Діяльність як система

Тема 4. ДІЯЛЬНІСТЬ У ВІДНОСИНАХ ЛЮДИНИ І ДОВКІЛЛЯ

Людина – активна в світі істота, тому аналіз діяльності як категорії відіграє важливу роль в історії філософської думки. Діяльність – це форма активного ставлення людини до її природного і соціального довкілля, що передбачає його зміну й перетворення відповідно до поставленої мети. У діяльности людини проявляються взаємини суб’єкта з об‘єктом. Слід зазначити, що характерною рисою діяльности є її усвідомлення. Діяльність – це не лише рушійна сила, а й умова суспільного існування.

Сенс діяльности визначається насамперед її впливом на людське існування. Водночас треба зазначити, що діяльність як система аж ніяк не може охопити всього людського існування, хоч вона, як процес, містить у собі визначену мету, потрібні засоби і прогнозований результат.

Діяльність як поняття обґрунтовується не лише в філософії, а й у гуманітарних і соціальних науках (етиці, естетиці, психології, педагогіці, соціології), які підходять до розуміння діяльности відповідно до свого предмета, відтворюють її певні аспекти, хоч і не виходять на рівень всезального, що вимагає аналізу в філософсько-світоглядному контексті. Без філософського з’ясування поняття «діяльність» як вихідного для інших наук не може бути мови про результативне теоретичне дослідження.

Насамперед треба зазначити, що діяльність у людському суспільстві докорінно відрізняється від поведінки представників тваринного світу, бо передбачає активне ставлення до довкілля, спрямоване на його доцільні часткові зміни чи перетворення відповідно до рівня культурно-цивілізаційного розвитку. Слід наголосити на ще одній особливості діяльности. Йдеться про активність, яка не обмежена зовнішніми рамками, тому не орієнтована на пристосування до довкілля, а передбачає постійне самовдосконалення, що підтверджує універсальність ставлення людини до світу. Як наголошував Л. Виготський, «людина сама визначає свою поведінку за допомогою штучно створених стимулів-засобів», тому для неї не підходить відома модель поведінки «буриданового осла», що властива тваринам. Російський філософ Е.Юдін вважав, що «діяльність–це специфічно людська форма активного ставлення до довкілля, зміст якої складає доцільну змінюваність і перетворюваність довкілля на основі засвоєння і розвитку наявних форм культури».

Діяльність ґрунтується на вільній метоставности, що передбачає постійне удосконалення цілей у позитивному сенсі, долаючи тиск зовнішніх чинників і умов. Вона здійснюється на двохрівнях.

Насамперед діяльність спрямована на зміни й перетворення дійсности, що передбачає засвоєння наявних соціокультурних способів, а також на їхнє використання. Отож, діяльність становить закриту систему, оскільки орієнтується на визначені способи і певні орієнтири, що характеризують її конкретні види. У цьому розумінні людська діяльність наближається до адаптивної поведінки тварин, хоч, безумовно, між ними є суттєва різниця. Поведінка тварини визначена природними умовами, а в діяльности людини відтворюється соціальнокультурний автоматизм, що детермінований рівнем історичного й культурного розвитку.

Однак треба зазначити, що не варто переоцінювати пасивного сприйняття й відтворення певних настанов, норм і відповідних способів дій як автоматизмів, бо вони передбачають єдність репродуктивних і продуктивних аспектів, самостійности суб’єкта, який застосовує спосіб дій, що відповідає певній нормі. Проте «закритість» діяльності суб’єкта, яка стосується наявних засобів і спирається на певні норми ставлення людини до світу, характеризується як відносна.

Саме тому додіяльностітребапідходитиякдо відкритої системи. Людинавиступаєнелишевиконавцем, а йтворцем, аджевимагає постійного перегляду й вдосконалення, що передбачає перепрограмування дій. У межах пристосування активність передбачає пошук цілей. Інакше кажучи, вона доцільна, цілеспрямована. Якщо йдеться про зміну підстав, то така діяльність називається метоставною. Перехід від доцільної діяльности до метоставної забезпечує умови для розвитку творчості й утвердження свободи. Творчість передбачає три основні напрями: творення нового старими способами; творення старого новими способами; творення нового новими способами. Коли йдеться про свободу, то з погляду діяльности вона означає реалізацію творчих потенцій і подолання негативного впливу природних і соціальних факторів, що забезпечує ширші можливості для ставлення як до світу, так і суб’єкта до самого себе.

Діяльність аж ніяк не зводиться до суб’єктно-об’єктних відносин, цебто впливу суб’єкта на об’єкт, перетворення його відповідно до певних намірів і цілей, бо при цьому суб’єкт також самозмінюється і навіть само- розвивається, неодмінно переоцінює свої можливості. Треба виходити з того, що світ для людського сприйняття означає не лише довкілля, а й людську суб’єктивність.

Серед філософів нема сумніву щодо діяльности як специфічної форми людської активности, чого не можна сказати про визнання універсальности категорії діяльності. Причини такого ставлення зумовлені трьома чинниками. По - перше, звужене трактування категорії діяльности, що обмежується суб’єктно-об’єктними відносинами, зводиться винятково до впливу на об’єкт згідно з намірами і цілями. При такому підході категорія діяльности не сприяє розкриттю сутности людини, аналізу її потенційних можливостей. Треба зважити, що діяльність охоплює також суб’єкт-суб’єктні відносини, в яких людина проявляє свої сутнісні сили. Як вже зазначалось, діяльність ширша від впливу на зовнішню дійсність, бо впливає на внутрішній світ людини, що втілює суб’єктивність, перетворення власного світу, світу інших людей, а також і природу. Отож, до перетворення слід віднести також самовдосконалення, спілкування, зокрема діалог і полілог, оцінювання діяльности. По - друге, трактування діяльности як застосування успадкованих норм, визначення цілей чи вироблення програм фактично означає прирівняння діяльности до поведінки, хоч між ними є суттєві відмінності. Поведінку, як зазначається в Словнику української мови, треба трактувати як «реакцію організмів на яке-небудь подразнення або вплив чогось», «уміння поводити себе відповідно до встановлених правил», «сукупність чиїх-небудь дій і вчинків», «певні дії, вчинки взагалі» тощо. Поведінка живих організмів передбачає використання сприйнятої інформації для самозбереження й пристосування до умов існування. По - третє, ще одне тлумачення діяльности стосується розвитку різних форм і засобів ставлення людини до світу. Безумовно, для цілеспрямованого дослідження категорії діяльности треба уникати крайнощів щодо її визначення, зокрема спроб трактувати її як надкатегорію.

Важливе значення має з’ясування відмінностей між діяльністю і творчістю. Звісно, для протиставлення їх нема жодних підстав, адже в такому разі, з одного боку, заперечується творчий характер діяльности, а з іншого, творчість ставиться поза діяльнітю. Насправді творчість – це також чин, креативний чин. Треба зауважити, що креативність не моносуб’єктна, а міжсуб’єктна, що веде до глибинного спілкування як двоєдиного процесу. Діяльність – складна система, яка в процесі свого розвитку творить забраклі елементи. Як процес спілкування вона проявляється на різних рівнях.

При аналізі діяльности слід підходити до неї як до цілісности, що охоплює єдність у ній продуктивности й репродуктивности, творчости й виконавства, творення й відтворення. Як філософська категорія діяльність має бути вихідною ідеалізацією, що конкретизується в різних формах і проявах людської активности. Однак треба зауважити, що людська активність не обмежується лише діяльністю, хоч саме вона виокремлює людину зі світу тварин, як розумну й суспільну істоту.

Прихильники історичного матеріалізму побачили небезпеку в тому, що категорію людської діяльности почали протиставляти суспільно-економічній формації. Виступаючи проти таких спроб, І. Касавін зазначав: «Конкретно-історичне розпрозорення змісту людської діяльности має розглядатися як критерій оцінки і вибору тієї чи іншої теоретичної позиції». Він пропонує особливо акцентувати на засобах людського опанування світом. При такому підході вдається з’ясувати протилежність продуктивної й непродуктивної, творчої й рутинної діяльности. Йдеться не лише про виготовлення таких засобів, а й про використання їх людиною, бо саме цим характеризується людська форма активности.

З проблемою діяльности як особливої філософської категорії пов’язане важливе пізнавальне завдання. В діяльности треба розрізняти її два види: практичну діяльність, що пов’язана з реальними об’єктами, які сприймаються чуттєво, і теоретичну діяльність – з мисленними об’єктами, до яких належать не лише форми логічного мислення, а й художні образи в творах мистецтва. При такому підході теоретичну діяльність доцільно трактувати як духовну, що точніше передає її зміст.

Між практичною і духовною діяльністю є не лише відмінності. А й певна спільність. Практична діяльність має за мету творення ідеального образу, перетворення реальних об’єктів поза людською свідомістю, а духовна -- не віддільна від використання певних матеріальних об’єктів (засобів масової інформації, приміщень, книг, дисків, дискет тощо), спрямована на зміну свідомости людей. Звідси – доконечність брати до уваги результати людської діяльности. Як підсистеми діяльности її практична й духовна форми взаємодоповнюються, хоч сприймаються за відносно самостійні системи, що в свою чергу поділяються на менші частини(підсистеми). У практичній діяльності розрізнюється перетворення природи й перетворення суспільства. Духовна діяльність має такі форми: пізнавальну, прогностичну й аксіологічну. Водночас у пізнавальній діяльності розрізняється адекватне, ілюзорне й теоретичне відображення. Аксіологічна форма передбачає як позитивне ставлення до суб’єкта, так і негативне.

Практично-духовна діяльність набуває особливої актуальности, що, зокрема, проявляється в педагогічно-виховній діяльності. Звісно, тут йдеться насамперед про формування певної свідомости, але не тільки: така діяльність передбачає певний стиль поведінки людини.

Філософський розгляд з позиції категорії діяльности, який охоплює опис, пояснення й проектування розвитку предметів, називається діяльнісним підходом. Проте тут доконечно зважити, про що вже була мова, нечіткість визначення діяльности. По - перше, нерідко до її трактування підходять на буденному рівні, а по - друге, інколи діяльність відносять лише до понять психології, цебто звужують його зміст. Діяльнісний підхід – це методологічна реальність, тому його можна розглядати в двох ракурсах: категоріальному контексті, коли йдеться про зовнішнє поняттєве довкілля, і категоріальному ряді, яксистеми понять.

Для розмежування термінів діяльність і діяльнісний підхід російський філософ В.Сагатовський використовує метод категоріальних опозицій, при якому зіставляються протилежні поняття, аналізується не лише сенс, а й евристичні можливості виявлених опозицій. По - перше, діяльність втілюєдинамічний процес, тому протиставляється статистичним відносинам, що дає підстави трактувати їх як умову й результат процесу діяльности. У такому контексті термін діяльність збігається з терміном процес у об’єктно-об’єктних відносинах або дія при суб’єктно-суб’єктних відносинах. По - друге, діяльність розглядається зовні на противагу свідомости, яку трактують як програму для управляння діями. У такому разі одну й ту саму виконувану роботу можна трактувати по-різному, залежно від її усвідомлення й самооцінки. По - третє, діяльність розглядається як зовнішня активність на противагу зовнішній пасивности, цебто як безділля. Проте таке безділля, що спостерігається як зовнішньо пасивне, може приховувати внутрішню напругу. Як приклади В.Сагатовський згадує внутрішню напружену діяльність при зовнішній пасивності Діогена Синопського й Імануїла Канта. Отож, треба зважати на те, що об’єкт може не проявлятися назовні, а приховуватися внутрішньо. Окрім того, стриманість від дій доцільно трактувати не інакше, як дію. По - четверте, внутрішня активність(спонтанність) суб’єкта протиставляється об’єктивному природно - історичному процесу, при якому суб’єкт відіграє роль лише одного з елементів. Далі В.Сагатовський пише: «У рамках цієї опозиції (діяльність суб’єкта -- об’єктивний процес) наявно проявляється універсальність й евристичне значення діяльнісного підходу: він характеризує будь-які прояви суспільного життя». Нарешті, по - п’яте, треба зважати на те, що опозиція діяльність—спілкування маєпевніособливості, в першому варіанті йдеться про суб’єктно-об’єктні відносини, а в другому – про відносини суб’єктно-суб’єктні. Зводити діяльність до першого варіанту безпідставно, адже в такому разі вона обмежується суб’єктно-об’єктними відносинами, залишаючи поза увагою інші аспекти й види людської діяльности, зокрема пізнання й ціннісно-орієнтаційна діяльність.

Дослідники переконані, що діяльнісний підхід лише тоді може бути методологічною основою для розуміння пізнання, коли діяльність оцінюється як «спосіб існування людини» (В.Каган) і «людський спосіб ставлення до світу» (В.Швирєв).

Нерідко діяльність вважають як синонім до практики, а ще додають третє поняття – чуттєво - предметне перетворення (матеріальне виробництво). З погляду логіки таке трактування не витримує жодної критики: кожне з названих понять треба розглядати в контексті. Адже діяльність характеризує практику з погляду суб‘єктивного на противагу природно-історичному процесу як об’єктивному, а «практика – це їх синтез», який перебуває в постійному розвитку, що розгортає об’єктивний процес як реалізацію життєвого сенсу суб’єкта. Щоправда, прихильники марксизму не змогли дійти згоди про співвідношення практичної і духовної діяльності, хоч їх слід розглядати у взаємозв’язку, бо діяльність на зміну природи й суспільства неодмінно стосується діяльности духовної, а вона, в свою чергу, не обмежується впливом на свідомість, бо формує й поведінку людини.

Дата добавления: 2015-05-22