Духовні основи людського існування

Суть історичного розвитку не зводиться до посилення економічної потужності, що абсолютизували марксисти. Найважливіше значення мають підвищення духовності людей, а також духовна наснага довкілля. Такій меті підпорядкована діяльність суспільства, яка спрямована на створення системи освіти, культурно-просвітницьких закладів і відповідних організацій, засобів масової інформації тощо. Так закладаються духовні основи людського існування. Водночас треба зважити другу сторону цього процесу: набуття духовності вимагає зусиль самого індивіда. Інакше кажучи, в духовній сфері взаємопов’язані процеси екстеріоризації( від лат. exsterior- зовнішній), як переходу дій від внутрішнього до зовнішнього, й інтеріоризації (від лат. interior – внутрішній), що позначають протилежний напрям.

Духовність – це наслідок сприйняття індивідом панівних у суспільстві знань, ідей, цінностей, норм тощо, завдяки яким індивід єднається із суспільством і світом, стає духовною істотою. Духовність похідна від душі й духа.

Як поняття «душа» належить до найзагадковіших явищ, навколо якого упродовж тисячоліть ведуть дискусії філософи, вчені, теологи. Душу виводять з анімістичних уявлень про особливу силу, що властива людині і покидає її після смерті, а також під час сну, безтямності та в інших випадках. Представники філодокси приписували наявність душі навіть тваринам і рослинам. У деяких релігіях і філософських вченнях намагалися обґрунтувати положення про переселення душ.

Великий філософ Платон вважав, що існує світова душа. Згодом положення про світову душу розвивали прихильники неоплатонізму. Аристотель трактував душу як форму людини, що невіддільна від живого тіла. У християнстві утвердилася віра в безсмертну душу, яку створив Бог. Аналогічного погляду дотримуються мусульмани. Пантеїсти визнавали душу людини як прояв світової духовної субстанції.

Мисленики Нового часу поняттям «душа» позначали самосвідомість людини, її внутрішній світ. Р. Декарт обгрунтовував дуалізм людської душі й тіла, а Б. Спіноза пробував раціоналізувати поняття душі як модус мислення. Г.Ф. Ляйбніц вважав душу за певну монаду. На переконання І.Канта, душа трансцендентна, перебуває поза межами людського досвіду, але без неї не можливе пізнання. Як початок розвитку духа, певний рівень утілення абсолютної ідеї характеризував душу Г.В.Ф. Гегель.

Специфіку душі намагалися з’ясувати філософи й науки наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. Послідовники Зигмунда Фройда абсолютизували несвідоме як джерело творчих і водночас руйнівних тенденцій. Швейцарський філософ Карл Густав Юнг розумів під «душею» як несвідомим комплекс психічних процесів і настанов, який на колективному рівні називав архетипом. Він зазначав: «Змістом особливого несвідомого є головним чином чуттєві комплекси, які утворюють інтимність душевного життя. Зміст же колективного несвідомого утворюють так звані архетипи». Під архетипами він розумів первісні образи. Терміном «душа» філософ позначав внутрішню настанову людини, а для зовнішньої настанови вживав поняття «персона», яка «є комплексом відчуттів, що створилися на основі пристосування або необхідної вигоди, але аж ніяк не тотожних з індивідуальністю». «Персона» неоднаково поводиться в родинному колі й при виконанні офіційних обов’язків, що засвідчує роздвоєність її внутрішнього психічного життя.

Отже, до цього часу нема підстав стверджувати про те, що можемо дати остаточну відповідь про сутність душі та її природу. Найчастіше під «душею» розуміють певний комплекс психічних процесів, які успадковані або набуті у процесі суспільного життя. Вони проявляються в особливостях сприйняття довкілля й реакції на різні подразники. Тепер на їх позначення широко використовується поняття ментальність чи менталітет( від лат. mens – розум, мислення, душевний склад). У дослідницькій літературі під цим поняттям розуміють глибинний рівень свідомості, що охоплює також і несвідоме, а формується залежно від довкілля, успадкованих традицій, особливостей культури й історичного розвитку, соціального статусу. Йдеться про сукупність готовостей, наставлень і нахилів індивіда й суспільної групи, що стосуються особливостей чуттєвого сприйняття, мислення, діяльності.

Душа пов’язана з «духом», але між ними наявні певні відмінності. Якщо поняття «душа», як характеризує Л.Сморж, «охоплює суто індивідуальне, неповторно суб’єктивне, невловимо-релятивне, позбавлене стійкої структури і визначеності, то духу належить усе те, що є «спресованим» раціоналізованим досвідом поколінь у різних сферах діяльності». Дух проявляється у релігії, моралі, філософії, мистецтві, політиці і стосується пізнання, оцінювання, життєдіяльності людини в різних сферах.

Треба зазначити, що всебічне обґрунтування поняття духа в історії філософської думки пов’язують із найвидатнішим представником неоплатонізму Плотином. По-різному трактували дух мисленики Нового часу. Його раціоналістичне розуміння звелося до ототожнення духа з розумом і мисленням (Р.Декарт, Б.Спіноза, французькі матеріалісти). Німецькі філософи ХV111 – XIX століть звертали особливу увагу на інтелектуальну сторону духа. Г.В.Ф. Гегель грунтував свою філософську систему на основі світового духа.

У новітній філософії категорію дух вживали в ірраціоналістичному, інтуїтивістському й екзистенціалістському трактуванні, а позитивістививодилийого поза межі наукових досліджень. Представники діалектичного матеріалізму ототожнювали його зі свідомістю.

Отож, в історії філософської думки дух «пов’язується не тільки з розумом, але й з волею, з дією, творчістю, олюдненням, у тому числі природи і самого людського індивіда», а приходить дух до людини лише тоді, «коли вона здатна до самосвідомості» і «здатна активно впливати на дійсність, яка її породила і сформувала». (Л.Сморж). Йдеться про людину, яка соціалізувалася, опанувала певним запасом потрібних для життя знань, норм, настанов, а також спроможна вивищитися над матеріальними умовами й індивідуальними потребами й інтересами.

Як процес духовність проявляється в індивідуальних і поза- індивідуальних формах. Вона охоплює не лише процеси свідомого, як намагаються інтерпретувати прихильники діалектичного матеріалізму, а й несвідомого, яке існує в різних формах. До духовних продуктів належать знання, засади людського спілкування, зокрема норми моралі, права, художньої творчості.

Духовність у індивідуальних формах -- невід’ємна частина людської сутності. З такою духовністю людина орієнтується в світі, рефлектує на довкілля і водночас засвоює його. Насамперед йдеться про свідомість, яка існує як певний потік. Попри начебто хаотичність цього потоку, що проявляється в особливій рухливості процесів, свідомість упорядкована й характеризується як структурна єдність і стійкість. Відтворити повністю цей неповторний потік, прихований від зовнішнього спостереження, наука неспроможна, хоч вдається зафіксувати окремі його прояви на суб’єктивному рівні та в об’єктивній площині. У літературі й мистецтві свідомість передається звуками й барвами. При вивченні людської свідомості використовуються різні опосередковані методи.

Хоч духовність в індивідуалізованих формах вмирає разом із фізичною смертю окремих людей, плоди свідомої діяльності можуть передаватися при їх перетворенні в позаіндивідуальні духовні форми, про що вже йшлося. Окрім того вони можуть передаватися засобами спілкування. Батьки, вчителі, старші покоління передають свій досвід дітям, учням, памолоді.

Існування свідомості безпосередньо пов’язане з діяльністю мозку, нервової системи, а також існування людського тіла як цілості. Особливість думки, образу й переживання в тому, що вони проявляються як ідеальні перетворення, хоч характеризуються значними відмінностями. Приміром, думка спроможна долати не лише простір, а й час, чому сприяє людська пам’ять. Людина може відтворювати в думці минуле, навіть не пов’язане з її життям, пам’ять -- переносити минуле в теперішній час, а міркування й уявлення -- творити образи майбутнього, переживати за нього. Попри такі особливості людина, її свідомість існують лише в теперішньому часі.

Осердям людської свідомості є самосвідомість, бо людина усвідомлює себе як особу з власними почуттями й думками, своє місце серед людей і в суспільстві. Самосвідомість не віддільне від людського Я, бо воно забезпечує єдність й оригінальність людини.

Поряд із свідомістю духовність у індивідуалізованих формах охоплює також несвідоме. В його існуванні тепер не сумніваються вчені й філософи, вважають несвідоме невід’ємною частиною духовної цілості індивіда. Водночас воно проявляється на трьох рівнях. На першому рівні несвідоме зводиться до задоволення тілесних потреб і контролю за координацією відповідних функцій, що здійснюється автоматично. Порушення механізмів несвідомого спостерігається в людей після певних хвороб. Несвідомі патологічні душевні стани, сни, деякі бажання й почуття. Другий рівень несвідомого нагадує перебування в недремному стані, стосується такого стану, який може переходити в царину свідомості. Йдеться про визрівання думки, притишені з певним часом переживання, враження від різних подій, хвороб, надмірної інформації тощо. На третьому рівні несвідоме злютоване із свідомістю, творчою наснагою й розумовою діяльністю. Нерідко воно проявляється в інтуїції, особливому творчому піднесенні. Згадаймо перекази про відкриття закону всесвітнього притягання англійським вченим І. Ньютоном, про написання під час тяжкої хвороби «Заповіту» Т. Шевченком, про створення «Марсельєзи» у час безсоння К.Ж.Руже де Лілем та ін..

Існування людини залежить не лише від свідомості, а й несвідомого, що проявляється, приміром, у різних екстремальних ситуаціях.

Хоч духовність у індивідуалізованих формах самостійна, але така самостійність відносна, бо вона, з одного боку, тісно пов’язана з духовністю в позаіндивідуальних формах, а з другого боку, може активно впливати на них, виходячи поза межі духовної діяльності окремої людини. Таким зв’язком служить насамперед мова, бо злютованість мови і свідомості, мови й думки очевидна. Слова, речення, їхні комбінації творять окремих світ людського існування, залишаються в «пам’яті» поколінь як здобутки людської культури і скарби, створені багатьма людьми.

Нема сумніву, що духовність у позаіндивідуальних формах виникає, утверджується й передається в індивідуальних формах. Окремі ідеї з часом можуть існувати як знання, відокремившись від індивідуального процесу свідомості, переходити в дію. Як правило, вони зазнають значних перетворень і стають надбанням всього людства. Прикладом може бути реалізація в наймодерніших формах ідей комп’ютера чи стільникового телефона.

Об’єктивація, цебто зовнішнє втілення, ідей і цінностей може набирати різних форм (книги, картини, ноти, статуї, тасьми фільмів, будівлі, проекти, формули, художні вироби тощо). Нині вони можуть зберігатися в пам’яті машин. Філософ Платон бачив збереження людських здобутків у позаземному світі ідей.

Особливу роль в розвитку особи (як індивідуалізована духовність) і в сфері культури (як об’єктивована духовність) відіграють духовно-моральні засади, які втілюють істину, красу, справедливість. Вони визначають духовну структуру особи й утверджуються в масовій свідомості, науці, ідеалах, моральних і правових нормах тощо. Їхнє значення підвищується в нинішніх умовах, коли під загрозою опинилося саме існування людини, а також людства.

Висновки

1. Як філософська категорія існування стоїть вище від матерії й духу, протистояння між якими, як твердять представники діалектичного матеріалізму, визначає основне питання філософії. З часом існування почали відрізняти від субстанції, яка позначає певне буття.

2. Над проблемами існування людини мисленики почали задумуватися ще в античні часи. Як наслідок, вони дійшли висновку про те, що людина складається не лише з тіла, а й душі.

3. Особливості людського існування як основного питання філософії ґрунтуються на універсальній проблемі «людина-світ». Інакше кажучи, людина й світ – це поняття, які визначають біполярність філософського світогляду.

4. При аналізі проблеми «людина-світ» доцільно розглядати епістемологічний, аксіологічний і праксеологічний аспекти ставлення людини до світу.

5. Для з’ясування людського існування в світі важливе значення має аналіз поступу, наслідки якого суперечливі. Творчий характер поступу не дає змоги для його всебічного раціонального контролю і прогнозів на тривалу перспективу.

6. Найважливіше значення для поступу має підвищення рівня духовності людей, без чого не можливий економічний розвиток, якому без належного обґрунтування надавали перевагу прибічники історичного матеріалізму.

Дата добавления: 2015-05-22