮТ (лат. absolutus – довершений, безу­мовний, необмежений) – вічна незмінна першооснова світу, начало всього Сущого, яке мислиться єдиним, всезагальним, безначальним, безкінечним і протистоїть будь-якому відносному і зумовленому Буттю; те, що нічим не зумовлене, ні від чого не залежне. У філософії під абсолютом розуміють Бога, субстанцію, ідею (Гегель). Абсолютне протилежне відносному (зумовленому, залежному).

АБСОЛЮТНА ІДЕЯ – у деяких філософських системах надприродне, ні­чим не зумовлене духовне на-чало, без­особовий розум, який пород­жує все існуюче в світі. Напр., у системі Г. В. Ф. Гегеля абсолютна ідея ви-с­тупає першоосновою всьо­го іс­нуючого.

АБСОЛЮТНИЙ ДУХ – поняття філософії Г. В. Ф. Гегеля, що ха-рактеризує абсолютну ідею на тій стадії розвитку, на якій вона, пройшовши ступені логіки і природи, у розумі людини пізнає саму себе. Абсолютний дух (за Гегелем) включає в себе мистецтво, ре­лігію, філософію.

АБСТРАГУВАННЯ – процес ми-сленого відволікання від ряду властивостей і відно­шень досліджуваного об’єкта з метою виокремлення однієї з них для більш глибокого вивчення.

АБСТРАКЦІЯ (лат. abstractio – відволікання) – сторона, момент, частина цілого, фрагмент дійсності, щось не-розвинуте; у гносеології – однобічне, фрагментарне знання про предмет; результат абстрагування.

АБСУРД (лат. absurdus – немилозвучний, без­глуздий) – нісенітниця, по­збавлена сен­су дія. У фі­лософії Камю – од­не з го­ловних понять, яке ха­рак­­теризує життя людини.

АБУЛІЯ – (грец. а – запер. частка, bule – воля) – сукупність певних патологічних порушень психічної регуляції вчинків і дій людини, що супроводжується нерішучістю і слабоволієм.

АВАТАРА (санскр.) – у міфології індуїзму поняття за допомогою якого позначається феномен сходження божеств (Вішну, Шиви та ін.) на землю і втілення їх як у людей, так і в інших смертних істот.

АВЕРОЇЗМ – напрям у західно-європейській середньовічній філософії, основу якого складали погляди арабського філософа 12 ст. Ібн Рушда (латинізовано Averroes).

АВТАРКІЯ (грец. аutarkeja – самозадоволення) – незалежність людини від всіх речей зовнішнього світу чи інших людей (Платон, Аристотель), життєвий ідеал киренаїків і стоїків.

АВТОКРАТІЯ (грец. autos – сам і cratos – влада) – форма державного правління, де вища державна влада належить одному суб’єкту.

АВТОР – парадигмальна фігура співвіднесення результатів тієї чи іншої діяльності з певним суб’єктом як агентом цієї діяльності.

АГАПЕ (грец. agape – любов до ближнього; лат. – caritas) – поняття, яким у дохристиянському світорозумінні позначалась діяльна обдаровуюча любов на відміну від еросу, чи "пристрасного кохання".

АГНОСТИЦИЗМ (грец. аg-nostos – непізнаний) – напрям у фі­лософії, прихиль­ники якого заперечують пізна­ваність суті речей, об’єктив-ної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протис­тавляють світ як він нам даний (пізнаваний) і світ сам по собі (принципово не­досяжний). Знан­ня, з їх точ­ки зору, не є відобра­женням сутності дій­сності, а в кращому разі обслу­говує утилітарні потреби лю­дей.

AГРЕСІЯ (лат. aggressio – напад) – поняття, що використовується нині для позначення найрізноманітніших видів і форм поведінки, - від реплік і елементів пародій до застосува-ння різних способів фізичного впливу, включаючи й такі, що закінчуються індивідуальним чи масовим летальним результатом.

АДДИТИВНІСТЬ (лат. addere - додавати) – поняття за допомогою якого позначається щось суммативне, таке, що не утворює органічної цілісності.

АДЕКВАТНИЙ (лат. аdae-guatus - прирівнюваний) – співмірний, відповідний, узгоджуваний, рівний, ек-вівалентний. Уявлення, образ, знання вважаються адекватними, якщо вони відповідають речі, оригіналу, об’єкту, до якого відносяться, якщо вони "вірні", носять характер об’єктивних істин.

АДЕПТ (лат. аdeptus – той, що досяг) – посвя­чений в таємницю будь-якого вчення, секти; ревний послідовник, прихильник певної ідеї, вчення.

АКСІОЛОГІЯ (грец. ахia – цінність, logos – слово, вчення) – розділ філософії (філософська дисципліна), яка досліджує цінності як смислоутворюючі підгрунтя людського буття, що задають спрямованість і вмотивованість людському життю, діяльності, конкретним діям і вчинкам.

АКСІОМА (грец. ахiоmа – значуще, сприй­няте поло­ження) – тверд­жен-ня, яке при побудові теорії прий­мається за самооче­видну істину, на якій ґрун­туються інші твердження.

АКСІОМАТИЧНИЙ МЕ-ТОД – спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логі­чним шляхом (дове­денням).

АКЦИДЕНЦІЯ (лат. accidens – випадковість) – випадкова, минуща, тим­часова, неістотна влас­тивість речі, яка може бути елімінована без зміни сутності речі. У філо­софії XVII–XVIII ст., акци­ден­ція як мінливий стан протиставлялася субстанції – не­змін­ній сутності речей.

АЛГОРИТМ - одне з головних понять логіки і математики (введено Ляйбніцем у зв’язку з розробкою диференційного числення), яке позначає послідовність відтворюваних точно описаних операцій і процедур, виконуваних у певній послідовності.

АЛОГІЗМ – непо­слі­дов­ність у міркуваннях, зу­мов­лена порушенням за­конів логіки.

АЛЬТЕРНАТИВА (лат. аlter-nus – чергую, змінюю) – ви­бір між двома супереч­ли­ви­ми можливостями.

АЛЬТРУЇЗМ (лат. alter – інший) – мо­раль­ний принцип, в основі якого безкорисливе піклування про благо інших і готовність жертвувати для інших своїми особистими інтересами. Альтруїзм протилежний егоїзму.

АМБІВАЛЕНТНІСТЬ – подвійне, суперечливе ставлення суб’єк-та до об’єкта, яке характеризується од-ночасною спрямованістю на один і той же об’єкт протилежних імпульсів, ус-тановок і почуттів, що мають однакову силу і об’єм

АМОРАЛІЗМ – нігі­ліс­тичне ставлення до моральних норм.

АНАЛІЗ – метод піз­нання, який полягає в роз­членуванні цілого на частини.

АНАЛІТИКА (грец. analytike - мистецтво аналізу) мистецтво розчле-нування понять, начал, елементарних принципів, за допомогою яких мірку-вання набувають доказового характе-ру; Аристотетель аналітикою назвав розділ логіки присвячений строгім си-логістичним міркуванням

АНАЛІТИЧНА ФІЛОСО-ФІЯ – напрям у сучасній західній фі-лософії, який зводить філософську ді-яльність до аналізу мови.

АНАЛОГІЯ (грец. analogia – відповідність, подібність) - 1.подібні-сть предметів чи явищ у якихось властивостях, ознаках чи відношеннях; 2. умовивід, в якому на основі схожості предметів за од­ними ознаками робиться ви­сновок про їх мож­ливу схо­жість за іншими оз­наками. Аналогія складає основу моделювання.

АНАЛОГІЯ БУТТЯ (лат. analogia entis) – центральне поняття в католичній філософії (Схоластика, Томізм, Неотомізм), яке означає, що будь-яке суще є подібним з іншим су-щим і водночас є відмінним від нього. Так між Богом і його творіннями існує початкове відношення подібності у ві-дмінностях і відмінностей у подібностях.

АНАМНЕСІС -(грец. аnam-nesis - пригадування) – у вченні Платона – поняття, що описує основну процедуру пізнання, яка полягає у "пригадуваннях" душі у "поцейбічному" світі про "чисті" ідеї, які вона споглядала у світі "потойбічному", до її поєднання з тілом.

АНАРХІЯ (грец. anarchia – безвладдя) – поняття, що позначає стан суспільства, який досягається в результаті ліквідації державної влади

АНІМІЗМ (лат. anima – душа, дух) – віра в існування душ і духів істот, від волі яких залежать усі предмети і явища світу.

АНОМІЯ (фран. anomie – відсутність закону, організації) – філософсько-соціологічне поняття, яке використовується для позначення стану суспільства, при якому відсутність чи нестійкість імперативів і правил, які регулюють відношення між індивідами і суспільством, призводить до того, що більшість населення виявляється «поза» суспільством, вступає у конфронтацію з ним.

АНТИНОМІЯ (грец. antinomia – суперечність у за­коні) – суперечність між дво­ма твердженнями, кожне з яких визнається істинним, в ос­нові якої не логічні по­милки, а об­ме­женість системи тверджень, з якої вони виводяться. Зустрічаються у філософії (Кант) і мате­матиці. Поняття антиномії близь­ке до апорії.

АНТИТЕЗА (грец. antitesis – протиставлення) – твердження, яке заперечує тезу (вихідне твердження).

АНТИТЕТИКА – ме­тод зведення до супереч­ливих тверджень (тез, анти­тез) жод­ному з яких немож­ливо надати переваги.

АНТРОПОЛОГІЗМ – філософська концепція, яка всі світоглядні пробле­ми (що таке світ, суспіль­ство, Бог та ін.) роз­глядає крізь призму людини. «Людина є мірою всіх речей» (Протагор).

АНТРОПОЛОГІЯ ФІЛОСО-ФСЬКА – філо­софське вчення про людину (Шелер, Ге­лен, Плеснер), яке ви­водить культуру зі спе­цифіки природи людини.

АНТРОПОМОРФІЗМ – перенесення прита­манних лю­­дині характерних рис і властивостей на зовнішні сили при­роди та приписування їх вигаданим міфічним істотам (богам, духам, тощо).

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ – філософський прин­цип, згідно з яким людина вва­жається центром Всесві­ту, най­ви­щою метою всьо­го, що відбувається у світі.

АПЕЙРОН – термін, введений давньогрецьким фі­лософом Анакcи-мандром для позначення безконеч­ного в просторі і часі, без­якісного матеріального першопочатку.

АПОЛОГЕТИ (грец. apologe-tikos – захисний) – ранньохристиянські пись­менники (Юстін, Тертул­ліан, Оріген), які захищали від критики хри­с­тиянське вчення; захисники певних те-чій, вчень.

АПОРІЯ (грец. ароrіа – непрохідність, безвихідь) – про­­блема, що важко під­да­ється вирішенню, пов’я­зана із супере-чністю між даними спо­стереження і до­сві-дом та їх ана­лізом у мис­ленні; суперечність у мір­куванні, корені якої перебувають за межами ло­г­і­ки. Відкрив апорії Зе­нон з Елеї (апорії руху – Ахілл і чере­­паха, простору і часу). По­няття апорії близьке за змістом до антиномії.

АПОСТЕРІОРІ (лат. a poste-riori – з наступного) – знан­ня, набуте в процесі досвіду.

АПРІОРІ (лат. a priori – з попереднього досвіду) – ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до до­свіду, не набуті з досвіду. У філософії Канта категорії проголо­шу­ються апрі­орни­ми формами мислення. Ап­ріоризм близь­кий до кон­цепції вроджених ідей. Про­тилежним до апріорі є поняття апостеріорі.

АРГУМЕНТАЦІЯ – поняття, яке позначає логіко-комунікативний процес, що слугує обґрунтуванню певної точки зору з метою її сприйняття, розуміння і (або) прийняття індивідуальниим чи колективним реципієнтом (учасником комунікації).

АРІАНСТВО – одна з ранніх течій християнства, засновником якої був священик Арій з м. Олександ­рії. Заперечуючи церковне вчення про єдину суть трійці, аріанці твер­дили, що Христос – “Син Бо­жий” нижчий за “Бога Отця”.

АРХЕТИП – первинні, вроджені психічні структури, пер­винні схеми образів фан­тазії, що містяться в так зва­ному ко­лек­тивному несвідомому й ап­рі­орно формують активність уяви; складають основу за-гальнолюд­ської символіки, вияв­ляються у міфах і віруваннях, снах, творах літе­рату-ри тощо.

АСКЕТИЗМ (грец. aske­tes – добре навчений, под­виж­ний) – моральне вчен­ня, яке про­пагує крайнє обме­ження пот­реб людини, від­мову від жит­тєвих благ. Протилежне гедоніз­мові.

АТАРАКСІЯ (грец. a ta­raxia – незворушність) – понят­тя давньогрецької філо­софії про душевний спо­кій як мету й форму пове­дінки, до якої повинна праг­нути люди­на. Як вищий іде­ал життя ата­раксія пов’я­зується з внут­рішньою свободою особис­тос­ті, звіль­ненням від страждань.

АТМАН – в індійській ведичній традиції поняття, що позначає всепроника-юче суб’єктивне індивідуальне духовне на-чало, "Я", душу.

АТРИБУТ (лат. attributum – додане) – невід’ємна властивість речі (субстанції), без якої вона не може ні існувати, ні мислитись. За Декартом, атрибутом матерії є протяжність, душі – мислення.

АФАЗІЯ – порушення здатності до мовопроголошення (промовляння) внасліідок враження кори головного мозку.

АФАТІК – людина хвора на афазію.

Б

БЕЗКОНЕЧНЕ – про­тяжність, кі-нець якої безперерв­но віддаляється. Ді­але-ктично по­в’язане з конечним, скла­да-ється з конечного.

БЕЗПЕРЕРВНІСТЬ – зв’язок, стирання граней між розрізненим, дискретним (роздільним), перервним.

БІБЛІЯ – священна книга християнства та іудаїзму, створена протягом І тис. до н. е. та III ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше хрис­тиянські традиції вважали богонат-хненними. Складається із двох частин – Старого Завіту, визнаного іудеями та християнами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише христия-нами. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грецька (койне) у Новому. Містить сакралізовану історію світу та людства, на-голошує на їх залежності від волі Бога – творця і про­мислителя. Основою людсько-го життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія – одна-єдина книга, хоча й складена з багатьох книг, а тому характеризу­є-ться величезною жанровою та тематичною різноманіт­ністю: виклади міфологічних си-стем, історичні оповіді, релігійна публіцистика, філософсько-мора-лістичні твори, лі-рична поезія, зразки релігійної містики.

Історія Біблії в Україні розпочинається з часів появи на її землях перших хри­с-тиянських мі­сіонерів, які, поширюючи християнство, при­несли із собою і книги Свя­того Письма, які з часом пере­кладались церковнослов’янською мовою. Найдавні­шою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Єван­геліє (1056-1057). Найцін­нішим із перекладів на на­родну тогочасну мову є Пе­ресопницьке Євангеліє (1556-1561), що вийшло з монастиря в Пе-ресопниці (Волинська область). Дуже популярною в Україні книгою Старого Завіту був Псалтир, який вжи­вався не тільки як бого­службова, а й як навчальна книга для домашнього читання. Популярними були й кни­ги Нового Завіту: Четвероєвангеліє і Апостол. У 1581 р. по­бачила світ повна збірка книг Біблії церковнослов’ян-ською мо-вою – Острозька Біблія, надрукована І. Федоровим у м. Острозі. Перший переклад Біблії живою народною літера­турною мовою здійснили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький (ХІХ ст.). Протягом XX ст. повний текст Біблії у перекладі українською мовою здійснили І. Огієнко (1912), І. Хоменко (1963).

БІФУРКАЦІЯ – точка чи момент, де явище розпадається навпіл, де виникає можливість альтернативного вибору.

БРАХМАН – в індійській ведичній філософії абсолютне духовне начало, вічно існуючий творчий і життєстверджуючий принцип, який все творить, підтримує, береже, розчиняє і потім знову повертається до самого себе.

БУДДИЗМ – філософське вче-ння, що відноситься до неортодоксальних шкіл стародавньої Індії, нині одна з трьох світових релігій (по­ряд з християнством та ісламом). Виходячи з поло­ження, що життя є страж­дання, в основі якого ле­жать бажання, буддизм про­понує свій шлях подолання страждань. Учить про пере­втілення душі (са-нсара); про закон відплати за вчинені про-ступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани – злиття з божествен-ною першо­основою Всесвіту.

БУТТЯ – 1) най­за­галь­ні­ша визначеність ре­чей, з якої розпочинається процес пізнання (Гегель). Перш ніж визначати, якою є річ, відбувається констатація її існування; 2) найзагальніша властивість всього сущого (і мате­ріальні речі та ідеї, і ціннос­ті мають існування й об’єд­нуються людиною в єдиний світ); 3)об’єктивне існування на противагу фантому, ілюзії; 4)існування будь-чого.

БЮРОКРАТІЯ – різновид людської діяльності, що перетворює функцію управління соціальними системами у пряму або приховану владу індивідів чи соціальних груп як самодостатніх, замкнутих на себе соціальних сил (суб’єктів) у суспільних взаємодіях.

В

ВЕДИ (санскр. веда – знання) – найдавніші пам’ят­ки ін­дійської літератури, на­писані в кін. ІІ-го – 1-й пол. І-го тис. до н. е., складаються з 4 збірок: Рігведа – книга гімнів; Самаведа – книга пісень; Яджурве-да – книга молитов і жертовних церемо-ній; Атхар­ваведа – книга заклинань.

ВЕЛИКІ СОЦІАЛЬНІ ГРУ-ПИ (мікросоціальні спільноти) – довготри-валі, сталі спільності людей, що існують у мас­штабах усього суспільства.

ВЕРИФІКАЦІЯ – у неопозитивізмі операція, за допомогою якої встано­влюють осмисленість вис­лов-лювання. Полягає у зве­денні вислов­лю­вань до чуттєвих фактів. Неопозитивісти прийшли до висновку, що релігійні та філософські твердження, на відміну від наукових, не підлягають ве­рифікації. К.Поппер розви­нув принцип верифікації до фаль­сифікації.

ВІДЧУЖЕННЯ – стан напруги, ворожості щодо суб’єктивного і об’єктив-ного, ду­ховного і матеріального, ро­зумного і стихійного, особистого і суспільного. У зага-льному значенні – це від­ношення між творцем і творінням, яке збунтувалось і живе власним життям, нав’язуючи свою логіку творцю; термін широко вживався в німецькій класич­ній філософії (Фіхте, Гегель, Фойєрбах) і марксизмі.

ВІДЧУТТЯ – відо­браження у свідомості лю­дини певних сторін, яко-стей предметів, які безпосередньо ді-ють на органи чуття.

ВІРА – не обґрунтова­не розумом прийняття існування чо­гось (Бога, долі, моральних чеснот іншого, Ат­лантиди, нау-кових об’єктів, тощо) за істину та дії, що відповідають цим прийняттям.

ВІТАЛІЗМ (лат. vita - життя) – вчення про якісну відмінність життя від неживої природи, про наявність особливих факторів і сил, від яких залежать властивості живих структур.

ВОЛЮНТАРИЗМ (лат. volun-tarius – залеж­ність від волі) – течія в ме­тафізиці (і психології), яка в основу світових процесів (і психологічного життя лю­дини) ставить волю як ірра­ціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші пре-д­ставники – Шопенгауер, Ніцше, які про­голосили основою всіх явищ світу і людського життя волю.

ВОЛЯ – феномен саморегуля-ції суб’єктом своєї поведінки і діяль-ності, що забезпечує векторну орі-єнтацію іманентних станів свідомості на об’єктивовану екстеріорну мету і концентрацію зусиль на досягнення останньої.

ВУЛЬГАРНИЙ МАТЕРІА-ЛІЗМ – течія в матеріалізмі XVIII-XIX ст. (Ка­баніс, Бюхнер, Фохт), яка спрощено зводила сві­домість людини до фізіо-логічних процесів. Особли­вості мислення вони визна­чали залежно від клімату, їжі та ін.

Г

ГАДКА (грец. doxa) – в античній філософії недостовірне, суб’єктивне вра-ження, на відміну від достовірного знання – істини. У елеатів істина грунтується на раціональному пізнанні і співпадає з сут-ністю речей, а гадка - на чуттєвому сприй-нятті і знайомить людину лише з подо-бою речей. За Платоном гадка, що поді-ляється на здогадку і довіру відноситься до чуттєвих речей, на відміну від знання, яке має своїм предметом духовні сутнос-ті.

ГЕДОНІЗМ (грец. hedo­no – насолода) – етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насоло­ду (Епікур, просвітники та ін.).

ГЕНДЕР (англ. gender – рід, найчастіше граматичний) – поняття, яке вживається в гуманітарних науках для зображення соціокультурного ас-пекту статевої приналежності людини (на відміну від біологічної - sex).

ГЕНЕЗИС (грец. - genesis) – походження, становлення і розвиток, об’єкта, що вивчається.

ГЕНЕТИЧНИЙ МЕТОД - (грец. genetikos – поход­ження) – метод дослідження явищ на основі аналізу їх розвитку.

ГЕРМЕНЕВТИКА (грец. herme-nevein – пояс­нювати, тлу­мачити) – філо­софський метод тлумачен­ня та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх за-лежності від контексту культури, в якому вони існу­вали, і від культури суб’єкта, який здійснює інтерпретацію; одна з течій в су-часній філософії, що досліджує вказані ви-ще феномени опираючись на герменевтич-ний метод.

ГІЛОЗОЇЗМ (грец. hуlе – матерія, zoe – життя) – погляд, згідно з яким ма­терія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, жи-вим тілам і лю­дині (Бруно, Спіноза).

ГІПОТЕЗА – форма знання, основою якого є припущення, сформу-льоване на підставі певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведе-ння.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВ-НИЙ МЕТОД – спосіб теоретичного дослід­ження, який передбачає створення системи де­дуктивно пов’язаних між со-бою гіпотез, з яких ви­водять твердження про емпіричні факти.

ГНОСЕОЛОГІЯ – вчення про пізнання, одна з го­ловних філософських ди-с.цип-лін, яка дос­ліджує закономірності процесу пізнання.

ГРА – різновид фізичної і інте-лектуальної діяльності, який позбав-лений прямої практичної доцільності і який надає індивіду можливості само-реалізації, що виходить за межі його актуальних соціальних ролей; форма вільного самовираження людини, не зв’язаного з досягненням якої-небуть утилітарної мети, що доставляє радість і задоволення сама по собі.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІ-ЛЬСТВО – тип суспільства в я кому постійно розширюється сфера віль­ного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внут­рішнього по­тен­ціалу людей і до-сягається через систему інституцій і відносин, пок­ликаних забезпечити умови для самореа­лі­зації окремих ін-дивідів та їхніх об’єднань.

ГУМАНІЗМ (лат. humanus – людяний) – 1) ідейний напрям у куль-турі Відродження, який обстою­вав право на існування незалежної від ре-лігії світ­ської культури; 2) риса світо-гляду, яка в розумінні людини виходить з “вічних цінностей” і “при­родних прав”. Гуманізм долає на­ціональні, ра­сові, релі-гійні та соціальні обмеженості у ставленні до людини.

Д

ДАО – одне з основ­них понять китайської філо­софії, означає першо-причи­ну, що породжує речі, шлях, до-лю, порожнечу.

ДАОСИЗМ – філософ­ське вче-ння, згідно з яким природа і життя лю­дей підпорядковані не волі неба, а за­гальному бо­жественному за­конові Дао.

ДЕДУКЦІЯ (лат. deductio – виводжу) – метод піз­нання, в основі якого рух думки від загального до оди­ниного.

ДЕЇЗМ (лат, deus – Бог) – філо-софське вчення, згідно з яким Бог створив світ, дав першопоштовх і на-далі не втручається у справи.

ДЕКАДЕНТСТВО (франц. decadence, пізн. лат. decadentia – зане-пад) – загаль­на назва настроїв безнадії; не сприйняття життя, індивідуалізму.

ДЕМАГОГІЯ – обман народу брехливими обі­цянками, популярними ло-зунгами, лестощами, нав­мисне викривле-ння фактів задля політичних чи інших ко-рисливих цілей.

ДЕМІУРГ (грец. dimiures – творець, майстер) – творче начало, зокрема в філософії Платона і нео­пла-тонізмі – творець мате­ріального, речо­вого світу, в теології – Бог.

ДЕНОТАТ (лат. de-notation - позначення) – множина онтологічно артикулюваних предметів, що позна-чаються даним іменем.

ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІ-ТЕТ – верховенство, не­залежність, по-внота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на принципах права.

ДЕСИГНАТ (лат. designation - позначення) – значення імені, те про що мовиться в імені; об’єкт, який позначається даним іменем; те ж, щой денотат

ДЕТЕРМІНІЗМ (лат. de­ter-minates – той, що визначає, обмежує) – пояснення явищ на основі причинної зумовленості. Принцип детермінізму є провідним у класичній науці та мате­ріа­лістичній філософії.

ДЕФІНІЦІЯ (лат. definitio – визначення) – логічна процедура нада-ння строго фіксованого смислу мов-ним виразам (термінам мови.) Нап-риклад, “трикутник є замкнена геомет-рична фігура обмежена трьома сторо-нами”.

ДИЛЕМА (грец. dilem­ma – подвійний зас­новок) – суд­ження за прин-ципом або... або.

ДИСКРЕТНІСТЬ (лат. discre-tus – перервність) – розподільність, пе-рер­вність.

ДИСКУРС (лат. diskursus – блукати) – вербально (словесно) арти-кульована форма об’єктивації змісту свідомості, що регулюється доміную-чим в тій чи іншій соціокультурній традиції типом раціональності.

ДИСКУРСІЯ, дискурс (фр. diskour - мова) – складна єдність мов-ної практики і екстралінгвістичних фа-кторів (значима поведінка, що мані-фестується в доступних чуттєвому сприйняттю формах), які є необхід-ними для розуміння тексту, тобто та-кими, що дають уявлення про учасни-ків комунікації, їх установках та цілях, умовах виробництва і сприйняття пові-домлення.

ДІАЛЕКТИКА (грец. dialectike – мистецтво вести бе­сіду) – вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання та ос-нований на цьому вченні універсаль-ний метод пізнання і діяльності, згідно з яким будь-яке явище перебуває в змі­ні, роз­витку, в основі якого взає­модія (боротьба) проти­леж­нос­­тей (Геракліт, Ге­гель, Маркс). Основні принципи діалек-тики за Гегелем: перехід кіль­кісних змін в якісні, взаємо­проникнення протилеж­нос-тей і заперечення заперечення.

ДІАЛЕКТИЧНИЙ МАТЕРІА-ЛІЗМ – філософський напрям, основни-ми особливостями якого є: матеріалістич-не розуміння історії; націленість не лише на пояснення, а й на зміну дійсності; чітка соціально-класова орієнтація на експлуа-товані прошарки суспільства; співпадан-ня матеріалізму, діалектики, логіки і теорії пізнання; постійний зв'язок і взаємодія з конкретними науками. Термін, яким по­з-началась філософія К. Маркса в радянсь-кому марксизмі.

ДОГМАТИЗМ (грец. dogma – гадка, вчення, постанова) – різновид некритичного мислення, що оперує дог-мами, тобто незмінними положеннями, які приймаються на віру без доведення, без врахування конкретних обставин місця та часу, на основі сліпого підкоре-ння авторитету.

ДОЛЯ – поняття, що ви­ражає си-ли, які визна­чають жит­тєвий шлях лю­дини, всі події в історії народу, людства.

ДОСВІД – сукупність пе­ре­жи-вань людини. Виді­ляють зов­нішній дос-від, зу­мовлений відносинами з ін­шими людьми чи речами світу, і внутрішній, в основі якого – рефлексія, роздуми.

Дата добавления: 2015-05-22