Пізнання, його поняття і становлення теоретичних засад

Тема 5.ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ПІЗНАННЯ

ІІ. ЕПІСТЕМОЛОГІЯ

Пізнання як філософська проблема невід’ємне від підходів до людини як істоти, обдарованої мовою і спроможною на творчу діяльність. Пізнавальна діяльність означає визначення сущого, що відповідає утвердженню мудрості. Упродовж тривалого періоду пізнавальну діяльність називали логікою чи діалектикою, оскільки її до діяльності мисленнєвої. Таке трактування зумовлене тим, що пізнання зводилося до доведення.

Процес пізнання в контексті «людина – світ» аналізує епістемологія. Вона використовує методи, які спрямовані на пошуки істини, цебто визначає умови достовірності й істинності знань.

Пізнання належить до центральних питань філософії. Ще античний мисленик Сократ висловив тезу, що стала крилатим виразом: «Я знаю лише те, що нічого не знаю». Через тисячоліття аналогічну думку повторив шотландський філософ Девід Г’юм, який сформулював засади європейського скептицизму Нового часу. Причиною появи знань мисленик вважав «враження» людини, що властиві її природі. І.Кант поставив на перше місце серед чотирьох основних питань філософії таке: «Що я можу знати?»

Теоріяпізнання має своїм предметом знання як цілісність. Саме пізнання можна визначити як взаємодію суб’єкта з об’єктом, наслідком якого є отримання істинних знань і відтворення їх в абстрактних формах. Вітчизняний філософ І.Бичко зазначає: «Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того, що є) і можливості( того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде чи може бути в майбутньому)». На думку В.Пазенка, «пізнання – це процес здобування, нагромадження, оновлення і систематизації знання про природу, суспільство і духовний світ людини».

Для вчення про пізнавальний процес вживаються два терміни «гносеологія» і «епістемологія», що грецькою мовою знання перекладаються відповідно як gnosis i epistema. Обидва терміни використовуються як синоніми, хочміж цимипоняттями є певні відмінності. Термін гносеологія охоплює не лише наукові види пізнання, а й ненаукові і донаукові. Під епістемологією розуміють наукове пізнання і його використовують у західних, переважно англомовних країнах. Вітчизняний філософ В. Петрушенко зазначає: «Гносеологія була більш характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія – це більше явище некласичної філософії». Хоч для української філософської традиції (не без російського впливу) властиве широке використання терміну гносеологія, «сьогодні саме епістемологія виходить на перший план в дослідженні проблем знання і пізнання»(В. Петрушенко). На його думку, між гносеологією й епістемологією помітна сенсова відмінність: якщо епістемологію доцільно вважати теорією знання, то гносеологію – теорією пізнання. Епістемологія стосується основи, наявності як вихідного певного знання, а гносеологія походить від гнозису, що «більше пов’язаний із породженням, появою визначеності, знаків, позначок», у ній проявляється «вплив на розум ззовні» і «зворотна дія розуму на зовнішні явища та чинники».

Як підтверджує історія філософії, шлях пізнання складний і суперечливий, зазнавав змін не лише тематично, а й методологічно. Вже в античні часи мисленики намагалися збагнути процес, механізми і достовірність пізнання. Демокріт пояснював пізнання тим, що від досліджуваних предметів відриваються ейдоси, цебто найдрібніші частинки, і творять образ предмета в органах чуття. Платон зводив істинне пізнання до пізнання ідей як вічних сутностей шляхом «пригадування» того, що людина знала до народження. На противагу Платону Аристотель ставив на перше місце у процесі пізнання не розум, а чуття, бо лише шляхом абстрагування розум доходить до понять. Інакше кажучи, Аристотель наголошував на компромісі раціоналізму і сенсуалізму.

За часів пізньої античності виникла філософсько-релігійна течія під назвою гностицизм (від гр. gnostikos— пізнавальний), який претендував на особливе пізнання таємного сенсу положень Біблії і впливав на тодішні єресі в християнстві й неортодоксальну містику. Осердям гностицизму вважалося знання, гносис. Суть гносису зводилася до відповіди на питання: «Хто ми? Ким стали? Де ми? Куди закинені? Куди прагнемо? Як звільняємося? Що таке народження і що відродження?» Пізнати світ можна лише після самопізнання внутрішнього Я, що дає змогу зрозуміти «що є, що було, що буде». Лише незначна частина людей спроможна осягнути таке знання, але без нього не можливе спасіння. Гностики шукали причини зла. Завдяки гносису людина зможе подолати свою роздвоєність. Людей вони поділяли на три категорії: гіліків, що мають лише тіло; психіків, що мають ще й душу; пневматиків, що мають тіло, душу і дух. Суттєвою рисою гностицизму є алегоричне трактування істин віри як символів, а саму віру вони підмінювали знанням.

У середньовічній філософії з проблемою пізнання пов’язана суперечка навколо універсалій, коріння якої шукають ще в філософії Аристотеля. Звідси – боротьба між реалізмом (від лат. realis -- суттєвий, дійсний) і номіналізмом (від лат. nomina – назви, імена). Термін реалізм філософи вживали в двох значенням. По - перше, у новітній філософії термін реалізм позначає реальні предмети на противагу уявленням, чим протистоїть ідеалізмові і суб’єктивізмові, а по - друге, в середньовічній філософії існував поняттєвий реалізм, згідно з яким поза одиничними предметами існують загальні предмети. Вихідним для реалістів було вчення Платона про ідеї. Зародки номіналізму помітні ще в філософії стоїків, але до його виникнення наблизився впритул А.М.С.Боецій, хоч суперечка між реалістами й номіналістами посилилася лише в одинадцятому столітті. Номіналісти вважали види словами, бо існують лише окремі предмети. Серединну позицію посідали помірковані реалісти, які вважали, що поняття відтворюють сутність, належну кожній речі певного виду, а загальні уявлення витворюються шляхом абстракції.

Епістемологічні проблеми вийшли на чільне місце в філософії Нового часу. Виникли різні форми агностицизму (від гр. а – ні, gnosis— знання), який започаткували Д.Г’юм та І.Кант. На думку Д. Г’юма, причину появи наших знань становлять «враження», властиві людській природі. Відповідно до механізму діяльности розум спроможний конструювати навіть минуле як предмет уявлення. Уявлення дає людині впевненість у сформованому ним порядку фактів і їхній послідовности в житті. Важливого значення філософ надає асоціативному принципу як основі поєднання ідей в нашому розумі, що відтак формує зміст свідомости.Ідеї творять асоціативні об’єднання, а вже вони визначають їхній зміст. Для вчення про пізнання І. Канта вихідним положенням є річ у собі, як невпізнаний предмет поза межами досвіду і недосяжний ідеал. Об’єктивна реальність не може бути пізнана. Під назвою ноумен вона позначає якесь абстрактне «чисте» поняття, що дає змогу мислити про речі як про інтелектуальні сутності. Заперечуючи спроможність людини проникнути в сутність речей («річ у собі»), І.Кант зводив пізнання спогляданням явищ («речі для нас»).

Агностицизм відтворює суперечливість пізнавального процесу, що зумовлюється епістемологічними передумовами. З епістемологічного погляду агностицизм відмовляється бачити поза межами відчуттів достовірність речі. Безумовно, він абсолютизує роль суб’єктивного чинника, зокрема самого суб’єкта. Водночас агностицизм прагне узгодити наукове знання й релігійну віру.

Якщо агностицизм обґрунтовує епістемологічний песимізм (від лат. реssimum – найгірший), то на противагу йому епістемологічний оптимізм (від лат. орtimus – найкращий) ґрунтується на вірі у силу людського розуму, його спроможність осягнути істину. Епістемологічний песимізм заперечував людську спроможність пізнати об’єкти і можливість застосовувати набуті знання в житті.

Попри різні форми агностицизму (г’юмізм, кантіанство, позитивізм, неокантіанство, постпозитивізм тощо) він має спільну епістемологічну основу, що передбачає абсолютизацію відчуттів. Хоч різні форми агностицизму близькі до суб’єктивного ідеалізму, їх ототожнювати не доречно.

Наприкінці дев’ятнадцятого століття на філософську арену виходить епістемологічний позитивізм, який більше відомий як емпіріокритицизм (від гр. еmpeiria— досвід і критицизм). Його засновниками вважаються швейцарський філософ Р. Г.Л. Авенаріус і австрійський філософ і вчений Е. Мах. Вчення Р.Г.Л.Авенаріуса про «принципову координацію», заперечує об’єктивну реальність, що незалежна від свідомості, бо «без суб’єкта нема об’єкта і без об’єкта нема суб’єкта». Не протиставляючи матерії й духа, фізичного і психічного, філософ тлумачить їх лише як зміст досвіду. Е.Мах заперечив уявлення про абсолютний простір, час, рух, силу тощо, протиставив йому релятивістське розуміння в суб’єктивно-ідеалістичному дусі. За його твердженням, світ – це «комплекс відчуттів», а завдання науки зводиться до описання цих «відчуттів». Условними назвами комплексу відчуттів філософ вважає не лише поняття «речі», а й поняття Я. Для пізнання найважливіше є економія мислення, що означає «пристосування» організму до фактів. Замість поняття причинності він пропонує поняття функціональної залежності ознак явища.

Нині в західній філософській думці виникли нові напрями, течії, школи. Приміром, еволюційна епістемологія намагається обґрунтувати загальну теорію розвитку науки. Особливого впливу набула генетична епістемологія швейцарськогофілософа і педагога Жана Піаже, який трактує епістемологію не як стан, а як процес. Його засадою він вважає «правило співпраці», що вимагає від філософій поєднувати свої зусилля з фахівцями різних наук(психології, логіки, математики, кібернетики тощо). Генетична епістемологія вимагає від суб’єкта широких достовірних знань про об’єкт, який зазнає змін у процесі дослідження.

На теорію пізнання впливає прагнення до синтезу різних епістемологічних ідей. Як наслідок сформувалися дві течії – сцієнтистська (від лат. scientia – знання, наука) і антисцієнтистська. Першу течію репрезентують неореалізм, постпозитивізм, аналітична філософія, структуралізм і постструктуралізм, а другу – екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, феноменологія, низка філософсько-релігійних вчень). Постпозитивістська епістемологія вивчає розвиток знання в цілості, що дає змогу усвідомити у пізнавальному процесі ідею зростання, його стрибки у зв’язки з «науковими революціями», взаємопроникнення емпіричного і теоретичного знання тощо. Аналітична філософія приділяєособливу увагу аналізові мовних засобів, а також аналізові в пізнавальній діяльності. Структуралісти й постструктуралісти вивчають специфіку, методи й механізми функціонування гуманітарного знання, його відмінності від знання природничого, соціокультурні утворення. Герменевтика як філософське вчення також вивчає гуманітарне знання і його відмінності від природничих наук. Її представники наголошують, що істину пізнає не лише наука, а й філософія, історія й мистецтво.

Релігійне пізнання визнає як передумову інтуїцію, що характеризується несподіваністю, неусвідомленням і безпосередністю. Безумовно, інтуїтивне осяяння є висновком з ґрунтовного знання певної проблеми, результатом тривалих роздумів чи особливих вражень. Окрім того, осяяння істини не обходиться без причетності підкірки головного мозку. Історія науки й мистецтва знає приклади інтуїції, які зумовили видатні відкриття і створення шедеврів. Відомий приклад того, що до відкриття закону всесвітнього притягання І. Ньютона спонукало падіння яблука. За переказом, Д.Менделєєв побачив початок періодичної системи хімічних елементів під час сну. Цікава історія з написанням «Марсельєзи», яку відтворив австрійський письменник Стефан Цвейг у новелі «Геній однієї ночі». Офіцер К. Ж. Р. де Ліль повернувся на квартиру після вечірньої гостини з бойовими товаришами. Пробудившись серед ночі від бурі за вікном, він відчув неймовірне натхнення і відразу почав записувати пісню, яка подобалася його побратимам. Спочатку її називали «Військовою піснею Рейнської армії», а згодом як «Марсельєза» вона національним славнем французів

Тайни інтуїтивного пізнання залишаються загадкою для науки. Інтуїтивне чуття дає змогу людині осягнути успіху скоріше, ніж інші співробітники. Інтуїція допомагає людям не лише в науці і мистецтві, а й у технічній творчости бізнесі, управлінні. Під цим оглядом цікава праця І. Франка про секрети поетичної творчості.

Різноманітність поглядів на пізнавальний процес засвідчує, що упродовж історії філософської думки йому приділяли постійну увагу. Нині йдеться про синтез здобутків, зваження позитивів кожної філософської течії.

Дата добавления: 2015-05-22