Існування як філософська категорія

І. О Н Т О Л О Г І Я

Тема 2. ІСНУВАННЯ В КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМИ «ЛЮДИНА –

СВІТ»

Спрощене трактування філософських проблем у діалектичному матеріалізмі, який за часів СРСР називали марксистсько-ленінською філософією, проявився в тому, що історію філософської думки зводили до боротьби матеріалізму з ідеалізмом. Як наслідок при викладі філософії на перше місце висували поняття матерії, нехтуючи категорією буття, а про існування навіть не згадували. Лише в академічних словниках його розглядали як «об’єктивну реальність багатоманітних форм матерії і як історичне буття, що визначене становищем людини в суспільстві». Отож, втрачалася сама суть філософії, як любові до мудрости чи дружби з мудрістю, а так звана марксистсько-ленінська філософія фактично зводилася до філодокси.

Аналогічне ставлення до філософії не подолане й нині. Причини вже згадувалися, але тут треба наголосити, що доморощені викладачі філософії, за деякими щасливими винятками, не знають західної філософії і нагадують їздця, що їздить протореною дорогою і не хоче чи й боїться шукати інших шляхів. Однак коли заглянемо в підручники з філософії, що вийшли останнім часом, переконаємося, що без поняття існування й похідних від нього їхні автори не можуть обійтися. Ось вони пишуть про «загрозу існуванню людства», «існування світу «тут» і «тепер», що «спочатку світ повинен (має. – О.Г.) існувати», хоч до того переконували, що «світ існує завжди» тощо. Характеризуючи категорію буття як гранично-абстрактну, вказують, що буття «охоплює за ознаками існування найрізноманітніші предмети, процеси і явища матеріального й духовного світу». Вже з такого висновку виходить, що існування фактично визнається як філософська категорія, яке стоїть вище матерії й духу. До речі, ще античний філософ-неоплатонік Порфирій у своїй праці «Метафізика» писав, що «існування, як показує саме ім’я, позначає першопочаток кожної реальності, як певний фундамент або як грунт, передпокладений в основу цілого і всієї світобудови». Водночас філософ відрізняв існування від передіснування, хоч і не бачив відмінності між існуванням і сутністю, зазначав, що існування позначає нерозривність дії та ідеї, а основна відмінність «тут встановлена між буттям, дією без суб’єкта, і сущим, яке є першим суб’єктом, першою результативною формою буття».

Варто зазначити, що ідеалісти вважають категорію суще за синонім категорії буття, хоч воно може мати кілька значень (онтологічний абсолют, різноманітні прояви буття в сукупності, річ або суб’єкт причетно до буття). Х. Вольф писав, що «суще називається буттям, наскільки воно можливе, однак існуванням воно називається як дане в акті». Цікаво, що в марксистсько-ленінській філософії категорії суще не вживають. Проте послідовники діалектичного й історичного матеріалізму вважали категорію існування (від лат. ex(s)isto – існую) за синонім буття, але не виводили його із сутності.

В історії філософської думки трактування сутності зазнавало постійних змін. Схоластика започаткувала визнання дуалізму (від лат. dualis – подвійний) існування й сутності. Зазвичай існування трактували як зовнішнє буття речей, яке не можна збагнути мисленням, а лише певним досвідом, бо існування зумовлене творчим велінням Бога.

Спочатку латинське слово «exsisto» («existo»), що позначає існування, мало кілька значень, зокрема «виходжу за межі». З часом воно набуло подвійного значення: по - перше, його порівнювали із сутністю, а по - друге, аналізували як утримання. Водночас дослідники зазначали, що існування означає не лише буття, а й походження чи також стійкість супроти чогось. Давньоримський філософ М. Т. Цицерон відрізняв існування від неіснування. Як він зазначає, «існує те, що можна побачити або відчути на дотик» (земельна ділянка, будівля, стіни, покрівельний жолоб, раб, худоба, начиння, комора тощо). Водночас «речі без жодного тілесного субстрату», як приміром, право володіння, опіка, рід або спорідненість, які «можна визначити й споглядати інтелектуально», на його думку, не існують. У Новий час Р.Декарт писав, що «існувати» означає «мати річ чи субстанцію поза моїм мисленням», бо «під існуванням розуміємо ту саму річ тією мірою, якою вона є поза інтелектом». Однак доцільно розрізняти «бути» в теперішньому часі («є») від «існувати», щопідтверджуютьприклади. Можна сказати, що є кентавр як витвір людської фантазії, але він не існує на противагу реальному коневі. Так само, як зазначають дослідники, є веселка (явище) і Мікі Маус (персонаж), але вони не тільки не існують, а й не можуть існувати. Отже, категорія існування(existentіa) відмінна від категорії буття.

До філософії термін існування перейшов із тринітарної теології. З часом його почали розрізняти від субстанції, бо існування означає саме буття, а субстанція – певне буття. Субстанція (від лат. substantia – сутність) означає те, що лежить у основі, стосується внутрішньої єдності, а також постійності й самостійності. Вперше таку назву категорії вживає давньоримський філософ Л.А. Сенека.

Залежно від філософської концепції може виділятися одна субстанція (монізм), дві субстанції (дуалізм), множина субстанцій (плюралізм). Щодо пояснення субстанції в історії філософської думки не було одностайності. Насамперед її трактували як субстрат (від лат. substratum – основа чи підклад). Водночас у це поняття вкладали інший зміст, як приміром: конкретну індивідуальність, сутнісну властивість, здатність чогось існувати самостійно, підставу для змін якогось предмета і, нарешті, логічний суб’єкт.

Зміна поглядів на визначення субстанції проявилася вже в античні часи. Спочатку під субстанцією розуміли матеріальний субстрат (першооснову), що зумовлює зміну речей (приміром, атоми Демокріта й Левкіпа). Як основу речей характеризував субстанцію Аристотель. Його обгрунтування визначеності предмета залежно від форми спричинило не лише протиставлення духовної й тілесної субстанцій, а й вплинуло на її трактування номіналістами (від лат. nominis - ім’я, назва) й реалістами (від лат. realis – речовий, дійсний) в середньовічній філософії.

Не було однозначності у трактуванні субстанції в філософії Нового часу, коли її почали трактували в онтологічному (Ф.Бекон, Р.Декарт, Б.Спіноза) й епістемологічному (Дж.Локк, Дж.Берклі, Д. Гюм, І.Кант, Г.Гегель) значеннях.

Прихильники онтологічного тлумачення субстанції не були одностайні: серед них можна виділити принаймні чотири версії (від лат. verso – тлумачу, зважую), тобто пояснення. Першу версію втілював засновник емпіризму в філософії Нового часу Ф.Бекон, який ототожнював субстанцію з формою конкретних речей у контексті її якісного тлумачення. Другу версію обґрунтовував Р.Декарт, який своє вчення спирав на розрізнення двох субстанцій: матеріальної й духовної. Матеріальна субстанція характеризується тяглістю й кількісним виміром. На противагу їй духовна субстанція зводиться до мислення. Подолати суперечності дуалістичного пояснення субстанції намагався Б.Спіноза: на основі пантеїстичного монізму філософ обґрунтував третю версію, за якою субстанція єдина, а мислення й тяглість - це її атрибути. Нарешті, четверта версія, що пов’язана з монадологією Г.Ф. Ляйбніца. Вчений протиставив попереднім версіям своє розуміння субстанції на основі вчення про монади (від гр. monas -- одиниця, єдине), як безтілесні, прості, неповторні, самодостатні, незнищенні, неподільні субстанції, яких налічується багато, і вони схильні до активності й саморозвитку.

Епістемологічне тлумачення поняття субстанції започаткував Дж. Локк, який протиставив її, як одну із складних ідей, спробам емпірично-індуктивного обґрунтування. Представник суб’єктивного ідеалізму Дж. Берклі визнавав лише духовну субстанцію і заперечував навіть поняття субстанції матеріальної. Ще далі пішов агностик Д. Гюм, який виводив ідею субстанції поза межі наукового знання, вважаючи її лише певною цілісністю гіпотетичної асоціації сприйняття на рівні буденної свідомості. Йому заперечував І.Кант, який розглядав категорію субстанції на засадах науково-теоретичного пояснення явищ як «умову можливостей будь-якої синтетичної єдності сприйняття, цебто досвіду» і водночас наголошував на внутрішній змінності. Для Г.В.Ф.Гегеля субстанція – це ідея, яка характеризується внутрішнім суперечливим саморозвитком, не стосується буття.

Неоднозначне трактування категорії субстанції в новітній філософській думці. Тут спостерігаються принаймні три різні течії. Одні напрями дотримуються традиційного пояснення субстанції (неотомізм, неореалізм), інші – ставляться негативно до цієї категорії, вважаючи залишком буденної свідомості, що безпідставно перенесений у науку (неопозитивізм, феноменологія та інші), і нарешті, в лінгвістичній філософії виникнення субстанції пов’язують з натуралістичною метафізикою, особливістю суджень у європейських мовах, у яких протиставляється суб’єкт і предикат. Прихильники марксизму віднесли субстанцію до числа універсально-логічних характеристик матерії, що пояснює причини її змін і дає змогу поглиблено пізнати явища.

Ще за часів Томи Аквінського розрізняли сутність та існування, вважаючи cутність «доповненням» існування, бо речі існують через буття певної сутності. Г.В.Ляйбніц зазначав,що «існує причина, чому існування переважає не-існування» і сприяє тому, що «все можливе прагне існування». Послідовник Х. Вольфа А.Г. Баумгартен наголошував, що «існування не суперечить сутності, але є реальністю разом із сукупністю її можливостей», а «всі реальності є справді позитивними, і жодне заперечення не є реальністю». Як стверджує М.Гайдеггер, «існування є дією, якою річ встановлюється, покладається поза статусом можливості».

Окреслюючи обсяг категорії існування, доцільнопорівняти її з поняттям реальність (від лат. realіs – речовий, дійсний ), якезапровадив у філософський і науковий обіг Дунс Скот. Ним позначають сутність речі (res), як поняття, що абстраговане від його існування. Г.В.Ляйбніц застосовував поняття реальність до простору й часу, з’ясовував його значення через існування. Він писав: «Простір, та в певний спосіб, час є не чим іншим, як порядком можливих існувань, одночасно в просторі, послідовно в часі, їхня ж реальність у собі є нічим поза божественністю та вічністю». В англійській філософії XV11 i XV111 ст. терміни існування і реальність вважалися синонімами. Водночас реальності надавали подвійного значення: 1) як характеристики зовнішніх речей; 2) думки, почуття, ідеї. Дж. Локк вживав реальність у трьох значеннях: по - перше, вона позначала якість речей чи тіл; по - друге, відтворювала сутність речей; по - третє, характеризувала «ідеї» як позначення якости речей і водночас знання як сукупність цих ідей. А вже Д. Берклі тлумачив реальність у традиційному дусі схоластики («реальність ідей», «реальність уявлень»).

Цікаво, що Р.Декарт обґрунтовував існування матеріальних речей, а про поняття реальності на позначення дійсності не вживав. Для І.Канта проблема реальності позначала переважно буття-в-собі. Водночас філософ розрізняв реальність, як зовнішнє до суб’єкта пізнання і позаментальне буття, і дійсність, як позначення зовнішніх речей незалежно від внутрішнього чуття. Інакше кажучи, перше відтворювало якість, а друге – модальність (від лат. modus – міра, спосіб), цебто спосіб існування об’єкта чи плинність явища і події, а також судження про них. Проте згодом різниця між цими поняттями розмилася і реальність вже набуламодерного значення («реальність чуттєвих речей»).

Доконечно з’ясувати відмінності існування від буття, що як філософська категорія належить до найскладніших і неоднозначно пояснюється філософами. Приміром, Б. Рассел писав, що «буття є загальною властивістю, яка належить усьому, і згадати щось - означає показати, що воно є. Існування (existence), навпаки, є прерогативою лише певних різновидів буття». Німецький філософ М.Гайдеггер вважає людське існування за вихідне для буття, зводить його до емоційно-вольових і практично-заклопочених проявів.

Український філософ Л.Сморж зазначав: «Буття – цеграничнозагальнакатегорія, яка охоплює все видиме й невидиме, природне і соціальне, всі зв’язки і відношення, і розкривається його зміст через співвідношення понять «бути» і «являтись», «бути» і «перебувати», «бути» і «ставати», «бути» і «змінюватись», «бути» і «розвиватись», «породжуватись» і «зникати» тощо. Отже, буттям володіє все те, що безпосередньо пов’язане з часом, існуванням, становленням, зникненням тощо, антитезою ж буття є небуття як конкретно сущого, так і відсутність буття взагалі». Узагальнюючи, він пише про взаємовідношення буття й небуття: «Буття завжди протистоїть і «ховається» за «спиною» небуття: це ті межі, той момент, коли речі (явища, предмета) ще немає або вже немає». Йдеться не лише про смерть чи загибель, а й нездійсненність задумів, мрій, надій, прагнень, а щодо людини - також про обман, зраду, розлуку і навіть помилку.

Отож, категорію існування треба аналізувати в порівнянні з буттям і сутністю. Існування позначає зовнішнє буття речі. Від сутності існування відрізняється тим, що осягається не мисленням, а досвідом. Конкретизацією існування як філософської категорії виступає людське існування.

Дата добавления: 2015-05-22