Раціоналістичний підхід до категорії діяльності

Досліджувати діяльність розпочали німецькі філософи XVIII ст., але вони трактували її як спонтанну активність, що не обмежена вимогами логіки, а, навпаки, вона сама закладає основи для людської поведінки. Інакше кажучи, діяльність розглядали як антипод раціональності, яку розробляли західноєвропейські мисленики на століття раніше. Якщо раціональність характеризували як певний ідеал на високому рівні свідомости, то до діяльности підходили як до хаотичного, невпорядкованого й неошляхетненого розвитку чи функціонування.

На думку І.Канта, успіх залежить від активности пізнання. Творчу діяльність він узалежнює від категорій, як готових конструкцій, і від емпіричних здобутків, як, образно кажучи, своєрідного матеріалу для будівництва. Філософ вважає найголовнішою першість практичного розуму перед розумом теоретичним. Цінність здобутого знання визначається тим, чи воно допомагає гуманізації людини, утвердженню морального грунту, реалізації ідеї добра.

Інший німецький мисленик Й.Г.Фіхте, учень І. Канта, вважав вихідним пунктом міркувань діяльність «саму собою», а вихідним поняттям «виконуване діяння», «діло-дію», бо в ньому злютований результат («діло») і процес («дію»). Розпочинати аналіз свідомости треба із самоусвідомлення, чинного Я, щоозначає « чисту діяльність». Вважаючи себе послідовником кенігсберзького мисленика, Й.Г.Фіхте прагне йти далі, наголошує, що діяльність передбачає наявність не лише суб’єкта, а й предмета, який протистоїть йому, але вони об’єднані в синтезі. Відтак він стверджує, що філософія має виходити з дії, бо буття виведене як протилежність діяльности, тому його слід вважати негативним поняттям.

Філософія, вважає Й.Г.Фіхте, має служити самоутвердженню людини. Однак людина ще не усвідомила значення своєї свободи й самодіяльности, тому вона не визнає як вільних усіх, хто навколо неї. Щоб бути вільною, людина має обмежити свою свободу розумінням свободи інших людей, серед яких їй призначено жити. У такому контексті Й.Г.Фіхте розглядає взаємозв’язок моралі й права: моральний закон ґрунтується на обов’язку, а праві норма дають дозвіл на певну поведінку. У межах філософії права мисленик використовує поняття індивіда, конкретної людини, бо раніше він мав на увазі абсолютне Я, обгрунтовувавзагальнийформальнийпринципдіяльности. Фактично філософ розумів під Я вселюдськийактивний п ервень: інакше кажучи, йдеться про Ми.

З філософії Й.Г.Фіхте фактично розпочинається протиставлення діяльности й раціональности, що особливо проявилося, починаючи з другої половини ХІХ століття, коли заявили про себе ірраціоналісти. Вони розглядали діяльність як безумну хаотичність, неприборкану силу чи всесильну пристрасть. На противагу їм позитивісти як раціоналісти надали перевагу ґрунтовній продуманости, логічній послідовности, інтелектуальній неупереджености.

Згодом філософи повертаються до гегелівської спроби примирити діяльність і раціональність на основі цілісної концепції діяльности як процесу, що раціоналізує роботу духа. У поняття раціональність (від лат. ratio – розум) вкладається неоднаковий зміст, що, як відомо, суперечить формальній логіці. Одні дослідники ототожнюють раціональність зі сферою розумного, а інші – ототожнюють її зі сферою природної упорядкованости. Поштовх для дослідження раціональности спричинила філософія науки й західна соціологія. У науці розрізняють такі моделі раціональности: індуктивістська, дедуктивістська, еволюціоністська, «сітчата», реалістична. Слід зазначити, що раціональности, як правило, надають ціннісного характеру, ототожнюють її з доцільністю. Окрім того, в сцієнтизмі (від лат. scientia – знання, наука) й антисцієнтизмі її трактують як вищий і автентичний тип свідомости і діяльности. Прихильники сцієнтизму вважають науку, зокрема природничі науки, за вищий рівень людського розуму й намагаються переносити її висновки на всі види діяльности, зокрема й спілкування між людьми. Їхні противники атисцієнтисти пропонують відмовитися від науки і повернутися до традиційних цінностей і способів діяльности, заперечують саме поняття раціональности.

Західна соціологія дійшла висновку про різноманітність типів раціональности, розглядаючи останню як їхню системотвірну характеристику в сфері культури. О.Шпенглер обгрунтовнував ідею «неспівмірности культур, а М.Вебер – дихотомію «раціональних» і «традиційних» суспільств. Окрім того, в соціології протистоять два напрями. Прихильники першого напряму вважають раціональність формальним і ціннісно-нейтральним відповідником цілей і засобів діяльности. В іншому трактуванні раціональність виступає як ідеал, що відповідає діяльности, яка оптимально обмежена природою суб’єкта і його соціальним оточенням.

Неоднозначність тлумачення раціональности пов’язана з методологічним і світоглядним плюралізмом сучасної західної філософії. Отож, поняття раціональности сприяє глибшому розумінню діяльности, характеристиці його різноманітних форм. Раціональність діяльности надає їй доцільности, хоч остання похідна від характеру доцільности і забезпечує відповідність мети й результату.

Зведення діяльности до доцільности зумовлює серйозні заперечення, бо людська діяльність лише в ідеалі відповідає меті. У соціології такий підхід застосовував М.Вебер, який розрізняв ціннісну раціональність і цільову раціональність. У ціннісній раціональності діяльність зводилася до реалізації системи цінностей, а при цільовій раціональності діяльність була трактована як досягнення певних цілей. Такий підхід до раціональности негативно сприймали прихильники історичного матеріалізму, бо начебто він завуальовував соціальні антагонізми, обмежував раціональність технічними завданнями, нехтував суспільними відносинами, орієнтувався лише на безпосередній ефект.

Слід зауважити, що М.Вебер розповсюджував раціональність на ритуали примітивного суспільства. Як приклад такої ритуальної раціональности називається «управління погодою», зокрема магічний обряд викликання дощу, коли люди страждають від спраги, а рослинність починає в’янути, або, навпаки, бажання зупинити дощ. Раціональність такого ритуалу була очевидна, бо через якийсь час після виконання ритуального обряду бажання людей здійснювалося, хоч воно не було спричинено обрядом. Отож, ефективність такого обряду начебто цілком очевидна, хоч про причинно-наслідковий зв’язок говорити не доводиться. Насправді магічна діяльність була квазідоцільною. Первісна людина не розуміла ілюзорності зв’язку між магічною дією й природними явищами.

Раціональність діяльності аж ніяк не зумовлена її доцільністю. Отож, виникає питання про об’єктивні критерії раціональної діяльности – інакше доведеться оцінювати її релятивно. Треба зазначити, що відносно раціональною може визнаватися діяльність як окрема, замкнена система, чого не сказати про абсолютні підстави раціональности, бо в такому разі на перепоні стають проблеми незмінності, статичності і попередньої заданості. Проте навіть у такій системі нема підстав говорити про відповідність її частин. Приміром, розвиток знарядь праці змінює мету. Одна річ, коли йдеться про обробіток землі до використання сохи, а інша – при обробітку плугом чи сучасними машинами.

Пристосування до людських потреб неодмінно веде до зміни самого процесу. Людська потреба втілюється в певній формі залежности суб’єкта від об’єктивних умов існування, а така форма визначає тип діяльности. Водночас людські потреби доцільно розглядати як прояв внутрішнього змісту діяльности. Безумовно, між продуктивною і репродуктивною формами діяльности очевидні відмінності, адже в першому випадку йдеться не лише про задоволення наявних потреб, а й про виникнення нових, чого не сказати про репродуктивну діяльність, яка обмежується задоволенням наявних потреб. Соціально-раціональна діяльність відзначається яскраво вираженим продуктивним характером. У свою чергу магічна діяльність репродуктивна, бо зводиться до збереження чинної системи. Репродуктивні аспекти проявляються в науковій діяльности, коли доводиться повторювати відомий експеримент, щоб переконатися в його правильности, хоч при цьому можуть проявлятися творчі аспекти. Отож, поділ діяльности на продуктивну й репродуктивну відносний, бо вони можуть виступати як єдність.

Наукова діяльність характеризується тим, що вона не тільки відтворює попередні здобутки, а й аналізує їх, критично оцінює і вибирає найоптимальніший варіант чи варіанти. Інакше кажучи, така діяльність виступає в ролі своєрідного конструктора у процесі оволодіння довкіллям і водночас самовдосконалення.

Соціальна раціональність націлена на активну перетворювальну діяльність, тому вона не сумісна з крайнощами. Йдеться насамперед про споглядальну пасивність, що пов’язана з невірою у власні сили і невизначеністю в діях. Безумовно, на шкоду раціональности також безпідставний оптимізм чи самовпевнений фанатизм. При ігноруванні реального становища, зокрема у складних умов, як і при недооцінности людських ресурсів не може бути мови про адекватний образ діяльности, хоч не варто забувати, що будь-яка людська діяльність не має підстав претендувати на завершену повноту і незаперечну досконалість.

Коли йдеться про раціональні межі людської діяльности та її перспективи, то треба зважати на те, що за своєю природою вона внутрішньо суперечлива, позаяк злютовує межі людського існування і здатність виходити поза них. Розглядаючи суперечність межовості й позамежовості, слід брати до уваги, що сутність людини не обмежена діяльністю, яка спрямована на природний і соціальний розвиток, на людське спілкування й самовдосконалення. Нині людина займається не простим, а розширеним самовідтворенням, що зумовлене постійним творенням різних схем, обґрунтуванням норм і пошуком ідеалів діяльности.

У процесі такої діяльности людина неодмінно опиняється перед проблемою раціональности, що вимагає відповідности певним критеріям, які випливають з конкретного контексту, адже діяльністю виступає людська активність у раціональних межах. Звідси – ототожнення раціональної діяльності з діяльністю, як замкненою системою, що пов’язано з пошуком раціонального виходу. Отож, про раціональну діяльність йдеться тоді, коли її суб’єкт реально вибирає тип діяльності й аналізує в контексті світогляду. Такий вибір можливий при відкритості суб’єкта, який усвідомлює проблему й неупереджено ставиться до майбутніх результатів. У такому значенні раціональна діяльність – це універсальна діяльність людини, яка реалізує себе не лише в замнених системах, а й виходить поза їх межі. Діяльність як чисто людське ставлення до світу не залежить від конкретно-історичних форм, що не заперечує конкретно-історичного розкриття змісту людської діяльности відповідно до критеріїв оцінки й вибраної теоретичної позиції.

Ставлення до людини з абстрактних позицій передбачає уявлення про неї як персоніфіковане втілення суспільства, що не пов’язує діяльности з належністю до певної соціальної групи. Як пише російський філософ А. Никифоров, «при аналізі умов, при виборі мети, при розробленні плану дій і виборі засобів суб’єкт хоч спирається на соціально установлені норми і стандарти, але керується насамперед своїм власним розумінням ситуації, своїми смаками й уподобаннями». Саме тому на результатах діяльности в одних і тих самих умовах відбиваються властивості суб’єкта, цебто індивіда, його творчого вияву. Звісно, такий підхід суперечить марксистському трактуванню людини в контексті суспільних відносин, що фактично веде до заперечення гуманізму, до якого в нашій дослідницькій літературі використовують як синонім людяність.

3. Діяльність, праця, культура

Поняття діяльність широкозастосовуєтьсянелише в різних науках, а й у практичній діяльности, що оцінюється не лише позитивно. По - перше, неоднозначне трактування поняття фактично веде до знецінення його як філософської категорії. По - друге, «розмивається» зміст, бо різні науки по-своєму підходять до його трактування. По - третє, використання цього поняття не лише на теоретичному рівні, а й на буденному фактично приховує його методологічне значення.

Як методологічний принцип діяльність розкриває спосіб існування людини, яка не просто пристосовується до певного довкілля. Вона «окультурює» природу, змінює її відповідно до своїх потреб. Інакше кажучи, людина творить «штучну природу», свій соціальний світ, виступає як суб’єкт. Однак цим не обмежується її діяльність, яка у процесі зміни довкілля змінюється сама, цебто виступає як суб’єкт свого власного розвитку. На такій основі «позадіяльнісний» підхід історичного матеріалізму, що заперечує діяльність як філософську категорію, засвідчує не лише свою однобічність й обмеженість, а й заперечує діяльнісне ставлення людини як суб’єкта до світу, метоставність суб’єкта. Зазначені хиби особливо яскраво проявляються при аналізі історичного процесу. Як наслідок спекулятивний історичний матеріалізм не залишає місця для історіософії. Діяльність як категорію витіснили поняття «праця», «виробництво», «свідомість», «мета» тощо. Звісно, при такому методологічному підході розвиток суспільних відносин трактується лише як об’єктивний процес на основі законів, що не залежать від свідомости людей, їхньої волі.

Звісно, витіснення діяльности як філософської категорії переводить її на рівень конкретно-наукового використання. У такому разі людина визнається суб’єктом лише щодо об’єктів природи, впливаючи на які своєю діяльністю, вона добивається поставлених результатів, зокрема виробляє продукти для задоволення своїх потреб. Отож, перетворення природи зводиться до безпосереднього трудового процесу, а характеристика людини як суб’єкта обмежується лише формою результату. Не лише доцільна діяльність, а й сама людина узалежнюється тільки від зовнішніх умов, цебто людина підпорядковується досягненню певної мети.

Насправді людина, яка бере участь у трудовому процесі, ставить конкретну мету, чим зумовлюється метоставність, спрямовує волю, визначає дії, передбачає результати. Обмеження впливу людини має наслідком заперечення її ролі як суб’єкта діяльности, що не дає змоги виявити джерело мети, з’ясувати підстави діяльности. Формально мета діяльности ототожнюється з її результатами. Мабуть, таке ототожнення спровокував К.Маркс, стверджуючи, що «процес згасає в продукті». Проте в процесі праці як у доцільній дії марно шукати джерела нової мети так само, як і в результаті (продукті) праці.

Сама людина праці діє доцільно, згідно зі своєю волею, а розвиток реальних індивідів дає змогу зрозуміти історію, що переносить діяльність на природу й суспільство. Праця – це доцільна діяльність людини, яка спрямована не лише на природу, як спрощено твердять марксисти, а й на саму людину. Безумовно, у процесі трудової діяльности людина самовдосконалюється, усвідомлює характер праці, виробляє нові знаряддя праці, розширює своє сприйняття, розвиває уявлення.

Однак узалежнювати історичний процес від відносин продуктивних сил і виробничих відносин, як цього вимагає історичний матеріалізм, означає не що інше, як намагання підпорядкувати суспільний розвиток прокрустовій схемі, що має на меті обґрунтувати неодмінність перемоги комунізму в глобальному масштабі. Доцільно згадати відому марксистську формулу: «Історія – це не що інше, як діяльність людини, яка дбає про свої інтереси». Такий підхід характеризує життєдіяльність людини як абстрактної, фактично не узалежнює її дій від соціальної системи. Не просто узгодити з історичним матеріалізмом таке положення: «Однак суспільство розглядається в історичному розвитку, суб’єктом якого виступає сама людина. Діяльність і є такою соціальною дією, здійснювану людиною як суб’єктом культурно-історичного процесу, специфічною характеристикою якого є активний, свідомий, творчий вплив на об’єктивний світ»(Н.Злобін).

Історія ХХ століття спростувала гіпотезу комуністичної перебудови світу. Спроби нав’язувати так зване комуністичне ставлення до трудової діяльности зазнали невдачі. Людина не сприйняла колективних форм дармової праці, які намагався обгрунтовати В.Ленін. Як з’ясувалося, в бригадах комуністичної праці формувалася безпринципна людина, що дотримувалася кругової поруки: колективна відповідальність обернулася в індивідуальну безвідповідальність. Про моральний кодекс будівника комунізму дуже скоро забули. Про підвищення продуктивности праці при соціалізмі не могло бути мови: відставання від країн, де панувало приватне підприємництво, ставало дедалі значнішим.

Як філософська категорія діяльність виступає атрибутом цілісности. Така цілісність забезпечується в процесі метоставности, як визначальної характеристики діяльности, реалізується людиною як суб’єктом, який визначає мету й прагне її реалізації. На цій підставі діяльність не може вважатися системою доцільних дій, а також розкладатися на окремі дії, акти поведінки тощо.

Людина сама творить свій світ, пристосовує до своїх потреб природу, що започатковує культуру. Звісно, не варто переоцінювати соціальної детермінованости творця культури, адже в одних і тих самих умовах діячі культури можуть дотримуватися протилежних поглядів. Як відомо, в один і той самий час жили два поети, один з яких Василь Стус не змирився з поневоленням рідного народу й пішов на смерть, а інший – Віталій Коротич глорифікував соціальний лад і переспівував листи більшовицького провідника.

Тиск на мистців з боку влади нерідко призводить до трагедії. Не витримав компартійного тиску геніальний поет Павло Тичина -- перетворився в пересічного співця партійної політики. Примітизоване ставлення до мистців як виконавців соціального, партійного замовлення проявив В.Ленін у відомій статті «Партійна організація і партійна література».

Проте навіть прихильники марксистської філософії змушені були визнати, що творча людина не лише виконує соціальні замовлення, але змінюється сама. Отож, предметно-перетворювальну діяльність творчої людини не можна трактувати як беззастережний утилітарно-прагматичний її взаємозв’язок із довкіллям, бо в такому разі суть діяльности підпорядковується споживанню (і навіть споживацтву), а не творенню. Діяльнісний зв’язок творця з природою і суспільством полягає в метоставності, а вона, в свою чергу, передбачає, по - перше, вихід поза природні обмеження й подолання обмежености, пов’язаної зі устояними зв’язками об’єкта, а по - друге, охоплення об’єкта новими взаємозв’язками відповідно до поставленої мети. Йдеться не просто про становлення діяльної єдности людини й довкілля, а про творення людиною людського світу: з одного боку, його можна оцінити як процес універсалізації людського ставлення до світу, а з іншого, трактувати як утвердження суб’єкта історичного розвитку світу на основі становлення цілісности людини.

Спираючись на традиції певної культури, вікового духовного розвитку, людина визначає певну мету. Звісно, знання про світ набувають для неї універсального значення. Однак прагнення осягнути поставлену в діяльности мету стримується встановленими зв’язками, неодмінно передбачає вихід за встановлені тими зв’язками межі. Звідси – невизначеність: спираючись на встановлені зв’язки об’єкта, людина як суб’єкт змушена виходити на нові для неї самої зв’язки.

Проте ставлення мети не може бути довільним щодо об’єкта, бо мета й дії мають бути сумірними з ним, адже йдеться про проблему. Її розв’язання спрямоване на розвиток самої людини і водночас на становлення суб’єкта, що передбачає не лише збагачення, а й поглиблення і розвиток певного досвіду і веде до його розпредметнення на основі попереднього досвіду. Отож, розпредметнення набутого досвіду підтверджує його неповноту і водночас набутий досвід використовується для нових пошуків, що розвиває індивід як суб’єкт, цебто він універсалізується.

У контексті діяльности метоставність виступає як процес універсалізації самої людини, яка бачить свою мету не в задоволенні потреби, а в створеному образі як результаті творчої діяльности. Сам образ спрямований на творення суб’єкта діяльности, пов’язаний з формуванням нових здібностей індивіда, розвитком її діяльнісної сутности, що створює нові умови для застосування людських сил, служить збагаченню змісту мети, цебто метоставності. Як наслідок результат діяльности не згасає при його використанні.

Праця людини в руслі діяльности – це реалізація її діяльнісних, творчих потенцій і водночас буття культури. У такому розумінні споживання наповнюється новим змістом, а саме: засвоєнням людських сутнісних сил, що втілені в певному продукті, як «згустку» позитивної, творчої діяльности, або самодіяльности. У методологічному значенні діяльність реалізує діяльнісну сутність людини, утвердження її змістовної єдности зі світом, а людина виступає як суб’єкт соціальної метоставности. Таким чином, можна говорити про дві сторони чуттєво-практичної взаємодії людини зі світом: по - перше, як творення людиною історії, а по - друге, як розвиток самої людини, що виступає в ролі суб’єкта творчої діяльности чи культурно - історичного процесу. Інакше кажучи, людина виходить поза межі емпірично-конкретної праці, що має споживчу вартість, спрямовує працю на самоздійснення, предметне втілення суб’єкта, праця якого забезпечує справжню свободу.

Щоб творча праця набула привабливости, забезпечувала само- здійснення людини, неодмінні не лише суб’єктивні, а й об’єктивні умови. На цьому тлі дивно читати твердження К.Маркса і Ф.Енгельса, що «комуністична революція виступає проти попереднього характеру діяльности, усуває працю». Таке положення можна трактувати звужено, але факт залишається фактом, що в ньому йдеться про трудову діяльність людини як універсальну й загальну, а не про працю в умовах суспільства приватного підприємництва, хоч ідеологи комуністичного перетворення світу вважали працю реалізацією універсальної діяльнісної сутности людини.

Вимагає з’ясування ще одне їхнє туманне твердження, згідно з яким перетворення праці в діяльний прояв людської свободи ставить людину поза матеріальним виробництвом. Треба зазначити, що комуністичні ідеологи нерідко дотримувалися релятивізму, коли заходило про суто теоретичні питання. Якщо вірити їм, то перехід до комунізму означає вступ людини до «царства свободи», бо трудова діяльність начебто перестає бути вимушеною. Вона не буде диктуватися природними потребами й зовнішньою доцільністю, адже праця поступово перетворюватиметься в позитивну творчу діяльність, цебто набуватиме властивостей культури.

І все-таки К.Маркс був змушений визнати, що праця не лише при комунізмі, а в усіх суспільно-економічних формаціях може відзначатися культурним змістом, втілювати діяльнісну сутність людини, коли йдеться про її розвинені форми. Однак треба зазначити, що такий висновок він обґрунтовує діалектичним законом заперечення заперечення. На першій стадії людина користувалася дарами природи. Звісно, говорити тоді про культурні чи діяльнісні характеристики праці не було підстав, адже найдавніше розуміння культури означало обробіток землі. Згодом, писав К.Маркс, проявилася відчуженість праці в антагоністичному суспільстві, бо діяльність людини та її результати перетворюються в самостійну силу, яка ворожа їй і навіть панує над людиною. На зміну цій другої стадії приходить «царство свободи», в якій знищується експлуатація, а праця стає діяльнісним проявом свободи.

Такий історичний підхід доповнюється логічним розглядом розвитку праці. Вважається, логічний підхід можливий лише тоді, коли трудова діяльність досягає значного рівня. Саме тоді можна вести мову про суб’єктні характеристики людини. Вона передбачає з’ясування діяльности, що відтворює специфіку людської життєдіяльности, і культури в контексті дослідження історії як процесу.

Дата добавления: 2015-05-22