Роль світу в забезпеченні людського існування

З попереднього аналізу логічно доходимо висновку, що філософський світогляд доцільно трактувати як біполярний, а полюсами його є поняття людини і світу, які доцільно розглядати у взаємозв’язку, не розділяючи «китайським муром». Проблема «людина - світ» універсальна -- і саме вона відтворює особливості людського існування як основного питання філософії. При такому підході зведення цього питання в діалектичному матеріалізмі до обґрунтування пріоритету матеріального чи духовного безпідставне і може трактуватися лише як варіант універсальної проблеми. Те саме треба сказати про намагання ревізувати таку тезу, підмінивши її взаємозв’язком «суб’єкт – об’єкт». Російський філософ Іван Фролов пише: «Насправді найзагальнішими передумовами людського існування служить наявність світу (насамперед природи), з одного боку, і людей – з іншого. Поза тим усе похідне, усвідомлюється як результат практичного й духовного опанування людьми первинних (природних) і вторинних (суспільних) форм буття і взаємодії людей між собою на цій основі».

Треба зазначити, що поняття «світ» змінювалося залежно від історичної епохи, рівня наукових знань, панівного світогляду тощо. Для первісної людини «світ» обмежувався довкіллям, яке забезпечувало її життєдіяльність. Згодом межі «світу» розширилися до понять планети Земля, Сонячна система, Космос (Всесвіт), Галактика, Мегагалактика. Звісно, нинішні уявлення про «світ» докорінно відрізняються від уявлень тих часів, коли визнавалося геоцентричне вчення Птоломея. Не могли не вплинути на розуміння «світу» польоти в Космос, зокрема на інші планети. Не лише фантасти, а й науковці заговорили про існування позаземних цивілізацій, освоєння інших планет і перспективи переселення на них землян.

Намагання з’ясувати питання про походження світу та його основи зумовили ще в античні часи два протилежні підходи. Як відомо, філософ Платон обґрунтовував концепцію про світ вічних ідей, світ духовних сутностей як протилежність тлінному світові речей. На противагу цьому ідеалістичному підходу прихильники матеріалістичного пояснення світу вважали, що він існував вічно, зводили все суще до матерії, а людину трактували як природну істоту, підпорядковану об’єктивним закономірностям світового розвитку. Якщо перший підхід ставив перетворювальну діяльність у світі людини в залежність від її проектів, то другий – фактично вилучав людей з поняття «світ», що логічно вело до заперечення їх як суб’єктів, вільних у своїх діях. Як наслідок свободу людини підпорядковували пізнаній неодмінності. Щоправда, ідеалістичне трактування світу, протиставлення йому людини могло спричинятися до відчуження від нього, самоізоляції, відмови від активності.

Два протилежні підходи на походження світу та його основи вплинули на космологічно - природне і суспільно - практичне трактування світу. Космічно - природне трактування, яке унезалежнювало існування світу від людини, а суспільно - практичне – розкривало світ у процесі діяльності людини, як суб’єкта дії в його середині. Людина утверджує своє панування над світом, підпорядковує своїм потребам, змінює умови людського існування. Цьому сприяло використання знарядь праці й творення штучного середовища, що засвідчує єдність людини й світу. Отож, світ не протиставляється людині, а залучає у своє лоно з її свідомістю, переживаннями, прагненнями, діяльністю тощо. Звісно, людина в світі не може існувати без взаємовідносин з іншими людьми, що творить «онтологію» людського буття з відповідними його компонентами.

Наш вчений і мисленик В.Вернадський обґрунтував теорію «ноосфери», цебто створену спільною працею людства інтелектуальну оболонку землі в біосфері. Своїм розумом і цілеспрямованою працею людина змінює структуру біосфери і навіть її основи. Йдеться не лише про створення нового життєвого середовища, а й про використання природних ресурсів, вплив на природні стихії. Дослідники зазначають, що через якийсь час людство вийде поза межі земної (теллургічної) сфери. Справедливість такого висновку підтверджує початок засвоєння Сонячної системи, цебто солярної сфери, що може забезпечити перехід до зоряної (сидеральної) сфери.

Відповідно до суспільно-практичного підходу в єдиному світі виокремлюються певні «субсвіти». Насамперед він поділяється на живу й неживу «природу». В свою чергу у світі живої природи доцільно виділити «світ людей», «світ тварин» і «світ рослин». Різноманітність «світу людей» дає підстави для поділу його на «світ дітей», «світ молоді», «світ пенсіонерів» тощо. А ще треба назвати «світ науки», «світ техніки», «світ політики», «світ мистецтва» тощо. Звісно, такий поділ можна продовжувати.

Окрім того, світ поділяється на певні частини: стихії (неживу речовини), природу (живу речовину), суспільство. Як уточнює український філософ В.Шевченко, «стихії – це субстанції існування тієї частини світу, яка утворюється неживими речами, а за способом існування відрізняється від природи, котру утворюють живі речі (організми)». Водночас він зазначає, що суспільство – це «світозасновна і водночас безначальна частина світу», яка вимагає відповідного тлумачення світоперетворень, тому «філософія може функціонувати лише в тому випадку, коли постає теорією мудрого способу існування певного народу на відповідній території поселення, оточеній поселеннями інших народів».

При аналізі проблеми «людина – світ» доцільно розглянути різні аспекти ставлення людини до світу: епістемологічний, аксіологічний, праксеологічний. Після цього можна наблизитися до відповіді на відомі питання, які сформулював І.Кант: «Що я можу знати? Що я маю робити? Чого я можу сподіватися?»

Відповісти на питання про те, що таке світ, в якому живе людина, упродовж століть намагалися різні галузі наукових знань. Попри виникнення його нових галузей філософія була й залишається універсальним теоретичним пізнанням. Як зазначав І.Кант, лише філософія спроможна забезпечити систематичну єдність усіх наук. Людська допитливість не обмежується дослідами, що дають змогу збагнути світ в окремих галузях, тому людський інтелект прагне наддослідного знання. Інакше кажучи, йдеться про створення цілісної, всеосяжної картини в просторі й непроминальної в часі, що не залежить від людини, яка водночас не може її ігнорувати, цебто про формування загального світорозуміння, на що неспроможна жодна конкретна наука.

Фактично перше кантівське питання не зводиться до відповіді на питання про рівень знань про світ, а про саму можливість пізнати його, про методи пізнання, про розмежування сфер пізнання між філософією й конкретними науками, про істинність отриманих знань. Відповіді на комплекс цих питань не можуть бути однозначними: пізнавальному оптимізмові протистоїть песимізм у формах скептицизму (від гр. skeptikos— недовірливий)й агностицизму (від гр. agnosis – неприступний пізнанню). Треба наголосити, що пізнання не безмежне. Ще І.Кант застерігав від претензій на всезнайство, вказуючи на принципову неповноту пізнавального процесу.

Щоб з’ясувати порушені питання, доцільно розглянути категорії простору, часу й руху, які характеризують існування під оглядом тяглості, тривалості й змінності. Простір – це співіснування об’єктів у світі, певна сталість порядку, зокрема координації («ліворуч - праворуч - попереду - позаду», «схід – південь – захід – північ», «вище – нижче», «всередині – зовні», «далеко – близько» тощо), а також збереження структури. Простір характеризується трьома вимірами: довжиною, шириною, висотою. Час позначає послідовність подій: одні події порівняно з іншими можуть здійснюватися рівночасно або різночасно, цебто раніше чи пізніше. Час має один вимір: від минулого – через сучасне - до майбутнього. Його періоди неповторні, неодмінні, їм не можна запобігти. Підтвердженням цього є пори року: після зими настає весна, весна переходить в літо, літо змінює осінь. Аналогічно змінюються періоди людського життя. Вітчизняний філософ В.Шевченко зазначає, що «простір і час світу принципово плюралістичні і тим самим різноманітні».

Трактування категорій простору і часу зазнали змін навіть у філософській думці Нового часу. Вчений І.Ньютон підходив до них, як до абсолютних, незмінних і незалежних між собою категорій. І.Кант наголошував на їхній апріорності, тобто розглядав простір і часу як переддослідні форми споглядання.

Підхід І. Ньютона був спростований у неевклідовій геометрії і водночас у філософії, що довела єдність простору й часу. В теорії відносності Альберта Айнштайна чільне місце належить поняттю «просторо - часу», цебто підтверджена їх єдність.

Окремо треба виділити соціальний простір і соціальний час, що відрізняються від їхнього фізичного трактування. Слід наголосити, що соціальному просторові властиве розширення, адже людина освоює нові й нові землі на планеті. Соціальному часові властиве ущільнення, або акумуляція. Нові шляхи сполучення, модерні засоби комунікації, інтернет змінили просторово-часові характеристики, посилили інтенсивність життя людини, прискорили історичний процес. Людство зазнає впливу глобалізації, що змушує по-новому поглянути на простір. Історики переконалися в тому, що історичний час не адекватний фізичному. До речі, таку особливість історичного часу й простору і його відмінність від осягнення на культурологічному рівні підмітив наш мисленик М.Драгоманов, зазнаючи, що планетарне суспільство існує як сукупність відповідних способів його організації, цебто сукупність різних цивілізацій. Водночас «кожна людина в суспільстві завжди перебуває в різних просторово-часових станах» (В.Шевченко). Історики мають свої критерії для періодизації історичного часу. Приміром, межі двадцятого століття можна окреслити двома історичними подіями – початком Першої світової війни (1914 р.) і кінцем двополярного світу (1991 р.), коли настав новий період у світовій історії.

Як символи позачасового наш філософ В.Шевченко, до речі, згідно з українською філософською традицією, розглядав стихії, особливість яких «полягає в тому, що вони присутні у світі до природи, разом з природою і можуть існувати без природи», бо природа «існує на підставі стихій, споживаючи їх і використовуючи їхні властивості». Водночас природні тіла якісно відмінні від стихій, бо вони спроможні продовжувати існування у межах свого виду. Таким особливостям самовідтворення суперечили концепції Трохима Лисенка в галузі агробіології, які спростовані виробничою практикою. Не меншим безглуздям за часів Сталіна були спроби спрогнозувати творення «нової породи людей», спроможних на інтенсивну працю для побудови соціалізму.

В українській філософії наголошено на особливому місці людини в живій природі. Людина «для підтримки свого існування використовує все неживе, що роблять і всі інші живі істоти», але водночас вона «спромоглася приручити і поставити собі на службу багатьох тварин, започаткувала культуру» (В.Шевченко). Проте людина на противагу тваринам сягнула такого рівня розвитку в науково-технічній сфері, що поставила під загрозу своє існування.

Проблеми руху намагалися з’ясувати мисленики ще в античні часи. Філософ Геракліт стверджував, що «все рухається» і «не можна увійти двічі в ту саму ріку». Досягнення науки й філософії XVII – XVIII століть поняття руху конкретизували: його звели до механічної форми при збереженні теологічного трактування першопоштовху. Згодом були виділені різні форми руху аж до суспільного, який властивий лише людині.

Для людського існування особливе значення має з’ясування взаємозв’язку руху зі спокоєм і розвитком. Хоч рух вважають вічним, абсолютним, то треба зазначити, що для людини нерідко важливішим є спокій, з яким пов’язані певна сталість, відносна рівновагу і відповідна збалансованість, без чого не уявити життя. Розвиток для людського існування означає рух до якісно вищого стану залежно від змін внутрішньої структури і зовнішніх впливів.

Аксіологічне ставлення до світу ґрунтується на розумінні цінностей, цебто на людських, соціальних і культурних значеннях певних явищ дійсності, що охоплені діяльністю людини. Інакше кажучи, йдеться про оцінювання їх в зіставленні істинного і хибного, доброго і злого, красивого і потворного, дозволеного і забороненого, справедливого і неправедного тощо. Отже, у цінностях проявляється двополюсне ставлення до світу.

Ціннісні аспекти невіддільні від пізнавальних і вольових, у них відтворені межові орієнтації людини, людських спільнот і суспільних груп. Треба наголосити, що ставлення до цінностей не однозначне: одна група дослідників визнає їх абсолютними, цебто позаісторичними і над- соціальними, а інша – вважає їх відносними, цебто залежними від історичного часу, цивілізації, національної спільноти, суспільної групи тощо.

Особливе значення мають ціннісні орієнтації, які визначають мотивацію людини в світі. У них проявляються переконання особи як об’єкта виховання, цебто цілеспрямованого впливу. Такі орієнтації діють не лише на рівні свідомості, а й підсвідомості, визначають волю, як цілеспрямовану діяльність людини, її зосередження на певному об’єкті, впливають на інтелект. Звісно, механізм діяльності як процесу неодмінно передбачає боротьбу у мотиваційній сфері. Насамперед людина має чітко визначити свою позицію між суспільним обов’язком і особистим бажанням, між моральною мотивацією й практичним характером вибору. Перед такою суперечністю опинилися українські патріоти, яким доводилось ставати на захист рідної землі від московських загарбників після Революції Гідності.

Нарешті, праксеологічне ставлення до світу означає cпрямування філософії на світоперетворення, до якого треба підходити з розуміння перетворення, що може бути самоперетворенням або зміною речей чи зв’язків між ними під впливом людини. Перетворення відповідає запозиченому з латинської мови слову реформа, щоототожнюється з поняттям «прогрес», який означає«рух вперед». Його синонімом в українській мові є поступ, що, як зазначає В.Шевченко, «загалом відповідає антропоцентричному характеру української філософії та її архетипним засадам». Проте в українській філософії, як стверджує далі філософ, вчення про поступ розвивалося дещо однобоко, як правило, з гуманітарним і суспільно-політичним ухилом, хоч на наших землях набули певного розповсюдження французьке вчення про прогрес, німецьке вчення про розвиток і англійське вчення про еволюцію. Ці вчення намагалися переконати, що все змінюється на користь людини, її існування. Іван Франко виклав такий погляд у праці «Що таке поступ?», намагався проникнути в зміст змін, дати відповідь на питання, як має діяти людство. Фактично він заперечував традиційне російське питання «Що робити?» Події двадцятого століття змусили переглянути устійнені твердження про поступ, як лінійно-прогресивний процес. Чи можна вважати поступом дві світові війни, воєнні конфлікти, тероризм, тоталітарні режими, посилення ксенофобії і расизму, порушення природних прав людини, геноцид тощо? Доречно зазначити, що наш вчений Іван Пулюй ще раніше висловив скептицизм щодо змісту поступу.

Для людського існування в світі й суспільстві наслідки поступу суперечливі. Його розвиток залежить насамперед від еліти як авангарду, передової групи людей, яка прокладає дорогу в майбутнє. Як славень таким трудівникам звучать рядки «Каменярів» Івана Франка. За авангардом ідуть групи його підтримки. Чималу групу становлять байдужі, які не дотримуються чіткої позиції, стають об’єктом суспільного процесу. Отже, марксистська концепція про вирішальну роль народних мас в історії – це намагання видати бажане за дійсне. Зрештою, самі марксисти основною силою революційного перетворення світу фактично визнавали партію, яка побудована на їхніх ідеологічних засадах.

Отож, треба наголосити на творчому характері поступу в світі й суспільстві. Звідси – висновок про неможливість його всебічного раціонального контролю і непередбачуваність на тривалу перспективу. Поступ залежить від різних чинників і може рухатися в різних напрямах.

Дата добавления: 2015-05-22