Свобода людини: внутрішня свобода і вільний вибір

Серед проблем філософії, які вимагають переоцінки відповідно до сучасних досягнень світової філософії, належить з’ясування поняття свободи. Трактування свободи як пізнаної конечності не може задовольняти дослідників філософської думки, адже при такому підході можна оправдати скоєння найтяжчого злочину в умовах крайньої скрути і навіть зраду батьківщини. Щоправда, за тоталітарного режиму філософи намагалися уточнити згадане поняття. У Філософському енциклопедичному словнику свободу трактували як «здатність людини чинити згідно зі своїми інтересами і цілями, спираючись на пізнання об’єктивної доконечности». Як видно, свобода все-таки унезалежнювалася від пізнаної доконечності, що фактично зводило її нанівець, адже про вільний вибір не могло бути мови.

Треба наголосити, що в історії філософської думки питання стояло про свободу волі, що означала незалежність поведінки людини від зовнішніх умов. Протилежні підходи до трактування цього поняття проявилися у волюнтаризмі й фаталізмі.

Волюнтаризм (від лат. voluntas – воля) абсолютизував волю як найвищий принцип існування. В історії філософської думки воля трактувалася з позицій детермінізму й індетермінізму. Детермінізм (від лат. determino – визначаю) грунтується на визнанні зовнішньої причинности явищ і подій. Серед таких причин виділяється божественне призначення. На противагу йому індетермінізм (від лат. іhdetermino – заперечую визначення) трактує волю як автономну силу й не визнає причинности людського вибору й поведінки.

Антонімом волюнтаризму вважається інтелектуалізм (від лат. іntelectus -- пізнання, розуміння, міркування) або раціоналізм (від лат. ratio – розум). Волюнтаризм проявився у філософській думці Середньовіччя. Святий Августин трактував волю як основу усіх духовних процесів, а Йоан Дунс Скот вважав, що воля переважає інтелект і перевищує мислення.

Особливу увагу приділено волюнтаризму в німецькій філософії XVIII- XIX століть. І.Кант уважав, що без свободи волі втратив би сенс моральний закон, хоч і зазначав неможливість довести чи спростувати її існування. Його наступники (Й.Г.Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінг, Г.В.Ф.Гегель) трактували волю як розумну за природою й джерело моральних засад. У другій половині ХІХ століття німецькі філософи (А.Шопенгавер, Е.Гартман, Ф. Ніцше) трактують волю з позицій ірраціоналізму (від лат. irrationalis – нерозумний, неусвідомлений). Приміром, А.Шопенгавер визначав волю як первень (першоначало) світу і характеризував її різними епітетами (сліпа, нерозумна, активна, але без мети).

На протилежному полюсі щодо волюнтаризму стоїть фаталізм (від лат. fatum – доля, приреченість), який заперечує свободу вибору й випадковість і зводить кожен людський вчинок до попереднього призначення. Доктрина попереднього призначення лежить в основі кальвінізму та янсенізму як течій у християнстві. Однак православ’я й католицизм визнають, що Бог наділив людину свободою волі і за свою поведінку вона має відповідати на Страшному Суді.

Потреба в свободі закладена в людині, якій завше доводиться вибирати між різними варіантами. Нема заперечення, що люди змушені діяти в конкретних умовах, але завше вони мають можливість вибору. По - перше, у будь-якій ситуації людина має змогу вибрати з різних, принаймні, з двох варіантів, керуючись певними моральними критеріями. По - друге, навіть при гіпотетичній безальтернативності вибору людина може загальмувати чи прискорити певні події, від чого залежать наслідки. По - третє, у крайній скруті людина вибирає засоби для досягнення поставленої мети.

В історичному розвитку свобода виступає як безперервний ланцюг свободи вибору, здійсненого в минулому, що зумовило сучасний стан. Звісно, умовний спосіб для минулого не має жодного сенсу, але він корисний для живого покоління людей, позаяк застерігає їх від повторення небажаних наслідків. Для українського народу особливо доречна переоцінка його історії останніх трьохсот шістдесяти років, коли наш гетьман Богдан Хмельницький уклав з московським царем угоду про спільну мілітарну взаємодію проти Польщі. Звісно, українське козацьке керівництво могло вибрати інший варіант. Такий приклад історики вбачають у Гадяцькій унії України з Польщею 1658 року, але вона не була реалізована. Ще один вибір для українського народу відкривала Конотопська звитяга козацьких військ під командуванням гетьмана Івана Виговського над стотисячним московським військом. Зрештою, українське керівництво могло налагодити нормальні міждержавні зв’язки Гетьманщини з Кримським ханством чи Османською імперією.

Трагічні наслідки унії з Московією не були належно оцінені національною елітою у роки українських національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Як наслідок Україна знову стала частиною Російської імперії, яка приховувалася під назвою «Союз Радянських Соціалістичних Республік». Антиукраїнська політика більшовицької Москви обернулася для українського народу ще більшою трагедією. Три голодомори (1921-1922 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр.) підірвали фізичну й психічну потугу нації, а репресії проти національної інтелігенції -- її духовну силу. Цілком зрозуміло, що вибір українців 1 грудня 1991 року був обґрунтований. Коли Україна постала перед дилемою «Європа чи Росія», то нема жодного сумніву, що в інтересах нашої людности повернутися до Європи, з якою українці повністю чи частково не поривали аж до Другої світової війни.

Без свободи людина не може досягти поставлених цілей, реалізувати свої здібності. Будь-яка діяльність людини невід’ємна від її свободи, як можливости вибору між різними варіантами. Не скористатися свободою вибору людина не може навіть при її бажанні. Угорський філософ Дьордь Лукач характеризував людину як «істоту, що вибирає». Поза вибором не може бути людини, адже вона вибирає навіть тоді, коли начебто усувається від вибору. Свобода, як здатність вибирати, визначає саме існування людини. Доводиться визнати рацію французькому філософові Ж. П. Сартру, який зазначав, що «людина приречена бути вільною», і пояснював: «Щоб отримати яку-небудь істину про себе, я повинен пройти через іншого. Інший є конечний для мого існування, врешті, і для мого самопізнання. За цих умов виявлення мого внутрішнього світу відкриває мені в той же час іншого, як свободу, що стоїть переді мною, яка мусить і бажає «за» чи «проти» мене... Не випадково сучасні мисленики частіше кажуть про умови людського існування, ніж про людську природу».

Досліджуючи автентичність людського існування в умовах західної цивілізації, німецько-американський філософ Е. Фромм назвав одну зі своїх праць «Втеча від свободи»(1941 р.). Він зазначає, що «для нормальної людини суб’єктивна функція її соціального характеру полягає в тому, щоб спрямувати дії відповідно до її практичних потреб і давати їй психологічне задоволення від діяльності». Людина протиставляє зовнішній владі свою внутрішню владу, цебто «совість чи обов’язок», набагато ефективнішу, ніж влада зовнішня, бо «соціальний характер інтеріоризує зовнішню конечність». Прагнення до свободи філософ вважає такою самою властивістю людини як прагнення до справедливости й істини, що підтверджує не лише історія суспільства, а й історія індивіда.

Далі Е.Фромм обгрунтовує відмінності свого трактування людини від позиції попередника З.Фройда: по - перше, він вважає «людську природу зумовленою головним чином історично»; по - друге, на його переконання, «людина одвічно є соціальною істотою, а не самодостатньою»; по - третє, філософ зазначає помилковість аналізу людини при ігноруванні динамічности таких ідеалів, як істина, справедливість, свобода; по - четверте, Е.Фромм обґрунтовує імперативні (первинні) потреби, після задоволення яких «може розвиватися культура, а разом з нею і ті поривання, що належать до явищ багатства», бо «ідеологія і культура взагалі коріняться в соціальному характері».

Прояви свободи різноманітні. Насамперед вона проявляється в різних сферах як індивідуального, так і суспільного буття. Її багатогранність і варіативність підтверджують такі прояви, як свобода думки і слова, свобода совісти, свобода творчости тощо. Водночас у самій свободі розрізняються внутрішній і зовнішній аспекти. Безумовно, треба зважити, що суб’єктом свободи є особа, хоч її доводиться аналізувати в соціально-історичному плані, коли йдеться про співвідношення свободи й необхідности в житті великих соціальних груп, цебто підходити узагальнено і водночас динамічно.

Навіть нинішні прихильники марксизму змушені визнати, що формула «свобода є пізнана доконечність» не достатня для пояснень свободи людини у різних проявах, її вибору. Професор А.Мисливченко застерігає: «Щоб уникнути спрощеного й однобічного підходу до проблеми, треба пам’ятами, що зумовленість особи зовнішніми умовами здійснюється через сферу її внутрішнього світу, її суб’єктивности. Важливу роль при цьому має система цінностей, механізм ціннісної орієнтації певного індивіда». Водночас наголошується, що зовнішні щодо індивіда суспільні структури (державні, виробничі, класові, культурні тощо), які чужі внутрішнім потребам людини й завданням її самореалізації, в умовах відчуження інтеріоризуються, цебто сприймаються як власна сила для досягнення мети і задоволення потреб людини.

Водночас при аналізі внутрішньої свободи людини треба переглянути умову «усвідомлена доконечність», адже ця теза стосується лише умови, а не здійснення свободи. Далі А.Мисливченко фактично заперечує відому марксистську тезу. Він зазначає, що «визначальними ж принципами розуміння механізму вільного чину є, по-перше, можливість самостійного вибору відповідно до внутрішніх переконань та інтересів індивіда і, по-друге, мобілізація вольових зусиль на практичну реалізацію вчиненого вибору», бо «пізнання доконечності - умова свободи, але це ще аж ніяк не свобода».

Інколи зовнішньо начебто вільний вибір людини насправді не може визнаватися таким, бо він суперечить її внутрішнім переконанням або зумовлений несприятливим збігом обставин. З такими фактами нерідко доводиться зустрічатися органам правосуддя при розгляді кримінальних і цивільних справ. Останнім часом у подібних ситуаціях перебуває чимало українських громадян, які опинилися на окупованій території чи в зоні бойових дій. Отож, вільний вибір не може суперечити переконанням людини.

Свобода вибору переходить певні етапи. Насамперед людина відчуває потребу самостійного вибору, відтак свобода вибору переходить у свободу розв’язку і нарешті – в свободу дії, що передбачає самовияв. Якщо брати до уваги метоставну практичну діяльність, то треба зазначити, що свобода індивіда розгортається в межах - від суб’єктивного усвідомлення до об’єктивної реалізації. Отож, внутрішня свобода означає процес, який охоплює свободу самостійного вибору, свободу розв’язку й свободу реалізації як наслідок зіставлення мотивів на користь цілеспрямованої творчої активности при взаємодії свідомости, волі й моральних чинників. Як цілісність свобода не обмежується раціональним вибором, а й охоплює емоційно-чуттєве світосприйняття й волевияв, які підпорядковуються певній меті.

При аналізі свободи вибору не треба перебільшувати вплив зовнішніх умов, бо її забезпечення не можливе без суб’єктивного фактора, насамперед особистого прагнення, волі, внутрішнього відпруження. На свідомий творчий вибір людини, її активність і духовну свободу негативно впливають різні комплекси меншовартости, забобони, пересуди, а також намагання уникнути відповідальности за самостійність думки й дії, відсутність особистої гідности, безініціативність. Щоб подолати їх, доконечне цілеспрямоване самовиховання, принципове самоутвердження й постійне самовдосконалення, а водночас інтерес до громадської діяльности, співпраці для суспільних потреб. Людина має різними способами утверджувати внутрішню свободу, принциповість, безкомпромісність при оцінці негідної поведінки відповідно до власних переконань і совісти, боротися проти зла, незалежно від того, хто його скоїв (родич, друг чи старшинник).

Дата добавления: 2015-05-22