Філософи ХХ століття 1 страница

Арон Раймон Клод Фердинанд (1905-1983) – фран­цузь­кий філософ, політолог і соціолог, знаний своїми працями з іс­торії соціології, філософії, історії, методологічних проблем істо­ричного пізнання. Є одним із творців теорії єдиного «ін­дустріального суспільства», в якій соціально-економічний про­грес розглядається як перехід від «традиційного» (аграрного) до про­мислового («індустріального») суспільства. Виходячи з по­ло­ження, що будь-яка індустріальна система має свою внут­рішню логіку розвитку, стверджував, що, незважаючи на існу­вання начебто протилежних типів суспільства – капіталізму і со­ціалізму, все ж існує єдине індустріальне суспільство. У по­лі­тич­ній філософії закликав до пошуку цілей розвитку, оскільки ін­дустріальний тип суспільства, який він вивчав, не має внут­рішньо притаманних йому цілей. Основні праці: «Вступ до філо­софії історії», «Виміри історичної свідомості», «Три есе про ін­дустріальну «добу», «Етапи соціологічної думки», «Вісім­надцять лекцій про індустріальне суспільство», «Опіум інте­лектуалів» тощо.

Вебер Макс (1864-1920) – німецький філософ і соціолог. Займався проблемами теорії соціальної дії, яку аналізував у першу чергу як вільну дію окремої людини. Найбільш відомий сво­їм аналізом походження капіталізму, виникнення якого по­в’я­зував з появою в історії людини, здатної до раціональної по­ведінки у сфері господарства та повсякденного життя. У всіх до­слідженнях проводив думку про раціональність як визначальну ри­су сучасної йому європейської культури. Раціональність про­тистоїть традиційному і харизматичному засобам організації сус­пільних відносин. Значну увагу надавав проблемам со­ціаль­ної структури і класового конфлікту, протиставивши марксизму свою концепцію, в якій підкреслював багатомірність класових від­мінностей. Автор праць: «Протестантська етика і дух капі­та­лізму», «Господарська етика світових реалій», «Господарство і суспільство», «Політика як покликання і як професія», «Наука як покликання і як професія» та багато ін.

Віденський гурток – група філософів, науковців, що об’єдналися навколо філософського семінару, організованого у 1922 р. керівником кафедри філософії індуктивних наук Віден­ського університету М. Шліком. У центрі інтересів гуртка були проблеми філософії науки. До нього входили відомі філософи, фізики, математики – Р. Карнап, О. Нейрат, К. Гедель, Г. Ган, Ф. Вайман, Г. Фейгль, регулярно брали участь у дискусіях А. Айєр, Г. Рейхенбах, К. Поппер, Е. Нагель і багато інших тогочасних ін­телектуалів, гурток був ідейним та організаційним центром ло­гічного позитивізму. Із насильницьким приєднанням Австрії до Німеччини в 1938 р. учасники гуртка емігрували до Англії та США, де немало зробили для розвитку досліджень у сфері філософії науки.

Вітгенштейн Людвіг (1889-1951) – австрійський філософ, не­опозитивіст, його «Логіко-філософський трактат» (1921) вважається одним з основних творів неопозитивізму, в ньому різко роз­межовується наука і філософія. Твердження останньої проголошуються неверифікованими і пустими. Погляди пізнього Вітгенштейна справили значний вплив на розвиток лінгвістичної філософії.

Гадамер Ганс-Георг (нар. 1900) – німецький мислитель, провідний представник герменевтики XX ст. Багато уваги приділяв специфіці герменевтики як методу пізнання феноменів культури, зокрема т. з. герменевтичному колу, упередженості в тлумаченні тексту. Осн. праця: «Істина і метод».

Гайдеггер Мартін (1889-1976) – німецький філософ екзистенціаліст, один із найоригінальніших мислителів XX ст. Ви­будовуючи онтологію на основі феноменології Гуссерля, праг­нув розкрити “сенс буття” через призму людського буття, ос­кільки тільки людині первісно при­таманне усвідомлення буття. За Гайдеггером, онтологічну основу люд­ського буття складає “ життя (Dasein - ось-тут-буття)”, сутністю якого виступає екзистен-ція - відкритість, спрямованість на іншого. Воно поривається до Ніщо (смерті) і осягає свою унікальність через страх. Основною ознакою життя виступає Турбота, темпоральну (часову) структуру якої Гайдеггер описує за допомогою наступних мовних конструкцій: “ буття у світі (In-der-Welt-sein) ” – буття як нерозривність людського буття і світу, суб’єктивного і об’єктивного; “ забігання вперед (Vorweg-sein) ” – це буття, що проектує само себе, завжди у щось більше, ніж воно є у даний момент; “ буття-при-всередині-світового-сущого (Sein-bei-innerweltlichem-Seiеndem) ” – буття в якому людина відноситься до речей не до як наявних, а як до спідручних. Як цілісна структура турбота, за Гайдеггером, означає “ бути-завжди-вже-попереду-себе-у-світі-як-буття-при-всередині-світового-сущого ”. Кожен з трьох перерахованих моментів турботи виступає одночасно певним модусом часу: “ буття-у-світі ” є модусом минулого, “ забігання вперед ” – модусом майбутнього, а “ буття-при …” – теперішнього. Модус минулого постає у Гайдеггера як фактичність, або закинутість; модус теперішнього – як приреченість речам, сущому; модус майбутнього – як проект, що постійно на нас діє. Екзистенційний потік часу, на відміну від об’єктивного, фізичного часу плине не від минулого до майбутнього, а прямує у зворотному напрямку: “ час частиться із майбутнього ”. В залежності від того який модус часу домінує на певному етапі людського життя, - майбутнє, спрямованість до смерті, або теперішнє, приреченість речам – людське буття постає справжнім чи несправжнім. Якщо переважають моменти теперішнього часу, в якому людина взаємодіючи з речами або з іншими людьми поглинається їхнім середовищем, яке закриває від неї її конечність, то таке буття є несправжнім. У такому бутті людина тлумачачи себе як суще поряд з іншими сущими, приходить до стану відчуження, при якому від неї виявляється прихованою власне дійсна можливість буття. Закинуте буття у світі є одночасно відчужуваним. “ Людське буття як повсякденне буття-одного-з-іншим стоїть під знаком панування Інших. Воно не є воно саме, Інші відняли у нього буття… До того ж ці Інші не є установленими Іншими. Навпаки, будь-який Інший може представляти їх. Кожен сам належить до Інших і посилює їх владу. …Суб’єктом є не той і не цей, не я і не деякі, і не сума всіх. Суб’єкт – це щось Середнє, das Man ”. Справжнє буття постає тоді коли домінуючим у житті людини є майбутній час. У цей час людина починає усвідомлювати свою історичність, конечність і свободу. Справжнє буття стає досяжним для людини тільки перед обличчям смерті. Аналіз цього стану розкриває, за Гайдеггером, глибинні таємниці людського існування і перетворює відчуження як факт несправжнього існування в усвідомлення його, тобто у відчуження як справжність. Осн. праці: «Буття і час», «На шляху до мови», «Що є думка?», «Мова – це дім буття», «Лісові стежки» тощо.

Гербарт Маркузе (1898-1979) – німецько-американський фі­лософ і соціолог, один із засновників Франкфуртської школи, чия теорія пізньокапіта-лістичного суспільства стала ідео­ло­гіч­ним підґрунтям ліворадикального руху на Заході в 60-ті роки. Його філософські погляди сформувалися переважно під впли­вом Гегеля і Маркса, Фрейда та Гайдеггера. Коло творчих інте­ресів Маркузе досить широке, про що свідчать назви таких його книг, як «Онтологія Гегеля й підвалини теорії історичності», «Радянський марксизм. Критичне дослідження», «Культура і суспільство», «Психоаналіз і політика». Але світову попу­ля­р­ність він здобув після виходу у світ праць: «Ерос і цивілізація», «Одновимірна людина» як критик високо технізованої західної цивілізації, що втратила гуманістичні параметри розвитку.

Гуссерль Едмунд (1859-1938) – німецький філософ, один із засновників феноменології. Феноменологічна концепція роз­ви­вається ним, починаючи з двотомника «Логічні дослідження» (1901). Своїм завданням вважав пошук очевидності, що здій­снювався через переорієнтацію уваги філософії із зовнішнього (трансцендентного) світу на світ свідомості (світ транс­цен­ден­тальний), зрозумілий як смислоутворююча активність, завдяки якій можливий будь-який досвід і будь-яка наукова діяльність. Внаслідок феноменологічної редукції свідомості людині мусить відкритись світ феноменів – сутностей, які й обумовлюють мож­ли­вість будь-якого досвіду, будь-якої предметності, у баченні яких і досягалася б самоочевидність, що шукається. У наступ­них працях розвивав і дещо видозмінював свою феноме­нологічну позицію. Автор праць: «Філософія арифметики», «Ло­гіч­ні дослідження», «Ідеї чистої феноменології і феноме­но­логічної філософії», «Картезіанські роздуми», «Криза євро­пейських наук і трансцендентальна філософія».

Еллюль Жак (1912-1994) – французький соціолог, філо­соф, знаний своїми працями з проблем техніки, соціології про­па­ганди, держави, суспільного розвитку. Досліджуючи пробле­му техніки, знайшов оригінальний підхід до визначення її спе­ци­фіки, провівши розмежування між операційною технікою й технікою як цілісним феноменом індустріального суспільства. Він звертає увагу на такі нові характеристики сучасної техніки, як доведений до автоматизму вибір технічних засобів, здатність техніки, до самозростання, її цілокупність, універсальність і автономність. Найпомітніші праці: «Пропаганда», «Аутонсія революції», «Від революції до бунтів», «Змінити революцію», «Неминучий пролетаріат».

Камю Альбер (1913-1900) – французький філософ екзис­тенціаліст, письменник, публіцист. Протиставляв марксистській революційній моралі етичну концепцію християнської пра­вед­ності та жертовності тих, хто «історію не творить, а потерпає від її пасток». Відомим став завдяки творам «Сторонній» (1942), «Міф про Сизифа» (1942, «Чума» (1947) та «Бунтівна людина» (1951). Камю – лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У філософії був прихильником агностичної епістемології (що ґрунтувалась на прагненні дістатися завчасно недосяжної останньої істини). Його отологія мала вигляд скептичної анти телеології, а філософія історії відкидала будь-які вчення про поступальну ходу прогресивного розвитку людства (у тому числі – і провіденціалізм). У філософії творчості наголошував на вічному протистоянні митця творця і ворожого для нього та недосконалого земного створіння.

Кун Томас (1922-1995) – американський історик і філо­соф науки, представник постпозитивізму, один із лідерів історичного напрямку у філософії науки. Набув популярності завдяки розробки оригінальної моделі розвитку наукового знання. За його ж словами, “ощасливив людство” двома фундаменталь-ними відкриттями. Перше – виявив загальний механізм розвитку науки як ціліс-ної єдності “нормальної науки” і “некумулятивних стрибків” (наукових револю-цій). При цьому зазначав, що джерелом і пробним каменем епістемологічних концепцій має стати історія науки. Друге – розробив поняття “парадигма”, яке виражає всю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів, прийнятих науковим співтовариством для використання в якості взірця постановки і роз-в’язання конкретних проблем, а також забезпечення існування наукової традиції. Парадигми носять історичний характер, а їх зміна відбувається в процесі наукової революції. Розглядаючи парадигми як “набори приписів для наукової групи”, він конкретизував значення даного терміну за допомогою поняття “дисциплінарна матриця”. Її основними компонентами є: символічні узагальнення, що мають формальний характер чи легко формалізуються; “метафізичні (філософські) ком-поненти”, що задають загальний спосіб бачення універсуму, його онтологічні, евристичні, концептуальні та інші моменти; ціннісні установки, що впливають на вибір і напрямок дослідження; “загальноприйняті взірці” – характерні приклади розв’язування конкретних завдань (головоломок), що забезпечують функціону-вання “нормальної науки”. Заслуга Куна полягає і в тому, що у понятті “парадиг-ма” він виразив ідею існування передумов знання, тобто показав, що формування і розвиток знання здійснюється в деякому просторі передумов, в певному середо-вищі, що їх породжує – насамперед соціальному. Виходячи з цього, Кун запропо-нував схему (модель) історико-наукового процесу як чергування епізодів конку-рентної боротьби між різними науковими співтовариствами; найважливішими типами таких епізодів є “нормальна наука” (період повного панування парадиг-ми) і “наукова революція” (період розпаду парадигми, конкуренції між альтерна-тивними парадигмами і, зрештою перемога однієї з них, тобто перехід до нового періоду “нормальної науки”). Філософський смисл такої моделі полягав у критиці ідейного стержня нормативістської епістемології - переконання в неповторності, абсолютності і незмінності критеріїв науковості і раціональності. Ці критерії проголошуються історично відносними: кожна парадигма визначає власні стан-дарти раціональності, які не зводяться лишень до дотримування вимог формаль-ної логіки, хоча і несуперечать їм. Тому демаркаційна лінія між раціональною наукою і нераціональними формами інтелектуальної діяльності слід встановлю-вати кожного разу заново зі ствердженням чергової парадигми. Кун вважав, що не існує фактів незалежних від парадигми. Не факти судять теорію, а теорія визначає, які саме факти увійдуть до осмисленого досвіду. Звідси теза Куна про “неспівмірність” парадигм, а отже і заперечення наступності в еволюції науки. Осн. праці: “Структура наукових революцій”. “Функ­ції догми в науковому дослідженні”.

Лакатош Імре (1922-1974) – угорський математик, логік і філософ науки, послі­дов­ник Поппера, представник постпозитивізму, автор однієї з кращих моделей філософії науки – ме­тодології науково-дослідницьких програм. Свій підхід він називав історичним методом оцінки конкуруючих методологічних концепцій. При цьому підкреслював, що фундаментальною одиницею оцінки має бути не ізольована теорія (чи навіть декілька з них), а саме дослідницька програ-ма. Зростання, розвиток науки і є зміною ряду неперервно пов’язаних дослідниць-ких програм. Застосовуючи даний метод, прагнув показати, що будь-яка методо-логічна концепція функціонує як дослідницька програма і може бути піддана критиці шляхом критичного розгляду тієї раціональної історичної реконструкції, яку вона пропонує. При реалізації даної мети знайшла втілення основна ідея його концепції, яка полягала втому, що методологія лишень оцінює цілковито сформо-вані теорії (дослідницькі програми) і не має наміру запропоновувати жодних засобів ні для вироблення “гарних теорій”, ні навіть для вибору між конкуруючи-ми програмами. Дослідницька прог­рама, як сукупність певних теорій, за Лакато-шем, включає в себе: а) “жорстке ядро” - конвенціцйно прийняті і тому неспро-стовні припущення, що зберігаються в усіх теоріях даної програми (це мета­фізика програми: найбільш загальні уявлення про реальності, які описують теорії, що входять до програми; основні закони взаємодії елементів цієї реальності; головні методологічні принципи); б) захисний пояс, що складається з сукупності допо-міжних гі­потез, які оберігають “жорстке ядро” програми від фальсифікації; в) нормативні методологічні правила-регулятиви, що вказують на найперспективні-ші шляхи подальшого дослідження, стратегію вибору першочергових проблем і завдань, які мусять вирішити вчені (“по­зитивну евристику”), а яких шляхів слід уникати (“негативна евристика”). Лакатош зазначав, що його методологія дослід-ницьких програм припускає суперництво останніх і перемогу однієї з них, перед-бачає існування і зняття виникаючих в теоріях суперечностей, має передбачу- вальні функції, носить історичний і універсальний характер, тощо. Відстоював ідею плю­ралізму альтернативних науково-дослідницьких програм. Осн. праці: “Доведення і спростування”, “Фальсифікація і методологія науково-дослідниць-ких програм”, “Історія науки і її раціональні реконструкції” та ін.

Марсель Габріель (1889-1973) – французький філософ і драматург, представник релігійного екзистенціалізму. Цент­ральна проблема – існування особи. Для людини, на думку М., важ­ливо бути особистістю, а не «мати», тобто підпадати під вла­ду речей, ідей і ін. У дусі Кіркегора він протиставляє віру і ро­зум. (“Таємність буття”, 1951, «Бути і мати», 1935 та ін.)

Мемфорд Льюїс (1895-1990) – американський філософ, со­ціолог, археолог та антрополог. Критично оцінював пара­дигму технологічного детермінізму; вбачав причину соціальних негараздів у розриві між рівнями технології та духовності. Од­но­бічний науково-технічний прогрес розглядав як «інт­лек­туальний імперіалізм», який може врешті-решт призвести до по­неволення людства з боку Мегамашини – вкрай раціоналізованої технопрактичної організації суспільства. Серед відомих праць Мемфорда «Міф про машину», «Трансформація людини», «Місто в історії» тощо.

Ортега-і-Гасет Хосе (1911-1954) – іспанський філософ, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди формувались під впливом Марбургської школи неокантіанства, тезу якого про самодумання суб'єкта, що пізнає в процесі розкриття культури, він прагнув розкрити в подальшому як життєвий вияв суб’єкта в історичному бутті, які він спочатку в дусі філософії життя тлумачив антропологічно, потім під впливом німецького екзистенціалізму (Хайдеггер) – як духовний досвід безпо­се­ред­нього переживання. Виходячи з протиставлення духовної «елі­ти», яка творить культуру і «маси» людей, яка задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уявленнями, вважав основним політичним феноменом XX ст. ідейно-куль­турне роз’єднання «еліти» і «маси», наслідком чого є загальна со­ціальна дезорієнтація і виникнення «масового суспільства». Найвідоміші праці: «Повстання мас», «Дегуманізація мистецтва», «Міркування про техніку» та ін.

Плеснер Гельмут (1892-1985) – німецький філософ, один із заснов-ників філософської антропології. У своїх дослідженнях прагнув обґрунтувати філософську антропологію як спеціальну науково-філософську дисципліну, нама-гався при цьому пом’ягшити, характерний для концепції Шелера, дуалістичний підхід до людини, усунувши її апріорні установки. У власній антропологічній концепції стверджує центральне, виняткове становище людини у світі, логічно виключаючи теоцентричну картину світу і ставлячи на місце божого порядку порядок, що зорієнтований на людину. Разом з тим людина трактується ним як неосяжна таємниця буття, як істота, яка в своїй діяльності постійно виходить за межі реально даного до якихось трансцендентних далей. Виступаючи проти метафізичного нехтування біологічною стороною людської істоти, Плеснер кри-тикує біологізаторські тенденції біхевіористів, які некритично використовували результати наук про поведінку для пояснення сутності людини. На його думку, для пояснення людини не можуть бути використані і такі поняття, як “біологічно недостатня істота”, “розвантаження” (Гелен) та ін.. У них він бачить відголоси расистських біологічних уявлень. Природу людини Плеснер визначає як на основі аналізу біофізичних аспектів її єства, так і в світлі тих даних, які дають науки про дух і культуру. Зберігаючи вірність картезіанському принципу, згідно з яким людська сутність реалізує себе у сферах внутрішнього життя, Плеснер в якості медіума, що виражає людину, розглядає не твори культури і не речовинні форми їх існування, а саме тіло людини, її поведінку і різні засоби виразності, що притаманні їй. Універсальне значення для розуміння людини придає Плеснер ексцентричності. Ексцентричні акти поведінки, з його точки зору, визначають відношення людини як до самої себе (і насамперед до свого тіла), так і до оточуючого світу. Філософія за Плеснером, покликана постійно вказувати людині на велич і злиденність її людяності, доводити до її свідомості ті питання, довкола яких вона постійно обертається і які вона має вирішувати. Плеснер розрізняв предметну філософію і філософію першопочатків, хоча власну концепцію не відносив до жодної з зазначених. Власне теоретичне завдання бачив у постійному виявленні меж предметного опанування світом, у об’єктивації людського життя. Основні праці: “Ступені органічного і людина. Вступ до філософської антропо-логії”, “Сміх і плач”, “Філософська антропологія”.

Полані Майкл (1891-1976) – угорський філософ і соціолог науки, відомий також працями у галузі фізичної хімії, творець концепції “особистісного знання”. При побудові своєї концепції виходив з того очевидного факту, що, поскільки науку творять люди, то отримувані в процесі наукової діяльності зна-ння (як і сам процес) не можуть бути деперсоніфікованими. А це означає, що вчених з усіма їх інтересами, пристрастями, цілями тощо, не можна відокремити від знання, що ними виробляється або механічно замінити іншими людьми, які при-єдналися до останнього тільки завдяки підручникам чи монографіям. Мистецтво пізнавальної діяльності формується насамперед у безпосередньому спілкуванні з корифеями науки і контактах вчених між собою. Згідно Полані, особистісне знання з необхідністю передбачає “інтелектуальної самовіддачі”, “пристрасного вкладу” особистості у пізнавальний процес. Воно є не безстороннім судженням, а результатом активного втручання волі, бажань, емоцій і інших переконань і упереджень особистості. Тому у особистісному знанні фіксується не тільки дійс-ність, що пізнається, а й сама особистість, що пізнає, її зацікавлене (а не байдуже) ставлення до знання, особистий підхід до його тлумачення і використання, власне осмислення його у контексті специфічних чисто індивідуальних, змінюваних і, як правило, неконтрольованих асоціацій. Особистісне знання – не просто сукупність якихось тверджень, але й переживань індивіда. Особистість живе в ньому, “як у одязі з власної шкіри”, а не просто констатує його існування. Полані відстоює положення про наявність у людини двох типів знання: явного, артикульованого, вираженого у поняттях, судженнях, теоріях та інших формах раціонального мис-лення, і неявного, імпліцитного пласта людського досвіду, що не піддається пов-ній рефлексії. Неявне знання не артикулюється у мові, а втілюється у тілесних звичках, схемах сприйняття, практичній майстерності. Воно не допускає повної експлікації і викладення у підручниках, а передається із рук в руки, у процесі спілкування і особистих контактах дослідників. Осн. праця: “Особистісне знання. На шляху до посткритичної філософії”.

Поппер Карл (1902-1994) – британський філософ, логік, соціолог і методолог науки один із найвідоміших мис­лителів XX ст., ідеолог постпозити-візму. Критицизм Поппер вважав основним методом науки і найбільш раціональ-ною стратегією поведінки вченого. Свою філософську концепцію критичного раціоналізму розробляв шляхом подолання логічного позитивізму (неопозити-візму). Його ідеї стали висхідними для такого етапу розвитку філософії науки, як постпозитивізм. Найважливішим завданням філософії вважав проблему демарка-ції – відокремлення наукового знання від ненаукового і знаходження критерія, який давав би можливість провести розмежування між емпіричними науками, з одного боку, і математикою та логікою, а також метафізичними (філософськими) системами – з іншого. Методом демаркації, за Поппером, є фальсифікація – прин-ципова спростовність будь-якого наукового твердження, з чого слідує, що всі неспростовні твердження є ненауковими. Проте дану процедуру вважав не само-ціллю, а лише здатністю теорії, гіпотези чи будь якого іншого наукового твердже-ння піддаватися критичному випробуванню. Говорячи про сутність наукового методу він, на противагу індуктивізму, висував на передній план гіпотетико-дедуктивну модель наукового дослідження. В цій моделі переважне значення мають схеми пояснення емпіричних даних, що раціонально конструюються, які у свою чергу опираються на емпіричний базис, що конвенційно визначається і багато в чому залежить від раціонально-теоретичних схем. Якщо методологічні установки логічних позитивістів були спрямовані на аналіз формальних співвід-ношень всередині готового, зформованого знання, то Поппер розвиває ідею зро-стання знання. Звідси і орієнтація Поппера на історію науки як об’єкт методоло-гічного аналізу і на конкретний історизм як найважливіший принцип останнього. Концепція зростання знання припускає звернення до соціокультурного контексту існування і розвитку науки, а також більш конструктивного ставлення до метафі-зики (філософії) як до істотного фактору, що зумовлює ґенезу і еволюцію наукових теорій. Розробляючи питання соціальної філософії і логіки гуманітар-них наук, він піддав критиці марксистську концепцію суспільного розвитку і методологію його пізнання. Висунув ідеї: про сутність і небезпеку тоталітаризму, про шкідливість безапеляційних віщувань, про соціальну технологію і соціальну інженерію (двох її форм – часткової, поступової і утопічної), про фундаментальну роль економічної організації суспільства для всіх його соціальних інститутів, про специфіку соціального пізнання та його методів, тощо. Осн. праці: “Логіка і зростання наукового знання”, “Злиденність історицизму”, “Відкрите суспільство і його вороги” (у 2-х т.).

Рассел Бертран (1872-1970) – англійський філософ, логік, математик, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди Рассела здійснили складну творчу еволюцію. Математична логіка, емпі­рична теорія пізнання, використання логіки при вирішенні фі­лософських проблем – основний напрям його теоретичних пошуків. Рассел один із основоположників логічного атомізму та неопо­зи­ти­візму. В більш пізньому періоді творчості прийшов до аналізу змісту, структури досвіду (безпосереднього в досвіді); загаль­нозначущого в природничому знанні. Він намагався обґрун­тувати єдність емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Основні праці «Людське пізнання, його сфера і межі» (1948), «Історія західної філососії» (1959).

Сартр Жан-Поль (1905-1980) – французький філософ, пись­менник, представник так званого атеїстичного екзи­тен­ціалізму. Єдину людську реальність розглядав через вияв трьох видів буття: «буття в собі», «буття для себе» і «буття для ін­шо­го». «Буття в собі», або предметне буття характеризується аб­со­лютною нерухомістю, пасивністю, непроникністю для свідомості («Буття є те, що воно є»). «Буття для себе», або буття людської свідомості, навпаки, відзначається абсолютною рухомістю, плинністю, активністю та порожнечею. Свідомість не має нічого субстанційного, вона існує лише в міру того, як з’являється. Звід­си й твердження, що свідомість – це «ніщо». Філософ об­ґрун­товує «онтологізм», об'єктивність і самодостатність вияв­ле­ної ним сфери «ніщо». Це, у свою чергу, веде до визнання її аб­солютності, роблячи «ніщо» визначальною характеристикою люд­сь­кого буття. «Буття для іншого» виявляє фундаментальну конфліктність міжособистих стосунків, прикладом яких для Сартра є гегелівська модель свідомості пана і раба. Основні праці: «Буття і Ніщо», «Критика діалектичного розуму», романи «Нудота», «Слова», «Змужніння».

Тейяр де Шарден П’єр (1881 - 1955)– французький вчений-пале-онтолог, філософ і теолог, один із першовідкривачів синантропа. Вчення Тейяра протистоїть ортодоксальним томістським уявленням про світ і людину, які від-значаються статичністю і неувагою до еволюції Всесвіту. За вільнодумство Тей-яр за життя був позбавлений римською церквою права викладацької роботи і друкування своїх філософсько-богословських творів. Проте починаючи з 60-х р. його погляди широко використовуються у модерністських концепціях найрізно-манітніших орієнтацій. Опираючись на релігійні, філософські та природничо-наукові ідеї прагнув створити “наукову феноменологію”, яка б синтезувала дані науки і релігійного досвіду для розкриття змісту еволюції Всесвіту, що призвела до появи людини. На його думку, людина з притаманною їй духовністю, склад-ним світом свідомості, є заздалегідь запланованим зверху результатом еволюції космічного цілого. Суть цієї еволюції полягає у тому, що всьому універсуму притаманне духовне начало яке спрямовує його розвиток. Доказом існування такого духовного начала є, на думку Тейяра, “енергія”. Енергія будучи невід'ємним атрибутом матерії є одночасно її духовною рушійною силою, що задає імпульс еволюції космосу. Таких енергій дві – “тангенціальна” і “радіальна”. “Тангенціальна” енергія пов'язує однопорядкові елементи в єдності, а “радіальна” енергія веде до зростання складності матеріальних явищ. Зростання ступенів досконалості організації матеріальних утворень, що знаходить свій найвищий прояв у людині – істоті, яка наділена здатністю свідомості і самосвідомості, забезпечується дією “закону складності свідомості”. Суть даного закону полягає у всезростаючій концентрації “радіальної” енергії, психічного в процесі космогенезу. Сама ж “радіальна” енергія є природною формою божої благодаті. Процес еволюції, вважає Тейяр, підпорядковується своєму регулятору і фінальній меті – “точці Омега”. Цей пункт (точка Омега) символізує собою Христа, що є співпричетним світоустрою і одночасно трансцендентний йому. Таким чином, космогенез стає тотожним христогенезу. У еволюції Всесвіту (христогенезі) Тейяр виділяв декілька стадій: “переджиття”, “життя”, “мислення” і “наджиття”. На стадії “мислення” з’являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу і персоналізує світ. “Наджиття” знаменує собою стан єднання душ людей після завершення історії у космічному Христі. Сама ж історія є рухом Людства, в якому розчинені “град земний” і церковне співтовариство – “град божий”, по шляху універсалізації зв’язків між країнами і народами до стану “великої монади”. Тейяр вірив у силу єдності християнства і гуманізму, покликаних об’єднати всіх людей планети, сповідував ідею єднання науки і містики як панацею від всіх бід сучасності. Осн. праці: “Феномен людини”.

Тойнбі Арнольд Джозеф (1889-1975) – британський істо­рик, дипломат, громадський діяч, соціолог і філософ, представник філософії життя, один із найвідоміших теоретиків історичної науки. Його 12-томна праця «Дослід-ження історії» є спробою зрозуміти сенс іс­то­ричного процесу на основі система-тизації величезного фак­тич­ного матеріалу в контексті певної схеми філософії історії. Історію людства він розглядає як круговерть локальних ци­ві­лі­зацій, що змінюють одна одну, пройшовши схожі стадії ви­ник­нення, розвитку, занепаду й загибелі. Інша його фун­даментальна ус­тановка – культурологічний плюралізм, переконаність у різ­но­манітності форм соціальної організації людства, кожна з яких має своєрідну систему цінностей, навколо яких фор­мується життя людей – від найпримітивніших її проявів до найвищих злетів творчої уяви. Він визнавав, що суспільний розвиток носить природно історичний характер, будучи поєднанням свободи і необхідності. Як природний процес суспільне життя постає у вигляді сукупності дискретних одиниць соціальної організації – “цивілізацій”. Останні уподібнюються ним біологічним видам, що мають притаманне лише їм середовище існування (“ареал”). Історичний процес пов'язаний з географічними умовами, які відіграють істотну роль у створенні неповторного обличчя кожної цивілізації. У термінах філософії життя він так описував основні фази історич-ного існування цивілізації: “виникнення” і “зростання” відносяться на рахунок енергії “життєвого пориву”, а “надлом”, “занепад” і “розпад” пов’язані з “висна-женням життєвих сил”. Проте не всім цивілізаціям дано пройти весь шлях від початку і до кінця, деякі з них гинуть, не устигнувши розквітнути, інші зупиняються у розвитку і застигають у монотонному прозябанні. Основним фактором історичного процесу є, насамперед, “закон виклику і відповіді”. Виникнення цивілізації, як і її подальший розвиток визначаються здатністю людей дати адекватну “відповідь” на “виклик” історичної ситуації, до якої входять не лише людські, а й усі природні фактори. Якщо потрібну відповідь не найдено, у соціальному організмі виникають аномалії, які накопичуючись, призводять до “надлому”, а потім і до подальшого занепаду. Вироблення адекватної реакції є соціальною функцією так званої “творчої меншості”, яка висуває нові ідеї і самовіддано проводить їх у життя, ведучи за собою інших. В епохи становлення, а тим паче розцвіту цивілізації влада зосереджується в руках людей обдарованих, авторитетних і моральних. З часом відбувається поступове погіршення складу правлячої еліти, в міру того як вона пертворюється в замкнену самовідтворювану касту. Тоді на сцену історії виходить “пануюча меншість”, яка опирається вже не на моральність і обдарованість, а на матеріальні важелі влади, і, насамперед, на силу зброї. У цих умовах росте усвідомлення несправедливості соціального устрою і відбувається “розкол у дусі”. Творчі люди мисленно звертаються до “іншої правди”, механічно виконуючи при цьому повсякденні обов’язки. З іншого боку, на протилежному полюсі накопичується “внутрішній пролетаріат” – прошарок людей, що веде паразитичне існування і не здатних ні до праці, ні до захисту Вітчизни, але у будь який момент готових до невдоволення, як тільки не будуть задоволені їх вимоги “хліба і видовищ”. На зовнішніх кордонах цивілізації появляється “зовнішній пролетаріат” – народи, які ще не встигли здійснити вирішального стрибка, що відділяє первісне суспільство від цивілізації. Лад підточений внутрішніми суперечками, валиться під тиском варварської сили. Спасіння сучасної цивілізації є, вважає Тойнбі, – це єднання світових релігій, як єднання світового духу. Осн. nраці: “Дослідження історії” (у 12-ти т.).

Дата добавления: 2015-05-22