Природа як об’єкт філософського дослідження

Тема 10.ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ПРИРОДИ Й ЕКОЛОГІЇ

В и с н о в к и

1. Під культурою розуміють своєрідну форму життєдіяльності людини, яка залежить від географічних умов її проживання, належности до певної етнічної чи соціальної спільноти, сфери суспільного і політичного життя, історичної епохи.

2. Кожна етнічна спільнота створює свою культуру, адже її об’єднують різні чинники, насамперед мова. У процесі спільного історичного розвитку виробляється національний характер, який відтворює психічні особливості спільноти.

3. Національна культура відтворює специфіку духовних здобутків нації і водночас якісний вимір її духовної зрілости серед інших народів, критерій ідентифікації нації.

4. Аналіз української національної культури дає підстави стверджувати, що упродовж своєї історії вона розвивалася в європейському культурно-цивілізаційному колі. Нині йдеться не про культурну переорієнтацію, а про повернення до попереднього, натурального стану.

5. В умовах глобалізаційних процесів західна культура переживає кризу, головна причина якої в доконечности переоцінки ставлення до неї. Патологічні процеси життя переносяться в культуру.

6. Криза сучасної культури означає насамперед кризу європоцентризму чи в широкому значенні окциденталізму, проти якого виступає національна еліта на інших континентах.

7. У сучасний перід криза культури проявляється насамперед у суперечностях масової й елітарної культури. Важливе значення має чітке розмежування субкультури, антикультури й контркультури.

Природа становить основу існування людини не лише як живої істоти, бо від ставлення людини до природи залежить її соціальний і духовний розвиток.

Саме тому намагання усвідомити їх відносини пронизує весь історичний розвиток. Як філософська позиція натуралізм, що походить від латинського слова natura( укр. природа), наголошує на особливому значенні природи серед філософських питань.

Нині характер людського ставлення до природи сягає глобальних масштабів, що вимагає їхнього осмислення на філософському рівні.

Філософія закладає світоглядні, теоретичні й методологічні засади аналізу глобально-екологічних реалій, дає змогу зорієнтуватися у тенденціях розвитку взаємовідносин людини і природи, обгрунтувати глобально-екологічну стратегію в умовах науково-технічної революції.

Насамперед треба з’ясувати термін «природа», в який вкладається неоднозначний зміст. Насамперед природу трактуютьяксукупність природних умов існування людини, зокрема природних ресурсів, і джерело культури. Водночас під природою прийнято розуміти весь органічний і неорганічний світ, що не створений людською діяльністю, але виступає об’єктом цієї діяльності й пізнання. Цей термін може використовуватися в філософії як синонім категорій «світ»,«буття» і «матерія» чи деяких понять (космос, універсум, Вселенна тощо).

Зазвичай, природу ототожнюють із сутністю чи внутрішніми особливостями об’єкта (речі, явища, системи і т. ін.). Природа стосується матеріального начала самої людини на противагу її духу, хоч нерідко вона може стосуватися духовної сфери людини.

Часто термінові «природа» надають вужчого чи образного значення. Приміром, природою називають певне географічне довкілля, рослинний і тваринний світ якоїсь місцевости, місцевість за межами населених пунктів, особливості рослинного і тваринного світу залежно від пори року на певному терені.

З Нового часу, коли сформувалися «науки про природу» («природничі науки», «природознавство»), природа вважається об’єктом наукового пізнання, що в конкретних науках виступає як певний предмет.

Як відомо, проблеми природи посідали центральне місце в філософській думці Давнього світу. Проте особливого значення поняття природи набуло тоді, коли мисленики почали розглядати його в дихотомії «природа – культура» і «природа – дух». У давньогрецькій філософії такий «гуманітарний переворот» пов’язують з діяльністю софістів (середина V ст. – перша половина IV ст. до Р.Хр.). Вони розрізняли природне існування від існування умовного, цебто заведеного відповідно з моральними, звичаєвими чи іншими вимогами.

Інакший підхід започаткував Сократ, який вважав, що моральність зумовлена природою людини, а відтак пізнається природним розумом людини. На противагу такому природному все інше – умовне, бо створене людиною. Не виняток – держава. Згодом таку думку розвивали стоїки, які ототожнювали «життя природне», «життя розумне» і «життя доброчинне». Як відомо, засновник стоїцизму Зенон Кітіонський вважав «природу» і «розум» за об’єктивну норму і природний закон. Його етика ґрунтується на сократівському положенні про про розумну природу людини, яка схильна від народження до добрих справ. Стоїки вважали, що життя людини має відповідати законам природи, тому Зенон зупинив своє дихання, коли відчув наближення смерті.

Протиставлення «природного життя» як нормального й «умовного життя» (протиприродного, неналежного) проявилося на межі ХVІІІ-ХІХ століть, особливо в поглядах Ж.Ж.Руссо та деяких його сучасників. У молодіжних контркультурних рухах минулого століття таке протиставлення доведене до крайнощів. Зрештою, в СРСР також утвердилося споживацьке ставлення до природи на тій підставі, що не треба чекати милостині від неї, а лише забирати плоди як дари. Необгрунтовані експерименти в другій половині ХХ століття завдали природі непоправної шкоди.

Проте небезпека глобальної екологічної кризи в другій половині ХХ століття змусила переглянути наївне ставлення до природи, обґрунтувати концепції стійкого розвитку, коеволюції природи й суспільства тощо.

Протилежність «природи» й «духа» виходить з філософії Платона, який розрізняв «світ ідей» і «світ речей». У Новому часі цей дуалізм відтворив Р.Декарт, який обґрунтовував існування двох незалежних субстанцій: нематеріальної, або мислення, і матеріальної, аботяглості. Мисленик виходить з дуалізму душі і тіла. З інших позицій до дуалізму природи і духа підійшов І. Кант. Насамперед він вказав на відмінність природи, яка пізнається в явищах, і незбагненного світу «речей у собі». Окрім того, природа підпорядковується доконечним законам, а людині властива моральна свобода на основі відповідного категоричного імперативу.

На межі ХІХ – ХХ століть дуалістична настанова привела до протиставлення «природничих наук» про природничо-наукову культуру «наукам про дух» («наукам про культуру»), які досліджують сферу гуманітарної культури. Проте наприкінці минулого століття такий поділ спричинився до сумніву, що засвідчує тенденція наближення природничої і гуманітарної культур, подолання колишнього протиставлення.

Суперечність між двома типами культури (природничо-науковою й гуманітарною) спричинена насамперед різним її розумінням. Як відомо, спочатку слово «phusis» («фюсіс» чи «фізис», укр. переклад «природа») трактувалося звужено. Ним позначали походження, становлення і розвиток речі на внутрішній основі, що відповідало процесам у рослинному й тваринному світі. Отож, йшлось про природу речі, процес набуття нею певної форми. Згодом значення цього слова розширили. По - перше, його почали застосовувати до всього видимого космосу( від гр. kosmos, лат. mundus), яким позначали упорядковану внутрішню структуру. Слід наголосити, що раніше слово «космос» виступало синонімом «прикрашання», «прикраса», «вбрання», «шати». Коли космос трактували як «упорядковану частину» Вселенної, тоді йому протиставляли універсум, позначаючи ним незліченну кількість світів, що перебувають у рухомому й руйнівному стані. По - друге, до природи відносили не лише космос у значенні порядку чи впорядкованості, а й життєвий ріст, що означав перехід від однієї форми до іншої. При такому трактуванні до цілеспрямованої упорядкованости «фізіса» («космосу») відносили також людину.

В історії філософської думки розуміння природи, ставлення до неї зазнало значних змін. Античні філософи вважали, що лише поведінка, відповідна природі, істинна (Геракліт), а протилежність природі не може бути чимось добрим (справедливим). Стоїки обґрунтовували доконечність жити в гармонії з природою. У середньовіковій філософії джерелом природи, космосу визнають вже не внутрішні причини, а трансцендентні першопричини. Євангелія від Івана розпочинається словами: «Спочатку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього. У ньому було життя, і життя було – світло людей». Виходить, що природа була створена з нічого. Релігійне бачення природи зумовлювало її символічно-алегоричне тлумачення. Цим пояснюється ставлення до речей, явищ і процесів природи, що в своїй фізичній конкретности відтворюють трансцендентну реальність, як її тінь. Лише в ХІІІ ст. видатний мисленик Тома Аквінський на філософських засадах Аристотеля показав недостатність абстрактного раціонального споглядання ранньої схоластики, яка орієнтувалася на споглядання єдности, байдужої до будь-якої множинности, упорядкував множинність у єдности. Як творець Бог – першопричина, всі інші причини, цебто природні (naturales) і добровільні (voluntaria), вторинні, що виступають як Божі інструменти. Надприродне творення першої матерії світу «з нічого» перед початком часу було актом свобідної волі, а не наслідком якоїсь доконечности. Мисленик заперечує вчення про множинність світів, дотримується поглядів про його єдність, гармонійність (упорядкованість) і просторову скінченність. Досконалість світу проявляється в його універсальній ієрархії. Такий світопорядок може сприйматися як нерівність чи недосконалість, але вона, як видимість, приховує невидиме добро, що втілює різноманітність рівнів досконалости. У речах проявляється лише частина істинности, яка повністю перебуває в розумі Бога, а призначення (лат. praedestinatio) зумовлене Божественним Провидінням (providentiа). Філософ не протиставляв душі тілу, розглядав тіло як неодмінне доповнення душі в земному житті. Без такої єдности індивідуалізована душа не була б повноцінною.

Ставлення до природи зазнало змін у Новому часі, що зумовлене бурхливим розвитком природознавства. Незалежні від мислення властивості природи, які сприймаються чуттєво, втілюють об’єктність природи, стають об’єктом природничих наук. При такому підході до природи, по - перше, чітко розрізняється об’єкт і суб’єкт пізнання, а світ природних об’єктів не залежить від людини, і по - друге, визнається позаісторичність законів природи. Б.Спіноза наголошував на універсальности законів і правил природи. До речі, філософ стверджував, що всі речі одушевлені, але різною мірою. І.Кант сформулював свою думку в такій лаконічній формулі: «Природа – це існування речей, оскільки воно визначено загальними законами». Італійський мисленик Г.Галілей заснував сучасне експериментально-теоретичне природознавство на засадах класичної механіки, розвинув ідею безмежного екстенсивного пізнання природи, хоч не заперечував її інтенсивного пізнання. У дослідженні природи вчений розрізняв два експериментальні методи: аналітичний метод «резолюції» і синтетично - дедуктивний метод «композиції». При першому методі використовуються засоби математики, ідеалізації й абстракції межового переходу тих елементів реальности, які не піддаються безпосередньому сприйняттю. Другий метод дає змогу побудувати теоретичні схеми для пояснення природних явищ і висунених гіпотез. На основі єдности синтетичного й аналітичного, чуттєвого й абстрактного підходів такі теоретичні схеми фіксують достовірне знання про природу. Як зазначав Г.Галілей, без математики при дослідженні природи не обійтись, бо все треба піддавати вимірюванню.

Попри недосконалість методологічних настанов дослідження природи була створена «механістична картина світу», яка узагальнювала на філософському рівні досягнення класичної механіки, розпочинаючи від відкриттів І.Ньютона. Англійський вчений обґрунтував механістичний світогляд у такій формулі: «Було б побачено виснувати із засад механіки і всі інші явища природи». Виступаючи за достовірність природничо-наукового знання, він піддавав критиці вигадки натурфілософського характеру. Про себе вчений заявив: «Гіпотез не вигадую». Цікаво, що його основна праця має назву «Математичні засади натуральної філософії» (1687 р.).

Однак слід зазначити, що наприкінці ХІХ століття була обґрунтована електромагнітна фізична картина світу. Проте вона не охоплювала людини, її діяльности, а також плоди цієї діяльности, цебто світу гуманітарної культури, зокрема її мети, цінностей, можливостей, не передбачала невизначености, випадковости тощо. При такому підході людина, а з нею плоди її діяльности трактувалися як частина природи, що, безумовно, не могло сприйматися представниками гуманітарного знання. Те саме стосується сучасної наукової картини світу, яка ґрунтується на засадах квантової механіки, а також загальної й спеціальної теорії відносности. Наукова картина світу відтворює об’єкт незалежно від процесу пізнання, але відіграє евристичну роль у побудові фундаментальних наукових теорій.

Дата добавления: 2015-05-22