Тема 3. Людина, її сутність і сенс життя

Проблеми людини, трактування її сутности, розуміння сенсу життя, відносин і дій, свободи і шляхів визволення, значення минулого, роль теперішнього і визначення перспектив на майбутнє посідають центральне місце в багатьох сучасних філософських течіях. На початку третього тисячоліття проблема людини - це не тільки наукова проблема, бо вона набула особливої актуальности, перетворившись у проблему практичну

На українських землях проблемами людини зацікавилися наші мисленики ще в княжі часи. Згадаймо «Слово про закон і благодать» Іларіона Київського, «Повчання дітям» князя Володимира Мономаха, «Слово про похід Ігорів» невідомого автора, давні літописи тощо. Вже тоді людину тлумачили як мікрокосм, що визначало увагу до екзистенціальних проблем. У давньоукраїнській мудрості, як зауважив В.Шевченко, «поширений був людиновимірний погляд на дійсність», а людину визначали, як живу і водночас смертну істоту, що обдарована мовою і «здатна творчо-продуктивно діяти».

Питання людини ніколи не залишалися поза увагою наших філософів, завдяки яким утвердилася національна «філософія серця».Вона співіснувала разом із філософією розуму, бо вітчизняні любомудри не протиставляли себе західній філософській думці, а намагалися вивчати її здобутки. Особливість нашої дружби з мудрістю в тому, що «українці йшли до сучасних форм комунікативної філософії в основному через мовоцентричне тлумачення людини, антропологічну інтерпретацію світу, аналіз філософських проблем мови і мовлення»( В.Шевченко).

За нинішнього часу питання людини особливо загострилися, що зумовлено екологічними викликами, демографічними чинниками, неконтрольованим використанням досягнень науки.

1. Людина в трикутнику «природа-суспільство-наука»

Людське життя невід’ємне від природного середовища, проблема захисту якого набула особливої ваги. Нині сенс екологічної ситуації виходить поза межі простого людського виживання, бо йдеться про виживання людини як суб’єкта культурно-історичного поступу. Особливість розв’язання проблеми відносин людини і природи визначається неодмінною присутністю соціального чинника, що забезпечує специфічний людський розвиток. Суть цієї специфіки в тому, що людина, як жива природна сутність, становить частину природи, а також виступає як реформатор природних умов свого існування.

Ставлення людини до природи ґрунтується на тому, що умовою їхньої єдности є водночас відмінність людини від природи. Взаємини між людиною й природою відтворюють суперечність: глибина й різноманітність їхньої єдности залежить від посилення відмінностей між ними. Хоч у «чистому вигляді» ця суперечність з’ясовується на рівні філософського аналізу, вона існує реально на емпіричному рівні, зв’язки людини з природою проявляються в конкретних формах.

Як відомо, відносини людини й природи зумовлюються тим, що вони опосередковані, бо їх поєднують знаряддя й засоби праці. Знаряддя праці визначають взаємини між людьми, соціальні форми діяльности.

Усвідомлення цих дійсних життєвих відносин дає змогу збагнути природу самої людини.

Ставлення людини до природи слід розглядати в дилемі «природність людини» і «олюдненість природи», що означає детермінованість людини природою, з одного боку, і вплив людини на природу, з іншого. Звісно, таку суперечність філософи пояснювали по-різному, але її абсолютність не підлягає сумніву. Вона не залежить від характеристики суспільства, хоч суспільство може вносити певні корективи. Проти такої абстрактної об’єктивности виступали марксисти, намагаючись повністю узалежнити природу від панівних суспільних відносин. Попри заманіфестоване гуманне ставлення до природи побудоване на марксистських ідеологічних засадах суспільство підтвердило протилежне. Необґрунтовані експерименти завдали непоправної шкоди природі. Апогеєм безглуздя завжди буде тяжка рана на нашій землі, спричинена техногенною аварією на Чорнобильській АЕС, що вивела з ужитку чималу заражену територію, на якій з давніх-давен проживали люди. Намагання підпорядкувати природу економічній вигоді призвело до затоплення найродючіших у світі українських чорноземів. Як невдовзі з’ясувалося, експерименти не вдалися: «штучні моря» перетворювалися в отруйні болота, а під ними залишилася не лише земля, яку упродовж століть обробляла людина, а й створені не одним поколінням духовні скарби.

Отож, самовпевненість людини, яка захопила суспільні важелі управління, змусити природу розвиватися за вигаданими законами, не забезпечила, як розраховували у владних кабінетах, істинного розв’язання антиномій «природне-суспільне», «природне – культурне», «субстанціальне – історичне», не спрямувала природний процес в запроектоване русло. «Боротьба» людини з природою, яка забезпечує розвиток її продуктивних сил на відповідному базисі, в чому переконували засновники діалектичного й історичного матеріалізму, завершилася поразкою людини.

В середині минулого століття на школах висіло гасло відомого селекціонера про те, що людина не має права чекати милостини від природи, а сама має брати від неї все, чого захоче. Минуло кілька десятиліть – і виявилося, що нехтування законами природи обернулося лихом для людини. Намагання самовпевнено підпорядкувати природу, нехтування її потребами призвели до того, що людина не стала творцем на природній царині, а перетворилася в ненаситного хижака. Програма виховання нової людини на компартійних засадах також не витримала іспиту часу.

Обмежений підхід, який щодо природи абсолютизував виробничо-технічну сторону й вимірював єдність людини й природи рівнем промислового використанням природних сил, підтвердив свою згубність не лише до нинішнього покоління, а й до майбутнього. До речі, свого часу К.Маркс застерігав, що людина «не може створити нічого без природи, без зовнішнього чуттєвого світу». На такі особливості відносин людини й природи звертав увагу психолог і філософ Сергій Рубінштейн: «Людина, для якої природа перетворилася б тільки в об’єкт людської господарської або виробничої діяльности, перестала б існувати в своїй незайманости як природа, втратила б суттєву сторону свого людського життя». Застереження слушні, але їх неможливо було дотримуватися в суспільстві, яке орієнтувало людей на прискорений промисловий розвиток, що, безумовно, передбачав хижацьке використання природного довкілля відповідно до ідеологічних настанов керівної партії.

Протилежністю до такого підходу було «випрямлення» Дністра в Галичині на початку минулого століття. Цікаво, що люди працювали власними знаряддями праці, а машини фактично не використовувалися. Проте проект ґрунтувався на всебічному зваженні наслідків, що забезпечило успіх.

До цього часу ставлення до людини, як вінця природи, неоднозначне. Висновок одних мислеників російський філософ І.Фролов передає такими словами: «Людина – найнеповторніша й найдивовижніша істота, найдивоглядніший витвір природи й історії, майбутнє її нескінченне й пречудове». Інші, як пише далі цей філософ, заперечують: «Людина – помилка природи, її злостиве породження, наділене численними блудами, вона не має майбутнього і приречена на виродження й загибель». На чиєму боці рація?

А може існує ще третя позиція? Відповідь на таке питання намагається дати релігія, яка ґрунтується на тому, що земне життя людини не припиняє її існування, адже людська душа, її майбутнє залежить саме від цього життя. Свій варіант відповіди прагне дати наука, шукаючи гуманістичного сенсу науково-технічного прогресу на противагу футурологічним мітам.

Однак треба зауважити, що висновки науки про майбутнє людства сприймаються неоднозначно, не втихають дискусії щодо проблем людини. Суть у тому, що наслідки науково-технічної революції можуть бути протилежні. Під впливом науково-технічної революції збільшується кількість тих факторів, які загрожують майбутньому людини. Йдеться фізичні й психічні фактори, пов’язані насамперед з так званими «хворобами цивілізації», до яких належать серцево-судинні захворювання, психічні розлади, онкологічні недуги тощо.

Проте науково-технічна революція створює нові широкі можливості для розвитку людини як біологічної, соціальної й духовної істоти. Тепер на службу людині поставлена автоматизація й кібернетизація виробництва. Людина звільняється від тяжких і рутинних трудових операцій, а також від одноманітних розумових операцій. Звісно, вплив науково-технічної революції на людину не однозначний: з одного боку, технізація й урбанізація негативно впливають на психіку, зменшують фізичні навантаження при одночасному збільшенні різних захворювань, а з іншого, досягнення медичної науки дає змогу виліковувати недуги чи запобігати їм, про що в минулому не могло бути мови,-- як наслідок знецінюється роль природного відбору у царині народонаселення, змінюється демографічна структура населення, бо зменшується народжуваність і збільшується кількість людей похилого віку. Окрім того, іонізація й забруднення хімічними речовинами сфери проживання людини активізує мутаційні процеси, з якими змушена боротися медична генетика.

Такими змінами в житті людини і природному середовищу зумовлені відповідні соціальні й інші проблеми. Йдеться насамперед про їхній вплив на розвиток здібностей людини і водночас на людські потреби, з чим пов’язана не лише проблема рівности, а й забезпечення рівноправности членів суспільства. Зворотною стороною порушеної проблеми є збереження унікальности, неповторности кожної особи, для чого потрібні належні вихідні умови.

Як розв’язати цей гордіїв вузол проблем? Питання не просте: науково-технічний прогрес диктує нові соціально-філософські й гуманістичні проблеми і водночас глобальні проблеми цивілізаційного розвитку. Інакше кажучи, на порядку дня стоїть питання про роль і місце науки й філософії для майбутнього людства. Треба зазначити, що критичне ставлення до науки не безпідставне, хоч насправді йдеться про використання наукових досягнень і його соціальні наслідки. Причина в тому, що людина лише з часом починає відчувати «гіркоту» плоду науково-технічного прогресу. Звідси - песимістичні висновки про майбутнє людини як витвору природи, демонізація науки.

У таких умовах зударяються протилежні концепції людини в трикутнику «природа-суспільство-наука», які спричинили «антропологічний бум» у сучасній науковій і філософській літературі. Одні дослідники наголошують лише на позитивному впливі науки на розвиток людини, інші – обґрунтовують своєрідний культ «природної людини», яка обходиться без науки, спілкується безпосередньо з природою. «Вічні» філософські питання щодо людини повертаються новими гранями. Чи достатньо для відповіді на них тільки абстрактного підходу на основі «чистої любові до мудрості»? Чи доконечна конкретизація, аналіз безпосередніх умов, у яких перебуває людина? Слід зауважити, що для відповіди на такі питання треба спиратися на досягнення різних філософських течій, бо абсолютизація діалектичного й історичного матеріалізму як начебто «єдиної наукової філософії» не витримала випроб часу. Водночас філософія не може ігнорувати сучасних здобутків різних наук – не лише гуманітарних, а й природничих і навіть технічних. Нарешті, не варто абстрагуватися від особливостей світового розвитку і конкретного природного й соціального довкілля.

Хоч проблеми людини, як вже зазначалося, завжди перебували в центрі уваги мислеників у різних країнах, останнім часом підхід до неї зазнав певних змін, до чого спричинився чималий вплив на філософію позитивістських і редукціоністських (від лат. reductio – повернення до попереднього стану) концепцій. У межах філософії людину почали розглядати ізольовано, поза її зв’язками з природним і соціальним середовищем. На противагу такому підходу конкретні науки (біологія, генетика, психологія, етологія тощо) досліджували проблеми людини під певним оглядом, що не давало змоги створити цілісний образ. Вихід очевидний: подолання двох крайніх підходів, щоб забезпечити системний підхід до проблем людини. На це спрямований системно-структурний метод. Отож, філософія, спираючись на досягнення наук, має простежити не окремі аспекти перспектив людини, а в системі, цебто в динамічних взаємозв’язках, що дасть змогу вийти на людську життєдіяльність.

Пізнаючи перспективи людини, філософія виконує методологічну функцію, що проявляється в трьох площинах: по - перше, як софійність, вона з’ясовує нові проблеми, що стосуються різних наук і життєдіяльності людини; по - друге, при синтезі досягнення різних наук філософія підходить критично до їхніх висновків про майбутнє людини; по - третє, на відміну від різних наук філософія аналізує їхні здобутки з погляду аксіології, цебто оцінювання. Комплексний підхід до проблем людини в філософії визначає її особливу роль у дослідженні сутности й існування людини. Названий підхід стосується антропосоціогенези й історії людства, прогнозування цивілізаційного розвитку у зв’язку з майбутніми досягненнями науково-технічної революції, глобальними проблемами, зокрема екологічними, геологічними, демографічними, соціальної реалізації особи, розвитку її творчих здібностей, гуманістичних проблем людської діяльности, духовної діяльности людства в різних сферах суспільного життя.

При аналізі проблем людини, як родової істоти, треба з’ясувати зв’язок цього поняття з такими причетними до нього поняттями: індивід, особа, індивідуальність. Індивідом називаєтьсяокремалюдина, цебто представник людської спільноти. Коли індивід характеризується з погляду соціального, тоді використовується термін особа. У процесі соціалізації вона формує певні погляди, утверджує моральні переконання, усвідомлює власні інтереси у взаємозв’язку з інтересами суспільними, успадклвує відповідні цінності тощо. Індивідуальність відтворює самобутність особи, що проявляється в особливостях її характеру, здібностях, рівні інтелекту, специфіці інтересів, цебто в її антропологічних якостях.

Російський філософ І.Фролов вважає, що предметом «філософської науки (вчення) про людину» є діалектика розвитку людини, яка пронизує всі розділи філософії. Далі він пропонує забезпечити «комплексне дослідження людини в нинішній системі науки» в «єдиній науці про людину». Для підтвердження своєї пропозиції І.Фролов цитує таке положення К.Маркса: «Людина є безпосереднійпредметприродознавства … А природа є безпосереднійпредмет науки про людину». На наш погляд, згадана пропозиція зайва, адже існує наука під назвою антропологія, а також філософська антропологія у широкому й вузькому значенні. Напевно, слід говорити про посилення уваги до проблем людини в різних науках, поглиблене вивчення аспектів цієї проблеми стосовно предмета конкретних наук, забезпечення на філософському рівні синтетичних характеристик розвитку людини. Як зазначає Л.Мушкетик, «сучасні українські філософи наголошують на тому, що не просто людина стає предметом посиленої уваги, а «антропологізується» сама наука як така, у своїх принципових підходах, методах та конкретному інструментарії».

Дата добавления: 2015-05-22