Методи філософії

Філодоксу не можна вважати навіть частковою мудрістю, тобто причетною до філософії. Відомий український філософ і правник П.Лодій зазначав: «Перед іншими науками філософія має ту перевагу, що вона може захистити себе від зловживань і осуду своєю власною зброєю». Таке саме стосується й захисту філософії від філодокси, як «вченого незнання» пересічної більшості. На розмежування філософії й філодокси спрямована методологія( від гр. methodos – спосіб пізнання і logos – вчення ), що в нашому випадку може тлумачитися як вчення про систему засадничих підходів теоретичної діяльности, спрямованої на досягнення істини в певній сфері. В. Шевченко зазначає, що «методологія – це філософія, взята в аспекті її використання людьми в системі спільного способу світоіснування».

В Україні дослідження філософських проблем і викладання філософських дисциплін стикається із серйозними перешкодами. По - перше, не тільки в підручниках, а й у писаннях з претензією на науковість не подолана марксистсько-ленінська методологія, хоч і не згадуються її джерела. Інколи частково підмінюється поняттєво-категоріальний апарат, а далі все йде як про протореній дорозі. По - друге, на викладання філософських дисциплін і навіть на дослідження філософських проблем негативно впливає державна політика в галузях освіти й науки, що зумовлено частими змінами у відомчому керівництві. Особливої шкоди розвитку української філософії було завдано в часи окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії, коли повернення до більшовицько-московської філодокси стало доконаним фактом. По - третє, не варто ігнорувати того, що вітчизняні вчені й викладачі нерідко сприймають некритично західноєвропейські філософські течії, які доходять до них у перекладах. Окрім того, деякі перспективні дослідники «пасуться» на закордонних замовленнях, що, безумовно, обмежує їхню свободу.

Зваживши особливості підходу до предмета філософії, що зумовлені зосередженням, як правило, на окремих його аспектах, при дослідженні філософських проблем і вивченні навчальної дисципліни доцільно спиратися на певні принципи. На перше місце треба поставити принцип плюралізму. Він дає змогу уникнути вивищення одних філософських течій на шкоду іншим, що завдає значної шкоди для розвитку філософії. Переконливий доказ – монополія діалектичного й історичного матеріалізму за часів компартійного тоталітарного режиму, коли так звана марксистсько-ленінська ідеологія фактично набула рис ерзацрелігії, підмінюючи мудрість доксою. Важливе значення має принцип типологічного аналізу філософських вчень. При ньому філософські вчення протиставляються доксам, що пояснюють «неіснуюче існування», цебто не мають предметності. Вітчизняний філософ В.Шевченко виділяє принцип соціокультурної автохтонності, щовизначається особливостями духовного життя кожного народу. На наш погляд, треба брати до уваги історичний розвиток людської спільноти, природно-кліматичні і геополітичні умови країни. Українську філософську думку під цим оглядом досліджували філософи Дмитро Чижевський, Олександр Кульчицький, Дмитро Донцов та ін. Завдяки їхнім дослідженням вдається відрізнити мудрість автохтонного походження від запозичень із чужої філософської думки. Проникнення в реальний зміст мудрості в часовому й просторовому вимірах передбачає дотримання принципу діалогічності в процесі дослідження філософських проблем й викладання філософії як навчальної дисципліни. Діалогічність передбачає два рівні: горизонтальний (на міжнаціональному рівні) і вертикальний ( у часовому вимірі). Нарешті, треба наголосити, що розвиток філософської думки, її дослідження й вивчення можна забезпечити лише на принципі свободи, що відкидає якийсь примус. Про таке не могло бути мови при тоталітарному режимі, хоч інколи дослідники вдавалися до езопової мови, завуальовуючи свою незгоду з партійною філодоксою.

На таких принципах ґрунтуються філософські методи. Слід зауважити, що вони неоднаково трактуються дослідниками філософських проблем. Марксистсько-ленінська філософія абсолютизувала діалектику як єдиний метод на шкоду іншим. Як з’ясувалося наприкінці минулого століття цей метод насправді страждає на спекулятивність, ігноруючи реальну дійсність, яку намагаються вбгати в прокрустові схеми. Висновки на основі діалектичного методу спростовані не лише суспільним, а й природним розвитком. На нашу думку, можна виділити такі методи, які застосовуються у різних філософських течіях: релятивістський, метафізичний, діалектичний, системно-структурний, індуктивний і аксіоматично-дедуктивний метод, феноменологічний, трансцендентальний, ідеалізації й моделювання.

Релятивістський (від лат. relativus – відносний) метод ґрунтується на тому, що все суще перебуває в невпинному плині, зазнає постійних змін. Звідси – неможливість визначити жодного поняття. Як наслідок змінюються судження про об’єкт і виникають непорозуміння між учасниками діалогу чи полілогу. Яскравий приклад релятивізму судження про неможливість повторно увійти в ту саму річку, яке приписують Геракліту. При такому підході марно шукати істини. Цей метод використовували античні софісти, яких у Давній Греції називали «інтелектуальними шахраями». Від релятивізму -- пряма дорога до скептицизму(від гр. skeptikos – дослідувач). У цьому він подібний до агностицизму.

На противагу релятивізму розповсюдився метафізичний метод, якийсягнувсвогоапогеюв XVII- XVIII століттях. Причина -- в інтенсивному розвитку і відповідному трактування природознавства. Відповідно до метафізичного методу розвиток зводився до простого збільшення без якісних змін, характеризувався циклічністю, абсолютизував повторення. Широко відомі такі слова з книги Еклезіяста: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися воно,- і немає нічого нового під сонцем!»(Екл. 1, 9). Розвиток визначається зіткненням речей і може зазнавати сили надприродного фаталізму. Звідси - висновок, що все обертається по колу.

Діалектичний ( від гр. dialektike – мистецтво бесідувати, сперечатися) метод протилежний не лише релятивізму, а й метафізиці. По - перше, він заперечує релятивістську відносність, а по - друге, джерело розвитку вбачає у внутрішніх суперечностях, хоч і не заперечує зовнішніх впливів. Зародки діалектики проявилися ще в античні часи, а свого апогею вона сягнула в філософії Г.В.Ф.Гегеля. У діалектичному матеріалізму вона зазнала суттєвих змін не на краще, а відтак була примітизована в писаннях більшовицьких ідеологів.

Нині, на наш погляд, хиби діалектики усуває застосування системно - структурного методу. При ньому кожне положення слід розглядати як елемент системи, аналізувати їхній взаємозв’язок у конкретних проявах, брати до уваги еволюційні й революційні зміни, цебто трактувати як логічний процес. У цьому методі виділяються два підходи – емпірично-інтуїтивний і абстрактно-дедуктивний. Якщоперший підхід передбачає аналіз від конкретних систем (реальних об’єктів) до абстрактних систем, то другий підхід орієнтується на проходження в протилежному напрямі. Отже, системно-структурний метод застерігає від аналізу елементів поза системою. Його вихідні категорію «система» (від гр. systema - ціле, як складене з частин) і «структура» (від лат. structura – побудова) доповнюються поняттями «елемент» (від лат. elementum – первень, частина цілого) і «зв’язок». Отож, діалектичний метод доцільно трактувати в контексті системно-структурного методу. Як різновид останнього можна трактувати логічно-генетичний (логічно-історичний) метод, що застосовується в наукових дослідженням. До системно-структурного методу доречно віднести синергетичний (від гр. synergos— той, що діє разом) метод, щоорієнтується на дослідження глибинних зв’язків самоорганізації у складних системах природи, соціальної сфери й пізнавального процесу.

Із системно-структурним методом генетично пов’язані індуктивний і дедуктивний (аксіоматично-дедуктивний) методи, що актуалізувалися в філософській думці Нового часу, насамперед завдяки англійському філософу Ф. Бекону і французькому філософу Р.Декарту. Індукцією (від лат. induction – наведення) вважається логічний умовивід, коли загальний висновок виводиться від «збірноти» одиничних чи часткових положень. В свою чергу дедукція (від лат. deductio -- виводжу) позначає перехід від загального висновку до одиничного судження, що сприймається як аксіома (відлат. axioma – незаперечне положення).

Феноменологічний метод ґрунтується на вченні про феномени (від гр. phainomenon -- з’явлене, явище), намагається висвітлити сенс предмета, очистивши від словесних й оцінкових нашарувань, звільнити від натуралістичних наставлень, при яких протиставляється суб’єкт і об’єкт. Його прихильники спираються насамперед на інтуїцію (від лат. intutio – уява, споглядання), яка дає змогу виявити загальне (сутність) в одиничному, на чисті структури свідомості, спрямовують свої зусилля на пошуки «чистих істин», апріорних (від лат. а рriori – з попереднього ) сенсів.

Попри хибність феноменологічного методу, зумовленого досить розмитим трактуванням інтуїції, він може застосовуватися при дослідженні деяких філософських проблем антропології, культури, естетики, а також психології.

Трансцендентальний метод пов’язується з дослідженнями І.Канта, хоч на трансценденталії (від лат. transcendens - виходжу поза межі) як поняття звернув увагу ще Аристотель, а в середньовічній філософії під ними розуміли позначення найуніверсальніших визначень буття. Німецький філософ називав трансцендентальним таке «пізнання, що займається не стільки предметами, скільки видами нашого пізнання предметів, позаяк це пізнання має бути можливим а priorі».

Суть трансцендентного методу в особливій увазі до суб’єктивних умов, коли йдеться про формотворення. Вважається, що суб’єкт може трактуватися як співтворець сущого на противагу його об’єктивним характеристикам, залишаючи поза увагою логіку його розвитку. Саме так прихильники цього методу підходять до оцінки творів мистецтва, спираючись на естетичні уподобання не лише творця, а й читача, глядача чи слухача. Як наслідок вивищується суб’єктивне, що потенційно призводить до суб’єктивізму. Водночас треба зазначити, що трансценденталісти протиставляють чуттєвому досвіду людини її інтуїцію й філософську фантазію. Ще в 30-х роках минулого століття американські прихильники трансцендентального метода намагалися переосмислити християнське віровчення на основі моральних ідеалів при одночасній відмові від церковних догм.

Як випливає з викладеного, трансцендентний метод може використовуватися в філософії релігії, естетиці, етиці та інших філософських дисциплінах.

У філософських дослідженнях широко використовується метод ідеалізації ( від фр. ideal – досконале, бажане), хоч він має певні особливості порівняно з тим, як застосовуються в наукових дослідженнях. При вивченні ідеалізації об’єктів треба зважати на дві особливості. По - перше, ідеальний об’єкт не має ґрунтуватися на надмірному спрощенні («надспрощенні»), а по - друге, не слід забувати того, що утворення ідеального образу – це така операція, при якій абстрагуються від деяких властивостей об’єкта, що не цікавлять дослідника. Такий метод широко застосовується в історії філософії, соціальній філософії, філософській антропології, естетиці.

Звісно, названими методами не обмежується світова філософія, яка характеризується різноманітними течіями. Останні десятиліття спростували претензії діалектичного й історичного матеріалізму на статус єдино правильного філософського вчення.

Підхід до філософії як світогляду й методології визначає її основні функції ( від лат. function -- здійснення, виконання). У навчальній літературі щодо цього питання нема одно згідності: називають різну кількість функцій, які фактично перекриваються вже при побіжному розгляді. На наш погляд, доцільно говорити про дві основні функції -- світоглядну й методологічну, якіповністю розкривають роль філософії як теоретичного знання.

Дата добавления: 2015-05-22