Філософи Нового часу

Берклі Джордж (1684-1753) – англійський теолог і філософ – суб’єктивний ідеаліст. Заперечував об’єктивне існування речей. Речі – це лише комплекси наших відчуттів. Існування речей він зводив до їх сприймання. На цій підставі заперечував матерію як субстанцію. Цілеспрямовано боровся з матері-алізмом та атеїзмом. Основна праця «Трактат про основи людського пізнання» (1710).

Бекон Френсіс (1561-1626) – англійський філософ, зас­нов­ник емпіричної традиції у філософії Нового часу. Обґрун­тував доктрину «природної філософії» та описав різні види дос­лідного пізнання, сформулював індукцію як метод дослідження за­конів («форм») природних явищ з метою їх плідного вико­ристання в людській практиці, розробив детальну класифікацію наук. Пропагуючи науки, розмежовував сфери наукового знання і релігійної віри, але вважав, що релігія не повинна втручатися у справи науки. Найвідоміші праці: «Новий Органон, або істинні вка­зів­ки для тлумачення природи», «Про гідність і примно­ження наук», «Нова Атлантида» тощо.

Вольтер (псевд. Аруе Франсуа Марі) (1694-1778) – фран­цузь­кий філософ-просвітитель, вчений, публіцист. Автор понад 100 томів різноспрямованих за проблематикою праць. Пред­став­ник деїзму, виступив проти католицизму та клерикалізму, брав участь у створенні «Енциклопдії» 18 сторіччя. Прихильник кон­цепції суспільної угоди. Головні філософські праці: «Філо­соф­сь­кі листи, «Трактат про метафізику», «Філософський слов­ник», «Кан­дід» та інші. Виступаючи за утвердження в сус­пільстві бур­жуазних відносин та антифеодальної ідеології, Вольтер не виключав мож­ливість поступок та компромісів з боку нижчих верств. Не сприймав не тільки комуністичних ідеалів Мельє та егалі­таризму Руссо, але й будь-яких виразів ідеї народного прав­ління. У філософській онтології впритул підійшов до ідеї вічної ма­терії, яка є об'єктивною та рухомою. На думку Вольтера, свідомість є ат­ри­бутом матерії й залежить від структури тіла. Кінцеву при­чи­ну як свідомості, руху, так і матерії, вбачав у Богові. Але ра­зом з тим відкидає провіденціалізм, вважаючи історію твор­чістю самих людей. Філософські ідеї Вольтероа відіграли велику роль у фор­муванні нового покоління французьких просвітників: Ламетрі, Дідро, Гельвеція, Гольбаха та ін.

Гельвецій Клод-Адріан (1715-1771) – французький філо­соф-про-світитель, представник деїзму, ідеолог французької революції 18 ст. У філо­софському тлумаченні світу абсолютизував значення законів ме­ха­ніки. Створив концепцію індивідуалістичної етики, що ґрун­тувалась на засадах дослідного походження моральних уяв та по­чуттів. Головна філософська праця: «Про розум». Згідно з Гельвецієм, світ є матеріальним, нескінченним у просторі й часі, перебуває у по­стійному русі, а мислення та чуття є властивостями матерії, які виникли як її найскладніші витвори. У гносеології Гельвецій додав сен­суалізмові Локка матеріалістичного забарвлення. Був су­противником агностицизму. Почи-наючи аналіз суспільства з ізо­льованого індивіда («Робінзона»), розглядав як рушійні сили сус­пільного розвитку свідомість людини та людські пристрасті. Критикуючи вчення про вроджену нерівність інтелектуальних здібностей людей, абсолютизував роль соціального середовища у вихованні й розвитку людини. Висунув концепцію інди­ві­дуалістської етики (на противагу релігійній та спіритуалістичній етичним концепціям). Гельвецій вважав республіканську форму прав­ління непридатною для великих держав, а тому обстоював освічений абсолютизм з буржуазно-демократичними акцентами.

ГоббсТомас (1588-1679) – один із найвідоміших анг­лійсь­ких філосо-фів матеріалістів Нового часу, придавав багато уваги проблемам метафізики й епістемології, автор емпіричної теорії мови. Вважав, що все мислення коріниться в чуттєвому до­свіді, «адже в людському розумі немає жодного поняття, яке спершу не було б, цілковито чи почасти, схоплене органами чут­тів». Гоббс був першим філософом, який систематично засто­со­ву­вав принципи фізики та механіки в етиці й соціальній філо­софії. Один із засновників соціології Нового часу, батько семіо­ти­ки як науки, він привертає до себе увагу як політолог, котрий роз­крив ана­томію диктатури як форми державної влади. Ос­нов­ні твори Гоб­бса: «Елементи законів, природних і політи-чних», фі­лософ­сь­ка трилогія «Основи філософії»: «Про тіло», «Про людину», «Про­ громадянина»; «Левіафан», «Про свободу і необхідність» та ін.

Гольбах Поль-Анрі (1723-1789) – французький філософ про­сві-тник, один із засновників французького матеріалізму в он­тології, ідеолог францу-зької революції 18 ст. Брав участь у ство­ренні «Енциклопедії» 18 сторіччя. При-хильник єднання філо­со­фії та природничо-наукового знання. Спирався на механі-стичні засади по­яснення світу. Заснував концепцію утилітаристської етики. Го­ловні філософські праці: «Система природи, чи Про за­кони сві­ту фізичного і духовного», «Природна політика» та ін­ші. Гольбах на­­голошував на вічності та об'єктивності матерії, яка, роз­ви­ва­ючись, породжує все розмаїття світу. Торкаючись питання єд­нос­ті матерії та руху, останній розглядав з позицій меха­ніцизму. В гносеології спирався на матеріалістично забарвлений сен­суалізм, обстоював здатність людського розуму пізнавати світ та його закономірності. Вирішальною силою та рушієм сус­піль­ного роз­витку вважав діяльність свідомих та вольових осо­бистостей. Ви­ступаючи проти релігії (католицизму) та клери­калізму, вважав її по­родженням нерозвинутої свідомості, неві­гластва та свідомого обману з боку клерикалів. Його етичний ути­літаризм виник саме на ґрунті критики релігійної моральності.

Декарт Рене (1596-1650) – французький філософ, мате­ма­тик, засно-вник класичного раціоналізму як універсального сві­то­гляду, протилежного емпі-ризму і ірраціоналізму. Вважається засновником європейської класичної філосо-фії, яка ґрунтується на вірі в розум і самосвідомості. Обґрунтував основні прави-ла наукового ме­­тоду: 1) починати з простого й очевидного; 2) ділити складні ре­чі (знання) на прості аж до найпростіших; 3) йти від простого оче­видного до скла-дного неочевидного; 4) діяти при цьому так, щоб не полишити поза увагою жодної ланки, тобто зберігати не­перервність ланцюга умовиводів. Для цього необхідні інтуїція, з до­помогою якої вбачаються першоначала і дедукція, що дає змо­гу одержувати наслідки з них. Основою і зразком методу Де­карта є математика. Декарт відкрив сферу свідомості як діяль­ність суб'єкта. Осн. праці: «Міркування про метод», «Мета­фізичні роздуми», «Начала філософії».

Дідро Дені (1713-1784) – французький філософ-про­сві­ти­тель, предста-вник матеріалізму, що наблизився до діалек­тич­но­го методу щодо пояснення світу та еволюційної концепції. У гно­сеології спирався на сенсуалізм Дж. Локка. Був прихиль­ником концепції суспільної угоди. Видатний письменник, орга­ні­затор та редактор «Енциклопедії» 18 ст. Головні філософські та літературні твори: «Думки про виникнення природи», «Роз­мова Д'Аламбера з Дідро», «Філософський принцип матерії та руху», «Монахиня». «Небіж Рамо». Обстоюючи позиції деїзму, піддає критиці абсолютизм та клерикалізм. У 1749 р. за по­ширення «небез-печних» думок був заарештований та ув’яз­нений у Венсенському замку. Після звільнення не відійшов від сво­їх переконань. Дідро наголошував на матеріаль­ності світу, на об'єк­тивності й вічності матерії та руху. Вважав, що рух про­ся­кає увесь світ, навіть те, що здається нерухомим. Дідро вислов­лю­вав думку про те, що чуття властиве потенційно всій матерії, а сві­домість як властивість високорозви-неної матерії виникає шля­хом ускладнення органічної матерії. Щодо суспільного ус­трою, то, рішуче виступаючи проти деспотичних форм прав­лін­ня, пропонував як оп­тимальний соціальний устрій консти­ту­цій­ну монархію та сподівався на появу в суспільстві «освіче-ного пра­ви­теля», схиляючись до ідеї республіканської форми прав­ління. Дідро був прихильником концепції утилітаристської етики (на противагу феодально-релігійній).

Ламетрі Жульєн-Офре де' (1709-1751) – французький фі­ло­соф, просвітитель, лікар. В онтології – прихильник меха­ніс­тич­ного матеріалізму, поєд-нував філософію з природничими на­у­­ками. (Людина тут часто асоціюється з машиною, рослиною). В гно­сеології дотримувався сенсуалістичної концепції. Етику бу­ду­вав на гедоністичних засадах. Головні філософські праці: «Система Епікура», «Людина – рослина», «Природна історія ду­ші», «Трактат про душу» та інші. Метою своєї філософії прого­лошував відродження системи Епікура як в онтології, так і в ети­ці. Згідно з поглядами Ламетрі, існує єдина матеріальна субстанція, яка має властивості сприйняття та мислення (в «організованих ті­лах»). А людина відрізняється від тварини лише більшою кіль­кістю потреб, а отже – більшою кількістю розуму, бо, за Ламетрі, саме по­треби є «мірилом розуму». Людський організм Ламетрі упо­діб­ню­вав машині, що, як годинниковий механізм, самостійно заво­диться. На думку Ламетрі розвиток суспільства визначається діяль­ніс­тю видатних людей та успіхами просвітницької роботи в сус­пільстві. Він був прихильником освіченого абсолютизму. Філо­соф­ські ідеї Ламетрі справили значний вплив на творчість Д. Дідро, П. Голь­баха, К. Ґельвеція та інших філософів.

Ляйбніц Вільгельм Готфрід (1646-1716) – німецький фі­лософ, ма­тематик, фізик, історик, представник раціоналізму. Критично проаналізував основні ідеї Демокріта, Платона, Августина Аврелія, Декарта, Гоббса, Спінози на основі, за­пропо­нованої ним методології, найважливішими вимогами якої бу­ли універсальність і чіткість філософських суджень. Реальний світ, за Лейбніцом, складається із сукупності субстанцій: не­ділимих сутностей або першоелементів буття, які він назвав монадами. Світ монад ієрархізований: нижчі – вищі і увінчує усіх – Бог. У теорії пізнання намагався віднайти компромісну позицію між раціоналізмом Декарта і емпіризмом та сенсуалізмом Локка. Вважав, що без чуттєвого досвіду жодна інтелектуальна ді­яль­ність була б неможливою, водночас виступав проти вчення Лок­ка про душу як «чисту дошку». Основні праці: «Міркування про ме­­та­фізику», «Нова система природи», «Теодицея», «Мона­дологія» та ін.

Локк Джон (1632-1704) – англійський філософ-просвітник, автор теорії пізнання, розробленої на засадах емпіризму й матеріалістичного сенсуалізму, та ідейно-політичної доктрини лі­бералізму. Один із перших теоретиків правової системи бур­жуазного суспільства. Неминучість державної влади розглядав з позицій теорії природного права і «суспільної угоди». Основні праці філософа: «Дослід про людський розум», «Два трактати про державне правління», «Думки про виховання», «Розумність християнства», «Листи про віротерпимість» тощо.

Руссо Жан-Жак (1712-1778) – французький філософ, де­їст, пред-ставник Просвітництва, хоч і критикував його з по­зи­ції ро­мантизму (він твердив, що прогрес культури веде до падін­ня мо­ралі, закликав повернутись назад до природи). Руссо поряд з ін­ши­­ми просвітниками ідейно готував французьку революцію. Лю­­дину за природою вважав доброю істотою, яку псує циві­лі­за­ція. Велику увагу приділяв проблемам виховання. Руссо – один з творців концепції «суспільної угоди» («Еміль, або про ви­ховання», 1762, «Про суспільну угоду», 1762, «Спо­відь» 1781-1788.)

Спіноза Бенедикт (1622-1677) – нідерландський філософ, представник раціоналістичної філософії. Визнавав математичну раціональність принципом побудови всього сущого. Продов­жу­ючи традиції пантеїзму, обстоював ідею тотожності Бога і при­ро­­ди, яку розумів як єдину, вічну і нескінченну субстанцію, що є причиною самої себе. Субстанція відкривається людині тільки че­рез два атрибути (хоча має їх безліч) – протяжність і мис­лен­ня. Людину розглядав як частину природи і при цьому ствер­джував, що тіло і душа взаємно незалежні внаслідок онто­ло­гічної незалежності двох атрибутів субстанції. Джерелом дос­то­вірних істин вважав чуттєвий, раціональний (розуміння) й інту­їтивний роди пізнання. В антропології заперечував ідею свободи во­лі, вважаючи, що остання співпадає з розумом («Свобода є пізнана необхідність»). Основна праця – «Етика».

Юм Девід (1711-1776) – англійський філософ, історик, еко­номіст. Сформулював головні принципи новоєвропейського скептицизму, автор теорії пізнання, пройнятої ідеями фено­ме­на­лізму й позитивістського заперечення метафізики. Утворення склад­них ідей тлумачив як результат психологічних асоціацій простих ідей одних із одних. Проблему об'єктивного існування причинно-на­слід­кових зв'язків вирішував агностично, вважаючи, що їх існу­вання неможливо довести, оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, і логічно з неї не ви­водиться. В основі етики Юма лежить концепція незмінної люд­ської природи. Ідеалом політичного устрою вважав консти­туційну монархію. Автор праць: «Трактат про людську при­роду», «Дослідження щодо людського пізнання», «Натуральна іс­торія релігії», «Історія Англії» тощо.

Дата добавления: 2015-05-22