Філософи ХХ століття 2 страница

Тулмін Стівен Еделстон (1922 - 1999) – американський філософ пред-ставник постпозитивізму у філософії і методології науки. Висунувши еволюціоністську (за аналогією з біологічною еволюцією) програму вивчення науки, виходив з того, що в основі всіх наукових теорій лежать стандарти раціональності і розуміння. Вважав зрозумілими лише ті події і явища, які відповідають прийнятим, на тому чи іншому етапі розвитку науки, стандартам, а ті, що не відповідають, являють собою аномалію, усунення якої (тобто ліквідація нерозуміння) рухає вперед науку. Раціональність наукового знання тлумачиться Тулміном як відповідність прийнятим стандартам розуміння. Останні не є раз назавжди даними, а змінюються зі зміною наукових теорій, їх понятійного апарату. Зміст теорій він розглядав як своєрідну популяцію понять, а загальний механізм їх еволюції уявляв як взаємодію власне наукових (інтелектуальних) і поза наукових (соціальних) факторів, підкреслюючи, при цьому, вирішальне значення раціональних компонентів. Продуктивні моменти його еволюційної епістемології: вказування на неприпустимість абсолютизації апарату формальної логіки, критика догматизму і метафізики (антидіалекти-ки); підкреслювання особливої значимості принципу конкретного історизму для аналізу розвитку науки; вимоги багатомірного (всебічного) зображення наукових процесів, виявлення їх соціокультурної зумовленості тощо. Осн. праці: “Концептуальні революції в науці”, “Людське розуміння”.

Фойєрабенд Пол Карл (1924 - 1994) – американський філософ і методо-лог науки, представник постпозитивізму. Розробник оригінальної і резонансної у світово-му філософському співтоваристві “анархістської теорії пізнання”. У своїх дослідженнях, відстоюючи позицію теоретико-методологічного плюралізму, заперечував можливість існування уніварсельного (тим паче “єдино-вірного”) методу пізнання, поскільки розвиток знання з необхідністю припускає відмову від старих методів і формування нових. Більше того, він переконаний, що слідування методу (навіть самому ефективному і істинному) є несумісним з творчим мисленням. А тому вчені мають керуватися принципом “все дозво-лено”, який означає, що дослідники можуть і повинні використовувати будь-які методи і норми, теорії і підходи, які вони вважають за необхідне обирати для розв’язання своїх наукових проблем. Даний принцип – “єдина протиотрута” що до аргументації прихильни-ків універсальної методології. Потрібно завжди мати на увазі, що вимоги будь-якого методу, зокрема раціональних правил і стандартів є справедливим лише за точно сформу-льованих умовах. Разом з тим він вважав, що єдино вірного наукового методу просто не існує. Більше того, наука, на його думку, завжди збагачується за рахунок позанаукових методів і результатів. При цьому є неприпустимим “туполобе застосування” відповідних методів, норм і прийомів, так само, як не слід абсолютизувати ті чи інші правила і стандарти – раціональні, ірраціональні тощо. Фойєрабенд був переконаний, що найважли-віші наукові ідеї і відкриття стали можливими завдяки порушенню найрозумніших (тобто раціональних) методологічних правил (напр., коперніканська революція чи виникнення квантової теорії). А це означає, що, по-перше, правила (стандарти) дійсно порушувались і найбільш чуткі вчені це усвідомлювали, по-друге, вони повинні були порушуватись, оскільки їх надмірно строге дотримування неминуче затримало б прогрес науки. Вченний, вважав він, повинен творчо і критично “застосовувати плюралістичну методологію, адже лише тоді він збереже концепції людини і космосу”. При цьому він повинен незабувати, що будь-яка методологія, навіть найочевидніша, має свої межі. Тим самим плюралізм є важливим не лише для методології, він є також “істотною частиною гуманізму”, а “епіс-темологічний анархізм” є необхідним як для внутрішнього прогресу науки, так і для роз-витку культури. Розглядаючи співвідношення розуму і практики, Фойєрабенд підкрес-лював, що “не окремі сутності, що належать до різних видів”, a “сторони єдиного діалек-тичного процесу”, причому сама ця єдність не залишається незмінною. Розум, на його думку, що не прислуховується до практики, здатен збитися з дороги, а практика може бути значно удосконалена завдяки втручанню розуму, значення і роль якого не слід надто перебільшувати. Більше того, науку (як головного носія розуму) слід “позбавити центрального місця у суспільстві” і зрівняти її з релігією, міфом, магією та іншими духовними формоутвореннями, а також відокремити її від держави. Осн. праці: “Проти методоло-гічного примусу”, “Наука у вільному суспільстві”.

Фромм Еріх (1900 - 1980) – американський філософ і пси­хо­лог німецького походження, визначний мислитель-гуманіст XX ст., реформатор філософії фройдизму, фундатор теорії гума­ністичного психоаналізу. Теоретичні підвалини його вчення про цілісну людину сформувалися в 40-50-ті роки в процесі твор­чого осмислення світової гуманістичної традиції, зокрема твор­чих надбань 3. Фройда та К. Маркса, а також Спінози і М. Екхарта. Автор оригінальної філо­со­фії людини, спрямованої на подолання глибокої кризи осо­бис­тос­ті в розвинутому індустріальному суспільстві. У центрі його інтересів стоїть проблема суперечливої природи людини, її історичної долі, та здатності бачити світ реально, без павутиння ілюзій. Фромм вважав необхідним викривати ілюзії нашої свідомості, знаходити істину і робити її знаряддям змін, насамперед, нашого власного внутрішнього світу і поведінки. Головне завдання цих змін – розкріпачення творчих сил людини, її здатності бути відкритою у комунікації, радіти і творити. У праці «Втеча від свободи» він аналізує зростання свободи у ринковому суспільстві і небажання людей користуватися цією свободою, в результаті чого виникають різні механізми «втечі»: симбіотичні між особові зв’язки (садизм і мазохізм), руйнація, автоматизуючий конформізм. Виникнення тоталітарних держав Фромм також багато в чому пояснював психологічним прагненням людей відмовитися від зусиль та відповідальності і перекласти піклування про власну долю на патерналістську владу. Ці шляхи він називав ілюзійними способами подолання самітності. Праця «Людина для самої себе» присвячена аналізу етики як особливого «мистецтва жити» і аналізу типології людських характерів за підставою «продуктивна чи непродуктивна орієнтація», де непродуктивність пов’язана з неадекватною поведінкою і світосприйняттям. Осн. праці: «Революція надії», «Здорове суспільство», «Людина для самої себе», «Душа людини», «Мати чи бути», «Поза кайданами ілюзій» та ін.

Фуко Мішель Поль (1926 - 1984) – французький філософ, історик культу-ри. У його творчості виділяють три періоди: період вивчення «археології знання» (60 - ті рр.), період дослідження «генеалогії влади» (70 - ті рр.), період переважної уваги до «естетики існування» (80 - ті рр.) З «археологією знання» пов’язано виявлення Фуко історичних умов можливостей медицини, біології, гуманітарних наук, виходячи з ідей некумулятивності пізнання. У європейській історії пізнання він виділяє три епістеми, чи пізнавальних поля: Відродження, класичний раціоналізм і сучасність. Головним підґрунтям для їх співставлення і протиставлення є співвідношення «слів» і «речей», і відповідно перипетії мови в культурі: мова як річ серед речей (Відродження), мова як прозорий засіб вираження думки (класичний раціоналізм), мова як самостійна сила у сучасній епістемі. Завдання «генеалогії влади» вбачав у виокремленні і аналізі специфічних комплексів «влади-знання», стратегії влади і дискур-сивних практик, взаємодія яких визначає ті чи інші пізнавальні підходи до людини. Фуко вважає, що існують різні типи влади, які породжують і саму реальність, і об’єкти пізнання, і ритуали їх осягнення. Сучасна диспозиція «влади-знання» виникла на межі Просвітництва та ХІХ ст. і до основних її характеристик відносяться: «всепіднаглядність» (паноптизм), дисцип-лінування і нормування. Вона припускає певні стратегії управління індивідами, нагляду за ними, процедури їх ізоляції, перегрупувань, покарання чи терапії соціальних недомагань. Відношення влади пронизують все суспільство. Сучасний індивід у всіх його проявах – це породження одночасно діючих механізмів соціального нормування і індивідуалізації. В роботах 80-х рр. аналізує форми і способи «вільної» поведінки людини, яка дозволяє їй «індивідуалізуватися», стати «самою собою», долаючи задані «коди», стратегії і соціальні стереотипи поведінки. Він вважав, що в сучасну епоху на перший план виходить «естетика існування», тобто мораль конкретного вчинку, яка можлива тільки як вибір із опрацьованих думкою альтернатив, що надаються життєвою практикою. Осн. праці: “Слова і речі. Археологія гуманітарних наук”.

Шелер Макс (1874-1928) – німецький філософ і соціолог, представ-ник філософської антропології (зокрема її персо­на­ліст­сь­ко-релігійного напряму) і феноменологічної аксіології та соціології знання. На думку Шелера, всі основні проблеми філософії в основній своїй частині можна звести до запитання: що є людина? Для пошуків відповіді на дане запитання розробив спеціальну програму філософського пізнання людини у всій повноті її буття. Згідно з даною програ-мою, філософська антропологія повинна з'єднати у собі конкретно-наукове, пред-метне вивчення різних сторін і сфер людського буття з цілісним філософським його осягненням. У зв'язку з цим він характеризує антропологію як науку про метафізичне походження людини, про її фізичні, психологічні і духовні начала у світі, про ті сили і потенції, які нею рухають і які вона приводить у рух. У поясненні людини Шелер виходить з тези про принципову протилежність людини і тварини. Якщо тварина, вважає він, є з самого початку повністю залежною він природних потягів і незмінно прив’язана до конкретного середовища існування, то людина є вільною істотою, поведінка якої жорстко не детермінована природною необхідністю, що дає їй можливість дистанціюватися від предмета своєї творчості. Людина наділена здатністю неупередженого ставлення до світу, безкорисливої зацікавленості до світових структур. Людині притаманна якась вроджена схильність, любовного, бережливого ставлення до речей та інших людей, яка є не вивідною з її природного єства. Сенс цього відношення полягає у тісному зв'язку з божим актом любові або з якоюсь спільною основою всіх речей, у якій кореняться як життя, так і духовне начало. Ідея Бога розглядається Шелером як вища цінність, а любов до Бога – як найвища форма любові і фундаментальний феноменальний акт. Стосунки між людьми супроводжуються і в значній мірі визначаються актами вчування, співчування, любові і ненависті. Для з’ясування цих стосунків Шелер і розробляє власне етичне вчення. У своїй етичній системі ставить завдання за допомогою феноменологічного методу Гуссерля подолати формалізм етики Канта, який виводив останню з її апріорних принципів. Для цього почав розрізняти абсолютні цінності і “емпіричні змінні”. Релятивними (відносними) є не цінності як такі, а форми їх існування, наприклад, цілі, блага, зумовлені соціально-історичними, економічними та іншими умовами. Шляхом до пізнання цінностей є акт почування, а не розмірковування. Своє вчення про чуття він розвиває в аналізі почуття симпатії. Виділяє дійсні і недійсні акти симпатії. Перші – це любов як зустріч і співучасть у житті іншого, другі – це симпатії, що порушують екзистенцію інших особистостей. Власну філософію культури будував на основі “філософії життя”. На його думку, будь-який людський акт є з самого початку двоїстим: одночасно і духовним і інстинктивним, вітальним, і відповідно з цим може бути спрямованим або на духовний зміст (сфера ідеального), або на життєвий зміст (царина реального). У відповідності з цим Шелер виділяє “реальну соціологію”, соціологію “базису”, що досліджує вітальні потяги людини та соціальні інститути, в яких вони реалізуються, і соціологію культури, або соціологію “надбудови”, яка прагне розкрити закон, якому підпорядкована царина ідеального. Закон, що діє в ідеальній сфері духовної культури, - це логіка смислу, смислопокладання. Виокремлення названих двох сфер у Шелера здійснюється за онтологічною підставою, і в житті існують різні переходи між ними. Дуалізм між ідеальним і реальним світами сягає максимальної гостроти у його пізній антропології, в якій дух мислиться не просто як вищий принцип, що визначає сутність людини, але й як прояви самого життя, над вітального і анти вітального, космічного покликання людини. Автор філософії ціннісного персоналізму, згід­но з яким вищою формою буття є буття особистості, котра, долаючи обмеження власного оточення, виходить у світ. Осн. праці: “Становище людини у космосі”. “Формалізм в етиці і матеріальна ціннісна етика”, “Про вічне в людині”, “Сутність і форми симпатії”, “Форми знання і суспільства” та ін.

Шлік Моріц (1882-1936) – німецько-австрійський філо­соф, один із творців логічного позитивізму, організатор та ідей­ний лідер знаменитого Віден-ського гуртка. У центрі інтересів Шлі­ка були проблеми епістемології і філософії науки. В основі його філософських поглядів лежить поняття “чуттєво даного”, що говорить про чуттєві переживання пізнаючого суб’єкта. Всі наукові знання, з точки зору Шліка, являють собою узагальнення і ущільнення “чуттєво даного”. Звідси випливає сформульований ним принцип верифікації: все дійсно наукове знання має бути редукованим до “чуттєво даного”. Твердження логіки і матема-тики, що не зводяться до “чуттєво даного”, не виражають знання про світ, а яв-ляють собою лише схеми міркувань. Так само і закони природи Шлік тлумачить як синтаксичні правила мови науки. Дотри­мувався головного принципу емпі-ризму – всі наші знання є похідними від нашого чуттєвого досвіду. «Мої власні пропозиції спостереження завжди будуть останнім «критерієм», – заявляв Шлік. – «Що я бачу, то бачу!» Погляди Шліка мали істотний вплив на початковий варіант методологічної концепції логічного позитивізму, проте характерний для них вузь-кий емпіризм був підданий критиці вже самими соратниками Шліка – Карнапом, Нейратом та ін..

Шпенглер Освальд (1880-1936) – німецький філософ, представник філософії життя, один із засновників сучасної філософії культури. У найві-домішій своїй праці “Занепад Європи”, розглядав культуру не як єдину загально-людську, а як розколоту на окремі культури, кожна з яких проявляється на основі власного унікального “прафеномену” – “способу переживання” життя. Таких культур вісім: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, “аполонівська” (гре-ко-римська), “магічна” (візантійсько-арабська), “фаустівська” (західно-європей-ська) і культура майя. Розвиток культур підпорядковується певному біологіч-ному ритму, який зумовлює основні фази їх розвитку: народження і дитинство, молодість і зрілість, старість і “занепад”. Кожній культурі відведено час її існува-ння (близько тисячоліття), який залежить від внутрішнього життєвого циклу. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію. Цивілізація – це “закостені-ння” органічного життя культури, її розпад, перетворення праці в механічну роботу, що виключає творчість. Цивілізація супроводжується процесами “омасов-лення” всього життя, що означає його розвиток на основі кількісного принципу, який знаходить свій вияв у глобалізації форм і методів людського існування: господарства, політики, техніки тощо. Західний світ, на думку Шпенглера, перей-шов до цивілізації у ХІХ ст.., і з цього часу розпочинається його занепад. Концеп-ція Шпенглера має фаталістичний характер, адже людина у нього діє відповідно тих вимог, які пред’являє йому той чи той тип культури.

Юнг Карл Густав (1875-1961) – швейцарський психолог і куль-туролог, засновник аналітичної психології. Спочатку соратник і популяризатор ідей З.Фройда, пізніше його критик, зокрема фройдиського натуралізму і пансек-суалізму. Головна ідея Юнга полягає в тому, що окрім особистого несвідомого, що є резервуаром витіснених потягів, існує більш глибокий пласт внутрішнього світу - колективне несвідоме, яке має всезагальну над особову природу. Його зміст складають архетипи. Це деякі до досвідні структури, що слугують регулю-ючим принципом формування творчого матеріалу. Архетипи не усвідомлюються при застосуванні аналітичної техніки, виражають себе у переживаннях і образах конкретних людей, у культурних і релігійних традиціях, зашифровані в езотери-чній символіці. Вони являються через сновидіння, міфи, відхилення в поведінці. Провідними архетипами є: Аніма (жіночий початок) і Анімус (чоловічий поча-ток), Тінь (нижча людина у нас, індивідуальне несвідоме), Персона (сукупність соціальних масок), Самість (наше істинне інтегральне “Я”, до якого ми лишень безкінечно наближуємось через процес індивідуації). Характерною особливістю архетипів є те, що вони з самого початку пов’язані з тим, що не охоплюється ро-зумом, вони – таємниця, вони сакральні. В них міститься колосальна енергія, мо-гутня безлика сила. Люди тягнуться до цих вічних взірців і одночасно бояться них, тому і виражають їх у символах, які як привідкривають, так і приховують могутність несвідомого. Криза традиційних символів у сучасному світі веде до вулканічного викиду несвідомого, до агресії, війн, деморалізації. Руйнуючи давні символи, інтелект залишає довкола себе пустелю. Осн. праці: “Психологічні типи”, “Відношення між Я і несвідомим”, “Про психологію несвідомого”, “Дій-сність душі”.

Ясперс Карл (1883-1969) – німецький філософ, один із за­снов­ників екзистенціалізму. У своїй філософії відмовляється від раціоналізму, стверджу-ючи, що істинна філософія – це сам процес філософствування, безпосереднє життєве духовне діяння, яке на відміну від наукового пізнання неможна обмежити рамками певного предмета і метода. Його філософствування має потрійне членування, що відповідає потрійному членуванню буття: предметне буття, або бут­тя в світі (усвідомлення лише предметного його витлумачення); екзистенція, або не об’єктивована людська са­мість (свідомість душі); трансценденція як «охоплююче» – неосяжна межа будь­-якого буття і мислення (читання шифру в трансценденції). Остання є істинною філософією, яка пізнає метафізику пошуку людиною сенсу буття. Шифри творяться і приймаються у екзистенціальному акті віри, до того ж це філософська віра, яка відмінна від релігійної. Релігійна віра ґрунтується на одкровенні, філософська – на розмірковуванні. Філософствування характерне для кожної людини і спрямоване на пошук і встановлення істинної комунікації. Тому центральним поняттям світо­ро­зуміння для Ясперса є «комунікація», що ототожнюється з розумом. Істинною може бути тільки комунікативна філософія, лише в комунікації досягається мета філософії – усвідомлення буття, освячення любові, завершення спокою. Сенс філо­софії, і полягає у створенні шляхів загальнолюдської «комунікації» між країнами, народами, незалежно від їх куль­тур. Етика Ясперса виходить із ідеї сучасності, яку він вимагає мислити в її відкритості, плинності і неоднозначності. Головними її поняттями є свобода, вірність, воля до комунікації. Історична ситуація не може бути охоплена пізнанням у всій її повноті бо включає і “невраховуване”, розуміння її можливе тільки через можливість загальнолюдської комунікації, яка визначає зв'язок епох. Наявність такого зв’язку епох гарантується особливим “стержневим часом”, на етапі формування якого виникає сучасна нам людина, зі своїми уявленнями про присутні їй можливості і межі усвідомлення себе як самості, сучасними нам уявленнями про відповідальність. На цьому етапі відбувається становлення людства як світової історії, тоді як до “стержневого часу” мали місце лише локальні історії. Щоб спасти людську сутність, що знаходилась у ХХ ст.. на межі загибелі, люди повинні поновити свій зв'язок з “стержневим часом” і повертатися до його початків, підбираючи для істини, що втрачається і знов знаходиться нові шифри. Осн. праці: “Загальна психопатологія”, “Психологія сві­тог­лядів”, “Філософська віра”, “Про витоки і ціль історії”, “Доля і воління”, ”Сенс і призначення історії” тощо.

Дата добавления: 2015-05-22