Сенс людського життя, проблеми смерті й безсмертя

Серед усіх живих істот лише людина усвідомлює свою смертність, намагається проникнути в тайни життя, що засвідчують різні релігійні вірування. Людина розуміє, що своєї смерти їй не оминути – перед нею всі рівні. Звісно, перед такою перспективою ніхто не може бути байдужим, але люди реагують по-різному.

Усвідомлення неминучості смерти призводить до почуття розгублености, втрати надії, хоч до певного часу воно приховується в глибинах свідомости. Неодмінно людина задумується над сенсом свого земного життя. Нікому не додасть оптимізму таке пояснення життя Ф.Енгельсом:«Ж и т т я – ц е с п о с і б і с н у в а н н я б і л к о в и х т і л, і цей спосіб існування полягає за своєю сутністю в постійному самооновленні хімічних складників цих тіл». Зрештою, він сам зазначає, що його дефініція не може охопити всі явища життя, тому недостатня.

Намагаючись оптимально прожити свій вік, людина визначає мету й сенс свого життя. Мета трактується як усвідомлення своєї діяльности, мисленне осягнення шляху реалізації та її наслідків. Поставивши перед собою певну мету, індивід постійно звіряє з нею життя як процес, орієнтує на неї інтегровані дії. В історії філософської думки мета життя визначалася по-різному. Cенc життя можна визначити як змістовне наповнення життєвого процесу відповідно до поставленої мети, основну «лінію» життя людини, якій підпорядковуються поведінка і вчинки людини в усіх сферах життєдіяльности, від сім’ї і кола друзів до суспільства як цілого. Мета і сенс життя людини зумовлюють засоби, що забезпечують їхнє здійснення.

Треба зазначити, що мета й сенс життя людини можуть й не відповідати моральним нормам, серед яких на першому місці завше були і є добро, правда, справедливість. Християнство наголосило на милосерді, як найважливішій людській чесноті. Звідси – реакція людини, яка керується моральними засадами, на несправедливість, бо аморальні люди можуть добитися більших успіхів, орієнтуючись на брутальну силу й творячи зло. Як пояснити таку несправедливість людині, яка розуміє неповторність свого земного життя, що перериває смерть?

Щоб розв’язати згадану суперечність, людина має зважити своє місце в суспільстві й світі. По - перше, мета і сенс життя людини органічно вплітається в призначення національної спільноти. В такому разі її жертва не була даремною: невдача буде наукою для сучасників і майбутніх поколінь, а її здобутки залишаться нащадкам. У поетичній формі таке ставлення до свого життя передав Тарас Шевченко:

Один у другого питаєм:

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? Чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм,

А покидаємо діла…

По - друге, компенсацією для релігійної людини є віра в безсмертя душі, в компенсацію в потойбічному світі, де справедливо оцінюють праведне життя.

Філософія дає змогу людині збагнути мету й сенс свого життя, спираючись на попередній досвід людства. У цьому переваги ідеалізму над матеріалізмом цілком очевидні. Зрештою, заперечуючи безсмертя душі, матеріалізм логічно сприяє аморальности суспільства, адже за своє земне життя людина не відповідатиме після переходу в інший світ. Таку позицію Ф.Достоєвський уклав у вуста одного з героїв свого роману: «Якщо Бога нема, то все дозволено». Про гуманізм матеріалістів у такому разі говорити марно.

Призначення людини не лише в тому, щоб всебічно розвинути свої здібності, а й збагатити свою громаду, сприяти суспільному поступу, передати нащадкам духовні скарби свого народу й людства. Наш мисленик В.Вернадський дотримувався погляду, що «основа життя – це пошук істини» і людина має висловлювати цю істину без жодних застережень.

Представники поневолених народів підпорядковують своє життя боротьбі за визволення, Його суть передав наш поет І.Франко: «Лиш боротись – значить жить!»

Сенс життя людина може реалізувати лише в суспільстві, якщо він збігається із сенсом життя суспільства. У певних умовах мета й сенс життя людини і суспільства можуть не узгоджуватися.

При визначенні мети й сенсу життя людини треба зважати, що в ній злютовані особливості біологічної, соціальної й духовної істоти. Отож, з одного боку, людина, яка розуміє свою смертність, має визначити ставлення до нескінченного в часі й просторі, цебто частини до цілого. З іншого боку, суспільство має ставитися до людини на засадах гуманізму, не вважати її за мізерний і перехідний чи навіть нікчемний елемент суспільства, на чому ґрунтуються тоталітарні суспільства, хоч офіційно програмують виховання «нової людини» чи «надлюдини», беззастережно відданої національній або партійній ідеї.

Питанню сенсу життя української людини приділяли особливу увагу наші мисленики, зокрема О.Кульчицький, Г.Ващенко, В.Янів. Філософ О.Кульчицький виділив два типи життя української людини. В несприятливих умовах національного життя сформувався тип «vita heroica» («vita maхіma»), цебто «дружинницький, а згодом лицарсько-козацький тип людини, підпорядкований ідеалові оборони чести, волі і віри, героїчній формі життя», він орієнтувався «на збереження лицарської чести, на завдання оборони «віри» як «потойбічної трансцеденції» і земних «поцейбічних вольностей»української людини. Вплив такого типу життя проявився через два з половиною століття, в часи національно-визвольних змагань 1917-1921 років, в образах козаків армії Української Народної Республіки і січового стрілецтва, відтак – безстрашних повстанців Холодного Яру, революційних націоналістів і наших повстанців, шістдесятників і правозахисників, активістів Народного Руху України, героїв Майдану (2004-2005 рр.) і «Небесної сотні» (2014 р.).

На противагу «вияву християнсько-лицарського ідеалізму буття», представники якого «творили традицію й ідеал козаччини», певна частина козаків належала до авантюрницько - здобичницького типу життя, що пов’язаний з миттєвими насолодами безумним і здобувацтвом. Такий тип втілює козак Голота з відомої думи, який захоплюється пияцтвом і мародерством.

Антиподом героїчного життя був перехід до «анабіотичного стану», або «захованого життя», яке О.Кульчицький називає «vita minima», «життя з метою перечекати історичні долі». Філософ характеризує суть такого життя: «Інтровертивне зосередження життя у власному нутрі визначається замкненістю вдачі, обороною проти витрати енергії в напрямі об’єкта світу, настороженим ставленням до оточення і часто також зверненням психічної енергії на розбудову внутрішнього життя».

Після ліквідації Гетьманщини серед українського населення, як вважає філософ М. Шлемкевич, виділилися чотири типи життя: старосвітських поміщиків, гоголівської людини, сковородинської людини, шевченківської людини. Згодом тип життя старосвітських поміщиків, що втілювали «анабітичний стан», перестав існувати. Гоголівська людина намагалася поєднати любов до України із прислужництвом імперії, з часом занехаяла таку любов і ставилася до Малоросії як до частини держави Романових. Від втечі від життєвої суєти і прагнення до самовдосконалення сформувалася сковородинська людина, яка не піддавалася спокусам світу і зберігала гідність. Нарешті, шевченківська людина, народжена «з пориву створити власний новий світ із власних джерел і власних сил», осередком її світогляду була наука, а моральним ідеалом -- вільний дух.

Поразка національно-визвольних змагань 1917-1921 років спонукала до пошуків типів сильної особистости. В.Липинський пов’язував майбутнє України із сильною хліборобською людиною, В.Винниченко шукав таку людину серед пролетаріату, а Д.Донцов абсолютизував «людину ірраціональної волі, догми, волюнтаристичну людину». Проте в демократичних колах надалі підтримувався вільний дух.

Як зазначає далі М.Шлемкевич, здорове суспільство ґрунтується на рівновазі двох світів: консервативного, статичного, який забезпечує «тяглу упорядкованість», і революційного, динамічного. Філософ розробляє «піраміду моральних цінностей» людини, зазначає, що на першому місці має стояти правда, а не пристосування. Центральне місце він відводить ідеї свободи.

Серед проблем філософії людини одне з центральних місць посідає з’ясування проблем тривалості життя і смерті людини. Коли йдеться про збільшення тривалости життя, то філософія має на увазі насамперед активне соціальне життя. Йдеться про homo longtvus як людину, яка зберігає розумову й фізичну силу, досягнувши дуже поважного віку.

Нові проблеми для нинішньої людини пов’язані із соціально-етичними й морально-гуманістичними аспектами смерти, які виходять поза межі традиційних поглядів. Особливої гостроти набуває проблема так званого «права на смерть», як протилежна до права на життя. Залежно від її розв’язання зударяються дві протилежні позиції. Якщо перша позиція повністю узалежнює таке розв’язання від необмеженої волі людини, то друга – дотримується концепції патерналізму, цебто відповідности суспільним і державним інтересам. Питання зводиться до інтерпретації ставлення людини до свого життя: як до права чи обов’язку?

Звісно, при з’ясуванні цього питання аж ніяк не йдеться про самострату, цебто акцію самого суб’єкта, а про припинення життя смертельно хворої людини, якій доводиться зазнавати нестерпних мук. Як діяти в такій ситуації? Намагатися штучно підтримувати життя приреченої людини чи припинити її страждання і допомогти безболісно відійти в інший світ, що називається евтаназією (від гр. euthanasia – добра смерть). З евтаназії випливають засадничі етичні й правові питання, зумовлені трактуванням свободи вибору людини. З ними пов’язана боротьба між патерналістами й антипатерналістами. Патерналісти беззастережно виступають проти евтваназії на підставі недоторканности чи святенности людського життя, сподівань на щасливий вихід, наголошують на можливости зловжиття з корисливими намірами лікарів, родичів чи інших осіб. Антипатерналісти вважають евтаназію актом гуманности щодо приреченої людини з боку близьких людей, яким доводиться страждати.

Не менше значення має питання про визначення самого факту смерті. Його актуальність зумовлена нинішньою широкою практикою трансплантації (від лат. transplanto – пeресаджую), тобто перещепленням органів мертвої людини іншій.

Отож, йдеться про «культуру помирання», що вимагає мудрого ставлення й мужнього перенесення факту неминучої смерти. Проте люди сприймають не однаково свою смерть і смерть іншої людини. Звісно, релігійні люди сприймають смерть інакше, ніж безвірники, позаяк вони переконані, що земне життя означає лише перехід безсмертної душі в інший світ. Істинна релігія, як зазначав Л. Толстой, «це таке узгоджене з розумом і знаннями людини устійнене нею ставлення до довколишнього нескінченного життя, яке з’єднує її життя з тією нескінченністю і скеровує її вчинки». Релігія вчить людину, як вона має жити, а також обґрунтовує конечність такого життя. Відчувши наближення смерти, людина починає інакше оцінювати своє життя.

Водночас треба розрізняти безсмертя від вічності. Безсмертям позначаєтьсявідсутністьсмерті, а під вічністю розуміють існування, що незалежне від часу. В історії філософської думки, як зазначає американський філософ К. Ламонт, розрізняються такі види безсмертя: ідеальне, матеріальне, історичне, біологічне, соціальне. Ідеальне безсмертя, яке обгрунтовував Платон, фактично ототожнюється з вічністю. У християнстві йдеться про вічність людської душі, яка після земного життя людини переходить в інший світ. Матеріальне, або хімічне, безсмертя зводиться до того, що вічна природа поглинає як свою частину людське тіло. Історичне безсмертя випливає з трактування історії як незворотнього, послідовного процесу, в якому кожній людині як істоті належить конкретно визначене місце. Так розв’язується суперечність у часовому вимірі між індивідом, особою, з одного боку, і людським родом, з іншого. Біологічне, або плазматичне, безсмертя -- це продовження життя людини в її нащадках. Нарешті, соціальне безсмертя пов’язане із впливом життєвого подвигу чи творів людини на свідомість майбутніх поколінь. До речі, з часом такий вплив може посилюватися, бо нерідко з певної відстани минулі події оцінюються відповідно до набутого досвіду.Окрім того, інколи безсмертя людини трактується як переселення душ чи перевтілення в інші живі істоти, цебто існування в інших формах. Такий постулат становить основу буддистської й індуїстської релігій.

В історії філософської думки відоме вчення про вічний кругообіг, якого дотримувалися в античні часи стоїки, а в ХІХ столітті – німецький філософ Ф.Ніцше. Безумовно, кожен може вірити в різні види безсмертя, але при одній умові, що вони не суперечать одне одному, хоч треба зауважити, що безвірники не можуть сприйняти його ідеального виду.

Нинішня людина сподівається на поступ, живе надією на краще в майбутньому. Релігійна людина відчуває оптимізм від того, що після земного життя її душа переходить в кращий світ, в якому нема життєвих турбот, залишивши про себе пам’ять серед людей.

.

Висновки

1. На початку третього тисячоліття проблема людини набула особливої актуальности, перетворившись з наукової проблеми у проблему практичну, що зумовлено екологічними викликами, демографічними чинниками, неконтрольованим використанням досягнень науки.

2. Висновки науки про майбутнє людства сприймаються неоднозначно, бо під впливом науково-технічної революції збільшується кількість тих факторів, які загрожують існуванню людини.

3.У сучасній науковій і філософській літературі відчутний «антропологічний бум», взаємопоборювання концепцій людини в трикутнику «природа -- суспільство – наука.

4.Трактування свободи людини як пізнаної конечности не може задовольнити нинішніх дослідників філософської думки, що неодмінно диктує вимогу ґрунтовного вивчення різних західних філософських течій.

5.Як людська цінність свобода накладає на людину велику відповідальність. Тенденція усереднення людини й знецінення її самобутности суперечить вимогам суспільного розвитку, який особливо підвищує роль людського фактора.

6. Призначення людини не лише в тому, щоб всебічно розвинути свої здібності, а й збагатити громаду, сприяти суспільному поступу, передати нащадкам духовні скарби свого народу й людства.

7. Перед філософією постають у новому ракурсі проблеми сенсу життя, смерти й безсмертя, що зумовлено особливостями сучасного суспільного й наукового розвитку.

Дата добавления: 2015-05-22