Філософи Відродженя

Бруно Джордано Філіппо(1548-1600) – італійський мислитель, містик, філософ і поет. Його вчення – специфічний поетичний пантеїзм, що ґрун-тувався на новітніх досягненнях природничо-наукового знання (особливо геліо-центричній системі Коперника) і фрагментах епікуреїзму, стоїцизму і неопла-тонізму. Як і Кузанський вважав, що нескінченний всесвіт в цілому – це Бог, він знаходиться в усьому і повсюду, не «поза» і не «над», але в якості «найприсут-нішого». Універсум рухомий внутрішніми силами, це вічна і незмінна субстанція, єдино суще і живе. Одиничні речі змінні і втягнуті в рух вічного духу і життя у відповідності зі своєю організацією. Бруно неодноразово ототожнював Бога з природою, з її різноманітними процесами і речами, з матерією (Природа є Бог в речах). Згідно з Бруно, елементарні фрагменти сущого “minima”, одночасно від-носяться до матеріального і психічного; властивості мікрокосмосу (як інтелек-туальні так і психічні) розповсюджуються на природу вцілому. Все буття таким чином тлумачиться в парадигмах панпсихізму і гілозоїзму. “Світ є одухотво-реним разом з усіма його членами”, а душа може розглядатися як “найближча формуюча причина, внутрішня сила, що властива будь-якій речі”. Світова душа є носієм такої атрибутивної властивості, як “всезагальний розум”, універсальний інтелект. Поняття Бога таким чином замінюється поняттям “світова душа”. За Дж.Бруно земний і небесні світи є фізично однорідними, не виникають і не зникають, утворюючи лишень різноманітні сполучення. “Всесвіт є цілковитим центром. Центр Всесвіту повсюди і в усьому”. В питаннях гносеології виходив з ідеї, що кращою процедурою служіння Богу (монаді монад) є пізнання законів універсума і законів руху, а також здійснення життя у відповідності із здобутим знанням. Мета філософії – осягнення не трансцендентно-суверенного Бога християнства, а “Бога в речах”. Віра “потрібна для настанов грубих народів, які мають бути керованими”, в той час як філософські пошуки з приводу “істини стосовно природи і величі творця її, призначені лише тим, хто здатен зрозуміти наші розміркування”. Основні праці: “Про безкінечність, Все­світ і світах”, “Про причину, початок і єдине”, “Вигнання святкуючого звіра”.

Кампанелла Томазо (1568-1639) – італійський філософ, поет, політичний діяч, ортодоксальний домініканець, який свої твори писав у в’язниці, прив’язавши олівець до руки, яку викрутили тюремщики на дибі. Автор хрис-тиянсько – комуністичної утопії суть якої виклав у основній своїй праці «Місто сонця». На думку Кампанелла воля людей цілком і повністю спрямована на владу. Підгрунтям останньої є людський егоїзм зумовлений прагненням до власності. Тому подолання егоїзму, а звідси людької агресії і владності можливе лише на шляху подолання приватної власності. Зразком держави де існує Благо, Любов, Справедливість і Рівність і є «Місто сонця». «Місто сонця» у Кампанелли це досконала держава, у якій панують філософи-священники на чолі з Метафізиком, що втілює собою ідеал лідера. Це чітко виражене соціально однорідне суспільство, що сповідує просту і раціоналізовану релігію і веде «філософський общинний спосіб життя». У ньому відсутня приватна власність і сім’я, дітей виховує держава, а всезагальна обов’язкова 4-х годинна праця гарантує достаток. Керівників у місті лише 40 чоловік. Окрім Метафізика – правителя до складу сорока входять три його помічники: Могутність, що керує військовими справами, Мудрість – науковими, та Любов – харчуванням, дітона-родженням і вихованням. Допомагають їм більш вузькі фахівці: Граматик, Логік, Фізик, Політик, Етик, Економіст, Астролог, тощо. Для більш ефективного управління двічі на місяць збирається Велика Рада – Народні збори, які можуть звільняти керівництво (окрім четвірки – Метафізика і трох його помічників). Проте і четвірка звільняє свої посади, коли з’являються особистості обдарованіші за них. Після 4-годинного робочого дня всі займаються інтелектуальним розвит-ком. Будь-яка праця у такому місті шанується. Законодавство у цій державі просте, написане на мідній дошці, розміщеної над входом до храму і зводиться до наступного: «Чого не бажаєте собі не робіть цього іншим, і що ви хочете, щоб зробили вам, робіть це їм». Осн. праці: «Місто сонця», «Філософія доведена відчуттями», «Повалений атеїзм».

Кузанський (Кребс) Нікола (1401-1464) – німецький теолог і фі­ло­соф – центральна фігура переходу від філософії середньовіччя до філософії Відродження: останній схоласт і перший гуманіст, раціоналіст і містик, богослов і теоретик математичного природознавства, що синтезував у своєму вченні апофа-тичну теологію і натуралізм, спекулятивний логіцизм і емпіричну орієнтацію. Кардинал Римської церкви і водночас різнобічний культурний діяч і крупний вчений свого часу, один з попередників диференційного числення у математиці, автор першої географічної карти Європи, реформи юліанського календаря, яку здійснили півтора століття потому, і астрономічної моделі, окремим випадком якої стала геліоцентрична ідея Коперніка; доктор права, теоретик медицини і класичного мистецтва. Формувався під впливом міс­тики і неоплатонізму. Стояв на позиції пантеїзму. Центральною проблемою філософії Кузанця постала проблема співвідношення Бога і світу. Проте сама проблема і спосіб її розв’язання у нього набувають специфічного неортодоксального характеру. Так Бог тлумачиться ним як нескінченний єдиний початок і разом з тим прихована сутність всього. Як єдиний початок він є єдністю протилежностей – абсолютного максимуму і абсолютного мінімуму. «Він – максимум, оскільки він те, більшим чого не може бути, але оскільки він не може бути і меншим того, що він є, то він може бути названим також і мінімумом, і в ньому абсолютний максимум і мінімум співпадають». Бог одночасно є абсолютним максимумом і абсолютним мінімумом тому, що оскільки поза Богом нічого нема, то немає нічого ні більшого, ні меншого, від нього. Як максимум і мінімум він є мірою всіх скінченних величин. Він є все у всьому і в той же час ніщо із усього. Бог є все, але все у згорнутому вигляді. Якщо Бог є все у всьому, але у згорнутому вигляді, то це все будучи розгорнутим, існуючи у розгорнутому вигляді є природою. Таким чином за Кузанцем природа є результатом розгортання Бога, тобто природа - це розгорнутий Бог, а Бог це згорнута природа. «Подібно тому, як лінія є розгортанням точки, час – розгортанням миттєвості, рух – розгортанням спокою, так і весь світ постає як розгортання власної сутності, згорнутій у Богові, як розкриття чи розвиток можливості буття, що міститься у Богові». Світ є потенційна нескінченність, Бог – актуальна нескінченність. Універсум безмежний, а Бог нескінченний. Кузанський розглядав світ як трохчленну цілісність: малий світ –людина; великий світ – універсум; максимальний світ – Бог, Божественний Абсолют. «Малий світ є подібністю великого, великий – подібністю максимального». У результаті такого уподібнення природного космосу Богу світ «має свій центр повсюду, а кола ніде, адже якби він мав центр і круглість, то мав би, таким чином у собі свій початок і кінець, і тим самим був би довершеним стосовно чогось іншого». Бог, всесвіт і людина («мікрокосм») у Кузанця єдині. Єдність світу вважає Кузанець забезпечується його «інтелігенцією», тобто інтегральним Божественним смислом (типологічний аналог «софійності» у православ’ї). Розгортання цього смислу з необхідністю приводить до появи людини. «Людина, - за Кузанцем, - це її Ум», і саме у цій якості в системі пронизаного «інтелігенцією» світоустрою вона як носій експліцитно конституйованого розуму в ієрархії твореного світу займає найвищу позицію («чуть нижчу від ангелів»). Виступаючи центральною ланкою природи і зосередженням її духовних сил людина покликана своїм «умом» реконструювати «розгортання» Бога у природі (тобто розгортати той смисл, «інтелігенцію», що приховані у її глибинах). Таким чином проблема Бог – світ у Кузанця тісно пов’язана з проблемою пізнання. Вчення Кузанця про пізнання багато в чому передує кантівському підходу до проблем гносеологічних здатностей людини. На думку Кузанця сутність людини і її пізнавальні можливості визначає Ум (Mens), – складна система здатностей, яка включає в себе: 1) Почуття (Sensus) разом з уявленнями; 2) Розсудок (Ratio) і 3) Розум (Intellektus). Процес пізнання вважає Кузанець розпочинається з чуттєвості, зокрема, відчуття. «Відчуттям належить ініціативна роль, адже сила Ума не може бути приведена в дію без чуттєвої уяви, як візуальна сила душі без об’єкта бачення». Але сама по собі чуттєвість є надто вузькою, бо «відчуття неспроможне сприймати речі надчасові і духовні». Пізнавальна роль чуттєвості ефективно реалізується тільки при взаємодії з розсудком. Завдання розсудку полягає у здатності аналізувати і узагальнювати чуттєві образи. Основна його функція «іменування» образів і зв’язування імен у міркува-нні. Міркування ж грунтується на логіці. «Логіка є не що інше, як мистецтво, в якому розгортається сила розсудку. Тому той, хто від природи сильний розсудком, у цьому мистецтві процвітає». У самому «розсудку немає нічого того, чого раніше не було у відчуттях». Якщо розсудок фундується чуттєвим досвідом, то розум як вища теоретична здатність людського Ума – богоданістю. Він мислиться Кузанським в якості недискурсивної творчої здатності «споглядання», яка «осягає тільки всезагальне, нетлінне і неперервне».- «Розум, простягаючи політ свій», піднімається до осягнення нескінченності, «інтелігенції», світової душі як феноменів Абсолюту. Сам же Абсолют (Бог), на відміну від тварного світу є принципово непізнаваним: розум може лише асимптотично наближатися «до істини, як багатогранник до кола». «Непізнаваний Бог пізнаваємо являє себе світу». Звідси й ідея Кузанського про «знаюче незнання», яка означає, що пізнаваність світу реалізується на фоні непізнаваності Бога. Осн. праці: «Про католицьку злагоду», «Про виправлення календаря», «Про знаюче незнання», «Про припущення», «Про мудрість», «Про ум», тощо.

Лютер Мартін (1483-1546) – німецький мислитель і гро­­мадський діяч, засновник німецького протестантизму, ідеолог Ре­формації. Ідеї релігійного оновлення пов'язував з визнанням можливості людського спасіння на основі віри і Божественного промислу. Проголосив тезу «повернення до витоків» єван­гель­ського життя, заперечуючи традицію, яка нібито омертвила його. Єдиним джере-лом істини вважав Святе Письмо – Біблію. Відродив ідею безпосереднього спілкування людини з Богом без участі священиків. Автор «Коментарів до Посла-ння до римлян», «95 тез про індульге­нції», з яких власне і розпочалась Рефор­мація. «28 тез до диспуту в Гейдельбурзі», «До християнського дворянства німе-цької нації», «Про реформу християнської освіти, «Про свободу християнина» тощо.

Макіавеллі Нікколо (1469-1527) – італійський гро­мад­сь­кий діяч, політичний мислитель, історик, один з найтверезіших розумів Ренесансу, який, по суті, повністю звільнився від всіх релігійних ілюзій середньовіччя. Тверезість розуму Макіавеллі найсильніше проявилася у розгорнутій ним концепції людини і держави. (Щоправда, до певної міри, у цій концепції можна бачити творче продовження поглядів Лоренцо Валли.) У розумінні людини Макіавеллі виходить із висхідного глибокого переконання в тому, що наймогутнішим стимулом її активної діяльності, а отже і основою людської природи є інтерес. Прояви його різноманітні, але найбільше він відзначається бажанням людей зберігати своє майно, свою власність, що найкращим чином забезпечується прагненням до здобуття нової власності. «Люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна». Майновий інтерес породжує людську жадобу, агресію, егоїзм, зло. Тому, вважає Макіавеллі, основопокладаючою особливістю будь-якого суспільства є боротьба і жорстока конкуренція між людьми. Саме людський егоїзм і взаємна агресія зумовлюють необхідність їх насильницького приборкання. Потреба в насильницькому приборканні егоїзму породжує державу як особливий соціальний інститут, що покликаний поставити йому (егоїзму) більш-менш жорсткі межі, звести його до належної норми: «Добрі приклади породжуються добрим вихованням, добре виховання – хорошими законами, а хороші закони – тими самими смутами, які багато ким нерозважливо засуджуються». Держава, переконаний Макіавеллі, має виступати «ланцюгом» і «намордником», що утримує окремих індивідів від взаємного нападу і взаємної агресії. І чим міцнішими і надійнішими є знаряддя держави тим приборканішими і захищенішими є її громадяни. Таким чином успіхи соціального і індивідуального життя людини залежать від сили і міцності держави, а сила і міць держави від ефективного державного устрою, форми правління та вмілого, сильного і розумного правителя. Тому Макіавеллі значне місце в своїх роботах відводить аналізу саме цих проблем. На його думку, найжиттєздатнішими державами в історії були ті республіки, громадяни яких володіли максимально можливою мірою свободи, самостійно визначаючи власну долю. Він характеризував самостійність, велич і могутність держави як ідеал, для досягнення якого політики повинні використовувати усіляки засоби, не думаючи про моральний бік своїх вчинків і про громадянські свободи. (Ціль виправдовує засоби. Політика і мораль не сумісні.) Макіавеллі увів поняття «державний інтерес» для вираження претензій держави на право не звертати увагу на закони, які вона покликана гарантувати, у випадку коли цього вимагають так звані «вищі державні інтереси». Злочини скоєні в ім’я Батьківщини, гадає Макіавеллі, це «славетні злочини». На його думку, «жодна порядна людина не докорятиме іншу, якщо та намагається захистити свою країну всіма можливими засобами». При цьому він закликав приділяти особливу увагу «спільному благу» - загальнонаціональним інтересам, позаяк широкі народні маси за певних умов є мудрішими від будь-якого державного лідера. Справжньою державою мають керувати справжні правителі – мудрі, мужні, сильні і хитрі особистості. Мудрий правитель держави повинен «по можливості не віддалятися від добра, але при потребі не чуратися і зла». Такий правитель мусить поєднувати у своїй особі і у своїх вчинках якості лева, здатного розправитись з будь-яким ворогом, і лисиці, здатної обдурити самого витонченого хитруна. Він має уміти пристосовуватись до вимог зовнішніх обставин і, окрім того, мати особисту силу, здатну впливати на змінну долю. З метою збереження влади йому (правителю) корисно не бути, а вдаватися добрим, щоб здобути довіру народу. «Мудре правління полягає головним чином у тому, щоб твої підлеглі не могли і не бажали причинити тобі шкоди, а це досягається тоді, коли ти позбавиш їх будь-якої можливості як-небуть тобі нашкодити або осиплеш їх такими милостями, що з їхнього боку буде нерозумним бажати зміни своєї участі». Поміркований правитель може дозволити собі вбивати, проте аж ніяк не грабувати. Осн. праці: «Діалог про військове мис­тецтво», «Міркування на першу декаду Тіта Лівія», «Державець».

Монтень Мішель (1533-1592) – французький мислитель-мо­раліст, юрист, політик, скептик за своїм світоглядними переконаннями. Мон­тень не створив цілісної філософської системи. Відомий як ярий критик звичаїв свого часу. На думку Монтеня, природа людини подвійна: досить часто неприборкані духовні стремління нейтралізуються фізичними можливостями її тіла. Осмисле-ння і прийняття цього як неминучої даності дозволяє людям орієнтуватися на ідеал дійсно щасливого життя – життя невибагливого. Органи чуття людини не досконалі («хто знає, чи не позбавлені ми одного, двох, або декількох почуттів?»), здатності нашого пізнання обмежені – лише Бог, згідно з Монтенем, є все-знаючим. Неспроможність людей чітко визначитися у виборі між «Я знаю» і «Я не знаю» - природно трансформується, на думку Монтеня, в єдино правильно поставлене запитання: «А що саме я знаю?», що припускає утримання від суджень, які підлягають подальшому розгляду. З точки зору Монтеня: «… якщо хочеш вилікуватись від невігластва, слід у ньому зізнатися… На початку будь-якої філософії лежить здивування, її розвитком є дослідження, її кінцем - незнання». Гносеологічний скептицизм Монтеня грунтувався також на думці про те, що все живе (людина зокрема) знаходится у постійній зміні: існування люди-ни складається з «руху і діяльності». При цьому Монтень вважав обов’язком будь-якго індивіда прагнути до самовдосконалення, розглядаючи самопізнання першорядним завданням людини. Як вважав Монтень, «людина може бути тільки тим ким вона є; вона здатна вигадувати лише в міру власного досвіду; які б зусилля вона не докладала, їй буде відомою тільки власна душа». Подолання людського невігластва, на думку Монтеня, є життєво важливим, позаяк «люди нічому не вірять так твердо, як тому, про що найменше знают ь», а «не досягнувши бажаного, вони роблять вигляд, буцімто бажали досягнутого». На його думку, «вся мудрість і всі розмірковування у нашому світі зводяться зрештою до того, щоб навчити нас не боятися смерті… Передчуття смерті є передчуттям свободи. Хто навчився вмирати, той розучився рабські служити». Осн. праці: «Спроби», «Дорожній журнал».

Мор Томас (1478-1535) – англійський юрист і філософ, лорд-канцлер страчений за наказом Генріха VIII. Свої філософські і соціально-політичні погля-ди виклав у головному філософському творі про ідеальну державу – «Надзвичай-но корисна і однаково цікава справді золота книжка про найкращий устрій дер-жави та про новий острів Утопія». (Буквально «утопія» означає «нігдея» - місце, якого немає). У першій частині твору Мор змальовує трагічний процес обезземе-лення англійських селян, коли «вівці (козли) поз’їдали людей». У другій частині він розповідає про небувале, ідеальне суспільство, де немає приватної і особистої власності, де все належить усім, де всі працюють (не більше 6 годин щоденно), немає влади грошей і грошей взагалі, а із золота і срібла утопійці «роблять нічні горшки і весь подібний посуд для самих брудних потреб». На перше місце у Мора виходить не співпадання особистих і суспільних інтересів, а беззаперечне підпо-рядкування індивідуального загальному. («Головна і майже єдина справа сифо-грантів – мешканців Утопії – турбота і стеження за тим, щоб ніхто не був без-діяльним.» «Колір плащів на всьому острові однаковий – природний колір вовни.») Мор вимагав відчуження власності індивідів на користь держави, на зразок держави Платона. Саме приватну власність він розгядав як основну причину всіх соціальних бід. На його думку: «Розподілити все порівну і по справедливості, а також щасливо керувати справами людськими неможна інакше, як повністю ліквідувавши власність. Якщо ж вона залишиться, то у найбільшої і найкращої частини людей назавжди залишиться страх, а також неминучий тягар злиднів і турбот». Як видно у питаннях співідношення індивідуального і колективного Мор стояв на позиціях антиіндивідуалізму, що в значній мірі диссонансувало з загальними установками Відродженського «гуманізму». Мор вимагав також релігійної віротерпимості, можливо меншої кількості догматів віри і передачі справи виховання молоді духовенству. Сам він не надто вірив у можливість реального втілення своїх ідей: «А втім, я охоче визнаю, що у державі утопійців є багато такого, чого нашим країнам я швидше за все міг би побажати, ніж сподіватися, що це станеться». Цими словами Мор і закінчує текст «Утопії».

Дата добавления: 2015-05-22