Структура пізнавального процесу

Процес пізнання передбачає єдність об’єкта й суб’єкта. На об’єкт спрямоване пізнання людини, яка діє як суб’єкт. Отже, суб’єктом вважається лише та людина, яка залучена до пізнавального процесу. Слід зазначити, що людина і навіть її суб’єктивний світ можуть бути об’єктом пізнання. Водночас треба зазначити, що взаємозв’язок і взаємодія суб’єкта і об’єкта опосередковані: між ними перебувають матеріальні або ідеальні засоби пізнання. До матеріальних засобів належать знаряддя праці, машини, прилади, інструменти, комп’ютери тощо. Засоби пізнання ідеального характеру охоплюють моральні і правові норми, художні образи, категорії, гіпотези, концепції, наукові теорії та інші. Продуктом процесу пізнання є нові знання, тому епістемологія абстрагується від особистих якостей суб’єктів.

Водночас треба наголосити на суб’єктивному характері суб’єкта пізнання, адже здобуті знання набувають суб’єктивної форми. Проте суб’єктивність форми не заперечує істинности знань,хоч і має конкретно-історичний характер. Cуб’єктивність проявляється в активності суб’єкта, але її універсальність забезпечує об’єктивність пізнання, яке спроможне випереджувати практику на певному етапі розвитку.

При аналізі взаємозв’язку суб’єкта та об’єкта пізнання неодмінно доходимо висновку про їх співвідносність. Безумовно, суб’єкт існує без об’єкта, але про об’єкт можна говорити лише тоді, коли його вибирає суб’єкт. Звідси - висновок суб’єктивного ідеалізму, що без суб’єкта нема об’єкта. Таких позицій дотримувалися Дж. Берклі, Й.Г.Фіхте, Р.Г.Л. Авенаріус на інші мислителі. У пізнавальному процесі суб’єкт і об’єкт становлять єдність, але це -- єдність протилежностей. Слід зазначити, що розв’язання суперечностей між суб’єктом і об’єктом залежить від волі людини та її спільнотою.

Основу пізнання становить практика як цілеспрямована, послідовна діяльність людини. Практика протистоїть теорії, хоч вони взаємопов’язані, бо практика охоплює пізнавальні аспекти, а теоретична діяльність не може обійтися без практики, цебто чуттєво-предметних аспектів. Інакше кажучи, практику і теорію слід розглядати як сторони пізнання. Практика спрямована на кінцеву мету пізнання, виконуючи певні функції (інформаційну, регулятивну, коригувальну та ін.). Водночас практика ставить конкретні завдання перед теорією, а також забезпечує її засобами дослідження. Проте не варто зводити пізнання лише до розв’язання практичних завдань, адже воно розвивається за внутрішньою логікою. Наукове дослідження, крім розв’язання актуальних практичних завдань, орієнтується також на фундаментальні теоретичні дослідження, які не мають практичного значення, бо воно може проявитися лише з часом. Звісно, науково-технічна революція прискорює практичне застосування теоретичних розробок.

Практика зумовлює зміст пізнання, а також його форми, адже логіка мислення залежить від практичних дій, а вони, в свою чергу, відтворюють рух людського пізнання, яке відбувається на двох рівнях: чуттєвому і раціональному. Чуттєвому пізнанню належить першенство з двох причин. По - перше, воно пов’язане з безпосереднім контактом людини з об’єктом пізнання, а по - друге, хронологічно воно випереджає раціональне пізнання, оскільки поділ фізичної й розумової праці і виникнення раціонального пізнання припадає на пізніший час.

Чуттєве пізнання позначає єдиний послідовний процес, який охоплює відчуття, сприйняття й уявлення. Відчуття - це вихідний первень чуттєвого пізнання й універсальна властивість усієї природи. Щоправда, в живій природі воно проявляється в різній мірі, що дає підстави досліджувати вплив на людину зовнішнього подразника, передачі й переробки надходжуваної інформації. Такі проблеми досліджує теорія інформації. Наука встановила порядок інформаційного впливу різних відчуттів, надавши пріоритет зору й дотику, а відтак ідуть слух, смак і нюх. Відчуття залежать також від стану органів чуття і всього організму. Безумовно, у дальтоніків зорові відчуття відрізняються від тих, які мають звичайні люди. Хвороби впливають на слух, смак і дотик.

Хоч відчуття суб’єктивне, воно дає змогу створити ідеальний образ предмета, бо у відчутті відтворюється об’єктивний зв’язок чутливого суб’єкта з певними явищами і процесами довкілля, на які спрямована його дія. Відчуття відтворює окремі властивості, певні грані речей, тому їй належить першість в об’єктивній системі відносин людини зі світом. Важливе значення має просторове відношення суб’єкта й предмета, на підставі чого Х.Ортега-і-Гасет обґрунтував свою теорію перспективізму. Залежно від відстані суб’єкта до об’єкта залежать результати дотику. За допомогою відчуття визначається якість і форма об’єкта.

Попри залежність відчуття від суб’єкта та об’єкта людина здатна на творення і використання об’єктивної інформації, яку надає чуттєвий досвід. Інтенсивність відчуття дає змогу оцінити силу звукового джерела, нагрітість чи охолодженість предмета, його відстань від суб’єкта і т.ін. Отож, від відчуття походить перший образ відтворювального предмета як ідеальної форми його відображення. Те саме стосується явищ. Водночас слід зауважити, що окремі відчуття відтворюють лише елементи об’єкта, а не дають цілісного відображення. В етюді «Цвіт яблуні» М.Коцюбинського письменник описує трагічні деталі смерті своєї дитини, зокрема «безладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій», сподіваючись, що колись використає їх «як матеріал» для створення цілісного образу. Як твориться такий образ, обґрунтував І. Франко, досліджуючи секрети поетичної творчости. Зрештою, кожна людина, оглядаючи якийсь предмет, спостерігає насамперед окремі деталі, що існують як цілісність, а не ізольовані елементи. Звісно, різні органи чуття помічають окремі деталі: зорові відчуття передають просторовий обсяг і колір, слух – звук, нюх -- запах, але синтез відчуттів творить цілісно-предметну форму.

Відчуття – первні складнішого образу, який є сприйняттям. Якщо відчуття споглядає певні сторони предмета, то сприйняття безпосередньо синтезує їх. Проте воно не зводиться до механічного «сумування» різних відчуттів. Це – активний, непомітно динамічний і навіть своєрідно творчий синтез різноманітних проявів предмета. Спостерігаючи столичний будинок з химерами, людина бачить безпосередньо лише якусь його частину, одну площину, хоч перед нею творіння архітектора Владислава Городецького в повному обсязі. Такий цілісний образ вкарбовується в пам’яти людини, але безпосередньо в спогляданні він не виникає.

Закарбований у пам’яті цілісний образ, який впливав на людину в минулому, називається уявленням. Водночас треба зазначити, що в уявленні чуттєво-наочний образ об’єкта виступає як узагальнений. Уявлення може бути образом пам’яти. Після відвідин Кам’янця-Подільського людина запам’ятовує славетну фортецю. При згадці про Львів найчастіше уявляються образи Високого Замку, велична будівля оперного театру, маєстатичний храм святого Юрія, комплекс площі Ринок. Наша столиця найбільше запам’ятається священним для кожного українця Майданом Незалежності, широкоплинним Дніпром, банями собору святої Софії, комплексом Києво-Печерської лаври. До уявлень належать образи уяви. Серед них найчастіше згадуються мітичні істоти, які змалювала Леся Українка в славетній «Лісовій пісні». А ось розповідь реальної особи, яка вийшла зі стану білої гарячки. Після забави в ресторані залізничного вокзалу літньому п’яниці з’явився чорт. Як згадував чоловік, нечистий був волохатою істотою півтораметрового зросту, мав двометровий хвіст, червоний язик, пронизливі очі, на ногах копита і, безумовно, роги, а у верхніх лапах стискав гострі вила.

Нема підстав для того, щоб погодитися з твердженням одного підручника начебто «порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднього зв’язку з реальним предметом». Не можна погодитися з тим, що уявлення дає «аморфний, нечіткий образ предмета», зберігаючи лише загальні ознаки і відкидаючи неістотне. Розповідь про епізод на залізничному вокзалі спростовує подібні твердження, адже уявлений образ був досить чітким.

Споглядання відтворює переважно зовнішні сторони та зв’язки. Проте зазвичай слово відчуття вживається для позначень емоцій людини, що передають радість, любов, задоволення, симпатію, антипатію, гнів, ненависть, страх. Емоції індивідуалізовані залежно від чуттєвої організації людини, її психіки, темпераменту характеру, чим займається психологія. Для епістемології найважливіше значення має з’ясування причин емоцій, прояв у них суб’єктивного момента, що проявляється в емоціях. Вони можуть бути безпосередніми реакціями індивіда або виступати як складні чуттєві форми під впливом культури. Попри такі особливості емоції передають у явній чи прихованій формі активне ставлення людини до певного явища.

Безумовно, відчуття, сприйняття, уявлення, емоції, як елементи чуттєвої діяльности, в процесі пізнання не виступають відокремлено чи послідовно, цебто залежно від складности. Треба мати на увазі, що пізнання – це складна синтетична єдність названих елементів і різних форм, які злютовані з формами мисленневої діяльности.

Мислення - активний процес, який узагальнює чуттєво відтворювальну дійсність у поняттях. Воно невід’ємне від мови, що може бути природною або штучною. У ньому розрізняються два основні рівні. Початковий рівень мислення називається розсудком, який діє в межах певної схеми на засадах формальної логіки, а його головна функція зводиться до розкладання та обчислення, керуючись здоровим глуздом. Вищим рівнем раціонального пізнання є розум, якому властиве творче використання абстракцій, самопізнання, усвідомлення оригінальних форм. Розум проникає в глибинні причини явищ на підставі єдности форми і змісту, суперечностей, що дає змогу осягнути їхній взаємозв’язок, всебічність і простежити розвиток. У нинішніх умовах особливе значення має формалізація, що забезпечує не лише перехід розсудку в розум, а й навпаки.

Мислення ґрунтується на певних логічних формах, найпоширенішими з них є поняття, судження та умовиводи.

Поняття як форма мислення відтворює узагальнено сутнісні ознаки предметів і явищ. Як зазначає вітчизняний філософ М.Тофтул, «поняття відображають ознаки, які є одночасно загальними, істотними, необхідними, внутрішніми та опосередкованими». У понятті втілюється єдність змісту, як сукупності узагальнених істотних ознак, та обсягу, що охоплює предмети певного класу. Поняття відрізняються за рівнем споріднености чи протилежности, близькости чи віддалености, коли йдеться про абстрагування. Треба зазначити, що поняттями можуть бути окремі слова і словосполучення.

Щоб успішно оперувати поняттями, треба з’ясувати їхній зміст, цебто дати їм чітке визначення. Інакше дискусія чи науковий аналіз не мають сенсу. Так було за тоталітарного режиму з поняттям «соціалістичний спосіб життя». Нині спостерігається довільне трактування поняття «українська національна ідея», бо наміри пересічних політиків дуже далекі від наукових засад. Філософія оперує найфундаментальнішими поняттями, що називаються категоріями. Категорія – це гранично широке поняття, яке відображає найістотніші й найзагальніші ознаки предметів і явищ.

Судження – це форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується про предмет, його властивості, відношення, зв’язки. Як форма мислення судження стосується також явищ і процесів. Логічно структура суджень охоплює суб’єкт, що, як правило, становить поняття, і предикат на позначення властивостей (ознак) предмета, явища, процесу, а також зв’язку. Судження можуть бути істинними або хибними. Крім простих суджень, виділяються складні судження (висловлювання), що утворені з двох чи більше простих (елементарних) суджень, з’єднаних між собою логічними сполучниками (зв’язками).

Серед опосередкованих знань, що представляють раціональне пізнання важливе місце посідає умовивід. Цей термін вживається в двох значеннях. По - перше, під умовиводом розуміють спосіб, процес, метод, правила операцій, форму мислення, коли з невідомих суджень виводиться нове, позначаючи як наслідок здобуте знання. По - друге, умовивід ототожнюють із новим судженням, що виводиться з вихідних суджень, тобто несе нову інформацію. Умовиводи постійно супроводжують людину. Без умовиводу як форми мислення неможливо довести якесь положення чи спростувати його, висунути та обґрунтувати гіпотезу, побудувати наукову теорію. Умовивід широко використовується як засіб аргументації. Отож, можна запропонувати визначення: умовиводом називається форма мислення або логічна операція, коли з одного чи більше відомих суджень виводиться нове судження. Йдеться про вивідне чи опосередковане знання, яке вимагає теоретичного доведення чи обґрунтування, виведення. Вивідне значення відрізняється безпосередньо фактом чи предметом. Як обґрунтоване знання в умовиводі можуть виступати загальні положення (аксіоми, постулати, правила, теорії, закони тощо).

Умовивід складається із засновків і висновку. Істинність засновків гарантує істинність висновку, але за умови дотримання логічних правил. Приклад умовиводу: «1. Українські мисленики -- мисленики проблем. 2. Григорій Сковорода -- український мисленик. 3. Отож, Григорій Сковорода – мисленик проблем». У цьому умовиводі перші два судження – це засновки, а третє – висновок, цебто вивідне знання.

Безумовно, поняттям, судженням і умовиводом форми логічного мислення не обмежуються. Доцільно згадати також аналогію, індукцію, гіпотезу.

Треба зазначити, що чуттєве й раціональне пізнання насправді не роз’єднані в пізнавальному процесі, а їх слід трактувати лише як дві сторони цього єдиного процесу, на що звертали увагу ще античні мисленики. У новий час таку єдність чуттєвого й раціонального І.Кант передав крилатим висловом: «Поняття без почуттів порожні, а почуття без понять сліпі».

Підсумовуючи, слід зазначити, що у процесі пізнання застосовуються такі три методи: сенсуалістичний, емпіричний і раціоналістичний. Сенсуалістичний (від лат. sensus – почуття, відчуття) метод орієнтується на визнання як джерела нових знань відчуттів, емпіричний (від гр. еmpeiria -- досвід, метод) – на досвід, а раціоналістичний (від лат. rationalis - розумний) -- надає переваги логічному мисленню. Такі методи англійський філософ Ф.Бекон відтворив як шляхи пізнання алегорично: «шлях павука», цебто виведення істини з «власної свідомости»; «шлях мурашки», що передбачає нерозбірливе підтягування фактів; «шлях бджоли», коли досвід і розум у поєднанні дають знання. Окрім того, цей філософ визначив чотири перепони на шляху пізнання людини, назвавши їх примарами(привидами, ідолами). На перше місце він поставив примари роду, що властиві всім людям, які впевнені в своїй безпомильності і додають щось своє до природи речей. Друге місце належить примарам печери, коли людина сприймає світ як тіні своїх відчуттів подібно до в’язнів з печери, описаної Платоном. На третьому місці – примари ринку, породжені хибним застосуванням термінів, забобонами і хибами розуму. Нарешті, четвертий вид перепон під назвою примари театру, що похідні від привидів ринку. Це—негативний вплив хибних теорій в науці й помилкових філософських вчень. Якщо примари першого виду властиві людям від народження, то третій і четвертий набуті в процесі життя, а другий вид (примари печери) належить до складних, цебто поєднує властивості вроджених і набутих.

Нема сумніву, що пізнання – складний процес, але його безпосереднє завдання – пошук істини як ідеалу пізнання. Доконечність такого пошуку посилює значення наукового пізнання.

3. Наукове пізнання та його методи

Первіснемислення трактувало явища зовнішнього світу, як правило, антропоморфними чинниками. Еволюція знарядь праці сприяла заміні людських функцій механізмами, що дало змогу відділити предметну сферу практики від суб’єктивного фактора. У діяльности людини використовуються різні об’єкти, від предметів природи до феноменів культури, які стають предметами наукового пізнання.

Наукове пізнання відрізняється від інших форм пізнання, що підтверджує його порівняння з художнім опануванням об’єктів, у якому людська діяльність злютована із суб’єктивними факторами, бо тут відтворення передає водночас і ціннісне ставлення людини до предмета. У науковій діяльности людина створює знання, орієнтується на предметне і водночас об’єктивне дослідження без ціннісних суджень.

Історичний підхід до науки засвідчує її соціокультурний характер, який визначає дослідницькі методи, особливості викладу наукового знання, стиль мислення. Однак треба зауважити, що наука не лише досліджує об’єкти, а й орієнтується на майбутній розвиток. На цій підставі наукові дослідження не обмежуються нинішніми потребами, а й орієнтується на перспективу. Особливо слід відзначити розв’язання проблем фундаментальних наук, що підтверджують відкриття в фізиці, які створили основи для інженерно-технічних досліджень, а в свою чергу вони підштовхнули до нових наукових досліджень. У цьому полягає відмінність наукового від буденного пізнання, в лоні якого воно зародилося. Проте в процесі розвитку науки вона дедалі більше впливає на буденне пізнання.

Відмінність буденного і наукового пізнання стосується насамперед об’єктів, до яких вони дотичні. Буденна свідомість не має тих засобів, якими оперує наука. Хоч обидва види пізнання користуються природною мовою, у науковому пізнанні вона має певні особливості. Слова буденної мови багатозначні, тому їхнє значення нерідко можна зрозуміти лише в контексті. Наука такого не допускає. Її поняття однозначні, що підтверджує логіка.

Водночас наука розробляє спеціальну мову, щоб відтворити об’єкти дослідження, його процес і наслідки. Звісно, з розвитком науки така мова постійно удосконалюється і водночас впливає на природну мову, мову щоденного спілкування. Ще недавно слова «комп’ютер», «інтернет», «сайт», «блог», «блогер» використовувалися лише науковцями, а тепер увійшли до широкого вжитку.

Окрім того, наука впливає на об’єкт за допомогою особливої системи знарядь (вимірювальні інструменти, прилади, апаратура тощо). Вона здійснює експериментальний контроль за істинністю отриманого знання, яке характеризується обґрунтованістю й системністю.

Наукове пізнання розвивається на двох рівнях – емпіричному і теоретичному.

Емпіричний рівень спирається на чуттєве пізнання, яке спрямоване безпосередньо на об’єкт, його вияви, зовнішні зв’язки, а також внутрішні відносини. До специфічних ознак емпіричного дослідження слід віднести спостереження об’єктів, збір фактів, встановлення зв’язків і співвідношень між предметами та явищами. Досліджувані об’єкти вимірюються, порівнюються, зіставляються в процесі розвитку, піддаються експерименту. Не обходиться без аналізу й індукції. Звісно, емпіричні дослідження не обмежуються «чистим спогляданням», вони не можуть ігнорувати теорії. Щоб проводити експеримент, доконечно залучити певні теоретичні висновки, в яких акумульований попередній досвід. Отриманні знання оформляються як судження. Вони становлять основу для побудови теоретичного знання.

На теоретичному рівні наукового пізнання суб’єкт виходить поза межі безпосереднього досвіду і за допомогою форм мислення (понять, теорій, законів тощо) встановлює внутрішні зв’язки об’єкта. На цьому рівні переважає раціональне мислення, використовуються поняттєві засоби вищого рівня, а суб’єкт вдається до абстракції, переходить від емпіричних до ідеалізованих об’єктів. Теоретичний рівень орієнтується на з’ясування сутнісних причин і зв’язків між явищами. Його основними методами вважаються аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, логічно-історичний, ідеалізації тощо. Теоретичне пізнання орієнтує і спрямовує пізнання емпіричне: визначає об’єкти його дослідження, межі істинности знання.

Як сукупність теоретичних знань наука становить особливий процес пізнання, який забезпечує відтворення сутности явищ досліджуваних об’єктів, систематизації знання, його логічної аргументованости та обгрунтованости і досягнення нового знання. Наукове пізнання – це пізнавальний цикл, що охоплює послідовні періоди: визначення завдання, його розв’язання, перевірку правильности отриманих результатів, зміну або визначення нового завдання.

Структурними елементами теоретичного пізнання, або його вузловими рамками, є проблема, гіпотеза, теорія.

Проблема (від гр. problema – завдання, утруднення ) -- це складне теоретичне питання евристичного характеру, яке вимагає вивчення, дослідження і нестандартного розв’язання, передбачаючи вибір з альтернативних варіантів. Розвиток людського пізнання можна уявити як процес послідовного розв’язання проблем, що мають конструктивний характер, чим відрізняються від псевдопроблем. Якщо аргументована неможливість розв’язати певну проблему, тоді доводиться переглянути її підстави, засадничі положення. Нерідко проблему трактують як «знання про незнання», з якого розпочинається наука.

Проблеми постають із суперечности в окремій теорії. Інколи нова концепція може суперечити усталеній теорії. Нарешті, відкриті факти нерідко суперечать теорії, що вважалася незаперечною.

У процесі розв’язання проблеми висуваються гіпотези як наукові передбачення, що вимагають доведення. Гіпотеза (від гр. hypothesis – оcнова, припущення) як наукове припущення дає змогу збагнути невідоме, пізнати істину. Як припущення вона вимагає підтвердження, що може бути аналітичним або експериментальним.

Виникнення гіпотези пов’язують із зародженням математичної науки в античні часи. Платон трактував гіпотезу як засновки аналітично-синтетичного методу доказів істини. На противагу йому Аристотель заперечив евристичну роль гіпотези, що спричинило негативне ставлення до неї. Як наслідок гіпотеза використовувалася в прихованій формі в межах інших методів наукового пізнання. Лише наприкінці сімнадцятого століття почала усвідомлюватися евристична роль гіпотези, чому сприяли успіхи емпіричних досліджень. І.Кант обґрунтував критерії наукової гіпотези, що дало змогу відрізнити її від різних спекулятивних гіпотез. Згодом гіпотезу трактували як форму відносно істинного знання.

Наукова гіпотеза має відповідати умові принципової перевірки, цебто властивостям спростування і підтвердження, без чого не може бути мови про науковість. Нині евристична роль наукової гіпотези підтверджена в гіпотетико-дедуктивних теоріях, що забезпечує широкі можливості для її застосування.

Незалежно від сфери дослідження саме формування гіпотези переходить чотири фази. Перша фаза – добірі збирання фактів. Особливу роль при цьому відіграють порівняння, індукція й попередній аналіз. Друга фаза – формулювання припущення про можливий взаємозв’язок і спроба з’ясувати причину досліджуваних фактів. Основним методом є синтез: результати попереднього аналізу узагальнюються в одному припущенні, що, зазвичай, втілюються в судження чи систему суджень. Третя фаза - визначення попередніх наслідків, які випливають з певної причини, хоч можуть допускати конкуренцію. Четверта фаза -- доведення істинности висунутого припущення й виведених із нього наслідків, що дає змогу з’ясувати пояснювальну роль гіпотези, з одного боку, і виявити її прогностичне значення, з іншого.

Логічно обґрунтована, перевірена й практично доведена гіпотеза перестає бути ймовірним припущенням і переходить у розряд наукових теорій (від гр. theoria – розгляд, дослідження, спостереження). Теорія – це системне, цілісне відтворення сутнісних зв’язків у певній сфері діяльності як об’єкті. У широкому значенні слова під теорією розуміють комплекс поглядів, уявлень, ідей, які характеризують певне явище. Як цілісна система диференційованого знання теорія характеризує його похідність і логічну залежність від вихідних знань на певних логічно-методологічних засадах і за певними правилами.

Теорія має неодмінно відповідати двом таким вимогам: по - перше, не допускати суперечності, а по - друге, бути відкритою для спростованости, цебто для експериментальної перевірки. Отже, доведення істинности гіпотези передбачає використання як логічних способів перевірки, так і практичних засобів.

Наукове пізнання керується певними методами, які дисциплінують пошук істини, ведуть до мети, уникаючи помилок, дають змогу економити сили і час, застерігають від зайвих операцій, забезпечують системність і обґрунтованість наукового знання. Звідси – недоречність двох крайнощів: 1) «методологічного негативізму»; 2) «методологічної ейфорії». У першому випадку знецінюється роль методу, а в другому – його абсолютизують, не допускають можливих хиб у певних випадках. Новий підхід до трактування методів запропонував засновник антропології знання П. Файєрбенд, який обґрунтовував «епістемологічний анархізм». На його погляд, розвиток науки не має логіки, становить хаотичне накопичення довільних переворотів, що не знає об’єктивних основ і раціональних пояснень. П.Файєрбенд наголошував на епістемологічному, світоглядному і методологічному плюралізмі, бо «може бути успішним будь-який метод». Американський фізик Р.Ф. Файнман виходив з індивідуальности, особливости і неповторности методу «живого» дослідження, тому про загальний метод дослідження не може бути мови.

Як вважають дослідники, теорія «співіснує з методом». Водночас метод не існує поза суб’єктом, він розвивається у взаємозв’язку суб’єктивного та об’єктивного, але при перевазі другого. Суб’єктивність методу зумовлена вибором способів, правил і процедури відповідно до об’єкта. Методи поділяються за різними критеріями на певні групи чи типи. Приміром, у науці можуть бути методи безпосереднього та опосередкованого пізнання, методи емпіричні й теоретичні, методи формальні й змістовні, методи дослідження й викладання тощо.

Для філософії важливе значення має аналіз методологічного знання за ступенем загальности, на підставі якого виділяються такі методи: філософські, загальнонаукові, міждисциплінарні, конкретнонаукові.

Філософські методи поділяються насамперед на метафізичний і діалектичний, а також на інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний, аналітичний тощо. На філософських методах ґрунтуються загальнонаукові методи, до яких належать емпіричні методи (спостереження, вимірювання, порівняння, описування, моделювання, експеримент) і теоретичні методи (аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, гіпотеза, гіпотетико-дедуктивний, генетично-логічний, перехід від конкретного до абстрактного і навпаки). Загальнонаукові методи конкретизуються в міждисциплінарних методах, що застосовуються у певних групах наук чи на їхніх стиках відповідно до об’єкта дослідження, а відтак - у конкретних науках залежно від предмета вивчення.

Система методів наукового пізнання називається методологією. Вона спрямована на отримання істинного знання, що дає змогу обґрунтувати наукову теорію.

Дата добавления: 2015-05-22