Тема 1. Філософія в системі знання й людського життя

У своєму житті людина зустрічається постійно з питаннями, що вимагають пояснення. Американський філософ і педагог Я. Нідельман підкреслює: «Суттєвими є запитання: чим є реальність?яка мета життя людини на землі? як ми повинні жити? яка різниця між добром і злом, і чому існує зло?» Отож, людина не може обійтися без філософії так само, як не може жити без повітря чи їжі. Окрім того, людина страждає від роздвоєности між прагненням самозбереження й доконечністю задовольнити свої психічно-соціальні потреби. Вона переймається питаннями, що не можуть мати остаточної, однозначної відповіди, зокрема питаннями про щастя, любов, честь, совість, творчість, здоров’я, безпеку тощо. Як не згадати античного мисленика Діогена Синопського, який серед ясного дня ходив вулицями зі свічкою в руці, проголошуючи, що шукає людину!

1. Проблема існування як джерело філософських пошуків

Фахівці у різних науках досліджують окремі питання людського існування. Проте людина не може задовольнитися їхніми конкретними відповідями, намагається узагальнити їх, щоб відтак керуватися в аналогічних ситуаціях, а ще поривається до чогось вищого і кращого, ніж те, з чим постійно стикається в своєму житті. Відтак вона прагне відчути й пережити певні непередбачені події, щоб зосередити інтелект, активізувати його, зорієнтувати діяльність у визначене русло. Великий філософ Платон наголошував на еросі, духовній силі, силі любови, яка своєрідно поєднує небо й землю, світ безсмертних богів і світ смертних людей. Пояснення еросу як духа він приписує своєму вчителеві Сократу: «Світ богів не перетинається з людським, а через Ероса боги звертаються до людей зі словом повчання і бесідують з ними, -- уві сні і наяву. Хто з людей обізнаний у цих справах, той чоловік одуховлений, хто знається на чомусь іншому -- досвідчений у всяких ремеслах чи мистецтвах, той просто ремісник».

На зламі двадцятого й двадцять першого століття людство постало перед такими випробами, які спонукають до пошуку нових ідей в умовах, коли існування людини опинилося під знаком запитання. Розум не може протистояти руйнуванню моралі в умовах безпрецедентних жахів воєнного й відносно мирного часу, коли людину охоплює страх, пригнічують турботи, непокоять тривоги. Мимоволі доводиться визнати, що не можемо обмежитися рівнем свідомости, а мусимо поринути глибше, в підсвідомі шари людської структури. Нема сумніву, що докорінні зміни людського існування ставлять людство перед новими проблемами, вимагають нових ідей, на що спроможна насамперед новітня філософія як наслідок перегляду устійнених традиційних догм.

Ще з часів Сократа мисленики почали задумуватися над проблемою життя. Протилежністю такого підходу слід назвати нинішні течії позитивістської й релятивістської філософії, які вивищують емпіричні науки й «насправді спотворено розуміють саму природу і роль філософії», «фактично доходять до заперечення філософії», «позбавлення її свого якісного змісту» (Д. фон Гільдебранд). При такому підході окремі філософські дисципліни вважаються частинами інших наук (антропології, психології, соціології, політології тощо). Подібне ставлення проявилося вже в скептицизмі античних софістів. Щоправда, не лише тоді, а й згодом скептики не протиставляли філософії науці, в гіршому разі ставили їх на один рівень. Взаємовідносини філософії й науки зазнали змін під впливом позитивізму. Саме тому мисленики антропологічно-екзистенціального напряму в філософії ставлять позитивізм поза рами філософської думки, позаяк його представники переносять у філософську царину методи чи підходи інших наук.

Позитивісти ігнорують специфіку проблем етики, естетики, природи, духовного життя, свободи людини, любові тощо. Вони абсолютизують суто емпіричне спостереження, запере­чу­ють екзистенційний досвід чи суб’єктивні аспекти й ілюзії, що не підлягають розглядові «під мікроскопом», не можуть бути верифіковані, цебто не піддаються перевірці фактуальним чуттєвим спостереженням, передбачають доконечність за діяння «вищого духовного «органу» (Д. фон Гільдебранд). Противники з числа професійних філософів називають позитивістський. спосіб дослідження нефілософським чи навіть антифілософським вже за його духом, а сам позитивізм трактують як псевдофілософію. Звісно, неварто заперечувати досягнень таких самозваних філософів на їхній науковій царині. Проте хибність їхніх псевдофілософських (дофілософських, нефілософських, антифілософських) підходів у тому, що вони не допускають жодної реальності поза фактуальним спостереженням. Такий підхід шкідливий у трьох аспектах: по - перше, він фактично знецінює роль філософії як специфічного знання, по - друге, уникає правдивої відповіди на актуальні філософські проблеми, які тривожать нинішню людину, і по - третє, формує негативне ставлення до «правдивої» філософії, яка протистоїть псевдофілософії, що фетишизує емпіричні науки. Як наслідок вихолощується або цинічно перекручується зміст любови, щастя, авторитету, краси. Любов зводиться до статевого інстинкту, щастя ставиться узалежнюється від матеріального становища, авторитет визначається не особистими чеснотами людини, а її посадою чи купленими титулами, краса людини, особливо душевна, знецінена на користь прагматичних чинників. Грузинський філософ М. Мамардашвілі характеризував таке становище як «моральне й культурне здичавіння».

Звісно, нема підстав говорити про занепад філософської думки взагалі: двадцяте століття покликало до життя низку філософських течій і видатних мислеників. Водночас треба зазначити, що перенесення методів, адекватних науковим дослідженням у певних межах, до аналізу філософських проблем завдає лише шкоди, суперечить істинній природі філософії, протиставляючи їй новітню псевдофілософію. Питання філософського змісту мають базовий характер. У цьому значенні філософія змикається з теологією. Сенс земного існування людини, проблеми трансцендентного характеру філософія розкриває, як пише Д. фон Гільдебранд, «передусім у фундаментальних питаннях щодо сенсу світу, життя, призначення людини, а особливо щодо першопричини буття, тобто в питаннях, що живуть у серці кожного, незважаючи на те, наскільки глибоко вони приховані, наскільки сильно людина намагається зумисно їх оминути». Йдеться про пошуки вічних істин, відповідей на які уникають позитивісти чи представники інших течій, що абсолютизують релятивізм.

Як зазначав видатний іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет, правдива суть філософії полягає в злученні з людиною як її продуцентом, адже «будь-яку ідею чи систему ідей можна розглядати з двох протилежних точок зору: зсередини і зокола». На його думку, філософські ідеї вічні, позачасові, а «позитивізм – це не філософія, а окремішня наука, яка розглядає філософські питання».

Філософські питання невід’ємні від спадкування переказів про невідоме в умовах існування людей у певних спільнотах, які вітчизняний філософ Володимир Шевченко називає нормативними, незалежно від «цивілізованості» чи «нецивілізованості» їхніх мешканців. Спочатку такі спільноти ґрунтувалися на родинній спорідненості. Серед наших предків сколотів існувала своєрідна «кровна дружба», яка розширювала межі спільноти, виходила поза межі родоводу. Філософ пише про наслідки такого співжиття людей: «Людське поселення є одночасно фізичною організацією спільного часу і простору життя, котре здійснюється як спосіб освоєння, привласнення і використання природного (живого) і стихійного (неживого) довкілля». На українських землях нормативні спільнотиназивали громадами.

Особливу роль у людській спільноті, яка створюється спонтанно, відводили осердю, або «досвідно-символічному об’єднавчому центрові» поселення, що був «місцем перетину буденності і святковості, звичного і нового, безладдя і порядку, знання і невігластва тощо» (В. Шевченко). Тривалість спільноти, яка забезпечувала життя людей, ставала Материзною або Батьківщиною, визначала правила поведінки людей та їхнє світорозуміння. На таких підставах В.Шевченко заперечує марксистське трактування історичного розвитку, який зводиться до зміни суспільно-економічних формацій, абсолютизуючи насамперед економічні чинники. Філософ зазначає, що саме нормативна спільнота є конкретною чинною основою людського життя, «тому світорозуміння людини нормативної спільності визначається історією Батьківщини, котру утворюють дійсні чи легендарні природні події, праця попередників та власна участь у бутті спільноти».

Людина нормативної спільноти навіть в умовах глобалізації живе в певному обмеженому світі, спілкується з певним колом людьми. Таке спілкування зумовлює найпершу, головну спонуку, що трактується як любов, яка має різні вияви, хоч випливає насамперед із «життєтворного зв’язку» Неба й Землі, а вони трактуються як єдність чоловічого й жіночого первнів. Найпоширенішою людською формою любові є кохання, яке пов’язане з пошуком «своє долі». Давні греки підпорядковували його богові Ероту й Афродиті (Венері – в римлян).

Водночас ще в античні часи грецькі мисленики заговорили про загальну любов, підпорядковану богині Філотес, від якої залежить світобудова. Як пояснює В.Шевченко, «вона перемішує і зв’язує «першоелементи» (землю, воду, повітря і вогонь), створює предметне розмаїття, упорядковує його, з’єднує все у цілий світ». Філотес може перекладатися як Дій, тлумачитися як слово («логос») чи майстер («деміург»).

Широке значення має різновид любові, яким заопіковується богиня Філеос (Філіос). Найближчим за змістом до неї є українське слово дружба. Вона спрямована на пошуки істини, інтелектуальне вдосконалення й моральне піднесення як наслідок диспутів і бесід у дружньому колі, передбачає прихильність до знань і творчості, веде не лише до порозуміння, набуття знань, а й удосконалює уміння, збагачує досвід, розвиває особисті здібності.

Любов, яка пов’язана з особливою ніжністю, серед греків називалася строге. Така любов панує в сім’ї.

Найвищим проявом любові серед еллінів була арапе. Це – безкорисна і жертовна любов. Християни трактують так любов до Бога.

В античному світі ще розрізняли манію( одержиму любов), прагму (любов з розрахунку) і людус (любов для задоволення).

Людська спільнота перебуває в постійному русі, втілює позачасове життя при зміні поколінь смертних людей. Звідси – проблема універсальності життя, що теоретично відтворюється в мудрості, с пирається на спроби зрозуміти співвідношення буття й небуття, адже життя окремої людини охоплює період між приходом її на світ із небуття і відходом у небуття після її смерті. Окрім того, людина не могла залишити поза увагою феномен сну, як проявом дійсності. Чи не означає сон без сновидінь перехід людини в небуття? Так виникало питання про зв’язок видимого буття людської спільноти й окремої особи з невидимим небуттям. Раніше цими питаннями переймалися пророки й жерці, а тепер -- астрологи чи екстрасенси. Вони пробують, - абстрагуємось від моральних аспектів такої діяльності,- пояснити вплив невидимого світу на людину, її життя.

Аналізуючи зв’язок буття й небуття, наш філософ В.Шевченко використовує досвід давньогрецьких софістів, пов’язаний з умосяжним конструюванням «математичних об’єктів». «Коли,-- зазначає філософ,-- накреслена геометрична фігура для чуттєвого споглядання є Буття, то для розуму вона, як штучно створена умовність, перебуває у Небутті. Коли ж вона функціонує тільки для розуму як умовно-незмінне Буття, то для почуттів геометрична фігура недосяжна і перебуває в Небутті разом з усім тим, що неможливо відчувати».

Намагання пояснити людське життя, причинний зв’язок людини зі світом, співвідношення буття й небуття зумовило виникнення мудрості.

Дата добавления: 2015-05-22