Філософи Стародавнього Сходу і Античності

І СУЧАСНОСТІ

ВІДОМІ ФІЛОСОФИ МИНУЛОГО

Ш

ШОВІНІЗМ – найодіозніша форма

націоналізму, проголошення національ-

ної винятковості, протиставлення інтере-

сів одного етносу (чи суперетносу) інте-ресам всіх інших етносів, поширення ідей національної зверхності, національ-ної ворожнечі і ненависті.

Щ

ЩАСТЯ - стан єдності сутності і

існування особистості, що суб’єктивно переживається і сприймається в індиві-дуальній системі відліку як аксіологічно-емоційний позитивний максимум.

Я

“Я” – фундаментальна катего-рія філософських концепцій особис-тості, що виражає рефлексивно усві-домлювану самототожність індивіда. Становлення “Я” онтогенетичному ас-пекті розуміється у філософії як со-ціалізація, у філогенетичному – спів-падає з антропосоціогенезом.

ЯВИЩЕ – чуттєво сприймаєма характеристика речі, вираження наяв-ності сенсорно незаданої сутності.

ЯКІСТЬ – сукупність ознак, що вирізняють річ серед інших, від-мінних від неї речей і споріднює з по­дібними.

Аристотель (384-322 до н.е.) – давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист, учень Платона, засновник пери­патетичної школи. Основу його спадку складає філософія, яку поділяв на теоретичну (умоглядну), мета якої – знання задля знання, практичну, мета якої – знання задля діяльності і поетичну (творчу), мета якої – знання задля творчості. В свою чергу теоретичну філософію поділяв на фізичну, математичну і першу (метафізику). Предметом фізичної філософії вважав те, що не існує окремо (тобто субстанціонально) і рухається; математичної – те, що не існує окремо і є нерухомим; першою, чи власне філософією (також “софія”, чи як зазначалось вище метафізика), – те, що існує окремо і нерухомо. До практичної філософії відносив етику і політику, до поетичної – риторику і поетику. До предмету першої філософії включав загальну метафізику, і часткову (спеціальну) метафізику. Загальна метафізика, на його думку вивчає суще, оскільки воно – суще, і його атрибути самі по собі, а також вищі принципи (архе), чи причини ” буття. Часткова метафізика (у Аристотеля теологічна філософія ”) вивчає особливий вид буття – “нерухому субстанцію” або “непорушний вічний перший двигун”. Аристотель істотно трансформував систему світобачення свого вчителя і просунувся значно далі в питаннях розуміння і тлумачення світу. Щоправда це просування здійснювалося не в глибину філософських роздумів над проблематикою своїх попередників, а в бік, зокрема в бік наукового витлумачення та розв’язання відвічних світоглядних загальнолюдських проблем. Аристотель явився творцем самої широкої наукової системи античності. Ця система опиралася на широченний емпіричний і теоретичний матеріал, що був накопичений до того часу людством. Побудову своєї системи Аристотель розпочинає з критики вихідних положень свого вчителя. Головний аргумент проти платонівського постулату про існування незалежного і самостійного світу ідей як породжуючих моделей світу полягає в обґрунтуванні того, що сутність речі не може знаходитись поза самою річчю. Така постановка питання вже веде до кардинальної перебудови вчення про буття. У цьому питанні він виходить із діаметрально протилежного Платону постулату - будь-яка річ, яка існує сама по собі, є невіддільною від своєї сутності. Згідно з Аристотелем речі, що існують, мають причину свого існування. Таких причин, вихідних начал, завдяки яким речі існують, він виділяє чотири. Це матеріальна причина (матерія речі), тобто те, власне з чого виникає річ; формальна причина (форма речі) – те, що структурує матерію речі, надає їй визначеності і робить річ саме даною річчю; рухлива причина – те, що продукує начало руху, який оформляє матерію; цільова причина – те, заради чого відбувається зміна чи оформлення матерії в дану річ. З чотирьох причин, що виділяв Аристотель, найбільше значення він приділяв формальній причині (формі). Як ідеальний початок вона є непорушною, на відміну від рутинної, безструктурної матерії, що приймає різноманітні форми. В силу того, що матерія пасивна, рутинна, безструктурна, вона являє собою лише можливе буття речі, форма ж надає речам їх дійсне буття.

Метою пізнання, за Аристотелем, є знаходження причин існування кожної речі. Саме пізнання уявлялось йому як процес, що постійно розвивається, від найпростіших, елементарних чуттєвих форм до гранично загальних. Він виділяє наступні вузлові ступені пізнання: 1) досвід (чуттєвість підсилена пам’яттю) (емпейріа) – ряд гадок та пригадувань про один і той же чуттєвий предмет; 2) мистецтво (техне) – знання загального і причин; 3) наука (епістема) – знання перших причин; мудрість (софія) – знання про "суще як таке, а також те, що йому притаманне саме по собі". Чуттєво-досвідне пізнання, на відміну від багатьох своїх попередників, Аристотель вважав у своїй основі істинним. Відчуття, згідно з його уявленням, безпосередньо відображає індивідуальне буття речі. Помилки, як правило, виникають на етапі переходу від рівня відчуттів і безпосередніх сприймань до уявлень. Вони долаються шляхом поєднання чуттєво сприймаємого предмета з відповідним поняттям. Наукове пізнання (епістема), що опирається на чуттєво пізнавану дійсність і осягається завдяки абстракції „поняття”, Аристотель відрізняє від гадки (докса). Гадка також опирається на чуття, але вона є сукупністю випадкових фактів. Тому вона, в кращому випадку, може відноситись лише до одиничного і випадкового. Метою ж наукового пізнання є осягнення необхідного і всезагального. Проте таке осягнення стає можливим тільки при наявності надійного знаряддя "Органону", наукового пізнання. Для цього він створює логіку як засіб пізнання дійсності. Логіка, на його думку і є тим "Органоном", який приводить до істинного знання перших причин сущого. Створення Аристотелем системи логіки є однією з найвеличніших його історичних заслуг. Значний крок вперед здійснив Аристотель у розумінні специфіки людського буття. Його заслугою було усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природи, а також розуміння людини як істоти соціальної, життя якої можливе лише в суспільстві. На його думку держава є продуктом природного виникнення. Взаємини держави, людини і суспільства він розглядав як співвідношення цілого і частини. Держава, будучи вищим завершенням суспільного життя, є первинною стосовно сім’ї і кожної окремої людини, адже за природою речей ціле передує частині. Будь-який індивід є дійсною людиною тільки в якості громадянина полісу (співтовариства вільних громадян), тобто, як ми би сказали тепер, - особистості. Розуміння Аристотелем природи людини і суспільства тісно пов’язане з його поглядами на мораль. Тут він багато в чому є близьким з Платоном і Сократом. Проте, на відміну від Платона, він обґрунтовує свої моральні принципи місцем людини в реальному суспільстві і її ставленням до держави. Держава, на думку Аристотеля, вимагає від своїх громадян певних добродій. Добродії він поділяє на дві групи: розумні (діаноетичні) і етичні. Розумні добродії відносяться, насамперед, до інтелектуальної, розумової діяльності, етичні – до характеру людини. Перші добродії виникають переважно шляхом навчання, інші – результат звички. Основу врівноваженого і благополучного життя він вбачав у невибагливості. Основні праці (а в нього їх понад 150): “Метафізика”, “Фізика”, “Аналітика”, “Риторика”, “Топіка”, “Політика”, “Етика” тощо.

Будда (з Інд. осяяний, просвітлений) – індійський принц Сіддхартха Гаутама, засновник Буддизму – філософсько-релігійного вчення в основу якого покладено морально-етичні ідеї та йогічна практика буття особистості. Стержнем змісту вчення Будди є його проповідь про “чотири благородні (шляхетні) істини”: 1) життя це страждання; 2) існує причина страждань якою є людські бажання; 3) щоб позбавитись страждань слід позбавитись бажань; 4) є шлях позбавлення від страждань. Згідно з вченням Будди шлях, який веде до позбавлення від страждань є благим восьмирічним (восьмищаблинним, восьмиступінчатим) шляхом. Цей шлях складається із: 1) вірного розуміння чотирьох шляхетних істин, тобто розуміння життя як страждання; 2) вірної рішучості – наявність волі на перетворення свого життя у відповідності з засвоєними істинами; 3) вірної мови – утримання від брехні, наклепів, грубих і вульгарних слів тощо; 4) вірної дії – дотримання п’яти заповідей (не шкодити живим істотам, не брати чужого, утримуватись від заборонених статевих стосунків; не вести порожніх і брехливих промов, не користуватися хмільними напоями); 5) вірного прагнення – звички жити чесною працею; 6) вірного зусилля – боротьби зі спокусами і дурними помислами; 7) вірної уваги; 8) вірної зосередженості. Кінцевою метою восьмирічного шляху є досягнення повного спокою і байдужості. Цей стан у буддизмі називається нірваною. Досягнення нірвани є вищим від досягнення неба, це стан надлюдської насолоди. Нірвана безпричинна. Досягнути стану нірвани надзвичайно тяжко, того хто досягає цього стану називають архатом (шанованою людиною, знаменитістю). Людина, яка досягла стану нірвани при житті звільняється від сансари, позбавляється страждань. Сенс людського життя, на думку Будди, і полягає у прагненні до стану нірвани.

Геракліт Ефесський (бл. 544/540 – бл. 483 до н.е.) – давньогрецький філософ, який поставив проблему осягнення змінності і плинності буття. Як і представники мілетської школи він шукає основу єдності світу в чуттєво конкретній речовині, проте центральним, вузловим моментом свого вчення він робить ідею становлення, постійного взаємоперетворення речей і явищ. На думку Геракліта, всі предмети оточуючого людину світу, в тому числі і людська душа, походять із єдиного початку – вогню. Вогонь е первоначалом тому, що саме він є найбільш рухливим, змінним і безперервно плинним. Обґрунтування матеріальності (речовинності) основи буття, його змінності і мінливості, а також становлення як визначального фактору виникнення і розвитку буття дають можливість виділити у вченні Геракліта три найважливіших принципи. По-перше, це принцип матеріальності, закономірності і внутрішньої необхідності світу, (За Гераклітом світом править логос – закон, який визначає світовий порядок, він же слово, тобто розум, що осягає дійсність). По-друге, принцип взаємоперетворення форм буття, і по-третє, принцип боротьби протилежних начал як основи руху і змін. Висунув геніальні діалектичні здогадки про загальну мінливість сущого («все тече...») і боротьбу протилежностей. Війна – батько всього, твердив він. Свої ідеї висловлював у формі непрозорих (темних) афоризмів, звідки, на думку деяких дослідників, походить його прізвисько Темний. Погляди мислителя справили глибокий вплив на подальший розвиток філософії (Гегель, Ніцше).

Демокрит із Абдер (бл. 460 – бл. 371 до н.е.) – давньо­грецький мислитель, матеріаліст, учень Левкіппа, один із заснов­­ників атомістики. Вважав, що все існує завдяки двом першо­початкам: атомам і порожнечі. Атоми – неподільні частки матерії, які є незмінними, вічними і знаходяться в постійному русі. Атоми відрізняються один від одного лише формою, розміром, поло­женням і рухом. Інші властивості: звук, колір, смак атомам не властиві і існують лише умовно. В даному вчені, як вважають деякі дослідники, вимальовуються ідеї про існування первинних і вторинних якостей речей. Із з’єднання атомів утворюються тіла; розпад атомів веде до їх загибелі. Нескінченна множина атомів вічно рухається у нескінченній, але не подільній, „атомізованій”, порожнечі; рухаючись в різних напрямках вони інколи зіштовхуються один з одним, утворюючи вихри атомів. Так відбувається нескінченна множина утворення і вмирання світів, які не створені богом, а виникають і зникають природним шляхом, по необхідності. Демокрит ото­тожнював причинність і необхідність і заперечував випад­ко­вість (розглядав її як результат незнання). В питаннях гносеології, він виходив із припущення, що від тіл випромінюються, відокремлюються тонкі оболонки („ідоли” - образи) речей, які діють на органи чуття. Чуттєве сприйняття є основним джерелом пізнання, але воно дає лише „темне” знання про предмети; над цим знанням підноситься інше „більш тонке” – знання здобуте розумом, яке веде до пізнання сутності світу: атомів і порожнечі. За своїми полі­тич­ни­ми поглядами Демокрит – представник античної демократії, противник ра­бо­власницької аристократії. Ідеї Демокрита вплинули на подальший роз­виток науки і філософії (Епікур, Лукрецій Кар, Гасенді). Залишились лише фрагменти його творів.

Епікур (342/41-271/70 до н.е.) – давньогрецький мисли­тель-матеріаліст епохи еллінізму. Розвивав атомістичне вчення Демокрита привносячи в нього оригінальні зміни. Епікур, для пояснення можливості зіткнення атомів, що рухаються у порожньому просторі з однаковою швидкістю, висунув ідею спонтанного (внутрішньо зумовленого) «від­хилення» атомів від прямої лінії, тобто наділив їх певною «свободою волі». В ре­зультаті цієї свободи атоми можуть описувати різні траєкторії, сплітатися і розплітатися, внаслідок чого виникає світ. В питаннях гносеології Епікур – сенсуаліст. На його думку відчуття самі по собі є завжди істинними, по скільки вони виходять із об’єктивної реальності: помилки виникають із тлумачень відчуттів. Виникнення відчуттів і на їх основі знань, на думку Епікура, відбувається таким чином: з поверхні тіл відокремлюється неперервний потік найменших частинок, випромінювань, які проникають в органи чуття і викликають образи речей, потім ці образи осмислюються і опрацьовуються у вигляді тих чи ін­ших термінологічно-зафіксованих смислових структур. Кінцевою метою пізнання є звільнення людини від невігластва та забобонів, страху перед богами і смертю, без чого неможливе щастя. („Смерть найстрашніше зло – повчав свогоучня Менекея Епікур – не має до нас жодного відношення, тому що, коли ми існуємо смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо”). У своєму філософському вченні основну ува­гу приділяв етиці. Ціль життя вбачав у розумному задоволенні (евдемонізм), в основі якого лежить індивідуалістичний ідеал ухилення від страждань і досягнення спокійного та радісного стану душі. Найрозумнішим для людини є не діяльність, а спокій, атараксія. Дійшли лише фрагменти праць.

Зенон (490 - 430 до н.е.) – давньогрецький філософ, пред­ставник елейської школи, учень і послідовник Парменіда. Основне завдання своєї філософії вбачав у захисті і обґрунтуванні вчення Парменіда про незмінну сутність істинного буття („все є одне”) і ілюзорності всіх видимих змін і розбіжностей. Істина сущого, на думку Зенона, виявляється лише завдяки мисленню, чуттєвий же досвід веде до виявлення множинності речей, їх різноманітності і мінливості, і, отже, до недостовірності. Факт суперечності між даними досвіду, з одного боку, і їх мислимим аналізом, з іншого, був виражений Зеноном у формі апорій (грец. аporia – трудність, нерозуміння, вагання). Він вважав, що будь-яке поняття про рух є суперечливим, а отже не істинним. Найважливіші з апорій Зенона - „Стріла”, „Дихотомія”, „Ахіллес і черепаха” – зводяться до загального доведення, сформульованого ним самим твердження: „ Предмет, що рухається не рухається ні в тому місті, де він знаходиться, ні в тому, де його немає ”. Згідно з апорією „Стріла”, стріла що летить залишається нерухомою, оскільки в будь-який момент часу займає рівне собі місце у просторі, таким чином шлях руху стріли складається із суми точок спокою, а з ряду станів спокою рух виникнути не може. В апорії „Дихотомія”, основний аргумент, спрямований на обґрунтування неможливості руху, полягає в наступному. Для того щоб пройти відстань від точки А до точки В, слід спочатку пройти половину наміченого шляху. Але перш ніж пройти половину відстані, потрібно пройти половину даної половини, а для цього – половину половини, що залишається і так до нескінченності, тобто щоб попасти з однієї точки в іншу, слід пройти нескінченну множину точок, а це неможливо. В апорії Ахіллес і черепаха” Зенон доводить, що прудконогий Ахіллес ніколи не наздожене черепаху, внаслідок того що Ахіллес, знаходячись на початку руху позаду черепахи, повинен кожного разу проходити ту відстань, яку раніше вже проповзла черепаха: за той час, поки Ахіллес подолає ту відстань яка відділяє його від черепахи, черепаха проповзе ще певну відстань, при подоланні Ахіллесом цієї відстані черепаха знову відповзе і так до нескінченності. Висунуті Зеноном апорії стали підставою виводу неможливості існування руху, про який свідчать нам відчуття і основані на них гадки. Виявивши суперечливість руху, Зенон виявив і суперечливість мислення, що осягає його. Тому у Зенона на передній план висувається запитання не про те, чи є рух, а про те, як його виразити в логіці понять. А в силу того, що вираження руху в думці є суперечливим, а думка тотожна буттю, (про що переконливо стверджував Парменід), то неможливість думки про рух говорить про непорушність буття. А якщо буття непорушне, то воно вічне, абсолютне і незмінне. Вічне ж буття тільки припускає саме себе і нічого іншого. Подібні ар­гу­менти і міркування він здійснює і в інших апоріях. Апорії Зенона не втратили свого значення і для сучасної науки.

Конфуцій ( Кун-цзи ) (552 – 479 до н.е.) – китайський мис­литель, засновник конфуціанства, релігійно-філософського вчення, яке заклало духовні під-валини китайської нації і куль­тури. Основна проблема вчення Конфуція – згармонізувати від­ношення між людьми. Визнаючи за Небом (згідно з давньою міфологічною традицією китайців) роль верховного початку, Конфуцій все ж таки вважає, що практично діючим мірилом земних справ і дороговказом для людини є „Дао”(шлях, закон), слідування якому і забезпечує накопичення людиною „Де”(добродії). На відміну від Лао-цзи, що трактував „Дао” як всесвітній принцип, Конфуцій розуміє його як людське „Дао” – істинний принцип людських діянь. Взірцем людини, що йде шляхом “Дао”, Конфуцій вважає „ Цзюнь-цзи ” (Шляхетну людину), опис якої знаходився в центрі уваги філософа. До числа основних якостей „Цзюнь-цзи” він відносив: помірніст ь, яка означає дотримання в усьому принципу “ золотої середини ”(нічого над міру); „ Жень ” – гуманність, яка означає побудову відношень між людьми у дусі солідарності, на зразок родинної близькості членів сім’ї (сенс полягає у виконанні людьми взаємних обов’язків у відповідності з „чином” кожного – старших і молодших, панів і слуг); „ І ” - справедливість та справність (дотримання субординації і порядку „правитель має бути правителем (поводитись як правитель), підлеглий – підлеглим”); „ Де ” – добродія; „ Чжи ” – знання (не порожнє багатознайство, а знання того, що слід робити і як робити); „ Лі ” - ритуал (слідування правилам добродії, що вносять в кожну людську дію міру і порядок); „ Шу ”- взаємність (виражається двома основними моральними принципами: “ Допомагай іншим досягнути того, чого сам бажав би досягнути”; “Не роби іншим того, чого не бажаєш собі ”). Строго слідуючи правилам „Лі, „Шляхетна людина”, за Конфуцієм, підтримує „ Вень ” – стандарт цивілізованості, що створений прадавніми досконалими мудрецями-правителями”. Поєд­нуючи елементи даосизму і буддизму, вчення Конфуція, а вслід за ним конфуціанство стало офі­ційною ідеологією Китаю. Погляди Конфуція дійшли в записах учнів («Лунь юй»).

Лао-цзи (VI–V ст., до н.е.) – давньокитайський мислитель, за­сновник даосизму, йому приписується трактат «Дао де цзин», який став основою подальшого розвитку даосизму. В основу свого світогляду Лао-цзи поклав вчення про „Дао”. Для нього “Дао” – це всеохоплююче світоглядне поняття, яке є першо-початком, першоосновою і завершенням всього існуючого, всього того, що відбувається не тільки у Піднебесній, але й у самому світі. Проте “Дао” не тільки першопочаток і першооснова, а й всезагальний закон світоустрою. “Дао” – це поняття, за допомогою якого можна дати універсальну, відповідь на запитання про походження і спосіб існування всього сущого. Воно в принципі немає імені, скрізь проявляється, є джерелом речей, але не є самостійною сутністю чи субстанцією. Саме по собі “Дао” не має джерела і начала, воно є породжуючим коренем всього без власної енергетичної діяльності. Породжуюча сила “Дао” зображується Лао-цзи у вигляді такої послідовності: “Дао” породжує одне (частинки – “Ці” як загальносвітовий субстрат), одне породжує два (полярні початки “Інь” і “Янь”), два породжує три (велику тріаду Небо - Людина - Земля), а три породжує всі речі. “Дао” внутрішньо притаманна власна сила “Де”, завдяки якій “Дао” проявляється в речах під впливом “Інь” і “Янь”. „Дао” народжує речі, “Де” викормлює-удосконалює їх. Жодна річ неможлива без того чи іншого відношення до “Дао” і “Де”. Все в світі знаходиться в дорозі, в русі і змінах, все є непостійним і конечним. Це є можливим завдяки “Інь” і “Янь”, які знаходяться в кожному явищі і процесі, є причиною їх змін і руху. На думку Лао-цзи, всі істоти носять в собі “Інь” і “Янь”, наповнені “Ці” (первісна матерія) і утворюють гармонію. Пізнання “Дао” є надто тяжким, незнання “Дао” веде до порушення людиною природної гармонії світу. В силу труднощів пізнання “Дао” знання його доступне не кожній людині, а лише наймудрішій. Наймудріша людина бачить за боротьбою речей гармонію, за рухом – спокій, за буттям – небуття. І все це тому, що вона позбавлена пристрастей. Лише та людина, яка звільнена від пристрастей, на думку даосів, здатна бачити дивовижну таємницю “Дао”, а яка має пристрасті, бачить його (Дао) лише в конечній формі, тобто у формі речей. Своєрідним уявляється і етичний ідеал Лао-цзи. Таким ідеалом є – Шенжень (досконаломудра людина), яка протиставляється конфуціанському ідеалу – “шляхетному мужу” (Цзюнь - цзи). Останній розвінчується як людина з нижчим “Де”, тоді як досконаломудра - людина вищого “Де” і “Дао”. Лао-цзи відкидав цінності конфуціанства – людинолюбство, справедливість, мудрування, синовню шанобливість, батьківську любов і сам древній ритуал. Конфуціанська „взаємність”, на думку Лао-цзи, це не вимога поваги до іншого як до самого себе, а обмін послугами. Творячи „добрі справи”, вважає він, конфуціанець надіється на розкаяння, в противному випадку на кару. Його дії нарочиті і метушливі. Він є носієм знання про “Дао” в конечній формі. Навпаки, людина з вищим “Де” не прагне робити добрі справи, тому вона є добродійною. Вона подібна “Дао”, що немає імені. Її головна властивість – переможне недіяння („у вей”), адже людина з вищим “Де” бездіяльна і здійснюючи недіяння, вона, так само як і “Дао”, не бореться, але вміє перемагати. Принцип недіяння як вищу форму поведінки покладено Лао-цзи і в основу концепції державного правління. Досконаломудрий правитель надає можливість всьому іти своїм чином, своїм природнім шляхом – шляхом “Дао”. Він ні в що не втручається, він не заважає “Дао”. Тому, стверджує Лао-цзи: - „ Кращий правитель той, про кого народ знає лише те, що він існує ”. Адже, „ Коли уряд спокійний, народ стає простодушним. Коли уряд діяльний, народ стає нещасним ”. Справжній правитель попереду всіх, тому що, наслідуючи “Дао”, він ставить себе нижче інших. В моральному відношенні Лао-цзи сповідував жалість, бережливість і покірність. Він вчив платити добром за зло. Після Конфуція Лао-цзи зі своїм вченням зробив найбільший вплив на формування ментальності китайців.

Парменід (бл. 540-470 до н.е.) – давньогрецький філософ, засновник елейської школи. Парменід першим із грецьких мислителів став оперувати поняттями максимального ступеня загаль­ності, говорячи про буття (чи суще) і небуття (не суще). Прагнув до­вести, що буття є, а небуття немає. Парменід різко про­ти­ставляв “вчення істини” (про те, що істинне буття є мислимим бут­тям, яке єдине, вічне, нерухоме, неподільне, абсолютне, дос­конале тощо) “вченню гадки” (про те, що існує чуттє­во­сприймаєме буття речей, які виникають і зникають, змінюються, є подільними, недосконалими тощо). “Вчення істини” є до­сто­вірним, “вчення гадки” – лише правдоподібне. В питаннях гно­сео­логії виходив з протиставлення двох видів пізнання: чут­тєвого і розумного (пізнання думкою). Парменід був пере­кона­ним, що істинне знання дає нам лише розум, а на чуттях грунту­ються лише недостовірні і суперечливі гадки людей. Парменід є автором філософської поеми “Про природу”, від якої до нас дійшли лише фрагменти.

Піфагор (580-500 до н.е.) – давньогрецький мислитель, ідеа­ліст. Основою всього сущого вважав числа. За орбітами пла­нет, архітектурними спорудами, музикальними звуками вбачав чис­лову гармонію. Значну увагу Піфа-гор приділяв розвитку мате­ма­ти­ки, заклав основи теорії чисел і принципи арифметики. Релігію і мо­раль Піфагор вважав основними атрибутами гармоні-зації сус­пільства. Його вчення про безсмертя душі (і її перевтілення) ос­новується на принципах нової підпорядкованості людини богам. Піфагор вплинув на Платана, неопіфагорейство було популярне в епоху Відродження. Праці не збереглись.

Платон (справжнє прізвище Аристокл – 427-347 р. до н.е.) давньогре-цький філософ, учень Сократа, найяскравіший представник об'єктивного ідеаліз-му. У своєму вченні виходить з сократівських уявлень про ідеї як керуючі прин-ципи людської діяльності. У вченні про ідеї він іде значно далі Сократа і починає тлумачити їх, як ідеальні взірці чи породжуючи моделі всього реального, чуттєвого різноманіття світу речей. Він онтологізує ідеї, перетворює їх в реально суще, самостійно існуюче в певному світі дійсне буття. Вся конкретна різноманітність речей, як і самі люди, існують тільки завдяки причетності до ідей (будучи їх тінями), що знаходяться в позамежному світі. Реальний чуттєво сприйманий світ є мнимим світом – блідою копією дійсного світу ідей. У системі Платона світ являє собою всеохоплюючий, цілісний космос. У цьому цілісному космосі відведено певне місце і суспільству і кожному його індивіду. Він виходить з ідеї подібності структур і всеохоплюючого космосу, і держави, і людської душі. Природа кожного з них потрійна. Людина – це єдність розумної, афективної і прагнучої душі. Держава – це ієрархія трьох станів: правителі, воїни, вільні трударі. Космос – це вищий вічний світ ідей, світова душа і тілесний світ речей.

Людська душа, на думку Платона, безсмертна і має властивість переселення (метемпсихоз). До народження людини душа знаходилась у вічному світі ідей і споглядала їх. Потрапляючи в тіло людини вона починає забувати те, що сприй-мала до втілення. Тому пізнання людиною світу ідей можливе лише шляхом пригадування душею баченого нею світу ідей. Сама ж людина є єдністю душі і тіла. У своїй тілесній організації вона є істотою безкрилою, двоногою і з плоскими нігтями. Вона ж єдина із істот, сприйнятлива до знань, що ґрунтуються на міркуваннях. На думку Платона, душа людини і держава, в якій вона живе, мають одні і ті ж начала: мудрість, мужність, справедливість, розподіл суспільного життя за станами, а людської душі за рівнями. Платонівська думка про співпадання людської природи і суспільного облаштування життя буде неодноразово відтворюватись мислителями наступних епох. Платон побудував концепцію ідеальної держави, яка в значній мірі стала логічним довершенням його системи. Згідно з Платоном ідеальна держава – це справедлива держава. В ній правителі в першу чергу думають не про власні блага, а про блага і добробут свого народу. Ця держава виникає як суспільство трьох функціонально взаємозалежних станів – правителі-філософи, стратеги-воїни і виробники – землероби та ремісники. В кожному зі станів переважає одна із трьох частин душі. У філософів переважає розумна частина душі, у воїнів – афектна, у виробників – прагнуча. Трьом станам відповідає три з чотирьох добродій. Мудрість є добродією правителів-філософів, хоробрість – добродія воїнів, а помірність – добродія народу. Четверта добродія – справедливість – є над становою державною добродією. Із можливих форм державного правління, а, отже, і ідеальною є лише аристократія, всі ж інші форми: тимократія, олігархія, демократія і тиранія є неправильними, і, таким чином, занепадаючими формами. («Федр», «Тімей», «Держава» та ін.)

Плотін (205-270) давньогрецький філософ, засновник неоплатонізму. Його філософія є квінтесенцією світоглядних ідей Платона, Аристотеля, неопіфагорійців, стоїків і можливо індуїзму. Філософія Плотіна представлена в „Енеадах”, які видав його учень Порфирій. В них описано зростання і сходження всього існуючого до Єдиного, що називається Благом. Ніщо не існує поза зв’яз-ком із Єдиним, від нього, як від сонця випромінюється будь-яке буття і будь-яка краса. „Світло нерозривно зв’язане з сонцем, невід’ємне від нього, але світло зав-жди перебуває на периферії сонця, подібно цьому і буття є невіддільним від свого джерела - Єдиного”. Єдине є абсолютною надповною єдністю, безпосеред-ній, понятійно розчленований доступ пізнання до якого неможливий. „Воно піз-нається, скоріш за все, завдяки тому, що від нього пішло – із буття”. Завдяки своїй надповноті Єдине виливається „сходить”, еманує (лат. еmanatio) із самого себе. Еманація Єдиного здійснюється так, що, вищі в ієрархії буття рівні, відоб-ражаються в нижчих, при цьому єдність і повнота поступово втрачаються, доки, зрештою, не утвориться світ матеріальних тіл. Першим в цьому еманаційному процесі виникає Розум (нус), сфера ідей, тобто вічних праобразів всіх речей. Тому він (розум) є найвищим із усього сутнього. Цей інтелегибельний світ зорієн-тований на Єдине, проте вже розчленовується у собі: мислення розуму вимагає розриву мислячого і мислимого і відмінностей між предметами мислення. Тому, для того щоб мислення працювало, воно, окрім принципів (першопочатків) буття, перебування і тотожності (завдяки вічності), потребує ще й принципів руху і відмінностей. В остаточно зформованому розумі зароджується Душа. „Як про-мовлене слово є відображенням думки, так і душа – відображення розуму.” Най-вищою для Душі (як відображення розуму) діяльністю є споглядання Розуму. Як Світова Душа вона пронизує, формує оживляє весь космос, надаючи світові гар-монію. Ця Душа містить в собі всі індивідуальні душі, які з’єднучись з матерією, породжують окремі речі. Матерію Плотін називає небуттям. Сама по собі вона (матерія) позбавлена форми і гармонії, а тому є потворною. Вона максимально віддалена від світла Єдиного, тому Плотін і говорить про „темряву тілесності”. „Сполучення матерії з душею затемнює споглядання Душею Розуму і Єдиного, яким вона породжена.” Сходження до Єдиного на думку Плотіна є процесом очищення. Спонукає до сходження любов (ерос) до першопрекрасного і першо-єдиного. Шлях до нього веде через споглядальну зосередженість. (Мистецтво, наприклад, через сприйняття чуттєвої краси веде до осягнення краси чистої, завершеної в собі форми.) Тіньовий світ тіл душа долає і в заняттях філософією, звертаючись при цьому до розуму. Найвище звільнення дарує екстаз, безпосереднє занурення в споглядання Єдиного. Погляди Плотіна вплинули на формування реалізму в середньовічній схоластиці. Основна праця «Еннеади».

Сократ (469–399 до н.е.) – давньогрецький мислитель, який в центр філософії поставив людину і морально-етичну проб­лематику. Саме він, відомий в давній Греції вислів дельфійського оракула „Пізнай самого себе,” перетворив в основне завдання філософського пізнання. Починаючи з нього покликанням філософії визнається не вивчення природи, а пізнання людини. Сократ свідомо намагався осмислити самобутність людини через своєрідність її діяльності, насамперед, у сфері моральної поведінки. Він прагнув виявити глибинні підвалини вчинків людей, які ведуть до гідного, добродійного способу життя. Згідно Сократу, щоб бути мужнім, справедливим, добродійним необхідно знати, що таке мужність справедливість і добродія. Оскільки в своїх вчинках людина керується знаннями, то вона повинна давати собі чіткий звіт про принципи поведінки, якими керується. В своїх дослідженнях Сократ прийшов до думки про те, що основою діяльності людини виступають всезагальні поняття. Добродійні чи мужні вчинки людей можуть бути різноманітними, але мужність чи добродія самі по собі мають властивості буття елеатів: вони єдині, неподільні, збагненні розумом. До того ж ці вічні, незмінні загальні поняття є керуючими принципами добродійної поведінки людини, вони – певний ідеальний взірець, що слугує основою конкретної дії. Пізнання природи цих ідей і є над завданням філософа. Щоправда Сократ у своїх пошуках так і не піднявся до розуміння природи і походження цих ідей, що й стало причиною появи його мудрого вислову: „Я знаю, що нічого не знаю”. Для нього зрозумілим є лише те, що вони (ідеї, ейдоси) осягаються тільки розумом і завдання філософа полягає в тому, щоб допомогти людині виявити і піднятися до цих ідей. У зв’язку з цим Сократ розробляє специфічний метод виявлення ідей – майевтику. Суть цього методу полягає в процедурі підведення співрозмовника до правильної відповіді шляхом спрямовування його за допомогою запитань до виявлення суперечностей в міркуваннях опонента.У своїх соціальних поглядах Сократ орієнтувався на ідеал давніх і культурних народів. Він високо цінував цивілізації, які насамперед опиралися на землеробство і військове мистецтво. Землеробство він протиставляв ремеслу і торгівлі, які, на його погляд, руйнують порядок общини і гублять душі. Цікавими є також думки Сократа про державу, її устрій і форми. Він один з перших грецьких філософів пробує здійснити класифікацію основних форм державного устрою. Він виділяє такі основні державні форми, як: монархія, тиранія, аристократія, плутократія і демократія. Правильною і моральною Сократ вважає лише аристократію – владу невеликої кількості високоосвічених і моральних людей. Ці, як і інші його ідеї, в подальшому розвинув один із учнів Сократа Платон.

Дата добавления: 2015-05-22