Методи оцінювання 3 страница

МОДАЛЬНІСТЬ (лат. modus – міра, спосіб) – характеристика особливос-тей існування деякого об’єкта чи явища або протікання процесу (фізичні модаль-ності), а також способів побудови та розу-міння суджень і логічних міркувань про об’єкти, явища, події чи процеси (логічна модальність)

МОДЕЛЮВАННЯ – ме­тод опо-середкованого до­слідження об’єктів пізна-ння шля­хом теоретичного чи експери­мен-тального дослід­ження їхніх моделей.

МОДЕЛЬ (лат. modus – зразок, копія, образ) – речова, знакова або уяв-на система, що відтворює, імітує чи відображає принципи внутрішньої ор­ганізації або функціонування, (ті чи ін-ші властивості) досліджуваного об’єк-ту (оригіналу).

МОДУС (лат. modus – вид, міра, спосіб) – у філософії доби серед-ньовіччя та Нового часу – властивість предмета, притаманна йому лише в деяких станах на відміну від атрибуту – не­від’ємної власти­вості предмета у всіх його станах.

МОНАДА – в ряді фі­лософських систем – най­простіша, неподільна єдність первоначало, основа явищ.

МОНІЗМ (грец. monos – один, єдиний) – протилежний дуалізмові та плюралізмові фі­ло­софський принцип по-яснення різно­манітності світу як прояву єдиного начала (матері­ального чи духов-ного). Розрізняють матері­аліс­тич­ний та ідеалістичний монізм.

МОРАЛЬ (лат. moralis – звичаї) – система по­глядів і уявлень, норм і оці­нок, що регулюють пове­дінку людей в суспільстві.

МОРТІДО – за Фрoйдом, по-тяг до смерті, агресивний потяг і енер-гія цього потягу, що є одним з найіс-тотніших (поряд з сексуальним) моме-нтів психічного життя.

МОТИВ (лат. moveo – рухаю) – спонука людської діяльності, зумов-лена пев­ними потребами.

Н

НАДІЯ – емоційне переживан-ня, що виникає при напруженому очі-куванні суб’єктом бажаного і провіщує імовірність його здійснення; загально-людська універсалія культури, що фік-сує даний стан як цінність.

НАРОДНИЙ СУВЕРЕНІ-ТЕТ – кон­центрована єд­ність повно­важень і правочин­ності, си­ли і права, які поши­рю­ються на все населення і всю країну і визначають зміст за­конів та порядок суспіль­ного буття.

НАТУРАЛІЗМ – філо­соф­ський напрям, який вва­жає природу універсаль-ним принци­пом усього сущого.

НАЦІЯ – духовно-со­цільний різновид стійкої люд­ської спільності, що скла­лась історично на пев­ній тери­торії і характери­зується глибо­ким вну-тріш­нім відчуттям, са­моусвідо­млен-ням власної на­леж­нос­ті до певної етнічної групи та спільністю мови, ку-ль­тури, побуту й звичаїв, іс­то­ричних переживань, пси­хіч­ного складу, антро-по­логічних особ­ливостей, еко­номічних інте­ре­сів у тво­ренні матеріальних ціннос­тей, території (“життєвого простору”).

НЕОПЛАТОНІЗМ – на­прям античної філософії, який системати-зував учення Пла­тона, поєднавши його з ідея­ми Аристотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

НЕОПОЗИТИВІЗМ – один із основних напрямів філософії XX ст., сучасна форма позитивізму.

НІГІЛІЗМ (лат. nihil – ні­що, ні-чого) – філософсько-етич­на позиція, яка ви-ра­жається в за­переченні загаль­ноприй­нят­них іс­­тин, ціннос­тей, ідеалів, тради­цій, мо­ральних норм, культури.

НІРВАНА (санскр. зга­сання) – одне з ос­новних понять філософії буд­дизму та джайніму, що оз­начає ви­щий стан “блажен­ства” людської душі, яка звіль­ня­ється від безперервного по­току перевтілень, страж­дань і зливається з ду-хов­ною, “бо­жест­венною першоосновою світу”.

НОМІНАЛІЗМ (лат. nomen – ім’я) – філософське вчен­ня, що заперечує онто­логічне зна­чення універсалій (загаль-них по­нять), стверд­жуючи, що уні­версалїї іс­нують не в дійсності, а тільки в мисленні.

НОУМЕН – у філо­софії Плато-на й середньо­вічній схо­ластиці термін, який означає те, що ося­гається розу-мом на про­ти­вагу даному в чуттях (фе­но­мену). У філософії І.Кан­та ноумен – це демаркаційне (граничне) поняття, яке фік­сує, що межею піз­нання є чуттєвість.

О

ОБ’ЄКТ – те, що піз­нається суб’єктом (окремий предмет, природа, сус­пільство на який спрямована пізна-вальна чи практична дія суб’єкта то-що).

ОБ’ЄКТИВНИЙ ІДЕА­ЛІЗМ – філософська система, згідно з якою пер­шоосновою світу є духовна суб-станція, яка існує об’єктивно, не­залежно від суб’єкта. Пред­ставники об’єктивного ідеалізму – Платон, Ге­гель, неотомісти.

ОБ’ЄКТИВНІСТЬ – від­творен-ня об’єкта за його влас­ною мірою (вимірю­вання твер­дості, теплоти об’єкта, тощо за певними еталонами). Харак­те­ри­зує відно-шення суб’єкта до об’єк­та.

ОНТОЛОГІЯ (з грецьк. on – суще і logos - вчення) – вчен­ня про буття, про суще, про його форми і фундаментальні принципи, про найза-гальніші визначення і категорії буття.

ОПЕРАЦІОНАЛІЗМ – вчення, згідно з яким зна­чення понять зводяться до су­купності операцій, за допо­могою яких воно було сфор­моване. Його автор – про­фесор Гарвардського універ­ситету Персі Вільям Бріджмен.

ОПИС – етап науко­вого піз-нання, який полягає у фік­сації даних експери­менту, спо­стереження мо­вою науки. Роз­різ­няють ем­піричне й тео­ретичне (напр., матема­тичне) опи­су-вання явищ.

ОСВІТА – функція соціуму, яка забезпечує відтворення і розвиток самого соціуму та систем його життє- діяльності. Ця функція реалізується че-рез процеси трансляції культури і реа-лізації культурних норм у змінних історичних ситуаціях, на новому мате-ріалі соціальних відносин, покоління-ми людей, що неперервно заміщають одне одного.

ОЦІНКА – спосіб встановле-ння значущості будь-чого для діючого і пізнаючого суб’єкта, що полягає в схваленні чи осуді наявних норм та ціннос­тей, а також в субо­рдинації їх за важливістю.

ОЧЕВИДНІСТЬ – вихідний приннцип деяких філо­соф­ських систем (Де­карт, Гус­серль), який поля­гає в прий­нятті певних іс­тин за безумов­ні та без­сумнівні, по­бу­­дові на них усієї сис-теми фі­лософії. За Гегелем, будь-яке знання є безпосереднім (очевид­ним) і опосередкованим.

П

ПАНЛОГІЗМ – філо­соф­ський принцип, за яким дій­сність тлумачиться як логічне ви­раження ідеї, саморозкриття спе­кулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, "сам себе піз­наючий розум" (Г. Гегель).

ПАНТЕЇЗМ – філо­соф­сь­­ке і ре-лігійне вчення про при­сутність Бога у єс-тві самої природи, ототожнен­ня Бога з при­родою, роз­чинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

ПАРАДОКС (грец. paradocos – несподіваний, див­ний) – в широкому розу­мінні – не­очевидне вислов­люва-ння, істинність якого встановлю­ється досить важко; в такому смислі пара­док-сальними вва­жа­ють будь-які неочікувані ви­­слов­лювання, особливо ко­ли неочі­кува-ність їх змісту виражена в до­­теп­ній формі. В логіці пара­доксом називають висловлю­ван­ня, які в точному сенсі слова супе­речать логічним законам.

ПАРАДИГМА – поняття, що позначає сукупність теоретичних, ме-тодологічних та інших ціннісних ус-тановок і технічних засобів, прийня-тих науковим співтовариством, на пев-ному етапі розвитку науки, якими ке-руються в якості взірця (моделі, стан-дарта) при розв’язанні наукових проб-лем і які забезпечують існування нау-кової традиції.

ПАТРИСТИКА (лат. pa­­ter – батько) – сукупність фі­ло­соф­сь­ких доктрин хрис-тиян­сь­ких мис­лителів (отців церкви) II–VII ст., які розробляли і відстоювали догмати християнського віровчення проти язичників та доводили несумісність релігійної віри з античною філософією.

ПЕРВИННІ ЯКОСТІ – згідно з вченням матеріа­лістів XVII-XVIII ст. (Гоб­бса, Локка) – якості, що притаманні самим ре­чам і можуть бути описані меха­ні­­кою (про­тяжність, величина, фігура).

ПЕРЕРВНІСТЬ (ДИС­КРЕТНІ-СТЬ) – кате­горія філософії, що харак­те-ризує кван­товість, дроб­ність, порційність просто­рово-часових параметрів ре­чей, фі-зичних сил, позначає акт переривання про-тікання процесів, в ході якого вони пере-ходять на нову якісну ступінь, продов-жуючи на ньому подальший неперервний розвиток.

ПЕРИПАТЕТИКИ – уч­ні та пос-лідовники Арис­то­теля. Назва походить від звич­ки мислителя викла­дати своє вчення під час прогулянки в саду.

ПЕРСОНАЛІЗМ – ре­лігійно-філософська течія, яка вищою реаль-ніс­тю і цінністю вва­жає персо­ну – лю-дину, Бо­га (амери­канське відгалужен­ня – Боун, Хокінг, французьке – Му-ньє, Лакруа). Світ – су­куп­­ність духов-них персон (на зразок монад Лейб-ніца).

ПЕРФОРМАЦІЯ – вживання мови тим хто промовляє/слухає у реальних ситуаціях на основі мовної ко-мпетенції (попереднього «знання» цієї мови).

ПІДСВІДОМЕ – одне з основ-них понять психо­аналізу Фройда, яким позначають пси­хічні про­цеси, що виникають і проті­кають поза свідомим конт­­ролем. Проявляється в снах, об-мовках, автоматизмах, афектах, яви-щах сомномбулізму (лунатизму), гіп-нозі та ін.

ПІЗНАННЯ – процес ці­ле­спря-мованого відтво­рення лю­ди­ною дійсності в абстрактних образах (по­няттях, теоріях). По­в’язане з практичною діяльністю і зу-мовлене суспільним буттям людини.

ПІФАГОРЕЇЗМ – на­прям у давньогрецькій фі­лософії, який абсо-люти­зував та обожнював поняття чис-ла і про­голошував його першоос­но­вою світу та сут­ністю речей.

ПЛЮРАЛІЗМ (лат. pluralis – множинний) – філо­соф­сько-світогляд-на позиція, згідно якої існує множина незалежних одне від одного начал чи видів буття (П. в онтології - Демокрит, Ляйб­ніц) форм і принципів знання, теорій, методів (П. у гносеології), рівноправних і суверенних особистостей та груп (П. у етиці і соціології), цінностей і ціннісних орієнтацій, що виражаються в різноманітних ідеологіях та переконаннях і конкурують чи борються за визнання (П. у аксіології).

ПОЗИТИВІЗМ (лат. рositivus – умов­ний, пози­тивний) – філософський нап рям, який ґрунтується на парадигмальній гносеометодологічній установці, згідно з якою позитивне знання може бути здобуте лише в результаті чисто наукового (не філософського, метафізичного) пізнання. В еволюції позитивізму виділяють 4 етапи: І. - «перший позитивізм» (О.Конт, Дж.Ст. Мілль, Спенсер); ІІ. - «другий позитивізм» (Авенаріус, Мах); ІІІ. – «третій позитивізм або неопозитивізм» (Шлік, Карнап, Куайн, Поппер, Айдукевич, Лукасевич, Рассел, Вітгенштейн); ІV. – «постпозитивізм» (Кун, Лакатос, Фойерабенд, Тулмін)

ПОНЯТТЯ – форма мислення, за допомогою якої виділяються і уза-гальнюються предмети за їх характер-ними ознаками.

ПОРНОГРАФІЯ (грец. pornos – розпусник, grapho - пишу) – у Дав. Греції – опис побуту публічних жінок; нині - поняття, яке позначає духовно-віртуально-практичний феномен, що постає результатом трансформації пуб-лічних сексуальних контактів – із сфери чисто особистого вибору індивідів, партнерських пар і малих соціальних груп – у підкреслено ринково орієнотований «виробничий» процес здійсне-ння статевих актів. Порнографія зво-диться до гранично наочної і жорсткої об’єктивації процедур набуття людьми психофізіологічних станів екстазу і ор-газму.

ПОСТУЛАТ (лат. postu­l­atum – вимога) – ви­хідне твердження, яке при побудові теорії приймається без дове-дення. Те ж, що й аксіома.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА – дер-жава, в якій панує право, метою якої є утвердження пра­вової форми і право-вого ха­рак­­теру взаємовідносин (взаєм­них прав і обов’язків) між публічною владою та під­влад­ними структурами як су­б’єктами права, визнання і на­дій-не гарантування фор­маль­ної рівності та свободи всіх ін­дивідів, прав і свобод людини і громадянина.

ПРАВОВА РІВНІСТЬ – рів-ність віль­них і неза­леж­них суб’єктів права за загаль­ним для всіх масшта-бом, єди­ною нормою та рівною мірою.

ПРАВОВИЙ ЗАКОН – адек-ватне вираження пра­ва в його офіцій-ному ви­знанні, загальнообов’язко­вос-ті, визна­ченості й конкретності.

ПРАВОСВІДОМІСТЬ – міра ус-відомлення осо­бою правових норм, пра-вил, що діють у кон­кретному сус­піль-ному се­ре­довищі.

ПРАГМАТИЗМ (грец. pragma – справа, дія) – філо­софська течія, яка зво-дить суть понять, ідей, теорій до прак­тичних опе­рацій підкорення нав­колиш­ньо-го середовища і роз­глядає практичну ефек-тив­ність ідей як критерій їх істинності.

ПРАКСЕОЛОГІЯ – наукова ди-сципліна, що ви­вчає умови і методи ефек­тивної практичної діяльності.

ПРАКТИКА – усвідомлена, ці-леспрямована предметно-чуттєва ді­яль­ні-сть людини щодо пе­ре­тво­рення світу. Пра-ктич­на діяль­ність – спосіб іс­нування люди­ни.

ПРАКРИТІ (санскр. – ос­нова, корінь, джерело) – од­не з основних по-нять дав­ньо­індійської філософії, яке озна­чає жіноче начало всіх речей, ото-тожнюване з діяльно ак­тивною “пра­матерією”.

ПРИНЦИП (лат. principium – начало, основа) – пер­воначало, те, що лежить в ос­но­ві певної сукупності фак-тів, теорії, науки; внутрішні пере­кона-ння людини, ті практичні, моральні й теоретичні засади, якими вона керу-ється у житті.

ПРИЧИННІСТЬ (каузальні-сть) – взаємовід­ношення речей і про-цесів матеріального світу, за яко­го од-ні (причини) пород­жують інші (наслі-док). При­чинність – основний прин­цип наукового пояс­нення сві­ту, протисто-їть диву (в релігії) – явищу, яке не має природних причин. В історії філософії Юм і Кант, а також неопози­ти­вісти за-перечують об’єк­тив­ність причинності, зводять її до су­б’єк­тивної форми упо-ряд­кування досвіду.

ПРОБЛЕМА – форма знання, змістом якої є те, що не пізнане люди-ною, але потре­бує свого пізнання.

ПРОВІДЕНЦІАЛІЗМ – тлума-чення історії як вияву волі зовнішніх сил, Божого про­видіння, остаточної пере­моги добра над злом.

ПРОГРЕС – зміни явищ у при-роді чи сус­пільстві від нижчого до ви­щого, від простого до складного.

ПРОСВІТНИЦТВО – ідеологія молодої бур­жуазії XVIII ст., яка продо­вжувала гуманістичні тра­диції Відрод­же-ння. Пред­ставники: Локк, Вольтер, Мон-теск’є, Дідро, Руссо та ін.

ПРОСТІР – одна з основних ознак мате­ріальності речей; форма іс-нування матерії, що фіксує її протяжність і порядок роз­ташування. Суб­станційна кон­цепція простору і часу (Нью­тон) визнає мож­ливість існу­вання їх без матерії, реля-ційна (Ляйбніц, Ейнштейн) вважає, що простір і час є харак­теристиками матерії, які без неї не існують. Простір взаємо­по­в’я-заний з ча­сом, виз­начається че­рез час і нав­паки. Якісно від­мінним структур­ним рівням ма­те­рії притаман­ні якісно відмінні про­сторово-часові характеристи­ки.

ПРОТИЛЕЖНІСТЬ – поняття, що відображає такі відношення між сторо­нами взає­модії, за яких во­ни взає­мо-зумовлюють і вза­ємовик­лючають одна одну. Наприк­лад, полюси в електриці.

ПСИХЕЯ – вся повнота психічних процесів, як особистих, так і позаособистих, як усвідомлюваних, так і несвідомих, що характеризують душевний світ даного індивіда.

ПСИХОАНАЛІЗ – один з ме-тодів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнан­ня домі­нуючої ролі підсві­домого в житті людини. Засновник З.Фройд.

Р

РАЦІОНАЛІЗМ (лат. rationalis – розумний) – філо­софський напрям, який визнає центральну роль ро­зуму, мис­лення в пізнанні.

РАЦІОНАЛЬНІСТЬ (лат. ratio - розум) – поняття з багатозначним змістом, що залежить від включеності в конкретну філософсько-соціологічну концепцію. У філософії науки раціо-нальність розуміється як вищий ау-тентичний тип свідомості і діяльності, взірець для всіх сфер пануючої куль-тури, сукупність норм, принципів, ме-тодів і ідеалів наукового дослідження домінуючих у даній культурно-істо-ричній традиції.

РЕАЛІЗМ (лат. realis – суттєвий, дійсний) – філософ­сь­кий напрям, згідно з яким за­галь­ні поняття (уні­версалiї) існують реально як сутності речей.

РЕАЛЬНІСТЬ (лат. real­is – дій-сний) – те, що має статус буття.

РЕДУКЦІЯ (лат. reductіo – відсу-вання назад, повернення до колишнього стану) – дії, про­це­си, які призводять до спро­щен­ня структури будь-якого об’єкта.

РЕЛІГІЙНА СВІ­ДОМІСТЬ – система (су­куп­ність) релігійних ідей, понять, принципів, мірку­вань, аргу­ментацій, концеп­цій, сенсом і значе-нням яких є здебільшого віра в над-природне.

РЕЛІГІЙНИЙ КУЛЬТ (лат. cul-tus – поклоніння) – один із ос­новних елеме-нтів релі­гій­ного комплексу, система дій і за­­собів впливу на надпри­родне.

РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІ­ЗАЦІЇ – об’єднання послідовни­ків певного віро-сповідання, ці­лісність і єдність якого за-безпе­чується змістом віровчення та куль-ту, системою організацій­них принципів, правил і ролей.

РЕЛЯТИВІЗМ (лат. relativus – відносний) – під­хід, який абсолютизує мін­ливість, суб’єктивність іс­тини. Прита­ман­­ний суб’єктивістським на­прямам філо­софії (софісти, сенсуа-лісти-суб’єктивісти).

РЕФЛЕКСІЯ (лат. reflexio – вигин, відобра­ження) – тип філософ-ського мислення, спрямований на ос-мислення і обгрунтування власних пе-редумов, і вимагає зосередження сві-домості на собі. Пізнання можна дос-лід­жувати через його результати – ідеї, теорії – об’єктивний метод, або через аналіз суб’єктивної діяльності пізнання – реф­лексію. В цьому сенсі використовується Декар­том, Локком, Гуссерлем.

РИЗОМА (фр. rhizome - корневище) – поняття філософії пост-модернізму, що фіксує принципово не-лінійний спосіб організації цілісності (тексту), залишаючи відкритою мож-ливість як для внутрішньої імманен-тної рухливості, так і для інтерпре-таційного плюралізму.

РОЗВИТОК – сукуп­ність нез-воротніх, спрямо­ва­них, закономірних змін, що при­зводять до появи нової якості. Виділяють прогре­сив­ний і рег-ресивний розвиток, а також дві діа­метрально про­ти­лежні кон­цепції роз-витку – діалектич­ну і метафізичну.

РОЗСУДОК – почат­ко­вий рі-вень мислення, де опе­рування аб-стракціями відбу­ваєть­ся в межах пев-ної незмін­ної, наперед заданої схеми.

РОЗУМ – вищий рівень ра-ціонального пізнан­ня, як­о­му властиві творче опе­рування абстракціями та реф­лексією, спрямованість на усві­дом-лення власних форм та передумов, само­пізнання.

РОЗУМІННЯ – роз­крит­тя і зас-воєння сприймаючим су­б’єктом змісту символів, знаків, виразів мови, художніх образів, положень науки тощо; засвоєння і адекватне застосування сприй­нятої інфор-мації.

РОМАНТИЗМ – фі­лософ­ська те-чія, представники якої роз­глядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

С

САМОСВІДОМІСТЬ -

(сама свідомість) – протилежне усвідом-

ленню зовнішнього світу (об’єкта) пере-живання єдності і специфічності "Я" як автономної (окремої) сутності, що наді-лена думками, чуттями, бажаннями, здат-ністю до дії. Здатність людини по­глянути на себе збоку, тобто дистан­цію­ва­ти­ся від себе, побачити себе очи­ма інших. Вклю-чає в себе процеси самопізнання, само- ідентифікації, самовизначення.

САНСАРА – одне з базових по-нять індійської філософії і релігії (анало-гічне - "реінкарнація"), яке позначає про-цес незчисленних перероджень особис-тості чи душі, що приносить їм страж-дання.

СВІДОМІСТЬ – здатність спря-мовувати свою увагу на предмети зов-нішнього світу і одночасно зосереджува-тись на тих станах внутрішнього духов-ного досвіду, які супроводжують цю ува-гу; особливий стан людини, в якому їй одночасно доступним є і світ і вона сама. Фе­номенологія розглядає свідомість як по­тік актів (сприймання, прига­дування, міркування та ін.), спрямованих на певні предмети (інтенціональ­ність) і певним чи-ном ор­ганізованих часовим потоком.

СВІТОГЛЯД – систе­ма найза-гальніших знань, цінностей, переконань, прак­тичних настанов, які ре­гулюють став-лення людини до світу, інших людей та самої себе.

СВОБОДА – одна з характер-них рис людини, яка полягає в тому, що вона (подібно до Бога) може діяти (чи не діяти) з власної волі, не детер-мінуючись обставинами. Свобода є під­ставою моральності люди­ни. В по-літичній сфері роз­ширення свобод пе-редбачає посилення відповідальності.

СЕМАНТИКА (грец. semanticos – той, що позна­чає) – розділ семіотики та логіки, що вивчає відношення виразів мови (знаків) до позначува­них ними об’єктів і смислів, які вони виражають.

СЕМІОТИКА (грец. semeiotike – вчення про знаки) – наука про знакові сис-теми. Семіотика включає в себе: синтаксис, семантику та прагматику. Основоположник – Ч. Пірс.

СЕНСУАЛІЗМ (лат. sensus – почуття, відчуття) – напрям у гносео-логії, згідно з яким відчуття є єдиним джерелом пізнання. Пред­ставники Бе-рклі, Локк, Мах, та ін. Поняття близьке за змістом емпіризму.

СИЛОГІЗМ (грец. Sillogis-mos) – дедуктивний умо­вивід, в якому з двох суджень (засновків) робиться висновок.

СИЛОГІСТИКА – розділ фор-мальної логіки, що вивчає силогізми: де­дуктивні умовиводи, в яких з двох суд-жень, що називаються засновками, одер-жують зумовлене ними третє судження – висновок.

СИМУЛЯЦІЯ – поняття пост-модерніської філософії, що фіксує фе-номен тотальної семіотизації буття аж до набуття знаковою сферою статусу єдиної і самодостатньої реальності.

СИНЕРГЕТИКА (грец. siner-gos – спільна дія) – один з провідних напрямків сучасної науки, що предста-вляє собою природничо-науковий век-тор розвитку теорії нелінійних дина-мік у сучасній культурі.

СИНТЕЗ – метод піз­нання, який полягає у поєднанні частин у ціле.

СКЛАДАННЯ – поняття пост-модерніської філософії, що фіксує но-вий спосіб артикуляції співвідношен-ня внутрішнього і зовнішнього, конс-титуює внутрішнє як імманентну інте-ріорізацію зовнішнього.

СКРИПТОР – ("той хто пише") – поняття, що замінило у постмодерністській текстології традиційне поняття "автор" і фік-сує відмову філософії постмодернізму від наділення суб'єкта письма: 1) причиняючим статусом стосовно тексту; 2) особистністно-психологічними характеристиками і навіть 3) самодостатнім буттям поза межами тексту, що пишеться.

СІМ’Я ЯК МІКРО­СОЦІАЛЬНА ГРУПА – соціально-біологічна спіль­нота, що існує на основі шлюбних зв’язків, кровної спорідненості або всинов­лення, яка регулює стосун­ки між чоло­віком і дружиною, бать-ками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різнома­нітних функцій.

СКЕПТИЦИЗМ (грец. skep-tikos – той, що розглядає, досліджує) – філософські по­гляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істи-ни, здійснення ідеалів та ін.; давньо-грецька філософська школа IV-III ст. до н. е., яка сповідувала ці ідеї (Пір-рон, Секст Емпірик).

СМЕРТЬ – у науці – природне і незворотне припинення життєдіяль-ності біологічної системи. У філософії смертність людини розглядається на-самперед не як природний, а як соці-альний феномен, що потребує раціо-нального сприйняття і осмислення.

"СМЕРТЬ АВТОРА" – пара-дигмальна фігура постмодерністської текстології, що фіксує ідею саморуху тексту як самодостатньої процедури смислопородження.

СОВІСТЬ – усві­домлення лю-диною мораль­ної відповідальності за свою поведінку перед сус­пільством та ін­шими людь­ми; оцінка осо­бистістю своїх вчинків з погляду норм доміну-ючої моралі.

СОЛІПСИЗМ (лат. solus – один, єдиний і ipse – сам) – форма суб’єктивного ідеалізму, в якій справж­ньою реальністю визнається лише суб’єкт, що мис­лить, а все решта оголошується та­­ким, що існує лише у свідомості індивіда.

СОФІЗМ – хибний сило­гізм (умовивід), якому надано видимість прави­льної фор­­ми для навмис­ного вве-дення співрозмовника в оману.

СОФІСТИ – давньо­грецькі ми-слителі V ст. до н. е. (Протагор, Горгій та ін.). які вперше поставили людину в центр філософ­ського пізнання (людина – міра всіх речей). Суб’єк­тивізували і релятиві­зували істину, не гребували різ­ними засобами, щоб збити з пан-телику суперника.

СОЦІАЛІЗАЦІЯ (лат. socialis - суспільний) – процес операціональ-ного опанування набором програм дія-льності і поведінки, що є характерни-ми для тієї чи іншої культурної тради-ції, а також процес інтеріорізації інди-відом знань, цінностей і норм, що їх виражають; процес включення індиві-да в суспільство і становлення його як особистості.

СОЦІАЛЬНА ГРУПА – обме-жена в розмірах спіль­ність людей, виокрем­лених із соціального цілого на основі специфіки діяль­ності, соціаль­ної належності, спільності відносин, ціннос­тей, норм поведінки, що скла-лись у межах історично визначеного суспільства.

СОЦІАЛЬНА РОЛЬ – сукуп-ність дій, які мусить ви­конувати особа, маючи певний статус у соціальній сис-темі.

СОЦІАЛЬНА СПІЛЬНОТА – реально існуюча су­купність інди­відів, що емпірично фік­сується, відрізняє-ться від­носною цілісністю і є само­стій-ним суб’єктом соціальної дії.

СПІРИТУАЛІЗМ (лат. spiri-tualis – духовний) – інша наз­ва ідеа-лізму, вчення, яке вважає, що основою світу є духовне начало.

СПОКУСА – поняття постмо-дерністської філософії, що фіксує уста-новку на зняття традиційної для класи-чної європейської раціональності лі-нійної семантико-аксіологічної оппо-зиції чоловічого і жіночого (у контекс-ті загальнокультурної установки пост-модерна на відмову від бінаризму).

СПРИЙНЯТТЯ – ці­лісний об-раз предмета, без­посередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін; синтез певних окремих відчуттів.

СТОЇЦИЗМ – напрям давньо-грецької філософії епо­хи еллінізму, який, зосеред­жуючись на етичних про­блемах, проповідував незво­ру­ш­ність, відстороненість від бід і радощів жи-ття.

СТРАТА – реальна, емпірично фіксована спіль­нота, що об’єднує людей на певних за­гальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює кон­ститую-вання да­ної спільноти в соціальній структурі суспільства і про­тиставлення іншим соціаль-ним спільнотам.

СТРУКТУРА – зако­номірний зв’язок, усталене від­ношення між еле-мен­тами сис­те­ми (наприклад, відно-шення між словами в реченні).

СТРУКТУРАЛІЗМ – на­прям у сучасній (пере­важно французькій) фі-лософії, який вважає структур­но-фун-кціо­наль­ний метод головним мето­дом філосо­фії. Розглядає струк­туру як віч-не і незмінне, ігноруючи її розвиток. Структуралізм мав значний вплив у соціології, етногра­фії, мовознавстві та інших науках. Представники К. Ле­ві-Стросс, М. Фуко та ін.

СУБЛІМАЦІЯ – процес і меха-нізм перетворення енергії сексуального потягу, що характеризується заміною сексу-альної мети на мету більш віддалену і більш цінну в соціальному відношенні.

СУБ’ЄКТИВІЗМ – філософський напрям, який пояснює все суще через наявність сві­домості суб’єкта.

СУБ’ЄКТИВНИЙ ІДЕА-ЛІЗМ – напрям у фі­ло­софії, згідно з яким сві­домість людини є творцем об’єктивного світу. Існує сенсу­аліс-тичний суб’єктив­ний ідеа­лізм (Берклі, Юм, Мах), який розглядає відчуття як суто су­б’єктивне переживання, запе­речуючи його об’єктивні дже­рела, і транс-цендентальний су­б’єк­тивний ідеалізм (Фіх­те, Кант, неокантіанці, феноме­но­­ло­ги, ек­зис­тенціалісти), згід­но з яким ка­тегоріаль-на (чи інша) структура свідо­мості є схемою конструю­вання світу.

СУБ’ЄКТИВНІСТЬ – на­в’язу-вання суб’єктом свого мірила об’єк­ту, не узгоджене з його властивостями.

СУБСТАНЦІЯ (лат. substantia – сутність) – не­змін­на першооснова всього сущо­го. Згідно з уявленням при­хильників субстанційної моде­лі світу субстанція породжує всі явища світу і є їх об’єд­нуючим нача­лом. Ма-те­ріалісти вважали субстанцією мате-рію, ідеа­лісти – ідею, Бога.

СУБСТІТУТ – явище, що заміщає будь-яке інше явище

СУГЕСТІЯ (фр. Sugestia – навіювання, підказування) – натякаюча сила сло-ва, що ґрунтується на асоціативному поєднанні його смислових відтінків

СУДЖЕННЯ – форма мис­лення, за допомогою якої стверджується або запе-речується зв'язок між предметом і його ознакою, властивостями предметів чи від-ношення між предметами.

СУПЕРЕЧНІСТЬ – У філо­софії Гегеля та марксизмі - категоря діалек­тики, що відображає відношення між протилеж­ностями, яке виявляється в їхній єдності та боротьбі і виступає джерелом руху та само- розвитку.

СУТНІСТЬ – внут­ріш­ні, уста-лені, істотніі ри­си речі, субстанційне ядро самостійного сущого, що ося­га-ються розумом. Одні фі­лософи ствер-джу­ють, що лю­дина здатна піз­нати лише яви­ще (Берклі, Юм, Кант, пози­тив­істи), діалектики ведуть мо­ву про взає­мозв’язок і вза­ємопро­ни­нення явищ і сутності.

Дата добавления: 2015-05-22