Філософія, наука, мистецтво

Як система теоретичного знання філософія невід’ємна від науки, хоч має певну специфіку, а їхні зв’язки зазнали певних змін. Ще з античних часів філософію тісно пов’язували з наукою, адже філософія й наука виросли на одній основі, а відтак усамостійнилися, але не протиставилися одна одній. Як відомо, спочатку філософія охоплювала всі знання, цебто пранаука належала до прафілософії. Відтак відбувся перехід від донаукового дослідження до конкретно-наукового і водночас уточнювався предмет філософії як особливої галузі знання. Коли з’ясувалося, що дослідне знання вимагає не лише узагальнення, а й теоретичного осмислення, дослідникам у галузях конкретних наук довелося повернутися до філософії. Водночас філософи переконалися, що універсальну теоретичну картину світу вони спроможні створити на основі узагальнення досягнень конкретно-наукових знань.

Проте взаємозв’язки філософії й науки не можна визнати простими. Якщо Аристотель називав філософію господинею наук, а Гегель підніс на рівень «королеви наук» чи «науки наук», то з посиленням позитивізму ставлення до філософії докорінно змінилося: її почали трактувати як «служницю» наук, знецінювати як «сурогат» науки, бо вона начебто не має власного предмета, експериментальної бази, критеріїв для визначення істинності знань і не може впливати на розвиток подій. Такий підхід, який назвали сцієнтизмом ( від лат. scientia- наука), зумовлений нерозумінням ролі філософії, специфіки її знання і водночас невиправданою переоцінкою науки без зваження її впливу на духовну сферу.

Звісно, не всі філософські течії мають підстави претендувати на статус науки. Водночас чимало філософів не можуть вважатися вченими (приміром, С.Киркегор, Ф.Ніцше, А.Бергсон, М.Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, Х. Ортега-і-Гассет, М.Бубер та ін..). Так само не мають нічого спільного з наукою представники діалектичного й історичного матеріалізму, які звели філософію до партійної ідеології. Хоч вони заперечували ідеалізм, як начебто відірваний від реального життя, треба зазначити, що ідеалісти мали значний вплив на науку (насамперед на математику, генетику, кібернетику, природознавство, мовознавство тощо).

Проаналізувавши роль науки в сучасному світі, доходимо принаймні двох висновків. По - перше, твердження про кінець філософії спростоване її роллю в розвитку науки і суспільному житті, а по - друге, нема сумніву в тому, що філософія взаємопов’язана з наукою, політикою, релігією, певними медичними галузями.

Філософія не лише відмінна від науки, а й споріднена з нею. Насамперед треба зазначити, що філософія й наука – це теоретичне знання, а теорія (від гр. theoria – розгляд, дослідження) прагне дати цілісне уявлення про досліджувані об’єкти, узагальнене на засадах логіки, чим відрізняється від практики. Проте об’єктом філософських наук можна вважати цілий світ як сферу існування людини, а конкретні науки вивчають окремі фрагменти цього світу.

Як зазначав український мисленик В. Вернадський, «філософія завжди містить у собі зародки, інколи навіть передбачає цілі галузі майбутнього розвитку науки».

Наука дала змогу філософії утвердити свої позиції, відмежуватися від філодокси, що компрометувала її як систему теоретичних знань. Водночас наука порушила такі питання, які вимагають філософського осмислення (клонування, «сурогатне» материнство, атаназія, свобода в умовах тоталітаризму, гарантії життя, гуманний зміст людських прав, техніко-електронний контроль, моральність інформації, захист довкілля, суспільний прогрес, глобалізація тощо). Особливо загострилися подібні питання в Україні після техногенної катастрофи на Чорнобильській АЕС, «Помаранчевої революції», квазідемократичних реформ, реанімації практики тоталітарного режиму.

Однак маємо зважити особливості трактування поняття «наука» в нашій мові. Філософ В.Шевченко зазначає, що «в Україні «творення знань» термінологічно слабо відмежоване від «навчання», але одночасно метафорично пов’язане з «освітою» або образотворенням». Отож, при з’ясуванні співвідношення філософії й науки доведеться уточнити, що поняття «наука» доцільно трактувати як «творення знання» на основі належного науково-освітнього рівня.

Як і наука, філософія спрямована на пізнання, вивчення, дослідження відповідних, що передбачають обґрунтування певних понять. Окрім того, філософія обгрунтовує поняття на найвищому рівні узагальнення, які застосовуються в різних науках, а також у мистецтві і в житті людини. Йдеться про категорії (від гр. categria – ознака, звинувачення) «дух», «матерія», «існування», «cуб’єкт», «об’єкт», «причина», «істина», «форма», «зміст», «дійсність», «можливість», «ймовірність» тощо. Однак на противагу поняттям конкретних наук категоріям філософії властиве ціннісне ставлення людини до об’єктів, адже наукове знання ґрунтується на об’єктивності, а філософське -- не може позбутися суб’єктивності, оскільки залежить від світогляду. Окрім того, філософія полегшує науці уточнювати дослідницькі проблеми.

Філософія і наука відзначаюся евристичним ( від гр. heuriskо – знаходжу, відкриваю) спрямуванням, сприяючи пошуку нових знань, формулюванню гіпотез, обґрунтуванню як теорій чи їх спростуванню. Як зазначає В. Шевченко, «філософія допомагає науці збагнути, що не слід пропонувати докази там, де нічого не може бути доведено, а також не претендувати на обґрунтованість там, де може бути лише особистий погляд на стан речей». Так філософія застерігає науку від невігластва, до чого призводить філодокса. Як зазначав М. Мамардашвілі, філософія не знає «проблем», які піддаються остаточному розв’язанню, а лише щоразу пояснює «деякі фундаментальні зв’язки людської свідомості і пізнання через побудовані теоретичні конструкти». Такими названі конструкти свідомості (об’єкт, суб’єкт, світ), а також категорії як прояви субстанції (причина, наслідок, неодмінність, випадковість тощо).

Отож, філософія, як і наука не може бути доведена до завершення, хоч у їхньому розвитку проявляються суттєві відмінності. Історія науки характеризується поступовим розвитком, чого не можна сказати про історію філософії, яка «не є однозначним поступальним рухом» (В.Пазенок). В одному періоді можуть паралельно співіснувати різні філософські течії, які не лише взаємодіють, а й змагаються між собою і навіть взаємозаперечуються. Своєрідність філософського поступу може також полягати в поверненні до успадкованих проблем, аналізі їх на найновіших досягненнях науки. Отож, поняття «прогрес» в історії філософської думки треба вживати з певними застереженнями. Доконечно зважити, що вчення філософів, особливо мислеників на Європейському континенті, певною мірою залежать від їхніх особливостей, цебто вони індивідуалізовані. Приміром, філософи Ф.Бекон і Р. Декарт жили в одному періоді, але перший мисленик заснував емпіричну традицію в європейській філософській думці, а другий -- класичний раціоналізм на основі віри в силу людського розуму й самосвідомості людини. По-різному підходять мисленики до обґрунтування своїх вчень: одні спираються на чітку систему категорій, а інші – можуть викладати в художній формі, що наближає філософію до мистецтва. Отже, філософське мислення набагато «вільніше» порівняно з науковим, тому твердження Ф.Енгельса про те, що з розвитком науки філософія перестане існувати, не має під собою грунту.

Зв’язки філософії з мистецтвом зумовлені тим, що воно також належить до людської життєтворчості. Якщо філософія використовує категорії, то мистецтво оперує художніми образами, що фіксують перетворення загального (типового) в конкретні чуттєві форми. У художній літературі йдеться про типові образи. Раніше на українських землях мистецтво трактували як часткову мудрість, цебто в дусі Аристотеля. «Мистецтво завжди представлене конкретним ремеслом, котре має суто індивідуальний характер і опредметнюється в особистому неповторному творі»(В.Шевченко). Саме цим мистецтво відрізняється від імітації (від лат. іmitatio – наслідувати), що нагадує зразок твору, подібна до гри в творчість, повторює її. Українці називали таку діяльність «штукарством». На противагу йому мистецтво не імітує, а створює. У мистецтві конкретні випадки започатковують систематизацію, дають змогу зрозуміти типове чи нове в життєдіяльності людей.

Про мистецтво, як творчість у різних сферах життєдіяльности, можна говорити не лише у вузькому, а й у широкому значенні, коли йдеться про викладання, навчання, управління, спілкування, господарювання, лікування тощо.

Новаторський характер мистецтва не означає, що його не можна проаналізувати. Особливість мистецтва в тому, що воно впроваджує в систему конкретні явища, дотримується певних правил, твориться на певних основах. «Через це творчість обов’язково включає в себе знання конкретних начал, підстав і причин відповідних дій» (В.Шевченко). Навіть не маючи ґрунтовних філософських знань, мистець дотримується якогось світогляду, що впливає на його творчість. Звісно, кожен митець має не лише якесь знання з філософії, а й з науки, що стосується його творчості. На цій підставі можна стверджувати, що творець діє в трикутнику «філософія - наука - мистецтво». Без цього не може бути мови про досконалість, завершеність твору.

«Проте зв’язок мистецтва з філософією та наукою хиткий і суперечливий», - зазначає В.Шевченко. Філософії належить серединне місце між наукою й мистецтвом. Філософське мислення ґрунтується на поняттях, воно не прив’язане так, як наука, до фактів. Дещо складніше його ставлення до мистецтва, яке передає суть за допомогою художніх образів, адже інколи мисленики відтворювали філософські ідеї засобами мистецтва. Як відомо, деякі філософи, починаючи від Платона, викладали свої філософські концепції в художній формі. Особливої популярності набула філософська поема Тита Лукреція Кара «Про природу речей».

Як «часткова мудрість» мистецтво не ставить за мету обґрунтувати власну доконечність існування, цебто свої засади. Цим зумовлюються його особливості порівняно з наукою. Якщо наука прагне осягнути об’єктивну істину, спирається на логічні підходи, вдається до абстракції й ідеалізації, використовує експеримент, то мистецтво прагне пізнати естетичні цінності, чому сприяють художні образи, символіка, метафоричне мислення. Отож, мистецтвознавство спирається на засади естетики і філософії культури.

Мистецтво зосереджується на творчості, але не прагне встановити істину. «Якщо ж мистецтво прагне істини, то воно залишає власний грунт і вторгається в науку та філософію, перетворюючись в балаканину навколо питань істини» (В.Шевченко). Інакше кажучи, воно вторгається в сферу філодокси. На противагу їй філософія сприяє плідності творчих зусиль, запобігає нав’язуванню засобами мистецтва хибних ілюзій, що завдають шкоди людині як духовній істоті. При такому підході мистецтво перетворюється в химерний варіант офіційної ідеології, що підтвердила практика тоталітарного режиму.

Висновки

1. Людина не може задовольнятися відповідями фахівців різних наук на питання свого існування, прагне узагальнити їх, щоб спрямувати свою діяльність у правильному напрямі.

2. Намагання пояснити людське життя, причинний зв’язок його зі світом, співвідношення буття й небуття називається мудрістю, яка на теоретичному рівні позначається давньогрецьким терміном «софія».

3. Софійність треба відрізняти від епістемного знання. Дружба з мудрістю (любов до мудрості) зосереджується на сенсі людського життя, що становить основу філософії.

4. Як система теоретичних знань філософія спирається на фундаментальні засади людського існування в умовах суспільства й природного довкілля, націлюється на його пізнання, а також оцінювання, полегшує орієнтацію в часово-просторовому вимірі. Філософські знання становлять комплекс проблем, вивченням яких займаються різні філософські дисципліни.

5. Філософські знання протистоять філодоксі, формують світогляд і водночас дають змогу творити методологію, яка закладає основи для методів конкретних наук, поведінки людини в різних життєвих ситуаціях.

6. Філософія взаємопов’язана з наукою й мистецтвом, хоч між ними існують суттєві відмінності: філософія обгрунтовує категорії як найзагальніші поняття, наука спирається на факти, а мистецтво орієнтується на творення художніх образів і формування естетичних цінностей.

Дата добавления: 2015-05-22